Ви тут: Головна > Проза > ONE OF THESE DAYS.

ONE OF THESE DAYS.

Автор: vic.tor.doc     Категорія: Проза

19 – One Of These Days

ONE  OF  THESE  DAYS.

The present indefinite.

1.

Сталеве   небо   важкими   темно-сірими   хмарами   налягло    на розбаюрену   гнилу   землю.   Пронизливий   вітер   не  міг  розвіяти густого  задушливого  смороду мертвяччини,  змішаного з нудотно- млосним   запахом   крові,  яким,  мабуть,  просякло  все  повітря на кілька миль навкруг.

Вітер  співав тризну.

Час зупинився. Невідомо на скільки. Наче назавжди.

Пусто.

Повсюди.

І в просторі,  і в душі.  Ба  навіть самої душі нема. Щось  чорне, жахливе,  страхітливо  нелюдське  завмерло  над  тілом  мерця.   Ні, тільки   здається,   що   завмерло   –   щось    відбувається.     ЩОСЬ ДІЄТЬСЯ!  Щось, неприйнятне  для  людського розуму, супротивне єству.  Як  велетенська губка,  жахлива  чорна  тінь  наче  всмоктує останні   крихти  людського  з  розчавленого  мороком  трупа,   стає  ще   чорнішою,    моторошнішою,  розкидаючи   неживі  руко-крила над  землею,  що  стогне  від  жаху. Навіть дощ щезає в страховищі. Але  не  безслідно – щось  бридке,  страхітливе  ніби  стікає вниз чи зависає  між   катом  та   жертвою,  що  вже  всохлася майже втричі, додаючи  до аромату,  який  витає  навкруг, власний  гнило-п’янкий сморід.  Не   відчувається   вже   запаху   сукровиці  -  щезла     кров, брудно-сірий   дрібний  порох  замість  неї  дивовижею утримується  купи  на   розмитій   в   густу   кашу   землі.    Припинився  від  жаху  побаченого  дощ. Чи мара втягнула його в себе?

І раптом усе щезло.

Залишилися  тільки   темні,  замучені   жахливим    видовищем хмари та чорна, розбаюрена від шаленого дощу земля …

Безвітря.

Абсолютна тиша.

Нічого живого навкруги до самого обрію.

_____________

One of these days – сингл Кембриджського рок-гурту Pink Floyd

The present indefinite - теперішній неозначений час дієслова в англ. мові

 

- Доведеться,  Вам,  Кразін,  перескласти  матеріал  з  цієї  теми. Ваших знань достатньо хіба що для учня середньої школи,  але аж ніяк   не  для  студента  вищого   навчального  закладу.   Наступне заняття     –      колоквіум.      Рекомендую     всім      підготуватися   якнайретельніше. Все. Кінець заняття .

В аудиторії  розпочався  характерний для кінця  пари гармидер: посунулися стільці, загрюкали об  столи  рюкзаки,  пакети,  кейси, сумки  і  сумочки.  Трохи   згодом   студенти   поступово    почали рухатися  до  виходу, по  дорозі  об’єднуючись  у невеликі  групки   за  спільними   інтересами   чи   просто   продовжуючи   розпочату  раніше     розмову.    Ввічливості     ради     дали    пройти   в  двері  викладачеві.  Виходили    без   поспіху  –  ніхто   нікуди   особливо   не поспішав.

- Серж,  чого  він  на  тебе  так  в’ївся?  Майже  на  кожній  парі жучить «не по-детски». Ти що, його доньку чи дружину окрутив?

- Бабла хоче. Він в курсі, що батя добре стоїть у цьому житті. А в  мене  нема бажання  йому башляти  -  за  що?  Та й до інституту  були  певні  розборки  –  хай   «дякую»  скаже,  що  тоді  йому  все гладко минулося.

- Та  плюнь на  старе. Кинь собаці  кістку і все  буде в порядку – перестане доколупуватися. Ти ж не останній на курсі.

- По барабану мені, що йому там щось  треба! Дістане  вкінець – натиснемо   на  «ричаги»  -  все  одно   буде, як  мені  потрібно.  Та досить про дрібниці. Ходімо краще на пиво.

- А лекція?

- Потрібна вона тобі? Як комару гантелі! На крайняк візьмемо в когось  конспекти.  А  Леська, якщо  буде  перевірка, нас  відмаже. Правда, Лесю?

- А  що  мені  за  це   буде?  –  хитро   глянула   красива  струнка чорнявка  на  Сергія. – І  чи  твоя любов  не повириває моє волосся за такі поблажки?

- Не  хвилюйся за зачіску. Та й за мною не заржавіє – хіба я коли підводив?

- Добре, добре. Ідіть, балуйтеся пивком.

Сліпуче  весняне  сонце  змусило  хлопців начепити на очі темні окуляри.    Хоч     було    ще     досить   прохолодно,  та  весна  вже  потихеньку набирала обертів – природа раділа  поверненню тепла, хай ще невеликого, але вже обнадійливого.

- Куди підемо?

- Давай   посидимо  у  барі   на   розі.  Я    вчора   трохи  заробив

грошенят. Можемо  дозволити  собі  трохи розслабитися. Сьогодні

я  виставляю – ти ж допоміг мені з Рудим.

- Скільки  там  тої  допомоги!  Але  давай   –   сам  запропонував.

Тільки   дуже  не   захоплюймося.  Я   пообіцяв  декому,   що   буду

поводитися пристойно.

- Нічого  тобі  від  пива  не   буде.  Зрештою,  і    я  не   збираюся

нализатися до поросячого вереску.

Та  «Балтика-дев’ятка»  -  напій  достатньо  серйозний.  Невдовзі Сергій з Дмитром жваво жестикулюючи, весело плели один одному різні небилиці та свіжі анекдоти. Хоч  вчилися хлопці  разом  і були дуже добрими приятелями, поза  інститутом їхнє життя було досить відмінне.   У   Сергія   завдяки   батькові   –   крутому   бізнесменові  «місцевого  розливу»,   проблем   по   життю   ні   матеріальних,   ні моральних  не  було. Хіба  що  глибоко  в  душі засіла  гірка туга  за матір’ю,  яка загинула в автокатастрофі  в  той  час,  коли  Сергійко  тільки-но  пішов  у  перший  клас.  Дуже  важка була ця травма  для ніжної хлоп’ячої душі. Та пересилив печаль : успадкував від матері  міцний    характер,   а   від    батька   –   деяку   жорсткість,    уміння заблокувати   своє   єство   від    негативного   впливу    зовнішнього  середовища. Дмитро  ж  вимушений був  «крутитися»  -  фінансової    підтримки   батьків-«бютжетників»   було,    м’яко    кажучи,   дещо

замало   для   амбіційного   молодика.    Отож   після   пар    хлопець  здебільшого    підробляв   -    «колотив     бабки»,  як   тільки   міг.  І  виходило  в  нього  це  досить непогано – був кмітливим, як  кажуть, «шухерним»   та   швидко   метикував,   де   і   як   можна   непогано заробити,  ще  й  особливо  не  напружуючись  при  цьому.  Деколи, правда,  влізав  у   сумнівні    афери,   через    що    періодично    мав    проблеми    з  «конкурентами»,   проте  виходив  із  ситуації  завжди  достойно і з законом поки що був у  ладах,  свідомо  відмовляючись   від    геть   паскудних   оборудок.    Познайомились   хлопці   вже   в   інституті.  Спочатку   дивились   один   на  одного вовком,  та  дуже швидко якось непомітно зійшлись  і згодом стали «нерозлийвода»  -   нібито  доповнювали  один  одного,  компенсуючи особисті  вади за рахунок товариша. В  результаті  вийшла   чудова    гримуча   суміш   зі   спільними    інтересами,    захопленнями    та    майже   спільним  життям узагалі.

- О, уже  пів на  п’яту! Дімка,  вибач,  пора  закінчувати, бо мушу йти. Дякую за пивко. Наступний захід за мій рахунок.

- Серьожа,    куди   спішиш?   Давай    ще   трошки    по    Балтиці поплаваєм.  Чи   боїшся,   що   Леська   тебе  з    пивним  душком  не  прийме?   –   всі  знали,  що   староста   групи   сохла   за    красенем Сергієм,  і  періодично  «проїжджалися»  на  цю  тему, тим   більше, що  предмети   жартів  не  дуже  й  ображались : Леся  взагалі   була  на   диво  спокійною  дівчиною,  а  Сергій  у свій час виховав  у собі  «здоровий  пофігізм»   досить   потужного   ступеню.  А  оскільки  у  нього   з   Дімою   стосунки   були    особливо   близькі,   то  сказане  щойно  навіть  не   сприйнялося  як  підколка. Тим  паче, що  Сергій  не   нехтував   увагою    красуні,  а    навіть,   можна  сказати,  уміло  користувався.  А  чом  би  й  ні  – за певні поблажки з боку старости, чи  за  що  інше,  але  робив  їй   дрібні  і  не  дуже  дрібні  презенти,  періодично  спав  з нею, але  надто  близько  не  підпускав. І ніхто з інституту  й  гадки  не  мав,  що  є  ще  одна  дівчина. Та на цю тему  жартів  Сергій  уже  не  сприймав.   Діма   вважав,  що  до   Мар’яни  друг  ставиться   занадто  серйозно,   як  на  його  думку, але  ніколи

навіть на починав розмови про неї першим.

- Не  турбуйся,  Діма,  за  Лесю  –  вона  свою  «порцію»  від  мене отримає.  Але  тоді,  коли я цього  захочу. На  сьогоднішній  вечір  в  мене зовсім інші плани. До речі, нам по дорозі. То як, підемо разом, чи ти ще поплаваєш в одиночному запливі?

- Гадаю,  що  ти  здатен  перейти  вулицю  без   мого   супроводу, -  засміявся  Діма,  -  а  я ще  трохи  посиджу.  Самотнім  не  буду  – он  хлопці з лекції  йдуть, тож  компанія  мені буде. Та  й  прокручу  ще дещо заодно.

-  Ну, тоді бувай.

Сергій спокійно повернувся до виходу з бару і рушив на вулицю, ледь не збивши з ніг в дверях предмет  Діминої оборудки  -  Рудого. «Бісове насіння – де не  посій, там вродиться»,  -  встиг  подумати, а  вголос спитав :

-  На пивко?

-  Еге ж. А ти вже все?

-  Не хочу більше.

-  Ну, давай тоді.

-  І ти бувай.

«Зараз  Діма  тебе трошки «вставить», – майнула в голові думка. -  «Буде  тобі  «бувай». І правильно зробить – не фіг вимахуватися там де не треба».

Звернувши за ріг і пройшовши два квартали, Сергій опинився  на імпровізованій      зупинці    найшвидшого     міського    транспорту. Підійшов  до  трошки  заляпаного   болотом   темно-синього   БМВ,  першого в черзі.

- Шеф,     на      Весняну      прокатаємося?    –      І,       побачивши  стверджувальний    кивок    головою,    присів   на    заднє     сидіння чистенького  салону  авто. Водій рушив. Слово за слово -  розповіли один  одному  по  кілька  анекдотів,  адже  за  балачкою  час  летить  швидко.  Ось   і   приїхали.  Сергій   розрахувався,  побажав  удачі  і вийшов з таксі.

Через квартал знаходився  цвинтар, де  похована  мати, та  Сергій прямував  не туди,  хоча  рідну  могилку  відвідував досить часто. В

протилежному боці, за сквериком жила  Мар’яна  -  от куди тягнула його сьогодні душа. Навіть не глянувши  в бік  кладовища,  хлопець рушив до коханої – весна!

- Б…!  Добре,  що  корови  не  літають! – вирвався  мат, бо перед самим  носом  на  асфальт,  тільки-но висохлий  від розталого снігу, ляпнуло  пташине лайно. Тінь, що  перед тим майнула над головою, ніби  доганяючи,  Сергія   не  здивувала  –  птахів  тут  завжди  було багато. Дивно було інше – ніякої  птишки  він  не помітив. Небо без жодної живої істоти, та й на деревах і дахах будинків нікого.

- А  це  ще  що  таке?!?  –  На   землі  біля  ніг  замість   пташиного  посліду    лежало   щось    дивне   –   якась    пульсуюча     драглиста голубувато-сіра маса,   що   раптом     набула     форми     правильно геометрично  сформованого  кристала,  змінивши  при  цьому  колір на  темно-бордовий. Сергій  вже сіпнувся іти собі далі, та ніби щось змусило  його  зігнутись  і  взяти  той  кристал  в руки,  втупивши  в нього  застиглий  очманілий  погляд. Все тіло застигло, Серж не міг не  те  що  ворухнути  пальцем, а  навіть  відвести  погляд  вбік.  Це  тривало     кілька    хвилин,    та    внутрішній     годинник     хлопця,

зіпсувавшись, виділив на стан скам’янілості лиш долі секунди, наче вкравши цей час із життя.

- Чорт,  -  різко  запекла  долоня,  вивівши  одночасно  з   ступору. Паралізуючий  гострий біль неначе струмом проскочив від кисті до самої шиї.

- Не  вистачало  мені  ще  закривавленим  по  місту  вигулювати!- долоню  ніби  хтось  ножем  полоснув.  Ще  й   як  глибоко  –  аж  до кістки!   Сергій   змалечку  знав,   що  в   нього   погано  згортається кров.  Окрім  того  дуже   не  любив  бруду  –  старався завжди  бути  дуже   охайним.   Тому   засмутився   не  на  жарт. Та   навдивовижу швидко   кров   перестала   текти   з   рани,   мало   того,   сам   поріз моментально затягнувся: не те що рубця  –  сліду  не  залишилось.  І кров  щезла  з  руки  невідомо яким чином, наче  весняний  сніг  під  сонцем.  Кудись  поділась  і  ота  чортівня,   що   підняв  з  асфальту Сергій,  але   на   це   він   уже  не  звернув уваги. Щось  радикально  змінилось у  його  свідомості. Невідчутно   для  нього  самого.   Але

сприйняття   навколишнього   відразу    стало    інакшим  –  набагато  яскравішим,  чіткішим  одночасно у всіх  відчуттях. І, крім звичних, він  ніби  отримав ще й  інші, не знані до цього часу: якусь «чуйку».  Відчуття,  що  і  де   з   ким  зараз  відбувається,  і   що  має  статися найближчим  часом. Також з’явилась можливість бачити крізь стіни  та заглянути  в майбутнє. При чому  абсолютно не звернув увагу  на  ці  зміни  в  собі  –  виникла  якась  байдужість  до всього,  навіть до самого  себе.  Між  тим  точно  знав,  що  має  робити  далі: те, що й завжди  –  жити,   як   жив.   Адже    нічого,   абсолютно   нічого   не  змінилось і не  відбулося. Те, що тільки-но сталось  з ним  було вже забуте, -  викинуте з пам’яті, як сміття,  – неначе нічого й не було…

Сергій   продовжив   рухатись   уперед.   За   спиною  на  тротуарі залишилося  декілька краплин крові, але це вже його не хвилювало. Та  й  не  встиг  хлопець  пройти  і  кількох  метрів,  як   «забута»  за спиною кров перетворилась на сірий  невагомий  пил, що  розвіявся  вітром,   не залишивши по собі ні сліду, ні згадки.

- А без пивка не можна було? – на Сергія  дивилися колючі, але  в той же час лагідні, ніжні  зелені оченята,  – І що мені тепер з тобою робити? Я ж твереза, як скельце!

-  Ну, знайшла  п’яного! Випив з Дімою після пар трохи пива … Чекай, зараз зрівняємось.

Сергій з порога  розвернувся в протилежний бік.

- Серж…

- Га?

-  Я ж не п ю пива.

- Я знаю. Не переживай,  візьму те, що ти вживаєш.

- Ну, тоді біжи і вертайся швидше. Я за тобою скучила, порося ти таке!

Благо, магазинчик поруч.

За якийсь час двоє молодих людей, причащаючись  благородним напоєм   -   токайським,    затіяли    забавки.    Відомо,    чим     вони  закінчуються.

- Серж,  ти  сьогодні  хоча  й  випив  але   такий   класний…  Ох…  Добре… Ще!..  Ой, обережно, порося!

- Я люблю тебе…

- Я знаю… І дозволяю тобі це, коханий… Вау… Так, ще… Вау… Ще, любий, ще…

Мар’яна,  будучи,   хоч   і   сучасною   дівчиною,   та    далеко  не  прихильницею   ні   спиртного,    ні   інших    «дурманів»,   на   фоні  випитого винчика  була  досить розкута, і, як коханка, все більше  й більше   заводила   і   без  того   розпаленого   хлопця. Та згодом все почало  нагадувати  «косаря  газонів». Звісно, не такою мірою, як  у стрічці. Сергій  відчув, що  його  «орган»  збільшився  в розмірах чи не  вдвічі. Мар’яні аж сперло дух. Втім, мабуть, їй сподобалось, але  за якийсь  час вона вже себе не  контролювала. Сергія  понесло. Він  ніколи  ще  не  був  настільки  розкутим. Але зараз витворяв усе, що знав  чи бодай чув  краєм вуха. І Мар’яні все подобалось.

- О, він  такий  великий  і  смачний у тебе…  Іди до мене… Ще… Давай ще…

Сергій  кілька  разів  уже  «ловив»  оргазм,  по-різному,  в  різних позах,  в  різні «дірочки»… А Мар’яна, мабуть, зі стану оргазму і не виповзала.

Все  це продовжувалося досить довго. Майже до ранку. Зрештою, після  чергового   «французького   поцілунку»   за   двохсторонньою мовчазною  згодою  раптом  припинилось. Тиша. Дещо  прискорене  дихання  двох стомлених несамовитим коханням молодих людей…                                                                                                                                                                                     .   – Ти б хоч штори  прикрив звечора  -  сонце світить прямо в очі.

- Ні, ну я винен, що у тебе вікна виходять на схід! Доброго ранку,

кохана. Давай поп’ємо кавусі.

- Давай. Тільки готуєш ти.

- Нема питань.

Сергій    давно  знав,  де  що  лежить  в  домі  Мар’яни. Крім  кави вийшов  ще   й   невеличкий   сніданок   у   вигляді  бутербродиків з

_______________

«Косар газонів» - фантастична кінострічка.

 

 

червоною ікрою. (Мар’яна  невідомо як  і  звідки  діставала   хороші речі,  між   іншим,   не   тільки   продукти,   хоч  і   не   признавалась

Сергієві,  чим   займається. На відмовки  «вчуся в університеті»  він  не   вівся.  Знав,   що   ніде   не   вчиться ).  Зрештою,  йому  було це байдуже. Особливо зараз.

- Ну  що, тобі  пора  на  пари. Але  приходь  частіше,  сексуальний  маніяк.

- Та не хочу я йти на ті пари…

- Ну  будь  ласка,  будь  хорошим  хлопчиком.  Та  й мені хочеться побути на самоті  -  відпочити трошки треба.

Мар’яна  почувала  себе  дещо  кепсько, хоч вигляду не подавала. Думала, що  безсонна  ніч  далася взнаки. Сергій,  звісно,  на  першу пару не потрапив, але все-таки невдовзі  дівчина  залишилася  сама. Ще  ніколи  в  житті  їй  не було так добре, як цієї ночі, та вона мало що пам’ятала. І причиною цьому був не алкоголь – скільки його там було?  Ще  чотири години тому було аж до запаморочення добре по всьому   тілу.   Зараз   же  -   відчуття    не    просто    розбитості    та натрудженості    всього    організму,    а    якесь    нудотне,     огидне переживання,   страх   чогось  невідомого,   що  ось-ось має статися. Раптом   занудило,  заледве  встигла   добігти   до  унітаза. Вирвало. Сумішшю   сукровиці,   сперми   та   ще   чогось,     опалесцюючого  противним  зеленим кольором. Ні сліду сніданку. Ще раз вирвало. І на  цей  раз – тим же, тільки трохи  в  меншій  кількості. Стало  ніби трохи легше.

- Фу…  Ну  ми   й   дали…  Але   що  за  чортівня?  – невдоволено смикнулась маленька чорна плямка над лівою губою.

Мар’яна  вийшла   з   туалету,   дійшла  до  холодильника,  взяла з нього  пляшку  мінералки. Але навіть не встигла відкрити її. Грюкіт сповістив усю квартиру про приземлення двох тіл : пляшки та самої Мар’яни.  Різкий  біль  у  животі був настільки сильний, що дівчина знепритомніла.

- Боже,  це  я  майже   годину   вже   лежу  посеред  кімнати? Ану, підйом!

