11 квітня був прекрасним днем!
Через свою небайдужість до знищення духу!
Духу вічно молодого Києва, що витає багато де,та в повітрі Андрівського узвозу – насправді казкова концентрація, що варта багатьох замирань багатьох сердець і мого зокрема.Його камені нагадують про багато теплих днів, багато ніжних рукостискань, відвертих душевних розмов і несказанного задоволення від краси, що особливо загострює на собі увагу в таких місцях. І про один містичний літній вечір 11го року Я теж ніколи не посмію забути…
Коли в його пустій темряві, поспішаючи, дивилась під ноги, аби не скрутити собі в”язи і в один момент погляд вперся в п”яти. Точніше сказати в кросівки…знайомі кросівки, знайомі ноги, знайомі шорти….одного малознайомого, та від цього не менш цікавого і чарівного художника…
І мені мало хто повірить..що саме 11 квітня, нарешті..так само несподівано вже зустрілись наші погляди….не буду брехати, що на розкопаній вулиці) Життя простіше і приємніше, коли ви його любите. Тож в найдобродушніші обійми я потрапила на підході до екскалатора на станції Контрактова))І від космосу цих радісних синіх очей рухатись стає приємніше і посмішка,стає незвично широкою і думаю зникне вже скоро увісні))Добрих сноВидінь, любі читачі*

Буття… Небуття… Забуття…

Одвічні істини і сподівання.

Життя – це відповідь, чи запитання?

Що можемо ми і що хочемо знати?

Чого нам сьогодні, чи завтра чекати?

Ми долю свою будуєм як дім?

Чи дім нам дано, ми живем лише в нім?

І марна то справа – чогось шукати,

Будинок той самий, лиш інші кімнати.

Чи так це, чи ні, хто може сказати?

Оселю ж найкращу всім хочеться мати.

Бажання ж мої, не хитрі, прості -

Зуміти свій дім зберегти в чистоті.

І в ньому, щоб щиро всміхались віконця,

До світу, до неба, до ясного сонця.

А ще, так бажається, щоб  була

Любові кімната. І чимала.

Бо думка в душі озивається знов -

Врятує наш світ не краса, а Любов.

Моя музика не долітає до твоїх стін.

У мене квітень і поламаний телефон.

Сьогодні ішла по місті, і до мене ніхто не підійшов.

Не пропонували купити мтс, не роздавали листівки на «пошті»

Мені здавалось, я дуже самотня, серед тисяч і тисяч людей.

Цікаво, як минає твій день?

Чи розливаєш чай на газети сторінки,

(зараз до рими, варто написати щось про тостер і грінки).

Особисто я – не люблю черству їжу.

Хоча, може вже сама закам’яніла.

А «Тостер» це літо і фестивальний дибош.

Хочу чужого міста, модернових вулиць і площ.

Але, наразі кидаю крихти серця разом з хлібом,

годую любов’ю асфальт собак і голубів.

Робити когось щасливим – виявилось так просто,

хочу аби і ти це вмів.

*Синдром Корсакова – різновид амнестичного синдрому, названий на честь російського психіатра Сергія Корсакова, який, власне,  його і відкрив. Основою синдрома Корсакова є неможливість запам’ятовувати поточні події  при більш-менш збереженій пам’яті на минуле.

Весна була тиха і мила, й така поетична…
Аж молота гупання вчулося раптом смутне,-
майстри руйнували будинок… Старий… Історичний…
Так гуркотом в серці відбилось,- невже не мине

і наше містечко зла доленька Києва й Львова,-
де легко купити контрфорси, балкон або дах;
де стіни будинків старих в мить блищать кольорово,
як тільки потраплять у власність приватну… В віках

лишається їх неприступність і сірість столітня,
бо нині «не в моді»… Тепер ядовитих тонів
прийшло панування,- тож геть давнину непривітну!
Успішній торгівлі зашкодить помпезність віків.

І на реставрацію жоден понести витрати
не згоден, бо незаперечний дизайнерський смак
він має. Щодня каталог европейський гортати
він може. Всі ж прагнуть Европи,- то зробить відтак

він рідному місту Европу свою, неповторну,
й хай тішиться місто, що ближче воно до мети.
Геть арки, завкруглені вікна, ліпнину потворну!
Ура склопакетам, пластмасі і формам простим!

Так каже Европа..?! Так Захід величний нам мовить..?!
Хіба ж воно так..? О, прислухайтесь, люди, той звук
відлуння лиш цивілізацій! Що скривлено ловить
його наш приймач, котрий змушує нас власних рук

прикласти до саморуйнації, й власних шедеврів
до прикрого знищення. Наче в глухий телефон
ми граємо з Заходом. Ми подаємось на жебри
за несмаком ницим в краї, де багатий барон

ніколи не знищить у власності древній будинок,-
бо ним він гордиться, і кожний старий камінець
плекає… Старе відновити, підняти з руїни,-
то чи не найбільший життю рукотворний вінець!

А що ж тоді ми..? Що постане за нами..? Той несмак,
що очі пече й перетворює в камінь серця..?!
Бездарність політиків, ігор з грошима нечесних
прямий результат? Очевидна неправда, кінця

котрій й за горами не знайдеш? Обдурені долі,
апатія, лінь, тиха злість, безнадії кліщі…
Прокиньмося, люди, коли ж ми запрагнемо волі?
Лиш в нас є свобода. Всередині. В нашій душі.

У власній енергії внутрішнього пожадання
до волі. До втечі від несмаку згиджених лап.
Борімось! Гуртуймось! Всі сили від серця й бажання
берімо! Бо тільки за нами наступний етап

історії стане реальним.. Ми ще не програли.
Нам лиш об коліно собі б надламати хребет!
Історії ми є творці, а не творчі вандали.
Щоб нас поважали нащадки — любімо себе..

2007.04.24-2012.03.24

(Нью Йорк,2012)

столько слов звучит, столько знакомых песен:
я не помню все, а у тебя всегда на слуху.
когда ты смеешься, когда ты настолько весел,
мне не нужно писать всю эту бредовую чепуху.

три луны на небе, бегают кошки, воют собаки…
мы идем домой, хотя спать мне нет смысла уже,
ты смеешься опять, разгоняя все темные мраки*,
выдыхая воздух, которого не бывает свежей.