день в уяві (віршування в окупації)

Автор:     Категорія: Верлібр

notes_1366996245

сонячний зайчик
утрапив крізь скло у хатину
і на стіні усміхається світло і тепло,
привітно від літа.
штучні квіти поставив йому
біля нього у вазі –
може з усмішки тої
спурхнуть метелики
і, світосяйні,
мов іграшки
сядуть на штучні ці квіти
і оживуть вони раптом,
холодні і мертві.
і здіймуть листочки
і пелюстки всі до світла,
що зайчиком сонячним
їм усміхається тепло від літа –
там легіт хитає трави і віти,
вітається з небом,
у синьому небі
пір”їнії хмарки
і птахи мов райські
літають,
співають,
оспівують зорі
і день,
у якому
поля і степи,
і ліси шепочуться поміж собою.
милуються в річці своєю красою
німфи і ельфи
веселі,
сумні,
безтурботні,
бешкетні – усі відзеркалені в водах,
які розхвильовують легіт і водорость,
колами зносить до озера славою літа
їхню красу відображену в водах
ніжна стихія.
здіймаються аж,
визирають із трав
веселоколірні квіти
в бажанні побачити диво краси,
привітатися з нею…
та марно усе –
раптом зник зі стіни
усміхнений сонячний зайчик.
і хмарами небо зімкнулось
півкулями сірими щильно.
важко дихати стало
у кулі зимового холоду.
сніг закрутився у тихому танці в морозі,
завіяв уяву явлення літа.
квіти штучні,
холодні і мертві,
струнко стояли у вазі,
яка вигравала боками кришталю
всіма кольорами оперення півня
і відзеркалена в круглому дзеркалі
посміхом мерзлих розлучень…
…у прикрій іронії
сьорбаю каву гарячу, гірку
і чорну як день цей черговий у окупації

спустошеність (віршування в окупації)

Автор:     Категорія: Поезія

image

 

між небом і пеклом,

у вакуумі в гамаку,

заготовленим нечистю йому як постіль,

гойдається у порожнечі,

яка глянула в очі із ревом,

у злі розітнула його,

розчинила у кулі безмежної ночі.

 

в безодні пітьми,

отам

сяяла точка,

проколотий голкою отвір,

куди проливалася піна

й веселі у кольорі бульбашки.

– …то відліку точка напевно,

кінець і початок надій –

майнула думка луною крізь нього… –

туди всі кидають кістки й кісточки пообгризані

щойно спожитої волі і віри… –

в останнє майнуло відлунням.

 

саваном сон насувався мов ляда, як віко.

умить підкотилася мовпочка-манкі –

вся у бенгальських вогниках свят,

усілася біля, гойдалась читаючи книжку,

очима висвітлювала сторінки,

грайливо гортала сторінки

гожим тоненьким кінчиком вишуканого хвоста,

кидала зірками шкаралупи цитринних плодів,

які швидко з”їдала читаючи книгу.

раптом схилилась і щебетнула на вухо

– з новим роком, любесенький!

до тебе прибігла здалека.

за мною орда пре зі сходу

ще інших звірів-птахів-і років у переверті

в зміні перевертнів…хі!.. –

і гучно хляпнула книжкою,

в сміху її закриваючи так,

що аж хмарами з неї випорхнув пил і дими, і тумани

разом з усілякою машкарою,

метеликами і хропаками,

із шурхотом з неї повиповзали тінями змії,

личинки і павуки.

 

озирнувся

і глянув він знову на точку, у темряві що загасала

і зрозумів –

крізь неї влітають сюди випадково райські птахи,

а звідси летять кажанами…

 

прокинувся…

сірість ранкова

вляглася, оперлась вагомо об скло віконне,

за яким тонула і танула в краплях зима…

каву п”є він,

пробудженю радий.

хоча й розуміє,

що вийшов із темряви сну

в існування у темряві.

 

18/01 – 2016р.

 

Top