Куди там! Ноги трусяться, ватні, не служать, руки не слухаються. В  голові  «вертольоти»,  як  після  серйозної   пиятики   чи   ширки. Навкарачки  доповзла до стільця. Надлюдським  зусиллям встала. І

знову впала. На цей раз надовго…

«Та що  зі мною?».  Ніякого  болю, нудоти, чи інших неприємних відчуттів уже не було. Та ні, були – живіт… але  геть  незрозуміло: і не   бурчить,   і   не    болить,  і  не здутий… а ніби  в  середині щось рухається,  перекочується,  переливається,  пульсує.  Болю  нема. Та самій   якось   рушитись – ні,   куди   там!   Навіть  пальцем не в силі поворухнути. З величезним  зусиллям  відкрила  очі,  глянула  знову на настінний годинник – майже три години була без свідомості…

«Що  далі?». Страху  не   було.  Якась  «паралельність»  до всього. Тіло наче всихалося, живіт  збільшився.  Байдуже,  просто цікавість – що  ще?  Секунди – як  століття. Але  час іде невпинно. І відчуття. Відчуття     чогось,    що     невблаганно    має    відбутися.    Чогось незвіданого,   жахливого.   Але  жахливого  вже   не    для    неї  –  їй  «фіолетово». Їй добре. Так, вона чекає  цього  з нетерпінням, не для того,  щоб  усе  закінчилось,  ні.  Бо  чекає  не  її свідомість, – це вже чуже мислення, чуже існування…

Через  піхву та задній прохід одночасно, грубо розриваючи плоть, безцеремонно проштовхнулося ВОНО…

 

Влад  нервував. Справа,  яку  затіяв  з  голландською  фірмою, не зовсім клеїлася – то проблеми з банком, то валютний курс  скаче, то  «дядя»   з  міністерства   шмат  більший,  ніж  треба, вимагає. Слава Богу,   хоч   російські   партнери   по   бізнесу не підводять – гребуть увесь   товар,  ліцензійний   чи   «лівий»,  навіть   не  перебирають, – тільки   щоб   дав   інформацію,   що   є   що.  На   сьогодні   цей  бік справи   йшов   дуже  добре.   Ну, що  ж,  треба  трохи  потерпіти   –  з  голландцями   теж  усе  вийде  –  не остання людина  в їхній фірмі колишній  однокласник   Бауер,  що  в   дитинстві виїхав з батьками закордон, та дружні стосунки з Владом  зберіг. Загорілося зелене на світлофорі. Влад рушив, на  перехресті   звернув  наліво,  хоч  треба

було  б   в   офіс. Але  іноді  любив  посидіти  в кафе на паралельній

вулиці, особливо, коли щось не  клеїлось. Справа все одно рухалась і  без   нього  –  тільки   періодично   контролювати   треба   було  та

вказувати підлеглим, куди спрямувати основні зусилля. Працівники фірми   були  зацікавлені   в   розвитку  бізнесу. Влад  не  жмотився, бухгалтерію не приховував, а заробіток кожного  залежав  від  рівня заробітків усієї фірми. Отож, припаркувавши  джип біля кафе, Влад тільки передзвонив, що буде трохи пізніше. Цього було досить, щоб в офісі навели ідеальний порядок – шеф любив, щоб усе «грало».

З роздумів висмикнув дзвінок мобільного. Номер незнайомий.

- Так?

- Привіт, Влад. Впізнав?

- Скажи ще кілька слів – впізнаю точно, бо давно не чув голосу.

- Так, років п’ять чи шість.

- Та  ні,  Олег,  мабуть,  більше  -  ще  зі  школи. Так ти тут? Давно приїхав?  На довго?

- Ну,  зачастив   із   запитаннями!  Ні,  я  в  Києві.   Приїхав   учора ввечері.  Ну   а   дім   в  мене,  сам  знаєш, в  іншому  місці,  тому  не   планую приїжджати до батьківської хати. Але тут буду днів десять- дванадцять.  А   до   тебе   дзвоню   не тільки по старій  дружбі. Хоч можна  було  б  і лише з цієї  причини. Є  до тебе  діло. І, мабуть, ти  в ньому  зацікавлений будеш чи не більше, ніж я.

- Що за справа?

- «Кристал» – твоя фірма?

- Ти що, в ЦРУ працюєш? Фірма не настільки крута, щоб про неї аж у Каліфорнії чули. Так, невеличкий бізнесочок.

- Ні, не хвилюйся. Просто  я маю свій  бізнес  і  хочу  розширити  сферу інтересів. Не переживай, справа вигідна обом і не ризикова. Я з багатьох фірм вибирав, але отримавши інформацію, що ти теж займаєшся тим, що мене цікавить, вирішив – це маєш бути саме ти. А   знаючи  твою   хватку   та  ділові   якості,  думаю, що   кращого  партнера і не знайшов би.

- Олег, ти  мене  інтригуєш. Я  так  зрозумів, що ти  хочеш, щоб  я приїхав до Києва?

- Саме  так. Тим  більше,  наскільки  я знаю, ти все одно  їздиш до Києва досить часто.

- Правда,   але   саме   зараз   тільки-но   звідти.  І  поїду не раніше наступного тижня.

- Мене  це влаштовує, бо до  конкретної розмови з тобою все одно ще  треба  дещо  зробити. Тому  я й запланував поїздку на незвично довгий для мене термін.

За кілька хвилин  Влад перебував  уже  в  зовсім  іншому настрої. Дзвінок  старого  друга, та  ще й з діловою  пропозицією, був дуже приємною несподіванкою. Поспілкувавшись  на  тему  де, коли і як зустрінуться  та   поговоривши   про   спільних   друзів   бізнесмени  перервали зв’язок.

Влад вирушив до офісу.

- Доброго дня.

- Доброго дня, Владислав  Володимирович.

- Як справи?

- Непогано.   Калуга   перерахувала  гроші  за  продукцію – оті, що нібито   десь   загубились.   Дзвонили    з  «Артеміди».  Пропонують співробітництво   уже    на    інших    умовах.  Ну   і   процес  іде   по  «накатаній», гладенько-рівненько.

- Добре, Наталю. Поклич до мене в кабінет Василя  Семеновича, а сама приготуй документи в міністерство – маєш на це п’ять днів.

- Ви ж тільки-но повернулись…

- Так треба. І каву мені та  Семеновичу.

- Як завжди?

- Ні,  цей  раз  з   коньячком,  -  Влад  відкрив  двері в свій кабінет. Любив   це   приміщення.   За   час,   що   минув,  звичайна   кімната перетворилася  на затишну  місцину.  Влад  любив  обстановку,  що заспокоювала.  Його  офіс   мав  зовсім  не  кабінетний  вигляд – про роботу нагадували тільки стіл  та  стелажі  з  папками,  і  то   вигляд вони  мали   досить   презентабельний.  Міг   собі   дозволити  деяку розкіш.   Зате    й    розмови  чи   з   підлеглими, чи  з  відвідувачами  протікали   в   руслі,  вибраному хазяїном кабінету, великою  мірою  завдячуючи саме невимушеній обстановці.

- Дозвольте, -  постукали в двері.

- Заходь,  Василю, –  запросив  Влад  головного  бухгалтера фірми, заодно ще й заступника.  Золота голова у хлопця була – все знав, все пам’ятав. І відданий був Владові – той підібрав його,  як кажуть, «на звалищі» – і жодного разу не пожалкував.

- Присядь. Зараз  Наталя  принесе  каву і  поговоримо. А поки  що подумай.

Василь помітно занервував:

- Владислав Володимирович?

- Та  заспокойся, –  Влад  іноді  любив  пострахати  співробітників фірми – з дитинства любив жарти. Кава буде весела.

- Ху! Так би й сказали. А я вже подумав, що десь «прощолкав».

- А що, міг? – засміявся шеф.

- Кава, Владислав Володимирович.

- Давай. Завтра без Василя  Семеновича впораєтесь?

- Важко буде, але спробуємо.

- Тоді – до роботи! Вася, пий каву ї думай : я маю у четвер бути в Києві – є з чим?

- До середи повинно бути, якщо…

- Я   знаю.  Тому  завтра  не  в  офіс,  а  сам  знаєш  куди. У середу ввечері щоб була  готова сума  для міністерства і ще на дорогу.

- Не зможемо з голландцями… Хіба позику…але не хотілось би…

- Голландці  все   одно   ще   тягнуть  кота за хвіст. Пізніше з ними розберемось.   Я   вже    переговорив    з    Лео,  їх   теж    влаштовує відстрочка. Не  дивись  на  мене так. Є інша пропозиція, наскільки я зрозумів,  набагато  привабливіша.  В   той  же  час  і з голландцями буде діло – самі прибіжать, коли довідаються.

- А можна вірити?

- От  для того  й  їду. Мабуть, поїдеш  зі  мною. А ще – поговори з отим своїм другом  – Кемкою, чи як його?

- Кенка. А що, поїздка небезпечна?

- Ні. Просто про всяк випадок. Ну і для іміджу.

- Зрозуміло.   Тільки   хотів   би   знати,   на   який   час   їдемо. Як звичайно, чи довше? Бо маю деякі домашні проблеми.

- Як  звичайно. Тільки відпочивати,  напевно, часу  не  буде. Втім, можливо, відпочинемо в інший спосіб. Думаю, тобі сподобається.

- Загадками говорите, шеф.

- Потерпи,  для  мене  теж  багато  загадок. Але  дещо  я вже знаю. Тільки тобі поки що рано. Вдало  з’їздимо  –  будеш  кум  королю, – пообіцяв Влад. – Але і працюватимеш разів у два більше.

- Не страшно. Я роботи не боюсь.

- Знаю.  Як  знаю  і  те,  що  не  працюєш  на  повну – не той об’єм роботи. Добре, іди. Та не забудь  домовитись з Кемкою.

- Кенкою.

- Хай буде Кенкою. Головне, що хлопець надійний.

- Буде зроблено.

Василь     вийшов,     на    ходу    плануючи    свої   кроки.   Не   по приміщенню,  а   в   справі,   що   отримав   від   шефа. Щоб досягти бажаного результату, доведеться попотіти. Ще збивали з пантелику  недомовки  шефа.  Втім,  він  ніколи  не  був  відвертий – інформації давав  рівно  стільки, скільки  вважав  за  потрібне. Головбух  фірми  по дорозі  в свій кабінетик  пороздавав  роботу на завтра і визначив, хто  за   що   відповідатиме  на  час  його відсутності. Попередив що сьогодні   він   затримається   довше   ніж    звичайно.    Останньому особливо «зрадів» наймолодший член колективу Льоша -  замикати і   брати   на   сигналізацію   офіс   сьогодні   випадало   саме   йому. Семенович  помітив  незадоволення  Олексія  -  добре  розбирався в людях. А оскільки знав причину – не розсердився.

-Льош, зайди до мене.

- Що, Василь Семенович?

- Відпущу  тебе   зараз  на  годинку – півтори.   Збігаєш  куди  тобі треба і передзвониш, що  ввечері затримаєшся.

- От спасибі! А то я вже й не знав, як бути.

- Все буде добре. Тільки не йди вже. Шеф поїде через п’ятнадцять – двадцять   хвилин,   а  ти   вийди  через  півгодини. Постарайся не затримуватися.

- Добре.

На    фірмі   всі   намагалися   брати  приклад    із  шефа  -   завжди привітний,  веселий,  -  справи   справами,  а  настрій  повинен  бути  добрим.  Влад  вважав, що  при гарному мікрокліматі в колективі  й діло   буде     йти     краще.    І    це    оправдовувалось.    Владислава Володимировича   поважали   як   людину, любили   як   шефа, але  і побоювались   як   хазяїна  –  жарти  іноді  бували  трохи  злі звісно, якщо об’єкт заслуговував покарання. Василь же  на  собі  відчув,  як шеф може допомогти в скруті. Тому намагався  допомагати  в  чому  міг і підлеглим. Льоша – маленьке коліщатко в механізмі, але і його періодично   треба   «змащувати»  щоб  не  «заїдало». Фінти з часом  були  лиш  «понтами».   Влад   знав,  що   Вася   дозволяє собі трохи більше,   ніж   може   бухгалтер,  але  закривав на  це  очі – головбух довів за час роботи на фірмі, що знає  свою  справу. Втім,  дрібниці, які  суттєво  на  роботу  фірми  не  впливали,  навіть  і  не   цікавили шефа.

З  офісу  Василь  вийшов  майже  опівночі. Виконував завтрашню роботу. Викликав для Льоші таксі, а сам пішов пішки – домовився з Кенкою   про   зустріч.   Той   був   фанатом   рукопашних   бойових мистецтв,  викладав   в   училищі  фізру,  вів тренерську роботу, був холостяком і, зазвичай, допізна засиджувався в спортзалі.

- Привіт, товстун!

- Привіт. Ти мені будеш потрібен. Для шефа.

- Знову  хтось наїжджає?

- Ні. Потрібно з’їздити в Київ.

- Не  можу. Завтра  і післязавтра – змагання. Маю виставити своїх  «інвалідів». Просто не можу.

- Та  не  завтра  і  не  післязавтра.  В  другій  половині  наступного тижня.

- А-а.  Нема   питань.  Тоді  я  якраз  вільний.  Але  не  хочу нікуди їхати…

- Не  «понтуйся». Поїздка буде приємна. Має бути. Ну і ти  знаєш, що будеш з цього мати. А гроші тобі завжди були потрібні.

- Гаразд. По великому рахунку, і в Києві я давно не був.

- Погуляти, мабуть, часу не буде. Втім, що і  як, я  й сам добре  ще не знаю.

«Гранд Черокі»  пожирав стрічку мокрого  асфальту, як  голодний вовк    здобич.   Владислав    Володимирович   їздив   «з   вітерцем», особливо  якщо  дозволяла  траса  і  не стояли  на  перепоні правила дорожнього  руху.  Виїхали  рано,  вдосвіта,  отож  тепер зустрічали схід  сонця. Та  після  ранкової  кави  та  інформації  від шефа спати ніхто   не   хотів.   Василь   подумки    дуже    швидко  прораховував   перспективи   майбутньої  оборудки, а майстрові- рукопашнику був зроблений  натяк, що  якщо  все  піде «путьом» – посада начальника охорони  йому  забезпечена.  Розмова  припинилась.   Все,  що  було потрібно сказано. Сонце,  зійшовши на обрії, сховалося за хмарами. Моросив гидкий дрібненький дощик. Та настрій у пасажирів джипа був відмінний від  плаксивого настрою погоди.  Василь,  впевнений  у  водійській  майстерності  шефа,  витягнув   «лап-топ».  Робота  не чекає, її  треба  робити. Влад  хотів  було зупинити Семеновича, але  потім    подумав:    «Хай,  він   же   не   може   без   роботи».   Так   і продовжували   рух.  Аркадій,  сидячи  на  задньому сидінні, діла не мав ніякого, тож «контролював»  околиці.  Краса.  На  обрії  смужка  чистого   неба,   осяяного   сонцем,  що  тільки-но  прокинулось, над головою-сірі   хмари   і   легенький   дощик   навкруги.   Ні   туману, ні  блискавок, ні буревію. А ще й  пейзаж  щохвилини  змінюється – то  поля,  то  лісосмуга,  а  то  й населений  пункт. Одне, що псувало трохи настрій – вихованці на змаганнях  не виправдали надій, навіть до   третього   місця   не   добрались.   Ну   та    нічого,   будемо   ще  працювати. Проте, навіть поринувши в думки, не втратив пильність – краєм   правого   ока   побачив   щось   незвичне   далеко   в    полі. Блискавичний  рух головою – пожежа? Настільки яскраво, червоно-жовтим,  з  чорною  облямівкою  спалахнуло щось на коротку мить. Але  так  швидко без вибуху не  згорає ніщо – Аркадій  добре знався на  піротехніці  –  «гарячі»  точки  на   планеті  дають  добру  школу, запам’ятовуються  на  все  життя  ще  й  накладають  певні відбитки на  психіку.  Тому  спершу  погрішив   на   себе  -  «заскок»?  Та   ні, неправда, -  дійсно щось сталося. Чи, може, й ні. Бо за кілька секунд і сліду не було, що щось там світилось чи  горіло. Глянув на Василя та Влада – ті  нічого не помітили. Вирішив  промовчати.  Тільки  ще  раз  повернувся  в  бік  «артефакту» – нічого  нібито  й нема. Глянув  на  небо – й  здивувався : на фоні  сірих  хмар, над  місцем,  де  було  «полум’я»  -   овальна   пляма,   що   пульсувала   якимось    темним світлом,   чимраз   зливаючись  із   небом,  ніби  розсмоктуючись   у  хмарах.   «Що   за   чортівня?».   До   реальності  повернула зупинка джипа.  Пост  ДАІ.  Хлопцям  заробити  треба – свята  скоро.  Але у Влада все було в нормі – і документи, і машина в порядку, і правила не   порушував.   Проблема  швидко  владналась    невеликою    (для Влада) купюрою, радше,  через те,  що не хотів затримок і не любив ніяких  зачіпок   перед  початком  будь-якої  справи. Отож  невдовзі поїхали далі.

«Треба буде попорпатись в Інтернеті,  – подумав Аркадій. – Може, я  не  все  знаю про вибухи? Чи це полум’я таке? Але ж було б щось ще – дим  чи  звукова  хвиля… Це  ж  не  далеко було. Чому так?..». Якби  джип  трохи  затримався  на  посту  і  від’їхав  пізніше лиш на кілька  хвилин,  було  б  ще  більш  незрозуміло.  Та,  звернувши   за  поворот,  вони  не  могли  бачити,  як  уже  майже  невловиме  оком затемнення   хмар   підпливло   над  «гаїшниками». Як  чомусь  ні  з того ні з сього обличчя  в  охоронці  дорожнього  порядку завмерли, обличчя  в  них  стали   на   декілька  секунд   мертвяцько-сірі, а  очі зблиснули   в   одного  криваво-червоним,  а  в  іншого – жовтувато-зеленим блиском. Тут же все навколо стало банальним – ніби нічого не відбулося взагалі.

 

 

Ієронім  сидів  на  паперті  в оточенні таких, як  він, калік і убогих вже з самого ранку. Такі великі  свята,  як день святого покровителя міста не часто бувають. Прихожани  натовпом  валять  до  костьолу, треба кувати залізо, поки гаряче – на свята подають більше, не жмо-тяться,  деколи  і  золотий  кидають.  Та,  не  зважаючи  на свято, на найкращому серед усіх калік «місці під сонцем»,  біля самого входу в   храм,   подаяння   не   були   дуже    щедрими.  Після   меси – теж  малувато…  Що ж таке? І рік урожайний, і сусідні герцоги не те що не  нападали – договір  дружби  уклали,  а  з графським  сімейством навіть породичались – видали  заміж   доньку  свого  бургомістра за їхнього  сина. І рік добрий, навіть за язичницькими гороскопами. Та й   інквізиція   не   лютує,   як   років   десять  тому.  Тихе,  спокійне, розмірене   життя   бюргерів,   -    а    жебракам   чомусь  перепадало менше…

Всі  убогі  вже   порозповзалися,  коли  з  костьолу вийшов  падре. Глянув  навкруг, побачив Ієроніма, що теж відповзав із паперті, але без обох ніг та на  викривленій і майже не діючій лівій руці  швидко це   робити  йому  було,   м’яко  кажучи,  неспідручно. Падре сумно скривився і зітхнув, не побачивши  нікого більше.

-Ну,  що  ж.  Значить,  така  Божа  воля.  Тебе, здається, Ієронімом звуть, дитя Боже?

- Так, отче.

- Заповзай у храм.

- Але ж…

- Я сказав – заповзай! Я піду вперед – приповзеш до амвона – якраз все буде готово. Не бійся. На тебе Божа благодать впала.

- Як? Що? Чому саме я?

- Нема часу. Заповзай!

Дивним  було не те, що убогого запросили в храм, і  навіть  не  те, що падре розмовляв із ним, а сам характер  розмови. Не  характерні для      служителів    церкви      нотки      наказу,     обов’язкового     і беззаперечного  послуху,  без тіні сумніву в протилежному. Ієронім злякався,  проте  не  послухатися  не міг. Просуваючись повільно до амвону,  каліка  бачив  як  падре метушиться – то в один бік відійде, щось принесе, то в інший. До моменту прибуття на місце падре вже чекав Ієроніма, схрестивши  руки  на  грудях. На столику перед ним стояла  чаша, лежали  хрест  і кинджал. Ієронім ще більше злякався. Коли  падре  поклав  поруч з чашею великий, переплетений шкірою фоліант, жах каліки досяг апогею.

- Повзи сюди.

- Ні, падре…

- Не  бійся.  Це  і  твій, і мій хрест. Нічого страшного ні для тебе ні для мене не станеться, якщо ми все зробимо правильно. Я поясню – знову  прокинулося  на  цьому  світі  вселенське зло. Воно ще мале і слабке, і в силу ввійде нескоро – років через триста–чотириста. Ми  сьогодні повинні зробити дещо, щоб  не допустити його панування. Я не можу тобі пояснити, звідки я це  знаю, як  не можу зрозуміти й сам,  чому  Господь  вибрав  для  цієї  місії  саме нас із тобою. Втім, нема   часу   базікати.   Потрібна   моя   і   твоя   кров:  не  багато, по краплині, в цю чашу… І  сльози  Ісуса – вони  з’являться  самі,  я  це відчуваю.  Потім…  потім  ми вже будемо самі знати, що і як, коли і де  ми повинні будем зробити.

«Хай діється Божа воля», – подумав Ієронім.

 

 

 

- По чому сьогодні «бакс»?

- А чому ти питаєш саме в мене?

- Ти ж у нас по валютчиках.

- Та не до цього мені сьогодні.

- А що  сталося?

- Шнобель  розносить за вчорашнього жмура.

- І що ж там не так?

- Та  все незрозуміло : жмур несвіжий, аж висох, тьолка, молода, а ще  три  дні  назад  бачили  живою. І ціла купа приколів з судебкою. Інформацію видають як придурки -  фантастика якась. Стівен Кінг в натурі.

- Ну-ну, поділись із колегою. Не переживай – могила.

- Кароче.   Труп    знайшла    бабуля  –  сусідка.  Швидку навіть не викликала – вже «мумію» побачила. А ми,  приїхавши,  не  знайшли  ні  хрена.  Двері,  за  словами бабки, були замкнені зсередини– в неї  був  ключ,  бо  за вазонами дивилася, коли подруги подовгу не було дома. Вікна  зачинені  –  цінкуєш?  Якщо мокруха – то як  злиняв? А на   самогубство   не   схоже.   Здорова   була,  та й не було причини «ласти завертати».

