у тому саду що не сад ми збирали не яблука
в свої безконечно місткі ще не сплетені кошики
і щось промовляло до нас і корились ми закликам
на голос ішли і вели перемовини пошепки

у тому саду що не сад не дерева трусили ми
вони усміхались до нас і махали нам вітками
і падали їхні плоди і ставали безсилими
і ніби питали куди несемо їх і звідки ми

у тому саду що не сад у собі заблукали ми
розсипали весь урожай і застигли у маренні
нам інші світи підморгнули очима лукавими
і довго ми йшли і не йшли в невідомому напрямі

у тому саду що не сад ми криницю побачили
набрали води у відро і у небо відправили
напевно це гра що не гра тож були ми обачними
втекли щоб уже й не дізнатись які у ній правила

вірш написаний для конкурсу до роботи Яцека Єрки
http://litera-guru.blogspot.com/2013/01/blog-post_352.html

любий берімось за руки ходімо у розвідку
досить топтатись на місці в невидимій тисняві
ми вже забули себе і відстали у розвитку
треба читати книжки що іще не написані

любий берімось за крила летімо до ірію
нас уже певно вишукують там наче істину
тільки зажди я на себе всі долі приміряю
ой затісні… відтепер сім життів я не їстиму

любий тут гострі світи і стою мов на лезі я
все ж а вірші нам як руки і крила й почасти ми
швидше берімось за них і тікаймо в поезію
нас заримують удвох і напам’ять вивчатимуть

десь там на твоєму міжгуб’ї
сидять три усмішки
звісивши ноги
і хитають ними

а ти ніяк не збагнеш
чому тобі лоскотно
в області губ

три усмішки пліткують
про твої порепані губи
про те як незручно
на них сидіти

і кажуть що готові
піти на край губ
тільки б ти усміхнувся

🙂

я щоночі шукаю поезії квіт
коли місяць уповні
і коли ніч несповна місяця
я відлітаю далеко за місто
далеко за всесвіт

там у хащі натхнення
визбирую у рукави душі
усе що квітне
допоки треті музи
голосу не подадуть

і тільки в останню ніч
кожної високосної вічності
я напуваю усіх спраглих
настойкою із квіту поезії

і без окулярів бачу
як у їхніх розширених зіницях
бісики грають
бо ж ока обидва у мене треті
а вірші мої приворотні

нас бачили разом у знаній безвісті
коли купідон управлявся зі стрілами
водив за серця нас із піднебесності
допоки з любов’ю у лоб не зустрілись ми

нас бачили разом у дальній близькості
коли за вуста ми тримались цілунками
сіяло в усіх небесах по блискавці
кохалися тихо кохалися лунко ми

нас бачили разом у світлій темені
коли і заходило сонце і сходило
нас бачили віщих снів очі впевнені
ми разом у них заглядали із подивом

любий берімось за руки ходімо у люди
тисячу літ ми уже не виходили з дому
ми молодіємо з віком не бійся мій любий
наші роки я сховала у скриню бездонну

любий ходімо хутчіше згодиться і поспіх
нас у цій плоті новій не впізнати нікому
я чепурилася кілька сторіч уже поспіль
я підібрала тіла нам неначе з ікони

любий поглянь-но здається це дійство кінцеве
хтось підкорив колективне людське безсвідоме
любий ми вийшли здається ми вийшли із себе
краще берімось у руки ходімо додому

ніч несповна місяця
жбурляє божевільні сновидіння
під подушку
колективного безсвідомого всесвіту

на ранок
сновидці читатимуть сонники
а хто забув надіти окуляри для сну
зрозуміє що не існує життя
поза сновидіннями

а поки –
заблукалі у міжсонні сновиди
протягнутими руками
куйовдять сни

із подушки
колективного безсвідомого всесвіту
летить пір’я
складається пір’їнкою до пір’їнки
і кружляє
птахом ненасненних сновидінь

і тільки у мить
коли ніч несповна місяця
одягає гамівну сорочку дня
можна прокинутись
і розбожеволіти

я сьогодні забула одягнутися
ранок стягнув із мене ковдру сновидінь
залишилося тільки намисто із мрій
я ніколи його не знімаю

вітер одягає мене у свої подихи
намистини колишуться
наче хочуть зірватись
і полетіти до вирію
а там здійснитися

жаль іще далеко до осені
далі ніж до кінця світу

ти сьогодні забула одягнутися
подумки шепоче мені на вухо
моє відображення в очах вітру
я ж поправляю намисто із мрій
як найкраще вбрання
міцно тримаючи його
як останню одежину

та тільки-но вітер
підморгнув мені третім оком
мимохіть зачепивши своїми віями намисто
мрії розсипались
і покотились до вирію

не чекаючи осені
після кінця світу

хлопчику із музикальною зовнішністю
у тебе під сорочкою нечувані мелодії
у тебе замість душі музична скринька
і якщо розстібнути комірець твоєї сорочки
усе стане музикою

дівчинко із поетичною зовнішністю
у тебе під сукнею нечитані вірші
у тебе замість душі поетична скринька
і якщо розв’язати бантик твоєї сукні
усе стане поезією

хлопчику із музичною скринькою замість душі
тримай свої мелодії у секреті
блукай у міжтінні днів
і як тільки зустрінеш дівчинку із поетичною зовнішністю
не розгубися
поклади її на музику

дівчинко із поетичною скринькою замість душі
тримай свої вірші в таємниці
будь уважна до незнайомців
і вчися бачити крізь сорочки
бо коли прийде хлопчик із музикальною зовнішністю
усі скриньки відкриються

ви станете музикою
ви станете поезією
усе стане вами

ми стояли на березі нашої уяви
в очікуванні приливу
пускали кораблики мрій
по хвилях до здійснення

небо зазирало до нашої уяви
наче до дзеркала
поправляло свої хмарини
розчісувало сонячне проміння

і тільки коли посутеніло
небо почало спадати нам на плечі
а тоді спустилось
і лягло на узбережжя нашої уяви

ми прогулялись навколо неба
випили півхмари дощу
знайшли своє місце над місяцем
і закутавшись у нічний туман
безконечно споглядали
як повертаються до нас
кораблики здійснених мрій
після приливу

P.S. а довкола було лише небо
і тільки ми знали що воно — сьоме!