- Ну, а тебе чого трахають?

- Так моя ж дільниця. Зрештою, думаю, нічого страшного мені не впаде, але крові поп’ють досить.

Два  менти,  розмовляючи   про  справи,  повільно просувалися до виходу з  управління.  На  вулиці розмова припинилась. Розійшлися в різні боки. Дільничний  прямував  додому і з голови не йшло – що за  чортівня?  Колезі  він,  звісно,  не  розповів усього. А задуматись було   про   що.   Дійсно,  труп  знайшли   приблизно  через  сорок  -шістдесят годин після смерті. Але вигляд у  нього  був  такий,  наче  пролежав три роки. І не  просто  на  сонці, а  в  сушарці  - сухий «на перець». Крові – ні сліду. Запаху ніякого. Чужих слідів теж нема. На розтині – ще приколи: внутрішніх органів нема! Нічого. Ні серця, ні кишківника, ні  мозку… Тільки висохла шкіра, кістки і засушені, як буженина (прости, Господи, за порівняння) м’язи.  Якби не паспорт та  ще  ледь  впізнавані  риси  обличчя,  навіть генетичний аналіз не ви-значив  би  хто  це – тканини  тіла  не піддавались ніякій хімічній обробці.  Про  таке  вперше  чули.  І  не  тільки в їхній провінції, а й взагалі – ніде   в   світі   такого ще не було! Макроскопічно, як там у них  в   «судебці»  говорять, картина теж доволі інтригуюча. Ніяких зовнішніх   ушкоджень,  крім  здоровенної  діромахи  в причинному місці,  такої,   що  зразу  й  не  зрозумієш – мужик  був  чи  баба… З рваними     краями,     вивернутими    назовні,   ніби   ракета   звідти вилетіла…   І  все  б  нічого,  списали  б, але ж… Батя  померлої – не остання   людина   в   цьому  світі. Шишечка. Не маленька. І колюча досить.   Можуть   полетіти   не    тільки    посади,   але   й    голови. Домагається  правди,  шукає  винних… А як знайти ту правду, коли навіть малюсечкої зачіпки нема?

Ще     більше    голова    боліла      в      начальства      дільничного. Розслідування нічого  не дало. Цапа-відбувайла знайти не проблема – не   перший  раз  такі   фінти  викидали. Так ні – істину потрібно! І притиснути нема кого. Ну є  «бой-френд». Так не було його в місті – свідків повно. І він просто не  міг  цього зробити – законослухняний громадянин,   ну,    бешкетник   трохи,  але   з   пристойної  сім’ї, не злочинець, навіть в звичайному хуліганстві не помічений. Ну, взяли його,    притисли   легенько – так   мало   не   довелось  психбригаду  викликати. Хлопчина ледь  не  поїхав,  коли  довідався,  що  дівка  в ящик  зіграла.  Насилу заспокоїли.  При  інших рівних обставинах  – «висяк».  І  нічого  не зробиш. А загадок – більше  ніж треба. Пляма якась  на   стіні   навпроти – чорна,   як  від  сажі,  але  слідів  вогню нема…  Наступного  дня  пляма  щезла. Мало  того – зник  і  кусень стіни   за   плямою.   Як   розчинився…   Ніби  кислотою  виїло…   І незрозуміла якась психологічна атмосфера в приміщенні. Ніби не  в квартирі  перебуваєш,  а  в  церкві  чи  мечеті. Та  ні,  нема  відчуття святості, моргом попахує, чи  що… Та й це не те порівняння – ну не зрозуміло   взагалі,   не    можливо     описати…    Хоч    екстрасенса  викликай! І взагалі, відчуття що на місці, що після того,  як  вийдеш звідти,  неоднозначні:  тривога,   страх,   напруга.   Невідомо   чому.  Загалом  дуже незрозумілі, підсвідомі і відчутні ледве-ледве, тільки якщо   копнути   в   собі   глибше.   Що   для   «ментів»  нібито  й  не характерно. Але людина  є  людина.  Де б і  ким не працювала, як і з ким би не жила. Навіть «найглухішому»   в  підсвідомих   відчуттях  мороз    ішов    по   шкірі    в   тому    приміщенні.    Зрештою,    геть психологічний    екскурс!   Є    реальна   проблема  –  розслідування  зайшло в тупик!

 

 

- Серж, де пропадав?

- Їздив  з   батьком   у   Крим  на  кілька   днів.  Він   у справах, а  я відпочив трохи.

- Я не про те. Пізніше.

- Не питай, Діма. В ментурі був…

-Що шиють?

- «Мокруху». Але відпустили, бо не я це зробив, і вони розуміють. Та розібратись не можуть.

-  А замочили кого? Та ну… Невже?.. Вибач, Серж…

- Та   годі.  Все!   Перестали   про   це   говорити.   Забули!   Життя    повинно іти далі.

Діма не розумів Сергія. Ніби і не слюнтяй, але й не «сухар». Знав, як   ставився    до    дівчини,     знав     багато    чого   –   і   тут   така «паралельність»  до  цього…   Сергій  ніколи   нічим   не   виказував  стану  своєї душі, але були  і прикмети, непомітні для  сторонніх, за якими   можна   було визначити настрій друга. Зараз  же  абсолютно нічого не міг «просікти» – наче  в  траурі, і  в той  же час ніби нічого й   не   відбувається…   «Глянув»   глибше, – чорт  забирай! – та  він змінився! – нема тієї психологічної відповіді,  контакту  між ними…  Скільки  знайомі  –  жили  душа  в  душу…  Стоп!  Не  відчувається зараз душа Сергія – порожнє  місце! Дмитро списав це на  трагедію, навіть не підозрюючи, що глибоко помилився в причині, абсолютно точно визначивши статус.

- Пішли до мене, Діма. Хочу напитись. Але дома.

- Може не треба, Серж?

- Треба, Діма, треба… Треба!!!

В магазині  Дмитро  ще раз здивувався -  Сергій міг випити багато але щоб стільки… Та все  одно пішов з другом – не міг кинути його самого.  Мав справу, -  передзвонив,  переніс  на  післязавтра – після такої  кількості  «біленької» завтра нема що навіть рипатись кудись. Про  інститут навіть не згадував – переб’ється.

- Діма, передзвони до Лесі.

- Вже зроблено, вона в курсі що нас завтра не буде в «школі».

- Ні, хай бере з собою Наталку і приходять  до мене.

- Серж, а чи добре це буде?

- Довірся мені, Дмитро. Роби, як я сказав.

Сергій  ніколи  раніше не звертався так офіційно до Діми. Той був здивований,   але   списав   це   все   на  нервове потрясіння друга. А марно. Треба було  б  насторожитись  і  не  приставати на авантюру. Та щось приспало пильність завжди обережного «делавара».

- Лесь, сонце, Серж просить, щоб ви з Натою завітали в гості.

- А чого ж сам не дзвонить?

- Ну, трохи не в дусі…

- Так що, ми клоуни  – настрій йому підіймати?

- Лесю,   не  в  тому  справа.  З  ним   щось  дивне відбувається. І я думаю, що найближчі друзі повинні бути  зараз  біля  нього… А ми і   є   його   найближчі   друзі.   Приходьте,  не   виламуйтесь.   Будь ласка. Це ж поруч. І  не ніч на вулиці.

- Гаразд, за півгодини  будемо. Щось захопити з собою?

- Ні , нічого не треба. Чекаємо.

Друзі звернули  за  ріг.  Невідомо  звідки  взявся  пронизливий, аж занадто холодний для цієї пори року сильний вітер. Здійняв пилюку з  бруківки,  закручуючи  в  мінісмерчики.  Поки  йшли  до  будинку Сергія,    вітер   щораз   дужчав  і   згодом  набрав  сили  невеликого урагану.   Швидко  забігли  в  під’їзд.  Піднялись   на  третій поверх. Дмитро  кинув  погляд  на   вулицю.  Дивно. Вітер вщух, небо ясне-ясне,  ні  одної   хмаринки.  Сонце  близько  до заходу… Краса, та й годі!

- Заходь. –  Сергій  вже  відімкнув  двері.  Діма  не  раз  тут  був  і ночував.  І  з  Сергієм,  і  сам,  і   дівчат   приводив.  Але  цього  разу зайшов  наче  в  зовсім незнайому  квартиру. Ні, зовні  все  було,  як  завжди – невеличкий   розгардіяш,  ті   ж  самі  меблі, ті ж самі речі, аудіо-відео апаратура,  комп – все  те  ж… І не  те… А що не те? Не міг   ясно   визначити.  Тільки    «чуйка»  підказувала,   що  не  те. А «чуйка» Діму ще ні разу не підводила.

- Серж, ми «Колу» не взяли, – спробував вислизнути.

- Будь  спок,  повний  холодильник  і  «Коли»,  і «Фанти», і  навіть та-ке є що ніхто з вас ні разу на пробував. Проходь, чого тушуєшся, як дівка на виданні. Склероз?  Забув,  що  ти  тут  майже  як  хазяїн? Давай краще, поки леді з’являться, приготуємо щось на закуску.

І ще раз здивувався Дмитро – ніколи Серж не переживав за закусь. Не  хвилювала  його  ця  проблема,  хоч  куховарити  вмів і любив. І досить  часто  Діма  брав  участь  у  кулінарних   «дослідах»  Сергія, не стільки  вміючи, скільки   заінтригований  самим  «чаклунським» процесом.  Не всім все дано. Смачно поїсти любили обидва. Але під випивку харчами не перебирали. Навіть  коли  запрошували  в гості прекрасну половину людства.

Помандрували  на  кухню.  Ще  було  трохи  часу,  поки  прийдуть Леся і Наталя. Почали  «чаклувати».

- Так, Діма, поки  я тут  слідкую, тобі нема вже що робити – скок-ни, постав диск.

- Який хочеш? З тих, що ми недавно скачали?

- Ні. Там в самому  низу  є. Ти в  мене його ще не чув ніколи. Хоч, напевно, і знаєш : в свій час були зірками  світової  величини. Деякі речі ти чув стопроцентно . А дещо, – навіть не  повіриш, що  це  теж вони. Диск, до  речі,  не  підписаний,  на  коробці  тільки  малюнок – кобра з відкритою пащею.

- А що за група?

- Постав.   Думаю,  через   хвилин   десять – п’ятнадцять  сам   мені скажеш.   А  я   тим   часом   подзвоню  до   дока.  Хай  зробить  нам чотирьом якісь папірці на два –три дні.

- Ти що, в запій зібрався?

- Ні, просто нікому  з нас не  потрібні зайві проблеми. А щоб вони не  виникали, варто  потурбуватися  заздалегідь. Ну, давай іди, роби «дискотеку». Дівчат потрібно  зустріти  з  музикою.  Не  впевнений, що  вони   будуть  в   захваті  від  психоделічного  року, але, думаю, зрозуміють мій настрій.

Тим часом  Ната з Лесею наближались до пункту призначення.

- Як ти думаєш, що на них найшло?

- Не   знаю.   Не     дивуйся.    Серж      останнім      часом       дуже непередбачуваний. Хоч хлопці вони обидва хороші і дуже цікаві.

- Я б не сказала, що Діма мене  геть  зачарував, але  кращого  поки що на горизонті не бачу. Просто якісь вони занадто ділові.

- Ну, не скажи. Ділові то ділові, але і погуляти теж  нормальні. Чи може тобі все це не до душі? Перший раз, чи що?

- Проїхали. Вважай, просто  не  з  тої  ноги встала. Зараз усе буде в порядку.

І все дійсно було в порядку. Майже  все. Тільки  дещо  не так. Але те «дещо» на фоні випитого не  вловив  ніхто. Крім  Діми. Та  й  той тільки  злегка  відчув – Ната  не  дозволяла  відволікатись   будь-що інше…

А вітер  знову  дув  все  сильніше і сильніше… Як в сінглі «One of  these   days»  -  Діма   не  тільки  знав  «Пінк  Флойд», а навіть назви найбільш відомих гітів.

 

 

Підсипало   сніжком.   Дрібним,    колючим,  холодним.  Березень, середина.   А   тепла  все ще  нема. Добре,  хоч  зима  була  не  дуже  люта.   Інакше,     можливо   й    не    вижила   б   в   кублі     поблизу  альтфатерівських   контейнерів   –   підвал   у  закинутій  будівлі  не опалювався. Та й не дуже шкода такого  життя – ні  дому, ні  друзів, ні  інтересів,  нічого… Тільки  жити  чомусь  хочеться,  а  згадувати  прожите  –  ні.  Хоч  душа  ніби  то  вже  і зачерствіла, як той кусень хліба, який, якщо  пощастить, іноді  знаходиш  серед  сміття… Була колись  сім’я  –  мати,  батько,  брат, сестри,  бабуся. Була… Була  в собаки  хата… Коли  то  було!??  Мабуть,  у  попередньому житті… Новорічна ялинка, бомбочки, дощики, бенгальські вогні, подарунки від Діда Мороза, від зайчика…  Лагідні  мамині  руки,  заколисуюча казочка  від   бабусі,  несподівані,  деколи  неприємні, але  все  одно  добрі     жарти    пустуна-брата…   Такі   смішні    маленькі   сестри-близнючки:   впаде  одна,  а сльози в обох на очах… Батькові добрі, але  чомусь  сумні-сумні сірі очі… Невелика,  затишна  квартира  на другому поверсі з балконом, з великим горищем, де можна було так весело гратися  з  друзями -  в піжмурки, в ляльки, ще в якісь ігри… Тільки   згодом,   подорослішавши,   після   смерті матері зрозуміла, чому в завжди  веселого  батька  був   такий   сумний  погляд.  Коли розвалився  Союз,  настали  важкі  часи.  Брат  ще  до того приїхав у цинковому  гробі  з  Афгану. Мати довго плакала, захворіла, з  горя, мабуть,   згодом    і  померла.   Батько  ще   довго  тримався.  Сестри виїхали   на   заробітки   в   Західну    Європу   і   там   пропали.  Він  залишився    практично    сам    -    бабуся  лежала  паралізована,  не розмовляла,   тільки   очі   слідкували  за   людьми  та  кішкою,   що  прибилася сама по собі і прижилась у  домі. Згодом  батько  втратив роботу – скорочення. Тимчасова  робота  –  щастя  невелике,  але  на  безриб’ї    і    сам    рибою    станеш.   Було  дуже  скрутно. Продали квартиру. Невдало – ціни  на  житло   різко  підскочили,  тому  жити довелося  в  халупі.  Батько  застудив  легені,  зліг.  Прогодувати  на випадкові заробітки двох хворих було  все  важче  й  важче…  Після смерті батька і бабусі все пішло шкереберть. Життя і смерть… Одне без   іншого   неможливе.  Одне  з  іншим пов’язане. Два боки однієї монети.  А  це  життя  – уже й не життя і ще й не смерть. І невідомо, що краще. В середовищі таких самих бомжів її вважали філософом. Життєвий    шлях   багатьох   був    схожий,    тільки   не  кожен  був настільки  вираженим  одинаком-відлюдником. Щось зламалось у її душі, а на якому етапі життя, після чого, –  зараз уже й не скажеш… Але тільки  в самотності знаходила якусь – бодай мізерну – душевну рівновагу.  Не   вірила   нікому  і  нічому   –  життя  витерло,   змило осіннім дощем віру в людей,  у доброту, у все,  що  хоч  трохи  мало  б  бути  світлим.   Жила  секундою,  миттю,  тією,  яка  є  зараз, уже.  Минуле  життя    практично  було  забуте,  дивно  навіть, що все так чітко  згадалося  саме  зараз.  Майбутнього  ж  не  було.  Взагалі   не існувало…

Перестав іти  сніг. Виглянуло  сонце,  ще  холодне,   але  уже  таке  яскраве. Стало трохи тепліше. Але не в  душі.  Несподівані  спогади змусили  усвідомити  нікчемність  існування.  Не   тільки  власного. Існування всього живого – птахів, тварин, трави, що ще не  виросла. Не кажучи вже й про отих, що оно їдуть у крутому авто. Так, життя в них є. В  кожного  своє. В когось хороше, в більшості – не дуже, в багатьох  –   зовсім   ніяке.  Але  сама   суть  існування  –   нікчемна, мізерна, як в духовному, так і в тілесному розумінні. І нема різниці, хто  ти,  чи  що  ти  –  однаково  беззмістовне  життя і  президента, і опариша,  що  повзає в гною. Бо і той і той – в  «гною»  по самі вуха аж до самої смерті. А те, що можливості різні, – ну  то й що? Кінець завжди один і  той  же. В  різних формах,  по  різному  обставлений, але  все  одно  –  вистава. А  справжнє  існування – смерть.  А  після смерті,  -  ні,  не  загробне  існування,  не  життя   душі  без  тіла,  не реінкарнація, – просто нічого.  НІЧОГО.  Отже,  і саме життя – ніщо,  абсурд,  нісенітниця.   Просто  спосіб   існування  хімічних   сполук,

молекул. Маленьких, непомітних,  нікчемних. І  все, що більше, але складається  з   цього  нікчемного – теж  нікчемне. А  отже, не варте нічого. Зовсім нічого. Так для чого тоді  це все? Чому існує  опариш і   міністр,  гієна   і   метелик,  троянда   і акула? Чому? Хтось це все придумав  і тепер насміхається-грається,  як  іграшкою?  Чи  це  теж абсурдна, нікчемна  здогадка?  Що  ж  насправді  відбувається?  Що  таке   життя?   Що   таке   смерть?   І   чи   варто   взагалі   над    цим замислюватись?  І невже  не   існує  нічого,   крім  поганого?   Щось хороше?  В  житті  бувають миті, коли здається, – ось  воно, хороше, добре.  Але вже за хвилину хороше перестає бути  хорошим.  Отже,  в  житті нема нічого, вартого уваги?  Залишається смерть.  Смерть –  це  добре? Так? Чи ні? Щоб знати – потрібно   пізнати, пройти через те, що хочеш  усвідомити…

Чи  то  різкий  перехід  з  холодної  темноти  підвалу  на  яскраве зігріваюче   сонце,   чи    копирсання    в   собі  витягнули  на  мить з глибокої   підсвідомості  ще  щось. Не  спогади,  ні. Щось, що точно відбувалося, але, мабуть, не у цьому  житті – гори,  покриті зеленим лісом,   якийсь  чудний   дерев’яний   будиночок,   булькаючий   над  багаттям   (блискавкою  майнуло  у  голові  незнане   раніше   слово «ватра»),  казанок,  старечі  (невже  свої?) руки, що кидають в окріп  духмяні зелені шматочки… Ще швидше промайнули один за одним шматок  зелених   вологих   джунглів  та  кусень  випаленої  сонцем пустелі…

І все…

Знову  перед  очима  контейнер.  Галюни  з  голодухи?  Чула про реінкарнацію,   але   як  кожна  людина,  що  виховувалася в умовах діалектичного матеріалізму  не вірила в неї.

А   сонечко   продовжувало   пестити    променями    змордоване  нелюдськими умовами життя тіло.

 

Микола  був  злий,  як  чорт.  Але  усвідомлював,  що  сам  винен.  Правда,  сподівався,  що  минеться,  а якщо і «влетить», то не в таку суму.    І   що,  –  тепер   треба    «крутитись»,   бо    Діма    увімкнув «лічильник».  А  це вже значить, що крім «бабок», ще  десь  зачепив Дімині  інтереси,  адже  він  рідко  ставив на процент, більше любив спокійно   вирішувати  суперечки.  Де  і  як  наступив Дімі на хвіст – один Бог знає. Але діватись  нікуди – «криша»  в  опонента міцніша. Та і вимоги не зашкалюють. Все в рамках.

- Приніс бабло, Рудий?

- Не   все,   Діма.   Не   встиг   ще  всю  суму  зібрати.  Я  ж  не  син мільйонера,   і    дочку   президента   теж    не   ублажаю.  –  Микола  недолюблював  свою  кличку, але  що  зробиш – надто  влучна.  І  за кольором  волосся  і  за  характером  та поведінкою.  Рудий – він  і в Африці Рудий. Жити і гроші  заробляти  це не дуже заважало. Лише «заскоки»  в  поведінці  деколи  давали  негативні  результати.  От  і зараз – щось витворив, мабуть,  «під бухом», а тепер – сьорбай!

- Давай,  що  ти  там  притаранив, – Дімка був у хорошому настрої, хоч вигляд мав  такий,  наче його тиждень корова жувала. -  О, та ти молодець,  коли  тебе  притиснути. Залишилось зовсім мало. Добре. Дуже добре. І для тебе теж добре – не хочу я, щоб ти  на  мене  зуба мав. Мусиш зрозуміти – сам винен.

- Б…, Діма, не діставай!

- Не    нервуй.   Проценти    на   суму,   що   залишилась,   не  буду нараховувати!

- О, це вже діло.

- Не дуже радій, зате лише два тижні строку тобі даю.

- Не проблема.

- Ну-ну. Не  розрахуєшся – знову лічильник. Не ображайся,  я  й так з тобою по-людськи. Погодься, що якби не притис, ти  б  мене через х… кинув. А ти ж прекрасно  знав, що  ця  «корова»   моя , і тільки я маю право її доїти.

- Дім, ну…

- Все. Що було, те забуто. Може, ще й разом попрацюємо колись. Є в тобі щось. Правда, і багато чого  не  до  душі  мені – але  це  вже твої  особисті  справи,  я  тобі  не  тато з мамою, щоб моралі читати. Пиво будеш? За примирення.

- Давай.

«Фіг я забуду, як ти мене  вставив!» – Рудий  був злопам’ятним. І мав   надію  в свій  час  поквитатись, але  зробив   вигляд,   наче  все гаразд – щоб приспати  пильність. Тому  залюбки  попив  «пінного» з ворогом  – тим більше, що «фуфла»  Діма не вживав.

- Ну, все, пішов я.

- До зустрічі.

Рудий  вийшов  від  Діми  трохи  спокійнішим.  Закурив.  Постояв  біля  під’їзду, подумав. Звернув наліво – за товаром  в  першу чергу. Бізнес в нього був ризиковий – наркота.  Не  ЛСД,  так – травка  для малоліток, але  це  теж  кримінал. Сам  дивувався, що  ще ні разу не «залітав» – при  його  дурному  характері  це – як  два  пальці  о… Та щастило. Мабуть  тому, що  був  дуже  обережний.  Сам  не  скидав, взагалі  давно  вже  навіть  в  руки  не  брав  товар – тільки  гроші.  І керував :   кому,   де,  скільки,  як.  Постачальників  міняв,  продавці зазвичай  навіть  в  обличчя  його  не знали. Коротше, замаскувався, як досвідчений шпигун.

Сергій відійшов від вікна, зайшов до Діми на кухню :

- Він не забуде, що ти його «вставив».

- Я знаю. Але для того і зробив йому пропозицію перемир’я, щоб він розслабився і подумав, що я лох. Я буду весь час насторожі.

- Добре. В усякому разі я тобі завжди допоможу.

- Навіть не думав, що може бути інакше. Та ти мені краще скажи, що  ми  витворяли  в  тебе  дома?  Початок  я  пам’ятаю,  далі – «без фільму».

- Чесно? Я й сам не все згадати можу. Назюзюкалися добряче. Та й  дівчата  добре відірвались. Мені здається, вони теж не все мали б пам’ятати.   Втім,  розслабились  ми   непогано  і  нічого  жахливого ніхто, здається, не вчудив.

- До «школи» підемо завтра?

- Так, док  прикрив,  проблем  не  повинно  бути, але перед сесією здалося б «посвітитись». Менше нариваєшся – легше  їдеш… Давай ще полікуємось пивком, чи Рудий все вихлебтав?

- Ні,  ще  є.  Але   без  фанатизму,  Серж,  бо  щось  ми  присіли на стакан… Пора зав’язувати.

- Ха! Кінець вузлуватий виходить! Не  бійся, зіскочимо. Ми  ж  не аліки. Чекай, мобіла… О, Леся. Привіт!  …  Ви теж могли  не  йти – док  до  завтра  нас  усіх  прикрив. … Не плач, завтра будем. Краще, забігайте   до   нас  після  пар.  …  Ні,  все  буде  пристойно  –  нема  здоров’я  на  постійні пиятики.

- І що?

- Ламається – каже, що  ще  в  голові гуде. Та й добре, я б сьогодні краще поспав.

- Я теж. Але спочатку поїв би добряче.

- Давай сходимо в столовку. Я б теж перекусив, а готувати ліньки.

- То допиваємо пиво і йдемо.

- Що, все?

- Ні, тільки те, що налите.

 

 

Додому  йти  не  хотіла.  Дістали «чотири стіни», телевізор, побут, чоловік.   Особливо  -  чоловік.  Начебто,  нормальний  мужик,  без «мух» у голові. І заробляє непогано, і уважний, і не страховисько… Заміж  виходила  не  «з  розрахунку»  -  відчувала тягу до нього, як і він до неї, зрештою. Та згодом все стало якось не до  душі. Ні,  нема скандалів, явної незадоволеності одне одним. Те, що дітей нема – ну й   що,  не  так  довго  ще   у  шлюбі,  молоді,   ще   все    попереду – встигнуть.  Та  й  не  дуже  ще  хочеться тих  памперсних  варіантів. Кортить  ще  пожити,  як  кажуть,  для  себе.  Не  в  цьому  причина незадоволеності  життям.  І родичі  що  з одного боку, що з іншого – як  не  з  цього  світу  –  і  не докучають, і в той же час не забувають допомогти.   Життя  –  ну,   майже   ідеальне.  Пристойна   квартира, неважка   робота,  чоловік-веселун,  начальник   на   роботі – просто  «лапуся».   Все  тіп-топ.  От  тільки  задоволення  від  цього   всього щастя чомусь нема…

«Лапа» Горбунов вийшов з будинку на  кілька секунд пізніше. Ще встиг погладити поглядом  фігурку секретарки, що саме звертала за ріг.  «Кльова   тьолка,  молодець»,  -  подумав,  відчиняючи   дверку  «Ауді».  Сів  за  руль, взяв «Мальборо», припалив, трохи розслабив-ся. Молода  секретарка  трошки  замучила  начальника. Сексом зай-мались  досить  часто,   але   сьогодні   Горбунов   трохи    підупав – давалися взнаки  прожиті півстоліття, та й дружина минулої ночі не була  колодою.  Євгенію  ж  просто  так  не  міг  відпустити. Ще два роки  тому  на корпоративі як кинув на неї оком, так і «пов’язав». А чому  б  і  ні?  Дуже  вродлива,  струнка,  на  відміну  від  законної, і «целюліту  на  жопі  немає»,  личко   свіже,   ніжки  –  оближешся… Залежала від нього і роботу свою  виконувала не найкращим чином. Ну   і   до  «кохання»  ставилася  по-сучасному  –  дарма,   що  в  неї  чоловік,  а  в  шефа – дружина  і троє дітей  (старший  син  навіть на  два  чи три роки старший). Не  проти була «погратися», тим більше, що  за  це  начальник  закривав  очі   на   багато  ляпсусів  у   роботі. Горбунов    розумів,   що    особливого   захвату    в   секретарки   не викликає,  але  був  людиною,  що  бере  від   життя  все,  що можна взяти, і використовує всіх, кого може і як може. Тож, і секретаркою «користувався» доволі часто. Любив «полуничку»,  старий  пердун. Ну,  а  оскільки  фізичними  даними  та  розумінням  того, що за все  треба  розраховуватися, Бог не обділив,  то  й Женя начебто не була проти.  Хоч  чоловіка  свого,  здається,  любила  і  поважала.  Та  що зараз варті ті моральні  принципи? Людські стосунки, в  основному, упираються в тезу «ти мені – я тобі».

Горбунов  повернув  ключ  і  вирулив  зі  стоянки  – пора додому. Дружина з роботи прийде пізніше, діти – хто  де, встигне  в душ, та ще   й  на  дивані  відкинутись  часу  вистачить.  Євгенія  тим часом  заходила  в маршрутку. До Горбунова почуттів у неї ніяких не було і  не  могло  бути.  Просто  секс любила, хоч і чоловік був далеко не імпотентом. Була ризиковою – завжди  «балувалась». Шефа терпіла – хоч    старий,    але    трахав    непогано,   без    комплексів,   та    й «інструмент»   мав   переконливий   –    природа   наділила.   Про   її стосунки з шефом ніхто не  знав – в конторі було віддавна заведено, що  останніми  з «корабля» йдуть «капітан» і ті з «матросів», хто не встиг  зробити  справу за робочий день, – а вона була найповільніша з   усіх.    Зрештою,   ці    стосунки   були  вигідні  обом.   І  не  були неприємними. Навіть навпаки. Горбунов «шаленів» коло молодухи, «розгружаючись»    на    всю    котушку.    Женька    теж      добряче розслаблялась   –    крім   звичайних   зносин,  шеф   деколи    тільки «цукерку давав» – тільки те, що і їй подобалось. Сьогодні  ж  взагалі все  було,  як   в  кіно  –  сама    хотіла   сексу   з   начальником,   що  траплялось   не   так  часто.  Але  коли   вже   так,  то  Горбунов  був  особливо старанним  коханцем – розумів, що  треба не тільки брати самому, але й давати щось взамін. Тож довів секретарку  до оргазму двічі, про себе теж при цьому не забувши. По домівках розходились з «почуттям чесно виконаного обов’язку». І вихідні повинні  б були бути  вдалими – дома  кожного чекали  інші обов’язки. Тільки  осад  якийсь в душі все ж залишався, хоч і вміли  ховати  його  глибоко-глибоко…

 

 

Кгрок     несподівано    завмер,   напружився    весь,     стискаючи  відшліфовану гостру палку, прислухався, обережно потягнув носом повітря,    повільно      уважно       оглянув      навколишні    джунглі. Поступово  розслабився,  зробив  обережний  крок  назад.  Звіриним чуттям  відчув небезпеку. Попереду. Біля «великої води». Та жоден шурхіт,  запах  чи  рух  не  говорили, що  за  лихо  чигає  в заростях. Швидкий   великий   кіт?    Слизька    отруйна   гадюка?     Маленькі ненажерливі мурахи? Ні, інстинкт  та  навички  мисливця підказали б…  Щось  інше?  Що?  Адже  плем’я знало всіх ворогів, впізнавало наближення небезпеки заздалегідь,  зазвичай,  випереджаючи атаку власним  нападом,  чи,  якщо  ворог  був  занадто  сильним,  втечею. Кгрок  був найкращим  мисливцем племені. Та зараз, мабуть, навіть найстарші в роду не змогли б розпізнати суть небезпеки.  Кгрок  ще  раз завмер, на цей раз розслабившись,  майже  розпластавшись  біля  самої   землі.  Нічого.  Але  чуття  підказувало  –  забирайся  звідси!  Негайно!!!  Не  встиг… Стало  якось  дуже  солодко,  приємно. Тіло налилось  вагою,  одночасно  даючи  відчуття  невагомого  польоту. Ліани, дерева, кущі, трави  – все  затанцювало  навкруг,  сплелось  у  барвистий    водограй.    Щезло    відчуття    небезпеки.    Натомість  з’явилися незвідані раніше всесильність,  якась  незвична  насолода,  все  це  було  набагато   приємніше,  ніж  осідлати  самку  чи  поїсти  досхочу  свіжо  впольованої  здобичі,  Ні,  неможливо!  Ще  інакше. Кгрок ніби одночасно побачив себе і ззовні, і зсередини. Але навіть не  замислився,  як  таке  можливо  –  настільки   приємне   відчуття заполонило його. Приємне до нереальності. В той же  час  прийшло  усвідомлення    всемогутності,  невідомо  звідки  взялося  розуміння всього,  що  відбувалось у  його  житті,  ні  не  тільки в його житті – взагалі    він   став   раптом   повністю   обізнаний   у    всьому,    що відбувається у Всесвіті: дивне слово, але крім нього було  ще безліч інших незнайомих раніше понять, які, проте, зараз стали абсолютно зрозумілими. Кгрок знав усе: чому, як, завдяки яким процесам живе він, уся планета, все навкруг на багато-багато миль і років. Він  уже  не     був   дикуном   племені   мумбо-юмбо   –   за   лічені    секунди  освіченість досягла  висот  кількох  сотень академіків разом узятих,  ба,  навіть   знань   усіх  академій  цієї  достатньо  убогої  у  Всесвіті планети  не  вистачило  б,  щоб порівняти бодай з дещицею того що знав  і   розумів  він   зараз.  А   ще  –  усвідомлення  своєї  величі та могутності.  Він  тепер  міг  усе. Став богом. Та було одне «але». Як провід  не витримує струму, більшого, ніж здатен пропустити через себе,  так   і  мозок  не  витримав завантаження знаннями і режимом роботи.  Тіло  Кгрока   вже  давно   висіло   над  ґрунтом   на  висоті людського  зросту,  окутане  дивовижним  мерехтливим  туманом, – разом  з  іншими  знаннями  прийшов  і  дар  левітації.  З  отворів   у голові – вух, очей, носа  почав  витікати  спочатку  слиз, потім кров, а   далі   каламутна    зеленувато-коричнева    опалесцююча   рідина.   Свідомість   Кгрока   як  індивідуума  перестала існувати. Органічні рештки тіла, повільно набираючи швидкість, почали  закручуватись у двох осях одночасно. Цей страхітливий пропелер створив навколо себе   чималий   ураган,   але   навколишній   туман   не  розвіяв  і на відстані   протягнутої    руки   повітря   не   рухалось   зовсім,   Коли швидкість   обертів    стала    такою,   що   тіло    взагалі    зробилося непомітним,  рух  раптом  припинився. На  траву джунглів повільно опустилася      засушена       мумія.      Марево       поступово      ніби  розсмоктувалось і, зрештою,  зникло зовсім. Рослини навкруги наче збожеволіли:   за   кілька   хвилин   порозквітали   дивовижні   квіти, дозріли  плоди,  повиростали  молоді  пагони – і все це блискавично загнивало.   В   радіусі   приблизно  трьох-чотирьох  метрів  посеред  барвистих  джунглів несподівано утворилась «дірка».  Сіра.  Темно-сірий порошок вщерть  заповнив  утворену сферу і тут же  зник  без  усякого  сліду.  На   ґрунті   залишилась   ідеально   кругла  полянка незрозумілого   забарвлення,   на  яку  ще   багато-багато   років   не насмілиться заповзти навіть найдурніша  комаха…

 

 

- Небезпека. Шкурою відчуваю. Але не смертельна.

- Що таке? Звідки, Аркадій?.. Опа!..

Дорогу  джипові  несподівано  перекрили  пошарпані,  брудні від коліс до даху «Жигулі», що виїхали з-за чергової купи  сміття. Влад втопив у підлогу педаль гальма.

- Сидіть.  Я  сам. – Аркадій повільно відчинив дверцята, вийшов з салону,    став    перед    радіатором    джипа.     Майже     одночасно відчинились  усі  дверки  в  «кориті», що перекрило шлях. Вийшли і наблизились  з   двох  боків чотири амбали з тупими мармизами, які не обіцяли нічого хорошого.

- Чо нада?

- Лимонада! Проєзд платний!

Те,  що  відбулося  потім,  нагадувало  китайський  бойовик-казку. Неймовірно  швидко  Кенка   кинув  свою   спину  на  капот  джипа, одночасно в  шпагаті зачепивши ногами підборіддя двох  бугаїв, що стояли  ближче  до  нього і тут же стрибком з лопаток  кинув власне тіло  на  дах «Жигуля». Один  із  молодиків встиг  зреагувати – рука сіпнулася до пояса. Та рухався він для Аркадія  явно  повільно – тут  же  отримав  кулаком  в  кадик. Одразу  ж,  наче  рикошетом,  Кенка  полетів на останнього «воїна», прокрутившись штопором  у  сальто, приземлився   на  руки, заїхавши  п’ятами прямо в тупу фізіономію. Тільки зараз почали осідати та впали перші двоє невдах.

- Василь, сідай за кермо  «Жигуля»  і  віджени  на  два-три  метри.  Володимирович,  рушайте,  але  так,  щоб  я  зміг  заскочити на своє місце, і щоб Семенович теж забіг  по-швидкому. Оскільки  приколи нам   не    потрібні,   маємо   щезнути   без   сліду.   Жаль,    кросівок доведеться позбутись. Володимирович, авансом нові можна?

- Уже  не  авансом,  Кенка.   А  старі  хоч  вже  можеш  у  мусорку викинути.

- Не можна, маю знищити – я ними наслідив.

- Як скажеш.

- Все, їдемо.

Василь    уперше    бачив     «машину     смерті»     наживо.    Тому поцікавився, що робити з покійниками.

- Та живі вони, Семенович. Очухаються. Хто через півгодини, хто за  годину.  Але  нам  до  того  часу  треба  з  цих  трущоб попасти в центр, бо інакше можем ще  раз  зустрітися. І навіть, скажу, що  нам пощастило – їм, крім  грошей, ще й мовчання наше не завадило б. А найменш балакуча людина – «жмур». Уяснив?

- Так, але чиї вони?

- Нічиї. Самі  по  собі,  мабуть. «Даху» в них точно  нема – інакше  події   відбувалися   б   трохи    не    так.   Звичайні  відморозки, але, напевно, таких  нападів, та  ще й успішних, зробили  вже  не  один – занадто  впевнені в собі були.

- Добре, що глуш – свідків не було.

- Дуже добре.

Та  свідки  були.  Один,  вірніше,  одна – бачила  все  з  відкритого «Альтфатера» – копирсалася у ньому в пошуках їжі. І тепер злякано чекала, коли джип щезне за  поворотом. Жити  в  цій   околиці  вона вже більше не зможе – потрібно міняти «місце прописки». А шкода – всі «теплі  місця»  вже зайняті.

Були ще свідки. Правда, ці  бачили  тільки  від’їзд  «Черокі». І, на відміну від пасажирів джипа запримітили бомжару. Недавні  менти, а  зараз  уже  не  відомо,  чи  люди  взагалі.  І  рухалися  вони теж не зовсім    по-людськи   –   без    усвідомлення   мети,   хоч   зовні  все виглядало пристойно.  Непристойності  почалися  під час  ліквідації  першого свідка.  Спосіб був  вибраний  неоригінальний : канібалізм – штука доволі древня. Правда, зазвичай, жертву з’їдали не живцем, як цей раз, і не в такому швидкому темпі. Щоправда, вона навіть не пручалася,    але   не    від    жаху.   Щось   наче   скувало  всі   м’язи невидимими    путами.   Лише   кров   бризкала   на    всі  боки.   Очі «похоронної команди»,  яка  навіть кістки  згризла, після процедури «поховання»   зблиснули   на   мить   уже    знайомим    зеленуватим блиском,   що   тут   же   змінив  свій  колір  на  криваво-червоний  і  згас. «Зомбі» рушили далі. На щастя, не в бік  мегаполіса.  Сила, що  керувала    ними    вирішила   –   ще   рано.  Поталанило і «соловям-розбійникам» – «зомбі»   відчували  свідомість – тож  «вирубленим»  бугаям вдалося «замаскуватися».  Тим часом  розбризкана  повсюди кров перетворилася у сірий  пил  і  розвіялась  легеньким  весняним вітерцем.  Лиш  з   міліцейських   мундирів   сірий   порох  не  здуло вітром – він наче провалювався всередину, теж не залишаючи після себе  ні  сліду  ні  згадки.  Незабаром  всі ознаки звірства, що щойно відбулося зникли.

Джип  в’їжджав у столицю.

- Який  в  тебе  розмір, Аркадію, – побачили  магазин спортивного одягу та взуття.

- Сорок другий. До речі, Василя потрібно теж перевзути.

За  кілька  хвилин  на  ногах  Кенки  вже  були  новенькі «Рібоки». Старі  кросівки  сховали  в  пакет  –  потім оформляться. Без пригод доїхали   до  готелю.  Місця   були    заздалегідь   заброньовані.   До запланованих    зустрічей    було   ще    чимало  часу.   Можна   було розслабитись.  Особливо  Аркадію – поїздка   до  міністерства  мала  відбутись без  нього  –  звичайний  рутинний процес «дачі на лапу». Навіть   Семенович   з’їздив   з    шефом  лише   заради   того,    щоб прогулятися   містом.   Сам  «процес»  проходив  без  свідків.  Ну  і,  звісно,  в  центрі,  в  людному  місці з’являтися було  майже  цілком  безпечно.  Аркадій  тим  часом   позаймався  гімнастикою,  прийняв  душ, сходив у кафешку поряд – відпочив і душею і тілом. Епізод на  в’їзді  до  міста  не  був характерним – скоріше,  це  було  винятком,  зазвичай все проходило гладко. Та відморозків зараз вистачало як у  центрі так і на глибокій периферії, а Влад не міг дозволити дурному випадку  зірвати  важливу  для  нього зустріч. Олег  теж  був тертим калачем   –   зустрітись   домовилися   не   просто   на    нейтральній  території,   а  майже  в  самому центрі, в завжди людному скверику. Правда,   розмова  обіцяла    бути   досить   довгою,   тому   мала    б відбуватися    за    сприятливих    погодних    умов.  Зрештою,  весна набирала  обертів, тож через  два  дні  зустріч  відбулася. Збоку  все виглядало    так,   наче   двоє   товаришів   випадково    зустрілись   і вирішили випити пива. Олег глянув  на «ескорт»  Влада, вважаючи, що столик, за яким присіли хлопці знаходиться занадто близько

- Не турбуйся,  вони  нічого  звідти  не  почують. Крім того, цей, – вказав  на  Аркадія  Влад, – не  петрає нічого, а навіть, якщо й  щось «дожене» – байдуже,  бо  все  одно  не  зуміє  скористатись,  а,  крім  того, хлопець він не дурний і за  час знайомства зі мною втямив, що вигідніше  бути за мене, ніж проти . Ну , а  Семенович  -  моя  права рука  і  фактично   мозковий   центр   фірми,  тому  він  не просто не завадить, а навіть буде корисним.

- Влад, інформація суто конфіденційна.

- Якщо   хочеш,   можем   перейти   на   англійську   –   Семенович  шпрехає   по-німецьки,   а   Аркадій  трохи  знає  французьку,  але  в англійській ні бельмеса ні той, ні другий.

- Було б непогано, але хочеться поговорити на рідній. Отже, суть справи : продукція, яку ви виробляєте і збуваєте на Схід може бути в декілька разів дешевшою у виготовлнні.

- Яким  це  чином?   –   здивувався   Влад,  -  у  мене  же найновіші технічні рішення,  лінії  виробництва,  дешеві  робітники,  сировина «за  фасолі»,  а  те,  що  закупляємо  на  Заході  теж  за  найнижчими цінами,   і   не  сміття.  Я  ще  можу  зрозуміти,  що  можна  зробити якісніше, але тоді ціна повинна зрости.

- Дешевше при пристойності товару – однозначно неможливо, це – фантастика, – продовжив через кілька секунд роздумів.

Аркадій  та  Василь  дихали  свіжим  весняним  повітрям  у центрі мегаполісу, оглядаючи міський пейзаж.

Кинувши пронизливий погляд на дещо збентеженого Влада, Олег вирішив: діло буде, – і взяв бика за роги.

- Та  ні,  хлопче,  якраз  не  фантастика, а  реальність. Коротше – в  ме-не  в  руках  новітня  технологія. Придумав  її  один  кореєць, що працював  у  мене, покійний уже, царство йому небесне, чи як там у них.    Зрештою,   не   важливо.    Шкода,  правда,   жовторилого, бо працівник був хороший.

- Олег, ти мене лякаєш.

- Та не причетний я – автокатастрофа,  добре,  що  перед  тим  хоч встиг  мені все розказати; а то б померло ноу-хау разом з ним.

- Ну, а чого саме в нас ти хочеш це розкрутити?

- Є й на це причини. Головна – попит  на  продукцію.  Наш  ринок вже   пережив   потребу   в   цьому.   Ні, потреба  є, але не настільки виражена,  У   вас  же,   і   особливо  далі  на  схід  –  клондайк   і  за приблизними розрахунками років так на  п’ятдесят  –  сто.  Тобто,  є сенс.  І  ще:  я  все-таки  маю  тутешнє  коріння. А  якщо все буде на мазі, то підніметься не тільки твій та  мій  особистий  рівень,  а  й  в  державному    масштабі   буде   величезний    плюс.   Коли   я  почав  збирати  інформацію,  з  ким   можна  мати  справу,  випливла   твоя фірма – сподіваюсь, зрозуміло, чому саме ти перший у списку?

- Ну, загалом зрозуміло. А конкретніше?

- Конкретніше. Вишлю тобі  через  місяць  пакет  документів – все прочитаєш і побачиш.

- Чому аж через місяць?

- Тому,  що  треба  буде   вам   частково  демонтовувати  лінії,  які працюють, і створювати на їх базі нові.

- Ти що – це  ж  зупинить  нас  назавжди  –  не буде продукції – не буде збуту – не буде фірми -  крах усіх планів!

- Не так швидко. Тому й через місяць, що маєте  встигнути старим способом    завалити   склади  товаром,   щоб   не   було   перебоїв  у постачанні продукції покупцям. Саме переобладнання займе всього кілька днів, хай тиждень – я пришлю тобі двох своїх спеців, правда, з мовою, можливо, будуть проблеми.

- Ми не встигаємо й так  задовольнити всі потреби, а ти ще кажеш – склад?

- Я   знаю,   чому  не  встигаєте    –   найцінніші   деталі  берете  за границею – німці, швейцарці і, здається, голландці.

- Та ти, конь, в курсі всіх моїх справ!

- Ну, не ображайся, я ж мусив знати, що все буде ОК! Та за те, що трохи пошпигував, я приготував тобі  декілька  подарунків. Думаю, що ти не будеш на мене сердитись. По-перше,  переобладнання – це серйозні кошти, – я дам їх тобі. Не просто позичу  чи  ще там щось – для  мене  це  не  така  вже  й  велика  сума. В  надії  на  результат  я готовий   вкласти  її  з  розрахунку, що  на  виході  буду  мати  свою частку  прибутку. Це  раз. Друге – тобі не вистачає товару з Європи. Так   от    –    в   Миколаївському    порту    стоять   уже   розмитнені контейнери   з   аналогічним  товаром  азіатського  виробництва,  за всіма  параметрами  не  гіршим, а  в деякому аспекті навіть кращим. Це вже, вибачай, буде  іти  як  позика, але без відсотків. І вистачить тобі  того,  що  я  привіз не на місяць, а на все літо. Ціна така ж, як у голландців.  Оплата  –  аж   у  кінці  року.  Тобі   залишається   лише забрати  контейнери  та перевезти  їх.  Такі  розклади влаштовують? Ось   документи   на   товар  –  читати  вмієш.   Зрештою,   відповідь можеш дати завтра  чи  післязавтра  –  хай  твої  миколаївські  люди перевіряють, якщо хочеш.

- Ти, Олег, вражаєш  мене  своєю  ризиковістю. Раніше  ти не був таким. Звісно, при таких умовах… Але я не розумію, чому?

- Просто. Для тебе ця  справа  набагато  вигідніша,  ніж  для  мене, хоч  і  мені  вона  дуже імпонує. Ти мужик розумний, грамотний, не перший  день  в  бізнесі  –  кожен,   кому   б  таке запропонували, не відмовився  б.  А  ми   з   тобою  колись  були,  і  –   я  впевнений    – залишимось   і   надалі   дуже   добрими   друзями.  І  розуміли один  одного… Тому й дозволив собі зібрати всю необхідну  інформацію.  Зрештою,  без цього й діла не було б. І ще одне. Те, що ти прийшов не сам – теж  у моєму  розумінні  з твого боку правильно. Я просто хотів упевнитися, що люди саме ті, яких би і я взяв на твоєму місці.

- Та  ти,  здається,  все  знав  заздалегідь!  Добре. Відповідь я тобі, Олег, дам післязавтра.

- Так я і думав. Але є  ще одна справа. З часом у тебе як?

- Та нібито сьогодні вільний.

- Тоді ходімо десь посидимо за чашкою чаю чи кави, та розкажеш про всіх.

- Ходімо – є одне хороше місце на приміті. Хлопці, йдіть-но сюди – покликав Влад. -Аркадію – ти зі мною, Василь – за роботу.

- От тепер я тебе впізнаю – відпочинок відпочинком, а діло ділом.

Більше    трьох    годин   майбутні     компаньйони    просиділи   за «чашечкою   кави».  Аркадію  теж  цікаво  було  слухати про минулі пригоди   бізнесменів   та   те,   що  відбувалось,  коли   їхні   дороги  розійшлися.  І   відчував   він  себе   не  охоронцем, а ніби ще одним приятелем   –  обидва  бізнесмени  не  нехтували  його товариством, незважаючи на різницю в статусі. Приємно провели час усі троє.

За     цей    час    Семенович    встиг   навести   довідки   майже   за всіма   пунктами,   що   його   цікавили.  Олег  ніде  не блефував ні в цілому,   ні   по   деталях   –   все  було  правдою. Отже, справа була вірною. Василя все ж брали сумніви – не вірилось, що так легко все вдасться.  Та  придертися   не  було  до  чого  –  ні  грама… Коли всі зібрались в номері готелю так і заявив шефу.

- Вирішуйте,  Володимировичу.  Я – за  те, щоб співпрацювати. І є тут  ще  одне  –  якщо   ми   вийдем   на   цей   рівень   то   європейці просто самі завалять нас тим, чого ми в них так важко добиваємось. Наввипередки   будуть  пропонувати  товар – і,  відповідно, вже  ми зможемо диктувати їм умови.

- Аркадію,  я   розумію,   що  ти  не  петраєш  в цих справах. Мене цікавить, що скаже твоя «чуйка» – чи  чесно Олег грає?

- Шеф,  «чуйка»  з  приводу  фальші  мовчить. Дружок ваш дійсно зацікавлений   у   розвитку   комерційних  відносин. У всякому разі, небезпеки я не відчуваю.

 

 

Під  палючим  оранжевим  сонцем  стогнала сіра розпечена земля. На зеленувато-сірому небосхилі  ні  хмаринки.  Легенький  вітерець створював    невеличкі   смерчі  з   піску  поблизу  поодиноких сіро-жовтих валунів та біля підніжжя велетенських скель, що потріскали від   неймовірної   жари.  Посеред   цієї   страшної   і   сумної   краси пересувалися дві постаті. На двох  ногах. Повільно  –  берегли  сили до  вечора.  Вигляд  мали   доволі   імпозантний:  з   ніг   до   голови закутані   в   лахміття  –  хаотичний  набір  з  клаптів  тканини,  ніби  паперових  смужок, листків рослин, шматків шкір тварин. Що ж  це за люди? І  чи  люди взагалі?  Зріст, поступ  нагадував людські. Але ноги  в  колінних   суглобах  згинались у  протилежний бік. Голови, майже повністю закутані в ганчір’я, теж ніби були людськими : ніс, рот, підборіддя. Та на цьому схожість закінчувалась. На  місці,  де в нормальної   людини  очі  –  прикриті   шкіряною   плівкою  ямки,  в глибині  яких  вгадувалися  за характерними колоподібними рухами якісь   циліндри.    Де   ж   орган  зору?  Можливо,  ці  пластини,  що оперізують     верхню   частину    голови,    набираючи    найбільшої  товщини   та    вираженості    в   ділянці    потилиці.   Ніс   теж    мав  незвичайний    вигляд.   Зовнішньо  –  як у представника  кавказької  національності, та  з ніздрів  висіла маса чи то травинок, чи волосин  що  колихались, не від вітру, самі по собі, кожна  у  власному ритмі. Під   лахміттям, що  вкривало  голову вгадувалися вушні раковини, теж  дивні  –  по-звірячому  витягнуті,  з  гострими кінцями. Ще  й,  не  дивлячись  на  «шоломи» рухаються незалежно одне від одного – в різних напрямках. Де це? Хто це?

Голос, як за кадром  у  фільмі: Планета  Земля,  Сонячна  система. Трьохтисячний    рік  від   народження   Ісуса   Христа  за  місцевим літочисленням.  Планета  перетерпіла катаклізм, причина і характер якого   на  даний  момент   забуті  і  неясні. Наслідок – неймовірний  рівень радіації, практично вся поверхня – пустеля, води майже нема, білкових    організмів     обмаль,   технічна    цивілізація  –   легенда. Індивідууми,    що   пересуваються   по  ландшафту  –  гомо  сапієнс  змінені    впливом   ускладнених   умов    життя.   Суглоби    набули здатності    рухатись    у     незвичних     напрямках,   органи    чуття змінились.   На   місці   очей   –   біологічні  датчики  рівня  радіації. Органи,  що  вловлюють  коливання видимого звичайною людиною спектру, розрослися  з задньої частини черепа, з «третього ока». Ніс – не   орган    нюху,  а   «вуха»,  причому   дуже   добре   вловлюють інфразвук. Те, що схоже  на вуха – ультразвуковий локатор. Органи  травлення  практично  не  змінилися,  тільки  зменшилися бо харчів мало, та й жерти доводилось усе.

Постаті  повільно  рухались, зовні  ніяк  не спілкуючись  –  просто  ішли,   одна   трохи   попереду,   залишаючи   сліди   на   піску,    які тягнулися     назад     аж  до    обрію.    Колір   небосхилу    в     тому напрямку,   звідки   вели    сліди    був   іншим  –  багряно-чорним. З кожною  хвилиною  насиченість  барвами збільшувалась, поступово захоплюючи все нові й нові ділянки неба.

«Возьми  трубку!  Возьми  трубку!» – Дмитра  розбудила  мобілка. Спросоння  заледве  «догнав»,  де  він  і  що  він.  «Фу», – подумав, – «фантастикою ніколи не захоплювався, а таке сниться!».

- Слухаю!

- Дім,   я  в  тебе  вчора   забула   папку,  -   пролунав   з   телефону приємний голос, – захопи  на  залік, будь-ласка. Та ти що, спиш ще? Вставай, лежню!

- Котра година?

- Ще   встигнеш,  якщо  негайно  встанеш. Чи  хочеш  проблем  на сесії?

- Проблем не буде. Все буде ОК!

- Ну-ну…

- Ната, я вже встаю, одягаюсь і йду. Давай, до зустрічі. Дякую, що розбудила.

Діма виключив розмову, глянув на екран – тьху, зарядка майже на нулі!  Та  сьогодні  до  обіду   телефон   навряд   чи   буде  потрібен. Швиденько   закип’ятив  чайник,   зробив   собі   каву  і   бутерброд. Похапцем,   одягаючись,  поснідав.   Ага,  ось  і   Наталчина   папка. Взувся і почимчикував до «школи».

До  початку  занять  якраз  встиг. Сів,  як  завжди, біля  Сержа. На сьогодні  проблем  не  передбачалося  –  почував  себе впевнено. До того  ж,   відколи  Сергій  приїхав  із  Криму,  кожну  ніч   Дмитрові снились  сни.  Не  прості – він   був  дуже  здивований  тим, що  все, побачене   у  сні  до  найдрібнішої  подробиці  потім здійснювалося, якщо не на наступний  день, то  через тиждень. Сни були тільки про щось  достатньо  важливе в житті. Кожен сон показував події очима стороннього  спостерігача, при  чому, інформація, про  час події уві сні   теж   надавалась:  чи листок календаря, чи дата на  телефоні, чи свіжа  газета  в  кіоску,  а  останній  раз – голос  «за кадром». Жоден  сон ще не збрехав.

- Дімка,  це  просто  прикол, – задача  мені  попалась та, про яку ти вчора говорив, – випадав  в осад після заліку Сергій. -  Я  знав, що  у тебе «чуйка», але щоб на стільки!

- Серж,   я   сам   дивуюсь. Але  раз  пішла  така   пруха,  чом  і  не скористатись.   Тільки   спеціально   щось вгадати наперед не можу. Лише   дещо  просікаю,  але   бачу,  що   й   того   достатньо.   Давай почекаємо дівчат і підемо відзначим успішний початок сесії.

- Ну,   Леся  повинна   б  справитись, а от Ната трошки слабкувато виглядає…

- Не переживай, якщо вона прислухалась до того, що я їй порадив, все буде добре.

- Так ти і їй сказав, що попадеться?

- Тільки те, що відчув, не більше.

Тут з дверей випурхнула щаслива Ната :

-Дімка, ти золото!!!

- Тихо. Нічого нікому не кажи.

- Як ти знав?

- Не знаю. Досить про це. Чекаєм Лесю.

- Вона сиділа біля мене – все в неї в порядку.

Незабаром  молоді  люди,  задоволені  успішним днем, поспішили «відриватись».   Злегка,   бо    сесія   лише   розпочалась   –    іспитів попереду ще було досить.

- Серж, вибач, що лізу в душу, – почав Діма після того, як провели дівчат, – але хочу тебе дещо запитати.

- Здогадуюсь.

- Ну? Чи варто мені в це лізти?

- Чому ж. Ти завжди був мені добрим другом і порадником.

- Як і ти мені.

- Згоден. Отже, тебе цікавить Мар’яна?

- Так.

- Нічого не можу тобі толком сказати.

- Я   так   і   думав,   -   Дмитрові   приснилось страхіття з мертвою дівчиною,   та   повідомляти   Сергієві   він   нічого   не    збирався – відчував, що не варто. Як би там не було, навіть такі  друзі, як вони, мають право на свої особисті секрети.

- Добре,  що  крім  тебе, Діма,  ніхто дупля не різав. Я дуже сумую за нею.

Очі в Сергія при останній фразі  зблиснули зеленуватим вогником, але Дмитро цього не помітив.

- Ну, бувай, пішов я додому.

- Давай.

 

 

- Коля?

- Міша!   Привіт!   Ти   яким  вітром   тут?   Нібито колись в іншій області був…

- Та я частенько тут проїздом – до тещі – я ж другий раз жонатий.

- А… Я теж до рідні їздив, тільки на похорон…

- Прийми співчуття…

-Дякую.

- Слухай, а ти зараз – поїздом додому?

- Так, але до відправки ще більше шести годин.

- Давай тоді посидимо десь, поговоримо. В мене теж є купа часу – маршрутки  їздять допізна через кожні півгодини.

- Давай. Все  одно нема що робити, так хоч згадаємо минулі роки.

Несподівана зустріч  на  вокзалі  обіцяла  бути цікавою для обох – більше півтора десятка років минуло відтоді  як  бачились востаннє. Обидва вчились в одному інституті, в одній групі, приятелювали, та дороги розійшлись і після  державних іспитів чоловіки та ні разу не стикались один з одним.

- Ну, що, давай, розказуй ти перший.

- Про  себе?  Працюю  в  райлікарні, відділення реанімації. Важко, зате цікаво. Жонатий, пацан  школу закінчує  в  цьому  році, доня  в сьомому    класі.  Дружина – бізнесвумен – торгує   взуттям. Є хата, дача,  жінка   хоче   ще   авто  купити. З  наших  однокашників  бачу  часто      Віру   –     залишила      медицину,     крутиться     аптечним дистриб’ютором.  Ще деколи зустрічаю Михайловського з першого потоку та Василя Півня. А ти?

- Я в медицині. Патологоанатомом.

- Співчуваю.

- Помиляєшся. На дивовижу цікава робота. І заробіток непоганий. Не переживай, не спився, взагалі  рідко  вживаю. Живу в обласному центрі.  З   Світланою  розвівся  –  не  зійшлись  характерами. Дітей нема. Поки що.

- І що ж ти такого цікавого в прозекторській бачиш?

- Не    скажи.  Зазвичай   рутинні   випадки.  Але  бувають і досить неординарні,  а  один  я  до  цих  пір  не  можу  зрозуміти.  Розкажу, але не смійся. Бо дуже дивний, але все – чиста правда.

- Ну, давай.

- Я крім своєї «фірми» працюю  ще  на  одну – карний  розшук. Не вистачає  у  них спеців  на  цю  тему.  Тільки   те,   що  я  тобі   зараз розкажу – сам розумієш…

- Я ніколи не був балакучим. І зараз не змінився.

- Отож, попросили мене оглянути покійничка і дати заключення. І знаєш, що я побачив? Мумію!

- Вони що, ще й археологією зараз займаються?

- Не   знущайся.   Людина  померла   кілька   днів   назад . Я бачив фотографії   у   справі   –   за  життя  була  дуже  красивою молодою особою. Та я зустрівся з уже, як кажуть, на  перець  висохлою… До сьогодні не можу зрозуміти, як це могло трапитись. Тканини всі без грама   води,  тільки  сухі  органічні  рештки.   Причину   смерті   не  зміг   з’ясувати  –  хоч  були   досить  серйозні травми, але жодна не могла   призвести   до   загибелі.   Ще    одна   дивина   –  ні   одного внутрішнього   органу.  Всередині   все  як  корова  язиком  злизала. Тільки оболонка – шкіра, м’язи, кістки, навіть судин і нервів не зміг знайти.

- Може, муляж?

- Ні, аналізи  не  брешуть. Навіть  групу  крові визначити вдалось. Ще   не   все.  Через  чотири  дні  мумія  взагалі  всохлася  до  купки пороху, який щез  на наступний  день – тільки  бірочки залишились. Добре, що  в  присутності  свідків – ледь   справу на мене самого не відкрили.  Один  зі  свідків,  правда,  до  цього часу з психлікарні не вийшов.  І  мабуть, уже й не вийде, так  на  нього  це  все  вплинуло. Я  й  сам  думав   –  «поїхав».  Та   ні,  колеги-психіатри  кажуть, що  маю міцну психіку… Ну, як тобі казочка?

- Не знав би тебе і не був би лікарем, нізащо  не  повірив  би. Та  й так   не   дуже  віриться.  Хоч  і  сам  багато  казусів  мав. Та з такою фантастикою ще не зустрічався.

- Ні, Микола, не фантастика. Сам собі не вірю, але так було.

Колеги  поговорили  ще  трохи, в  кого  які  «приколи»  по  роботі траплялися  ще,  перевели  розмову  на  спільних  знайомих,  друзів, рідню.     Підійшов     час     розїжджатись.   Обмінялись    адресами, телефонами.   Михайло   сів   у  маршрутку,   а   Микола    пішов  на  залізничний    вокзал.   На   жаль,   не  тільки   зустрітись,   а   навіть поговорити   по   телефону   їм  уже  не  судилось. Смеркалося, коли Михайло   вийшов   з  маршрутки.   Додому  було  недалеко,   але   в  провулку    дорогу   перейшли    хулігани.   Ні,   постраждав  не  він. Невідомо,   звідки   взялися   надлюдські  сили.  За  кілька  хвилин у провулку лежали  тіла  трьох  молодих хлопців:  один  зі   зламаною  шиєю, інший  з  проламаною  грудною кліткою,  останній  –  просто  задушений. Зблиснули зеленим вогнем очі  в  сутінках. Те, що  було раніше  Михайлом,   рушило   у   зворотному   напрямку  –  геть  від  живих людей. Час для наступних подій ще не настав…

 

.   Ніч.  Небо  без зірок   –   хмари,  але  дощу нема. Знайома вулиця, під’їзд.  Що таке? – дві тіні метнулися  назустріч. Щось зблиснуло в руці  одної, – ніж ?  Раптом  з-за  спини  вихопився  якийсь   вихор – тіні, розкидані в боки, попадали. Сергій!

- Діма, я ж казав, щоб ти почекав мене.

- Та…

- Нічого. На нічліг приймеш?

- А коли відмовляв?

Дмитро прокинувся в  холодному  поту – це  мало  б  статися  десь завтра  -  післязавтра.  Довго  лежав,  нарешті  набрався  хоробрості, встав.  Після  душу відчув себе набагато краще. Останній день сесії. Потрібно  добити  справу до кінця. Отож, сніданок, і – вперед. Який білет  попадеться  знав  ще  з  вчорашнього  сну.  Підказав  також   і Сергію та дівчатам. Більш нікому,  хоч знав майже про  весь потік – просто або не повірять, або ще й проблеми будуть. Друзі сприйняли дуже позитивно, спочатку, правда з недовірою та  острахом. Згодом побачили,  що  Дімині  сни  дають  лише   користь. З   часом   навіть настороженість до самого Дмитра зникла   –  він  залишився тим же «нормальним  пацаном»  яким  і  був – другом  для друзів і ворогом для ворогів. Екзамени минули точно за сценарієм,  побаченим у сні. Задоволена результатами сесії четвірка наступного ранку зібралася разом.

- Народ,   батя   запропонував   мені   відпочити    на    дачі  в   разі успішного складання сесії,  - оголосив Сергій, – складете компанію?

Всі  прийняли  пропозицію. На  Сергієвій заміській дачі побували вже всі, крім Нати. Відпочити там можна було дуже класно і влітку, і взимку.

- От  і  добре.  Старий  сказав,  що  відвезе,  і  якщо  треба, привезе назад. На «відрив» дав нам  дві  доби – всіх  влаштовує? Збираємося через три години біля мого  дому. Встигнете? Дівчат почекаємо хоч до кінця світу!

- Серж,  не  кепкуй.  Встигнемо  зібратись.  І,  напевно,  вистачить одного дня.

- З собою можете нічого не брати – все готово заздалегідь.

Ната   моргнула   Дімі  –   підійди  сюди,  мовляв.  Той присунувся ближче.

- Е, ви б почекали, чи що, – удавано обурилася Леся.

- Облиш, хай пошепчуться, – захистив друзів Сергій.

- Діма, що твоя чуйка каже? – поцікавилась Наталя.

- Не   переживай,   все  буде  добре.  Я  знаю,  що тебе ждуть дома. Передзвони,   що   нема   квитків   на   поїзд.  Ти  ж  не  перший   раз затримуєшся. Доросла, ніби вже.

- Сам добре знаєш, що доросла.

- Народ,   не  переживайте.   Батя  знає,  хто  зі   мною  буде, –  всіх  учасників «оргії» схвалює!

Незабаром  усі запрошені на «оргію» займали  місця  в  авто. Їхали не  так  довго – дача   була  доволі   близько  за   містом.  Акуратний дерев’яний будиночок в «ісконно русском стиле»,  з прибудовами – лазня,   погрібок.   Охайне   подвір’я  з   клумбами   за    дерев’яною огорожею  з  такими  ж  дерев’яними  воротами  та  хвірточкою.  На перший   погляд  і  не  скажеш, що  дача  крутого  бізнесмена – ніби  селянська сім’я  проживає. Тільки  відсутність домашньої живності вказувала, що  постійно тут  ніхто не  живе. Хоча, два представники «братів наших менших» все ж були – мовчазний і добрий «водолаз» Блек    та    лагідний    пухнастий    «перс»     Дарій.    Доглядав     за «животинкою»   місцевий    житель  –  далекий   родич.     Настільки  далекий, що  вже  ніхто навіть зі старожилів, не пам’ятав, хто і  ким кому  доводиться. Дачу Сергій із батьком  любили, мабуть, більш за  все   –   це  було улюблене   місце  відпочинку  матері  Сергія.  Втім, бізнесмен  мав  сучасні погляди, був  не  закомплексованим, тож  не  вважав святотатством, якщо саме тут розважатиметься молодь. Тим більше,  що  особисто  був добре  знайомий з Дмитром, вважав його молодцем  і схвалював дружбу хлопців. Що стосується дівчат – теж не   заперечував.   Дізнався  через  свої  канали – хто,  звідки, з яких сімей  –  нічого  шкідливого  для свого сина не виявив. Мабуть  і  не  заперечував би, якщо б зв’язали свої долі.

Молодь розвантажила «шестисотого», що  привіз  їх, і  поки ще не смерклось   вирішили    посидіти    в  альтанці   позаду  будиночка – помилуватись   краєвидом,  розслабитись.  Погода  видалась,  як  на замовлення.

Гулянка була в повному розпалі, коли Дмитро витяг Сергія нібито на перекур.

- Серж, потрібно, щоб ти найближчі дні, вірніше, вечори  постійно був біля мене. Навіть уночі. В місті я маю на увазі.

- Проблеми? Очевидно, Рудий?

- Та, мабуть. Хоч точно не  знаю. Здогадуюсь, що таки він, більше нема кому. А «чуйка» моя каже, що ти врятуєш і мене, і себе.

- А я то тут при чому? Невже він просік, з чиєї подачі влетів?

- Просік. Він не дурень. І крутиться  серед відморозків.

- Діма,   ми  завжди,   скільки   знайомі,  допомагали один одному. Можеш бути спокійним. Тільки завтра я вас відправлю, а сам мушу залишитись  до  вечора. Приїду в місто пізніше. Але відразу піду до тебе.

- Вдень нічого поганого не станеться. Небезпека підстерігає пізно ввечері, так що все добре. Вернімось до дівчат – ще заскучають.

По обіді наступного дня замучені відпочинком  молоді люди мало не повзком залізали в той же  «Мерседес».

- Все. До зустрічі. Дімка, ввечері – як домовились. Ната, щасливої дороги додому, будем передзвонюватись.

- Серж, ти залишаєшся? – здивувалась Леся.

- Я   приїду   трохи   пізніше.   Ти  ж  не виїжджаєш з міста. Скоро побачимось.

Сергій провів поглядом авто і повернувся в будиночок. Він мусив чекати.   Ще   десь  з  годину.  Та  що  значать шістдесят хвилин для вічності? Ніщо.

Швидко   трохи    прибрав   у   приміщенні   і   невдовзі  вийшов  у альтанку.  Став  майже посередині  обличчям на  північ і  завмер, як статуя.  Звичайна  жива  людина  не  змогла б так непорушно стояти настільки  довго.  Очі  Сергія  горіли  зеленим полум’ям. Незабаром спиною відчув присутність  двох відвідувачів. Повільно повернувся – два  з  вигляду  молоді  хлопці.  В міліцейському обмундируванні, правда,  трохи   пом’ятому,  з   різнокаліберними  слідами  дощу   та різноманітного  бруду. Очі  теж горіли вогнем. Тільки не зеленим, а багровим, з чорним блиском.  Спілкування  проходило  без  слів. Та  й  «говорити» особливо було нічого, – кожен  знав, для чого він тут. Навкруги  стало  тихо.  Жодного  звуку.  Усе зупинилось, навіть рух повітря.   Тільки  в  самій  альтанці  розпочався локальний смерч, не помітний для стороннього  спостерігача. Повітря  закручувалось  по  спіралі  навкруг  уявного стержня, що знаходився якраз  посередині  між трьома постатями. Смерч густішав, набирав кольору – спочатку  голубий,  згодом  зеленувато-синій,  і  вкінці – фіолетово-чорний  та настільки    густий,   що    навіть   неможливо   було   побачити,   що всередині  хтось знаходиться. Сила вітру була величезна, та ні сама альтанка,  ні  простір  навколо  неї  навіть не відчули натиску стихії. Поступово смерч почав ніби скорчуватись, присідати  до землі. Ось уже тільки чорний пил  крутиться по  долівці. Між  постатями, ніби  дуги    електричних    розрядів,    пробігли   якісь   чорні  та   багрові  чудернацько     закручені      хвилі.     Прибулі    зовнішньо    почали змінюватись   –   обличчя  почорніли,   проступив   малюнок   кісток черепа,  одяг   зітлів.   Спалахнула  яскраво-жовтим  вогнем шкіра – залишився   тільки    скелет,   майже    одразу   змінивший    колір   з  жовтувато-білого    на    фіолетово-чорний.  Навколо  обох  скелетів  сформувались  ледь  помітні сферичні  хмарки, піднялись у повітря, попрямувавши      до    Сергія   і  ніби   всмоктались   через   широко  відкриті   очі   всередину.  Тут  же  опали  на  землю кістки скелетів, спалахнули  разом  з  пилом,  що  ще  повільно крутився і щезли, не залишивши й сліду.

- Рга-а-а-а-а… – вирвався  з  Сергія  рик. Очі  зблиснули червоним полум’ям. Тіло розпочало жахливий танок, що віддалено  нагадував брейк, тільки не могла звичайна людина виконувати  ті  викрутаси з такою    швидкістю    та     різкістю,   ще   й    згинаючи    суглоби   в протилежному    напрямку…   В  повітрі  запахло   озоном  і  сіркою одночасно.   Над   головою   посеред   ясного   неба  з’явилася темна  хмара. Полив дощ як з відра. Тіло Сергія перестало рухатись і знову завмерло   в   попередній  позі.   Раптом   припинився    дощ.  Хмара  виплакала всі сльози на грішну землю. Те, що раніше було Сергієм, розвернулось у протилежний  бік. Погляд у небо – з очей вирвались два  зелених  промені і щезли  у  висоті. Далі  звичайним  Сергієвим  кроком  тіло  рушило  в будиночок, по  дорозі  випаровуючи з одягу вологу.   Ззовні  –  той  самий  красень  Серж.  Всередині  –  мабуть, краще й не знати…

З-за  куща  злякано,  не  мигаючи,  дивились  дві  пари  очей  – два  свідка  того,  що  відбулось.  Їх  наче  щось скувало, не даючи змоги дременути  світ   за  очі  і  лише  щойно  цей   параліч  минув.  Тісно притиснувшись, хоч раніше й не дуже симпатизували один одному, Блек та Дарій ловили дрижаки, хоча  надворі – спека. Правда, тепер вони  були  без  шерсті – облізли до рожевої, як у немовляти, шкіри. Як  тільки   фігура  Сергія  щезла  за  дверима,  ньюфаундленд  і  кіт впали на купу «власного одягу», що ще недавно  так  добре служив, глянули один одному в очі і спустили дух.

Через  годину  останньою  маршруткою  Сергій  виїхав  до   міста. Субстанція,  що  поселилася  в  ньому,  вважала  за   потрібне,   щоб життя студента поки що подовжувалось у попередньому руслі. Тож затаїлася  настільки  глибоко, що  свідомість  Сержа  знову володіла тілом.

З  автовокзалу  передзвонив  батькові,  що  ночуватиме  в Дмитра. Той  не  здивувався  –  звик,  що хлопці – нерозлийвода. Таксі, як на зло  не  було  ні  одного.  «Ну  що  ж,  доведеться пішки,» – подумав   Серж, – «до Дімки не так вже й далеко».

Дмитро в цей час дивився вслід поїзду, в який посадовив Наталку. В  душах  молодих  людей, очевидно, зароджувалось  якесь  більше почуття,  ніж   флірт.  У  всякому  разі,  їхні відносини перейшли на інший, більш високий рівень. Зрештою,   треба   було   йти  додому. Вийшовши    з   залізничного   вокзалу,  Дмитро   відчув    неспокій, передчуття небезпеки. «Так, – подумав, – сьогодні  це  має  статись». Сергія  не   було.  Не  зустрівся  з  ним  і  по  дорозі. Мобільний   не  відповідав.  Зрештою,  якщо  вірити  сну,  все  мало  пройти   добре. Ось і рідна вулиця. Напрочуд  вірний  сон  –  ніч,  хоч  в око стрель. Спокійним  повільним  кроком звернув у  під’їзд. І  не  встиг  навіть  нічого  добре розглянути –перед ним,  вирвавшись  десь  з-за  спини майнула тінь. Короткий хрипкий крик, якась  метушня, глухі  удари – всього три чи чотири, хрускіт… Очі поступово звикли до темряви – перед ним стояв  Сергій. Уже в коридорі сказав :

- П…си, з ножичками на тебе чекали, Дімон. Ну, та не скоро вони зможуть ними користуватись.

- Серж, ти ж не дуже до бійки – як?

- Просто. Та ну їх. Спати хочу!

- А ті?

- Облиш. Забудуть  сюди  дорогу. Очухаються – втечуть. І  Рудий скоро  не  матиме  на  тебе  зуба,  –  ледь  чутно, щоб не почув Діма, додав, – бо взагалі їх не буде…

Однак, ніхто в під’їзді  і не думав очухуватись – трупи не встають. Звідки  міг  знати  Дмитро,  що  це  своєрідна  жертва,  якщо   навіть Сергій  не  усвідомлював  що  відбулось.  Надто  глибоко  всередині засіло  те,  що  не  бажало передчасно світитись, але в той же час не дозволяло  нікому і нічому перешкодити своїм намірам. Через п’ять хвилин на місці сутички ніщо не нагадувало про смерть двох людей – згустився морок, обволік покійничків разом зі сміттям та фінками що валялись поруч і всмоктав у себе все, крім бруківки.

Дмитро  намагався  дізнатись  у  Сергія, як тому вдалось вирубати двох  здорованів   з   ножами.  Та  той  тільки  віднікувався : мовляв, чисто випадково, ті не сподівались, розгубились. Зрештою,  показав кастет, але в руки не дав. Діма і так розумів – Серж не користувався кастетом, та зробив вигляд, наче повірив.

- Все, Дімон, давай спимо. Батя хоче мене завтра вранці бачити – має до мене якесь діло.

 

 

 

Справи фірми «Кристал», а точніше – уже  «Кристал ЛТД»,  йшли дуже   добре.  Влад  був  спокійний,   як   труп  коня  і  веселий наче обкурений  –  Олег   не  підкачав.  Попри  загальний  спад  фірма  не просто трималася на плаву, а була незаперечним  лідером  у  регіоні – і все завдяки «подарунку»  від  заокеанського  друга. Процес ішов за  виробленим  планом, за винятком несуттєвих дрібниць, що дуже швидко виправлялись – нереально,  щоб все йшло гладко, просто не буває   так.   Василь   Семенович  тішився   роботою  –  аж   упрівав,  бідака.  Зрештою,   всім   стало   працювати   легше,  «вихлоп»  став  більшим, фірма  процвітала і розросталась. Тепер уже не «Кристал» вклонявся   партнерам  по  бізнесу – до  нього в чергу записувались. Володимирович   купив   нового   джипа.   Обзавівся   «колесами»  і головний  бухгалтер  фірми. Єдине, що трохи псувало кров – все ще доводилося їздити в  Київ. Правда, рідше, і вже трохи не в тій ролі –  возили  не  просто «на лапу» , а «дахові». Та й сума не збільшилась, а навпаки, стала майже чисто   символічною – при  такому партнері, як Олег, пресувати «Кристал ЛТД» ставало політично небезпечним. Єдиною людиною, що  відчувала  якийсь  дискомфорт  був Аркадій або Кенка – підліткова  кличка, похідне  від Обі Ван  Кенобі – імені героя «Зоряних війн» Джорджа Лукаса. Та він не міг навіть сам собі пояснити,  чому  почувається неспокійно. Завжди врівноважений до неможливості,   син    греко-католицького    священика    не    пішов дорогою   батька   –   його  вабили   не   тільки  духовні,  а  й тілесні досягнення.  В  школі, технікумі,  потім   в  інституті  фізкультури – скрізь  був  першим  у  всьому.  В  Афгані  познайомився з таким же лідером із Казахстану – корейцем за національністю. Тричі  рятував вузькоокого товариша від неминучої смерті. Той теж не  залишився в  боргу – ледь  живого дотягнув до частини після  засади, сам свою кров  перелив  по  дорозі – групи  збігалися. В корейця ж і перейняв філософію «дао». Та після війни дороги  розійшлися – кожен  пішов  своєю.  Аркадій  часто  згадував  товариша, міркував, як той вчинив би в тій чи іншій ситуації. От  і  зараз – невідомість, але однозначно передчуття    чогось    недоброго.    Незважаючи  на  йогу,   ніяк   не вдавалося  досягнути  душевної  рівноваги  в  тому ступені, в якому вона повинна бути.

А життя йшло вперед. Для начальника охорони фірми справ було багато    та    небезпека    не    траплялась   –    фірму   не  чіпали   ні «відморозки»    ні    «законники»,    не   кажучи   вже   про   офіційні органи.  Основні  зусилля  Аркадія  були  спрямовані  на  підтримку постійної  боєздатності  підлеглих та готовності в будь-яку секунду захистити  чи   фірму  загалом,  чи  окремо   взятого   співробітника. Періодично  виїжджав  з  шефом. Влад  після  тієї  поїздки  не  хотів  поряд  нікого  іншого  з  охорони  –  довіряв  Аркадію і тільки йому, хоча  команда  в  Кенки  була  підібрана,  як  у гвардію – особисто, і немало охочих було відсіяно.

От  і зараз наказав бути готовим до виїзду через дві години. Давно вже  їздили  вдвох – Семенович  був завантажений роботою по саме нікуди, а бійців брати з  собою  не  було сенсу – начальник охорони завжди давав раду сам  і не любив, коли хтось плутався  під ногами. Цього  разу  зустрічались  з  новими покупцями – з Узбекистану. Не хотіли   узбеки  отримувати  товар   через  посередників – на  пряму вигідніше.  Нема  питань  –  посередники  не  встигали  забезпечити  всіх   охочих  –  тож   «здали»  свого  постачальника  без  тіні жалю. Тільки    просили,   щоб   це   не   ввійшло  в  правило. Зустріч  мала  відбутись  у  Криму.  Доїхали  без  проблем. Ділові питання утрясли теж    полюбовно.    Згодом,    за    вечерею,   один  із  представників  узбецької  сторони звернувся до Аркадія :

- Перепрошую, а прізвище Мін Вам нічого не говорить?

- Чи не Віктора Міна Ви маєте на увазі?

- Так, саме його.

- Говорить. Але спочатку скажіть, які Ви з ним маєте стосунки.

- Це мій молодший брат. Батьки в нас  різні, а  мати  одна,  тому  й прізвище в мене інше. А взагалі він для мене і родич, і друг, і ангел-охоронець.   Здогадався  ж  я,  що  ви  з  ним  мали б бути знайомі за деякими    малопомітними    манерами    поведінки,    характерними   тільки для таких, як ви обоє.

- Приїдете  додому – розкажіть  йому  про  мене. Думаю, що  Вітя дуже зрадіє. Шкода, тільки, що не  вдалося  його  самого  побачити, та, мабуть, і не вдасться найближчим часом. А дуже хотілось би…

- Думаю, що зустріч ваша не  за горами… Якщо, звісно, запросите в  гості.  Вам,  я  так  розумію,  Владислава Володимировича самого залишати  не  виходить.  Віктор – наш  співробітник. Отже, якщо не гора до Магомета…

- То Магомет до гори, – зрадів Аркадій обіцянці.

- Запросимо, – втрутився  в  розмову  Влад,  що  зрозумів, про кого йдеться  –  бойовим  побратимам  годиться  зустрітись, як би там не було.

- Чудово,   отже,   скоро   зустрінетесь, –  посміхнувся   узбек,   що виявився корейцем казахського походження.

Додому  поверталися  задоволені – і  справа  «вигоріла»  чудово, і надійність партнера поза сумнівом: братство кров’ю не зраджує.

- Євгенія, не хочеш з’їздити в Карпати?

- Яким це чином, Юрій Іванович?

- Начальство наказало перевірку провести. При чому, не самому, – взяти з собою ще людину. Будь кого, для посильної допомоги.  Ти – найкраща   для   мене  кандидатура.  Поїздка   на   три-чотири   дні – звичайна   рутинна  перевірка.   Сама   справа   займе  всього  кілька годин.   Решта   часу  –  відпочинемо  в горах, якраз  погодні  умови  обіцяють чудові.

- А чи буде це правильно виглядати в очах співробітників?

- Та  більше  просто  нема   кого   відірвати  від   роботи  –  і всі це знають  –  багато   хто  у  відпустці. Хіба що заважають твої сімейні плани.  -   Між  тим,  Горбунов  знав,  що  нічого  такого серйозного Женя  з  чоловіком  не  планували.  Як знав і те, що його секретарка дуже  хотіла  б  вирватись  із  кам’яного лабіринту на волю. – Їдемо, Женя,  грибів  та лісових ягід позбираєм, я домовився з місцевими – жити будем у колибі…

- А що таке «коліба»?

- Не  «коліба»,  а  колиба  –  дерев’яний   будиночок,   пристанище вівчарів.   Не   бійся,   зараз   в    колибах   хіба    що  супутникового телебачення   чи   Інтернету   нема  –  умови  для  проживання  дуже пристойні, і в той же час набагато ближче до природи. Та що  я тебе уламую,- маю повне право наказати, – Горбунов хитро посміхнувся.

- Юрію Івановичу, Ви ж прекрасно знаєте, що  я Вам не відмовлю. Тим  більше,  що  в  Карпатах  ніколи  не  була,  а  там, мабуть дуже цікаво.

- От  і  молодець. Тоді так – сьогодні я тебе після обіду відпускаю. Розкажеш   вдома,   і,   якщо   все   добре  –  замовиш  на  наступний тиждень,  -  на  понеділок  чи  вівторок,  не  має значення, квитки до Яремчі. Своїм не забудь сказати, що повернешся в кінці тижня.

Прикарпаття  зустріло  ревізорів  гостинно.  Яскраве  сонце  чітко освітлювало  колоритність  місцевості.  Так,  сюди  цивілізація  теж вже  добралась – усе  було, як на «великій землі», та місцевий говір, барвистий   гуцульський   одяг,  прекрасні   гірські   краєвиди!..   Ні, здається, це зовсім  інша планета! Якби  не  присутність  Горбунова та  працівників  підприємства,  яке  вони приїхали перевіряти, Женя вела б  себе  як  дитина  –  настільки сильний був позитивний вплив самої місцевості. «Господи, яке ж воно красиве – життя!».

Першу  ніч  переночували в готелі. Вдосвіта, ще затемна всілися в радянський джип – «Ниву». Інший  транспорт, крім  гелікоптера  чи «одинадцятого  номера»  не  зміг  би  доставити «туристів» на місце відпочинку.  Дорогою   милувалися   незабутніми   пейзажами.  Ось сонце,   встаючи   над    горами   позолотило   верхівки   смерек. а от гірська    річка   в   ущелині   внизу   під  дорогою, а з іншого боку – величезна скеля нависає над дахом автомобіля – аж  страшно сидіти в   машині.   Панорама   гуцульського   села   з   висоти    пташиного  польоту:  будиночки,   клаптики  городів, дерев’яні тини, невеличка річечка. І ліси, ліси, ліси… Неможливо описати всю красу гір.

На місце приїхали десь під обід. Вкрита високою травою поляна з стареньким,   наче  вкопаним   у  землю  дерев’яним,  будиночком у найдальшому куті під високими смереками відразу припала до душі Євгенії.     Розвантажились.     «Сусаніни»       повідомили,         коли повернуться, порадили  бути  обережними – місця  глухі, мобільний зв’язок    не    працює,    правда,    люди    є  –  місцеві,    які   завжди допоможуть. Пообіцяли по дорозі назад  повідомити  тубільців  про  приїжджих – раптом щось знадобиться. Поїхали.

Горбунов  уже   не   раз   бував   у   Карпатах,   тож   почував  себе хазяїном.  До  самого  вечора   знайомив  Євгенію  з  особливостями побуту   гуцулів.   Та   була в захваті – ще ніколи не відривалась так далеко від цивілізації. Все було вдивовижу і дуже-дуже цікаво.

Під   вечір   вийшли   помилуватися   заходом  сонця. Небо набуло криваво-червоного відтінку.

- От, чорт, мабуть, вітер  буде  завтра, – «розшифрував»  природну прикмету Горбунов, – і не легенький.

- Це погано?

- Не дуже. Дуже сильних ураганів о цій порі року тут, здається, не буває.

Женя   притиснулася   до   начальника,   глянула  в  очі з удаваним страхом.

- Гаразд, пішли в колибу.

Такого   кохання   в    Горбунова    не   було  давно.  Про Євгенію і говорити   нема  чого – позитивні  емоції, отримані від Карпатських гір, наче омолодили і додали енергії та жаги життя обом.

Тим  часом  над  колибою  формувалася  темна, сизо-чорна хмара, яка щохвилини важчала та густішала. Решта небосхилу була чиста, але зорі поступово блідли, доки не щезли зовсім.

Вийшов з хати і сів на камінь поблизу річки карпатський чаклун-характерник. Окинув оком небо, гори. Спробував запобігти лиху, – марно, – не така сила потрібна… Та хоча б зрозумів, хто і де має ту силу, та, на жаль, не знає, як нею  користуватись. Замислився -  чим допомогти?..

Дрібне,  майже   невловиме    тремтіння  хвилею  пройшло по всіх горах. Далеко-далеко, в глибині  гірського  масиву,  за  засніженими вершинами,   глибоко   в  підземеллях  напівзруйнованої   невідомої нікому   фортеці-замку   відкинулося   віко з домовини. Влад Цепеш піднявся  з   гробу,   незрячими   очима   повів  навкруг, розвів руки, жахливими   долонями   скануючи   простір   навколо себе на багато тисяч   кілометрів.   Тіло    «живого»    мерця    від   жаху  відчутого, усвідомлення   того,  що  має статися,  покрилось липким холодним потом,  огорнулось   жовтим  вогнем  і  розтануло,  розсмокталось у повітрі,   щезло.  В   наступну  мить  запалала  домовина  графа і вся фортеця провалилася крізь землю в  безодню,  щезнувши  назавжди  перед страхіттям, у мільярди разів потужнішим…

Тим    часом    над    карпатською    колибою   все   згущувалась   і згущувалась хмара,  набираючи  чорно-багрового  відтінку  на  фоні темно-фіолетового    неба.   Горбунов   з    Євгенією    під    впливом позитивних    почуттів,  отриманих   від   квітучого  гірського краю, бурхливо   займалися   сексом,   не   відчуваючи   нічого  навкруг. А хмара,  наче харчуючись емоціями, все  набирала  й  набирала сили, повільно   опускаючись,  і,  зрештою,  накривши  собою  дерев’яний  будиночок. В імлі не було видно нічого. Густий  туман хмари почав переливатися   світлом  різного  кольору,  незбагненно змінюючись: їдко-зелений плавно переходив у фіолетово-голубий, далі в чорний, жовтий,    перламутровий.   В    кінці,   зупинившись    на    багряно-червоному  завмер. Раптом згустився до смоляно чорного, зблиснув абсолютно  білим, – і все щезло, – і імла, і колиба, і люди, що були в ній.  Тільки  з  самого  центру  уявного  кола потихеньку піднімався синювато-сірий  димок з червонуватими іскорками – як замерзлими краплинками   крові.   В   повітрі   серед   ялин   та   смерек   повіяло трупним,  пліснявим  запахом   розритої могили. Коли висота  диму  (чи випару?) досягла висоти найвищого з  дерев, що росли поблизу, газ ніби відірвався від  ґрунту і, піднімаючись,  почав умирати, так і не   досягнувши   більшої   висоти.   На   місці   колиби  залишилося попелище,  хоч вогню ніякого й не було, та й не встигло  б  полум’я  за такий короткий час знищити всю будівлю. Хмара  кудись  щезла.  На  небі  з’явились  зорі.  Ніч  продовжувалась.  Вранці сонце довго боялося   глянути   на  те  місце,  де  ще  недавно відпочивали люди. Крони  дерев,  що  спостерігали  нічні події, стали охряно-жовтими.  До кінця  дня  більшість  смерек та ялиць втратили хвою  і  засохли.  Пожовкла  і  зів’яла  трава  навкруги.  Кожне   живе  створіння,   що навмисне  чи  випадково  наближалось сюди отримувало  потужний  інстинктивний      імпульс     страху   та    дискомфорту    і    негайно поверталось у протилежний бік, відчуваючи початок кінця…

 

 

- Сергій, ти що на канікулах робити збираєшся?

- А є різниця? Ти ж ніколи не цікавився.

- Зараз  є. Ще  кілька  років, і  закінчиш  навчання – треба  думати про роботу.

- Ну, я думав, що ти мене до себе візьмеш.

- Та ніби, синку, так і планувалось.  Але  зараз  є  кращий  варіант. Ти про «Кристал ЛТД» щось чув?

- Аякже!   Круто   зараз   стоять.   А   починали  –  ти  б  на їх фоні Рокфеллером виглядав.

- Вірно.  Так  от,  їхній  головбух – мій добрий знайомий. Ну, крім того,   що  співпрацюємо.  Фірма  в  них   серйозна. На  ногах стоїть міцно, ще  й  нібито розширюється. Коротше – їм  потрібні люди – і  зараз,  і  в  майбутньому.  Ти   не   проти  з’їздити  до  них  в  гості – замінити   на   час  відпустки  когось   із  працівників? Постараєшся, зробиш  собі  лице  – дорога  в  майбутнє  забезпечена. Моя  справа,  само собою, колись буде твоєю, але до  того часу, думаю, варто тобі ближче просікти, як все робиться, так би мовити з середини.

- Пропали канікули!

- Не  горюй!  Ще  будеш  мати  час і для відпочинку. Нових людей побачиш, цікаві знайомства, корисні  на  майбутнє, думаю, заведеш. Все одно друзі твої розповзаються, тільки Дімон без діла сидить, та якщо хочеш, можеш і його запросити з собою.

- Ну, в нього свої причини бути  в місті.  Та,  думаю,  на  тиждень-два в гості туди до мене зможе вибратись.

- Так ти згоден?

- Батя,   чому  я   повинен   перечити?  Ми з тобою завжди спільну мову    знаходили   і   все,    що  ти   мені  пропонував закінчувалося корисно для мене, якщо я приймав пропозицію. Навпаки,  те  що  не  робив  –  оберталось   мінусами.   Особливої   радості   я,  звісно,  не відчуваю – краще б дурня  поваляв.  Зрештою, я вже не дитина і сам теж повинен думати про майбутнє.

- От і добре.

- Коли треба вирушати?

- Через  два  тижні, плюс-мінус  кілька  днів. Точно  ще  не  знаю. Здзвонюсь із Семеновичем з понеділка – скажу точніше.

- Класно,  якраз  ще  тиждень  погуду  з Дімою та Лесею – вона на море з батьками аж в другій половині місяця їде.

- Бачиш, як все гарно складається.

Розмова між батьком і сином відбувалася  за  кухлем  пива  в барі. Так  вже  повелося  в  сім’ї – обговорювались  і  важливі  питання, і дрібниці   будь-де   і   будь-коли,   аби   був   настрій  та  обстановка сприяла. Батько був Сергієві і татом, і  мамою,   і  старшим   братом одночасно  –  могли  вести  розмову  на  всі  теми  і  порадити   один одному все.

Не     зовсім    зручно   було   те,   що    добиратись   доведеться    з пересадками  –  прямого  сполучення  не  було, а своїм автомобілем батя  не  міг відвезти – якраз  мав поїздку в іншому напрямку. Та не біда – Сергій  любив подорожувати.

Наступного дня повідомив новину Дімі.

- Їдь, не пожалкуєш. І я  до  тебе  обов’язково  приїду – «чуйка»  є, що зустрінуся з цікавою людиною.

- А що твоя «чуйка» каже про зникнення Рудого?

- Мовчить. Але  я  не  жалкую, що  таке сміття щезло, сподіваюсь, назавжди.

 

 

Повітря  навкруг  просякло  запахом  свіжої  крові, розбудженого металу   та   палаючого   пороху.   Хмара  пилу,  збитого  ногами  та копитами, ховала від очей  небесного  світила  жахливе дійство: бій не   на   життя,   а   на  смерть.  Ось  вихоплюється  з куряви на мить багрово-синє обличчя  з  розкосими  очима – удавка  здавила шию – ще  кілька  секунд  і  –  життя  закінчиться.  Поруч  зі спини  бійця в червоному   жупані  раптом  з’являється  гострий  кінець шаблі і тут же  ховається,  щоб  дати впасти вже трупові. Звуків  небагато: храп  коня,   дзенькіт  зброї, поодинокі постріли, деколи – передсмертний  стогін,   натужне   дихання   воїнів.  Смуглявих  на початку сутички було   чи   не   втричі   більше,   та   зараз  сили  майже  зрівнялися – шестеро  проти чотирьох. Коней втратили обидві сторони.

- Назад,  я  їх  затримаю! – наказав трьом товаришам оголений по пояс   вусатий   молодик,   заступивши    дорогу   нападникам.    Не зважаючи   на   втому,   руки   його  витворяли  зі зброєю  казна-що: шаблі у двох руках створили блискучу стіну смерті перед ворогами.

-  Швидше, на довго я їх не зупиню! Попередьте наших…

Та  побігти  вдалося  тільки двом – третій залишився стояти. Через хвилю  впав  з  кинджалом у грудях. Але  і  нападників  залишилося тільки  троє – один  уже  відвоювався назавжди. Ще один вже ледве стояв на ногах, стікаючи кров’ю з численних ран.

Козаки вже далеченько  відбігли, коли  один з них стримав іншого за  руку. Оглянулись  на  тишу, що  раптом наступила. Двоє ворогів обмотували   їхнього  товариша   арканом,   як  павуки  муху, третій прицілювався з лука в бік втікачів.

- Негоже покидати Грицька.

- Негоже,  та  ми  не  зможемо врятувати його від розбишак, лише самі загинемо і Січ не  попередимо. Він старшим поставлений був – накази  потрібно виконувати.

Козаки щезли у високій  траві. Стріли  пролетіли  мимо. Подорож мала   бути   нелегкою  –  треба  ще   було  обійти  татарський табір, обминувши   роз’їзди.  Про  те,  що в обох були серйозні поранення, хлопці якось і не думали. Зрештою, Бог  добрий, – дійшли.  Вірніше, Іван доніс товариша на плечах – останні  кілька верст той уже ледве дихав.

Нерадо сприйняли  козаки  звістку. Та що зробиш, – таке життя на Запоріжжі  –  постійні   війни  з   нападниками.  Добре,  що  цей  раз вчасно  дізналися. Сумували  за втраченими товаришами. Особливо бідкалися про Грицька – один з  кращих був що в бою, що на ловах, та   й   поговорити   з   ним  –  як з батьком, хоч багатьом міг бути за віком сином, а декому й онуком.

- Пропаде в турецькому полоні… Віру їхню  не  прийме  –  не  той характер. Замучать, собаки, заживо…

До кінця дня всі були зайняті підготовкою до битви. Повернулись розвідники,   отамани     ухвалили    план    майбутньої    «кампанії». Ударити   вирішили   рано-вранці,   «по росі».  Виставили  сторожу,  війську   дали   нічний  відпочинок.  Ніч  була тиха і темна – місяць  сховався за хмари.

- Оце так ви  на  варті  стоїте!? – козаки мало не впали почувши за спинами (з боку власного табору) голос Грицька.

- Та як?

- Та тебе ж татари пов’язали!

- Ти що, на чорті, прости Господи, прилетів?

- Годі  шуміти, – ви  на  варті, чи по гриби пішли? Краще відведіть до гетьмана. І не переживайте – мене  б сам дідько не помітив, не те що  ви.  Максим,  до  речі,  звернув   увагу  на  колихання  трави,  та тільки тут же й забув за моїм наказом.

Максим же і повів  Грицька.

- От,  чортяка,  точно   характерник  –  це  ж  він  уже  не вперше з полону втікає.

- А б’ється як! Я ще  не  бачив, щоб  у  бою  його поранили, навіть стріли шаблею відбиває!

- Як же він дав себе піймати?

- А ти не бачив, які хлопці прийшли?  Людська  витривалість  теж має   межі.   А,   може,  спеціально  здався,   щоб   дати   можливість попередити…

Грицько  дійсно навмисне дав себе полонити  бо розумів, що сили нерівні,   козаки   поранені,   та   ще   й   хотів  бачити   табір  ворога зсередини.   Що   вирветься  з  полону  –  навіть   сумнівів  не  було. Володів   таки   добре   магією.  І  рани  лікував, і очі відводив, і  ще  багато  чого  вмів, про що навіть ніхто не здогадувався.

Принесені  Грицьком відомості  про  ворога стали в пригоді – орда була   розбита  на   голову.  До  пізнього вечора кінні загони козаків доганяли  і   добивали  втікачів.  Втім, їх  після сутички залишилося дуже мало.

- Гриць,   тобі  щось   допомогти?  –  Максим давно приятелював з характерником, навіть побратимами були.

- Та ні, пораненим вже все зроблено. Можемо відпочити.

- Ти, братку, наче заговорений – смерть, мабуть, боїться тебе.

- Та ні, Максиме, просто ще не настав мій час.

- Ти і це знаєш?

- І розкажу  тобі, бо знаю, що ти нікому про це не проговоришся, – про  те,  що  побратимові  жити  залишилося  кілька  днів,   Грицько змовчав, бо все одно не міг відвернути його смерть.

- Отже, маю я завдання на цьому світі – мушу залишити після себе потомство. Через багато-багато років настане час і  мій  праправнук  стане до боротьби з лихом, що прийде. От  не  знаю  тільки, чим  та війна закінчиться… Відомо тільки, що ім’я  носитиме  мій  нащадок таке, в якому звучатиме спонукання до дії та гнучкість  у  рішеннях.

- Звідки знаєш?

- Звідти, – показав  очима  в небо.

…Дмитру ще ні разу не снився такий барвистий сон. Все було, як наяву. Навіть запахи  відчував. Причин  не  довіряти  снам  не  було вже давно. Дивувала тільки нерегулярність  та розкиданість подій в часі.  Втім  на  це,  мабуть,  була  причина – адже  кожен  віщий  сон  снився саме тоді, коли потрібно було про щось довідатись.

Дмитро  почав  готуватися  до  поїздки.   Напередодні   подзвонив Серж  –  в   «чужому   монастирі»   прийняли   добре,   все   на  мазі, запросив   у   гості.   До   Сергія   в   Діми  були  зараз  неоднозначні відчуття:   безумовно,   товариш,   друг,   яких   мало.   Але   огортав  якийсь острах. Ніби віяло від  нього  чимось  поганим, як від свіжо-виритої  могили… Втім, ніякої біди для товариша  Серж  не зробив. Була  підозра,  що  зникнення  Рудого  –  справа  рук  Сергія. Та   до  випадку  в під’їзді той ні з ким не бився і навіть словесно намагався  не конфліктувати. Дмитро завжди вважав, що битися Сергій геть не  вміє. А тут – двох  бандюганів, та  ще  й так швидко… Щось, певно, не те з товаришем…

Подзвонив мобільний : батько Сергія.

- Діма, ти  коли думаєш до мого малого їхати.

- Та планував сьогодні.

- А не хотів би завтра? Я все одно їду до нього, захопив би тебе.

- Добре, я передзвоню йому, що приїду з Вами.

- Не треба, я тільки-но з ним спілкувався, і на цю тему теж.

Наступного  дня  вирушили.  Накрапав легенький дощик. Мокрий  асфальт швидко стелився під колеса «Мерседеса».

- Дімка, приглянь за Сержем, – ти ж йому найкращий друг.

- Вас щось турбує?

- Не   знаю.  Та   відчуваю:  щось  у   ньому   змінилося.  Що  саме, зрозуміти не можу. Як  не можу і визначити, чи в гіршу, чи в кращу сторону.

- Мені здається, все нормально…

- Ну-ну. Зрештою, все одно прошу : приглянь.

- Нема питань, Олексійовичу. Краще  від мене до нього ставитесь, мабуть, тільки Ви.

- Я це знаю. Тому саме тебе й прошу. Він тобі довіряє більше, ніж мені – вік дається взнаки.

- Та ну Вас! Ви ще з нами на  дискарі  можете  відриватись, і ніхто навіть не здогадається, що Серж – Ваш син.

- Не підлизуйся. Я й так до  тебе  ставлюсь,  як  до  власного сина. Отож, я можу надіятись?

- Добре.

Не   зважаючи   на   приїзд   друга, Сергій залишився на робочому місці:   справа   –   найголовніше.   І  Дмитро  це  розумів.  Тому   не образився. Серж виконав усе що від нього вимагалося швидше,  ніж  завжди,  але  й без втрат в якісному відношенні. Керівник відділу не був проти, щоб, за умови виконаної роботи протеже другої на фірмі людини покинув робоче місце на кілька годин раніше.

- Дімка, я вражений!

- Що?

- Клас!   Все    поставлено    дуже     серйозно.  За   цією  фірмою – майбутнє.   У   них   все   виходить.  Мені  подобається  тут. Правда, роботи   багато.  Але  мені під силу. І народ тут підібрали толковий. Правда, у багатьох  свої  «мічки», але  процесу це не заважає. Я б не проти після інституту тут працювати.

- Батя тебе сюди і планує.

- Я   думаю,  що  і  про  тебе  він  уже балакав – ти ж багато в чому краще за мене розбираєшся.

- Ну, я – це окрема пісня. Ти вже закінчив роботу?

- Так.

- Тоді   зустрічай  гостя,   як  належить!  Де  культурна   програма: Вестмінстерське абатство, музей Прадо, каток Медео?

- Ну, погнав!  Культурна програма буде дещо інша – така, яка нам з тобою більше звична. Але  думаю, що  гулятимемо не вдвох. Є тут хлопаки, з  якими  можна  кашу  варити. Давай  поки що поїдемо до мене – виділила мені фірма «будку», а  після  восьмої – розслабимся.

«Будка»  в  Сержа  була  «нічо» –  двохкімнатна  квартира  з  усіма зручностями в  центрі  міста  на  третьому  поверсі  п’ятиповерхової «чешки»,  з  некрутим,  але  пристойним  ремонтом, умебльована та обтикана технікою. Тож до призначеного часу зайнятися було  чим: свіжі диски, цікава бібліотека, не порожній бар.

- Та ти шикуєш, Серж.

- Як    працюю,   так    і    оплачують.   Я   не   зловживаю – це  все спеціально до твого приїзду готувалось. Жаль Лесі та Нати не буде.

- Нічого,  восени  зустрінемось.  І,  якщо  все  буде  добре… Будеш свідком на весіллі?-несподівано спитав Дмитро.

- Само собою, Діма.

 

 

 

«Кристал   ЛТД»  зустрів   прибульців    радо.  Сергій за два тижні  зарекомендував   себе   надійним   працівником.   В   умовах   літніх відпусток   Семенович  звалив  на  нього  чималий шмат роботи – та  тому все було за іграшки.

- Олексійович, синаша в тебе – молодець. Мабуть переплюне тебе самого.

- Це ж добре, Вася!

- Хто б говорив. Ясно, що добре. Так що місце для нього на фірмі забезпечене. І не останнє.

- Та у мене начебто і своя є.

- Погодься, що ми стоїмо більш потужно.

- Та я жартую.

- Я знаю.  Ти  краще  скажи, що  за хлопчина з тобою приїхав – на  вигляд він наче не від світу цього.

- Це тільки на вигляд. Дуже толковий парубок. І що мене тішить – добрий  товариш  мого  Сергія.  Ти  краще  скажи, чи не взяли б ви і його?

- Це треба перевірити. Здається – ні риба, ні м’ясо…

- От і перевір. Русалки теж цікавими бувають.

- Давай тоді так. Він тут залишиться з Сергієм? Дам йому роботу– будуть  працювати  разом – а  я  за   цей   час   гляну,  наскільки  він толковий.   Може   ти   й   не   помиляєшся.  Якщо ж не та людина – вибачай.

- Семенович, він  для  мене ніхто, просто син із ним в нормальних стосунках, і я не проти цієї дружби. Він дуже позитивно впливає не Сергія.

- Добро.  Передзвоню  тобі  через  пару тижнів – скажу, що думаю. Зрештою, все вирішує Володимирович.

- Я це розумію. Але ти теж не остання молекула в «Кристалі».

- Все   –   дістав,   -   засміявся   Семенович,  -  досить  про справи. Поїхали, трохи відпочинемо.

Наступного  дня  хлопці  пішли  на  фірму разом. Дмитра зустріли непогано  –   про  перспективу  розширення   багато  хто  знав,  інші здогадувалися,  тож  свіжі люди  не  приймались у штики – хто  зна, чи   не   доведеться   потім   кланятись.  Сергій  був  свій  –  протеже   Семеновича – і про нього офіційно велася мова, як про майбутнього співробітника  фірми.  Дмитро  ж  ще  був  темною  конячкою,  хоча начальство  і  дало  «добро»  на  виробничу  практику.  Та  здогадки здогадками,  а   служба  безпеки  свою  роботу виконувати повинна. Незабаром до парубків підійшов сірий непримітний чоловічок.

- Що, хлопці, все добре?

- Та ніби так.

- Можете залишити робоче місце на півгодини?

- Можемо,   все  під  контролем,   та   й   народ   поруч  сидить   не сьогоднішній,  коли  що – перекриють.  А  втім,  і не повинно за цей час нічого статися.

- От і добре. Пішли. Обидва.

- А Ви, взагалі, хто?

- Дід Пихто. Пішли. Треба поговорити. Не мені. Вам. І не зі мною.

Йти  довелося  недалеко. В сусідній будівлі знаходився такий собі невеличкий  кабінетик.  Без   офісного  столу  –  тільки  диван  і  два крісла. В одному сидів невизначеного віку чолов’яга – не гігант і не карлик,   так,  середнього  зросту,  трохи  худорлявий,  зі спокійним, лагідним обличчям. Та відчувалась у ньому при першому ж погляді якась незвична сила.

- Сідайте,  де  бачите.   Отже,  ти  – Сергій,  а  тебе,  мабуть,  звуть Дмитро?

- Вірно, мене Ви за цей час мали б уже бачити кілька разів.

- Бачив,  та  чекав  обох.  Дуже  кортіло  познайомитись  особисто. Мене звуть Аркадій.

- Ви місцевий «Мюллер»? – спробував пожартувати Сергій.

- Нібито, – абсолютно серйозно відповів співбесідник, – тільки тут не гестапо, але ваш гумор мені вже подобається.

Отже,   зав’язалась   банальна   розмова   про   те   та   се,   погоду, політику, справи  фірми  та  плани  кожного на майбутнє. За хвилин двадцять  відомим  тільки  йому  одному  чином  Аркадій склав для себе враження про обох. І було воно позитивним. За виключенням однієї деталі.

- Сергій,  ти   не   образишся,   якщо   я   попрошу   Дмитра   трохи залишитись?

- Ну, чому – це  ж ваше право, як начальника безпеки фірми. Хоча трохи страшно  залишати його самого в «гестапівських застінках», – засміявся Сергій.

- Не  переживай, дуже  мучити  не  буду, бо праска перегоріла,- на цей  раз  Аркадій   підтримав  жарт, – чи,  може,  ти  збігаєш,  купиш но-ву?

- Дмитро,  тобі   нічого   в   Сергієві  не  здається  дивним? – задав запитання  Кенка,  коли Серж вийшов, – ну, незвичним, не таким, як в інших людей?

- Чому Ви в мене запитуєте?

- Тому, що ти саме та людина, яку я чекаю вже більше місяця.

- Як?

- Ти  мав  би щось відчувати. І в тобі теж відбувається щось дивне останнім часом.

- Чому Ви так думаєте? Звідки така впевненість?

- Тому, що  знаю.  Чи  це  не  так?  Гаразд.  Спочатку відкриюсь я. Якийсь  час  тому  в   мене  була  зустріч  з  однією  людиною. Дуже радісна   для   обох   і,  водночас дуже тривожна. А зустрічався  я  зі  своїм   однополчанином.   Так   от,  він  побував  у  Шамбалі – маєш  уявлення,  що  це  за  місце? Бачу по виразу обличчя, що краєм вуха чув.  І  новини  в  нього  були  не  радісні  –  наближається  загибель усього.   Розумієш?   В    глобальному   масштабі   всього!   Те,    що відбувається  зараз  –  тільки  початок кінця, і найгірше те, що ніхто  толком не знає, як  із цим  боротися. Хоча,  якщо  вірити  отриманій  інформації,  мізерні шанси є. І цей шанс – ми  з тобою.

Дмитрові на згадку відразу прийшов сон про запорожців: Аркадій – «дій» – означає дію, наказує  щось  робити,  «арка»  -  дуга,  вигин. Так от чому снився сон! Ну, послухаємо далі.

- Але  як   все  буде  відбуватися,  чи   зможемо   ми    впоратись, – продовжував  нащадок  запорожця,  - залежить  найбільшою  мірою  від  нас  самих,  від  того, на скільки ми будем довіряти, допомагати один одному. Чи вдасться відвернути армагедон – не  знаю… Отож, колися, хлопче, що відомо тобі.

- Ваші предки були запорізькими козаками?

- Вірно.   Хоч   хто   саме   і   як   звали – не  знаю. Знаю тільки що звитяжним воїном був – характерниками  таких називали.

- Тоді  все  сходиться. Значить  так. Відносно недавно мені почали снитися  дивні  сни, пророчі:  все  що   відбувалося   в  сновидіннях, потім   здійснювалося  наяву.  Ну,  майже   все.  Бо  деякі  сни   були про минуле, до речі, і про вашого прапрадіда, Григорієм його звали. Інші – про недосяжне майбутнє…

- І що там, в майбутньому?

- Надто   далеко   вперед   не   було  «фільму», а з того, що бачив – життя буде невеселе. Скрізь пустелі, радіація зашкалюватиме, люди перетворяться на якихось мутантів…

- Добре,  хоч  планета  вціліє. Хоч щось… Але давай повернемося до справ  насущних. Отже,  Сергій… В ньому присутнє щось чуже. І не  просто  чуже, а  чуже  всьому  живому.  Що  це  таке,  сказати не можу,  -  не  знаю.  Одне  точно  – сила цього «чужого» відносно ще дуже   мізерна,  хоч  з  аури   видно,   що   спочатку Сергій слугував носієм    чогось    набагато    могутнішого,    і,    незрозуміло,    чому залишився   живий  –  адже  після  зустрічі  з  цим  не може існувати ніщо.   Згодом,   здається,   прийняв   у   себе  ще  якусь  частку,   чи декілька,   але   все   одно  те,   що   в   ньому  –  тільки    «личинка»,  «зародок»   того,   що   має  вирости.  І  вже настільки захищене, що просто так впоратись з ним не вийде. Напевно, тільки коли  настане  мить  перетворення, можна буде щось зробити.

Дмитро розповів Аркадію усе, що  знав, все, що  дивувало  його  в діях та вчинках  Сергія. Не змовчав про  смерть  Мар’яни,  розповів сон,   у   якому  Серж  голими  руками   розірвав   грудну   клітку   і, витягнувши,    з’їв    ще    пульсуюче    серце,    а    тіло   за   цей  час випарувалось, і ще багато чого.

- Так,   тепер   трохи    ясніше.  Але   ти    ходиш  по  вістрю  ножа, перебуваючи так близько.

- Мабуть,  ні.  Щось,  здається,  є  в  мені таке,  що те лихо не хоче чіпати, а, можливо, вважає, що буде корисним йому.

- Не  знаю, не  знаю. Відомо  мені  тільки, що  ми з тобою повинні разом відвідати або Шамбалу, або одну місцину в Карпатах. Краще, звісно, перший варіант, та тільки навряд чи ми це зможемо.

- І коли?

- Чим  швидше, тим  краще.  Маємо   зробити   так:   через   кілька тижнів ти поїдеш, раніше, ніж Сергій. Але в  місці пересадки сядеш на   поїзд,   що   йде  на  Закарпаття.  Там тебе зустрінуть  мої  друзі. Пароль  –  «Як  тобі  Дарт  Вейдер»,  відповідь  – «Мені взагалі весь фільм подобається». Я ж приїду наступного дня, Домовились?

- Чому такі дивні паролі?

- Спитаєш  моїх друзів -  розкажуть. Можливо, трохи посмієшся.

- Добре, все  одно  до кінця літа планів у мене нема ніяких, чом би й  не  відпочити в горах. Тим більше, що це, можливо, останній від-починок у житті.

- Вірно  кажеш, наче  життя  прожив. Іди, а то Сергій уже, мабуть, заждався тебе.

- Про що він так довго допитував? – поцікавився відразу Сергій.

- Розмовляли  про  перспективу  працювати у них на фірмі. Визна-чав лояльність та профпридатність.

- А чому тільки твою?

- Ну, по-перше, ти – вже вирішений варіант, а по-друге, і про тебе було декілька запитань.

- І що? – Сергій у цей час дивився на  монітор, та Дмитро побачив на екрані комп’ютера, як зблиснули червоним вогнем його очі.

- Нічого. Дещо з того, що  він  питав  я й сам не знаю, а решта – ти ж знаєш все, що я  міг  би про тебе сказати. Тож враження, я думаю, в  нього  склалося  загалом  позитивне. Та й «чуйка» мені підказує, – покривив душею Діма – що все буде ОК!

- Сподіваюсь, і тебе планують взяти?

- Мабуть, так. Тільки  треба  ще  показати,  що  я  можу. Я  був  би дуже радий, якщо б ми були разом.

- Чудово!  Тож  берімося  до  роботи – крім  того,  що цікаво, ще й заробітною платою «погрожують», і непоганою.

 

 

Застогнала,   просинаючись,   пустеля.    Важким   був   сон   після страшного руйнування квітучої колись місцевості. Та потрохи рани заживали.  Все  ж   величезний  рубець  на  тілі планети – майже дві третини    континенту    –    залишився.    Пам’ять    про    події,    що відбувалися  мабуть,  ще  за часів динозаврів. Тепер тільки  пісок та вітер   зберегли  пам’ять   про   жахливу   битву   життя  та  нежиття.  Власне,  і  не битву – наругу  над життям. Невідомо звідки взялось і розпочало  свою  криваву  трапезу – знищувало  все, без  будь-якого  залишку,  без  вогню  та диму, без  мертвих  тіл – просто  поглинало все живе. І навіть неживе. Родючий грунт перетворювався спочатку на  кашу,  потім  ставав  пилкою, тріскало на дрібний пісок каміння. Річки  та  озера  навіть  не випаровувались – розчинялись у чорному безмовному жаху, що накочувався на землю з піснею смерті всьому життю. Як давно це було! На  щастя,  щось  зупинило страхіття. Чи, може,   воно   саме   вирішило   «погуляти»   деінде?  Та ось пустеля прокинулася   від  відчуття  «де  жа  вю»  -  розпочинається те  саме, тільки, мабуть, ще сильніше та зліше. Здригнулася від жаху  Сахара – невже  все  знову?  Якби  мала  сльози,  заплакала  б  у  тузі  перед майбутньою    загибеллю    всього,   що   ще   залишилося.   Занадто  страшна  пам’ять  була  від  першої  зустрічі  з «пожирачем  життя». Звідки    воно   взялося?  Чому   існує  така  злісна  гидота?   Що   їй  потрібно?  Адже  нічого,  ніяких  хвиль  розуму не відчутно від  тієї  зарази  –  просто  жорстоке,  планове,  механічне руйнування. Ні, не руйнування – повна анігіляція, без усяких залишків…

І, напевно, не в одному місці  Всесвіту. Адже гаснуть цілі зірки та величезні    галактики.   Гаснуть   з   невідомих   причин   –    просто зникають.    Невже     неможливо    це    зупинити?   Що   за    гниль, червоточина  завелась у світі? Де знайти протиотруту? Хто може це зупинити?  Бог?  Диявол?  Вищий розум?  Невідомо.  Як   невідомо, чим усе закінчиться.

Поки що очевидним є тільки один кінець. КІНЕЦЬ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2

 

Сліпучо-білою   сніговою   пустелею   пересувалася   така  ж  біла величезна  ведмежа  туша, яка  вражала  своєю  могутністю, чимось схожою  на силу полярної пустоші. Самець шукав їжу. Інстинкт вів до   великої  води,  де  можна   було   вполювати,  якщо  поталанить, непогану  здобич:  здоровенну  рибу  чи жирного тюленя. Зрештою, і  маленька  рибка  теж  не зашкодила б… Та до водяної  гладі  треба  було  ще  трохи  чалапати,  тому  ведмідь  час  від  часу   зупинявся, принюхувався – чи   нема поживи ближче? Але навкруги був тільки сніг, сніг, сніг… А  над  головою – холодне  небо, яскраво освітлене зорями та полярним сяйвом. На жаль, все це не їстівне. Отже, треба іти далі, бо голод – не тітка. Власних жирових запасів у мишка було ще  досить,  та   свіжа  пожива   все   ж  необхідна.  До  океану  було недалеко   –   його   запах   вже   лоскотав   ніздрі,   як  раптом  щось змінилось   у   безмовному   просторі.  Зникло  полярне  сяйво,  наче чиясь  велетенська рука загасила  лампочку. Звісно, ведмедеві  було  байдуже,  є  сяйво  чи  ні. Змінилась і снігова перина, по якій ступав хижак, стала на дотик  не холодною, а наче  оте  жовто-червоне, що залишали після себе двоногі  жителі  тундри,  м’ясо  яких  віддавало  незвичним присмаком (ведмідь вже кілька разів куштував людської крові). Сніг  не обпікав лапи, просто  був  дуже  теплий. І  ще – ніби хтось перекрив всі відчуття:  пропали  звуки, запахи, і  нічого,  крім  картини  засніженого  безкрайнього  простору  не  сприймав   мозок хазяїна  тундри.  Це  спантеличило  ведмедя,  та  тільки  на мить. Бо далі  він  відчув  напад. Одночасно  з  усіх боків і з середини самого себе. Велетень  був повністю  дезорієнтований,  не міг поворухнути навіть   найменшим   м’язом  –  наче  на  статую  перетворився.  Ще трошки  –  і  згасла  свідомість тварини. Згодом  розпочався  процес руйнування тіла. Спочатку кров у судинах перетворилася на  дрібні  брудно-сірі    кристали,   затверділа,   як   алмаз.  Шкіра   та   шерсть навпаки,  стали  рідиною  –  огидною,  зеленою,  в’язкою.  Навкруги  близько   сорока   градусів  нижча   нуля,  та   рідина   не  тільки   не замерзала,  але  й  не  розтікалась – утримувала форму тіла ведмедя.  За  долі  секунди всередині туші наче відбувся ядерний вибух, лише без  зовнішніх  проявів  –  тіло  навіть  не  здригнулось. Тут  же  вся  субстанція,  що  була  колись  ведмедем, перетворилася на пісок, чи точніше  на  щось  дуже-дуже  подібне  на  пісок. І аж тепер  почали  змінюватися    зовнішні    обриси.    Все   ніби   попливло, розбухло, набрало  форми  овальної  хмари  з чіткими рівними краями, темно-багряної, майже чорної. Поблизу почав танути сніг. Не довго,  бо хмара раптом зникла. Без будь-якого натяку, що вона тільки-но  тут  була. І знову залишилася тільки безмовна біла пустеля з північним сяйвом та мереживом зірок на небі.

 

 

 

Двоє  чоловіків  сиділи  на  веранді за низеньким столиком. Пили маленькими ковточками  щойно заварений запашний чай. Мовчали, насолоджуючись  смаком   елітного  напою.  Після   тривалої  паузи один промовив:

- Який результат?

- Аркадій   усе  зрозумів,  -  ще  ковток  чаю.  -  Доля  сприяє   нам. Аркадій – один із обраних.

- Відомо, хто інший?

- Поки  ні,  але  побратим  каже, що відчуває його наближення. Чи не слід прискорити події, адже загроза дуже серйозна?

- Думаю, що від нас уже нічого  не  залежить. Тож мусимо чекати. Наша місія була  в  наданні  інформації, що ми й виконали. Отже, за храмовим    кодексом,  маємо   повне   право   покинути   життя.   Та виглядало б це простою втечею.

- Отже, чекаємо.

Той самий пейзаж  і  ті  самі чоловіки в тих же позах через місяць. Спека. Знову той самий чай в тих же піалах. Так само без цукру, без молока.    Знову    довга    мовчанка.   На   цей    раз  розмову   почав молодший.

- Аркадій зустрівся з іншим.

- Хто він?

- Має підвищені  чуттєві  можливості. Не  боєць. Властивості  свої відчув після контакту з носієм.

- Як залишився живим? І чи не став теж носієм?

- Не   став.   Живий  залишився  тому, що  носій   викинув  із  себе основну   інформацію   і     на   момент   контакту   субстанція   була  заслабка,  щоб  впоратись  з  ним.  І  ще.  Субстанція,  можливо, має  якісь  плани  щодо  нього  –  носій  прийняв  у  себе  ще дозу, але не чіпає  другого.

- Неможливо.   Субстанція   ніколи    нічого    не   планує – просто  нищить все навколо себе. Неможливо…

- Тоді  не  знаю. Але  ж  пам’ять планети свідчить, що колись вона чомусь припинила напад. Причина відступу нам невідома.

- Гаразд.   Це    питання   теж   чекатиме    свого   вирішення.    Що планують робити «захисники»?

- Те, що ми їм порадили.

- До  Шамбали  далеко. Ментальні  подорожі  не для них, значить, їдуть у Карпати?

- Вірно.

- Це трохи  гірший  варіант  розвитку  подій. Тим  більше, що  там теж давно уже є «ікра» субстанції.

Знову чай. І згодом:

- Ти мусиш ще раз зустрітися з ними.

- Так. І, мабуть, найкраще -  в Карпатах.

- Офіційні власті перешкоджати не будуть?

- Все продумано. Брат зарахував мене до себе на фірму. Партнери – на  території    держави,  в  яку  потрібно  потрапити.  Отож,  їду  з офіційним   візитом.  Ну,  а  Карпати – невеличкий   турпохід   після виконаної для фірми роботи.

- Будь обережним.

- Офіційних перепон не повинно бути .

- Я  не   про  те.  Субстанція  відчуває,   хто   може   їй   хоч   якось опиратися. Тож маєш загострити всі відчуття.

- Планую вдосконалювати себе до самого вильоту.

- Не перестарайся. Це теж може зашкодити.

Чоловіки  підбадьорююче   посміхнулись   один  одному  самими тільки розкосими очима.

 

 

Хто  не  бачив  Карпат  наприкінці  літа, той  може вважати, що не зустрічав  справжньої  краси  у  своєму  житті.  Неможливо описати всю  велич  природи.  Її  потрібно  тільки  споглядати та милуватись нею.

Дмитро  вперше  був  на  полонині. Люди, що  зустріли  його були дуже привітні, приємні, запопадливі, але не  занадто. Друзі  Аркадія для  них  теж  були  друзями.  Діма  не  спитав,  чому  пароль  був із серіалу  Лукаса  –   почувши,   як   між   собою   іменують   Аркадія,  збагнув причину. Поцікавився  тільки, чи  дійсно Кенка  так схожий на джедая. У відповідь почув сміх:

- Ну,  джедай  –  не  джедай,  але  майстер своєї справи. І мало хто досяг таких висот у цьому, як він.

До  приїзду  Аркадія  ще  залишалось  день-два.   Дмитро   жив  на полонині.  Їв  те,  що  їдять  гуцули-вівчарі,  дихав  свіжим гірським повітрям. Як він  зрозумів, це теж було частиною плану – мав стати ніби  часткою  самих  гір, влитись  у цей  природний «коктейль», не збурюючи   його  чистоти   своєю  міською  «цивілізованістю».  Для нього  це  було  неважко.  Якось  самі  по собі приходили знання від природи – як треба себе повести в тій чи іншій ситуації, що сказати, який  жест  зробити,  куди  поставити  ногу  в  наступну  мить. Саме довкілля   допомагало  йому  злитися  з  природою.   На  якийсь  час він  навіть  почав  відчувати себе казковим ельфом. Звісно, розумів, що все  це  далеко не  так.  За  один  вечір  навчився  «танцювати»  з  вівчарями  аркан – древній  гуцульський суто чоловічий «хоровод». До   приїзду  Аркадія   повністю  душевно  злився   з   природою  та   жителями  (і не тільки людьми) гір.

- Я бачу, ти дарма часу не гаяв.

- Здається, встиг все до твого приїзду.

- Так, навіть більше, ніж я сподівався. І це дуже добре – маємо два дні в запасі.

- Ми повинні кудись дістатися?

- Так. До печери Довбуша. Іти треба буде пішки. Далеко. Фізично буде важко.

- Ніхто ж не знає, де та печера.

- І  ніколи  не  буде  знати.  Ми  теж  забудемо  туди  дорогу,  коли повернемось.

- Як же ми туди потрапимо?

- Ти  забув  про  свої  сни.  Так  що досить байдики бити – негайно  лягаємо  спати.  Завтра  вранці  поведеш  нас. З нами підуть ще двоє твоїх  нових  знайомих – Іван  та  Михайло.  Вони вже лягли спати і розбудять нас до  зорі. З собою не берем нічого –  по дорозі мусимо їсти  тільки  рослинну  їжу. Тож  перед сном добре повечеряй. Води також  не  беремо – пити  маємо  тільки  з  джерел. Інакше  Карпати  нас не пропустять.

- Вставай! Вставай, пора рушати.

- Ще ж ніч…

- Ні, зараз буде світати.

- Де Аркадій?

- Он  стоїть, уже чекає.

- Ну, хвилиночку, і  вже йдемо.

- Куди?

- А он в тому напрямку.

- Там  же нема дороги!

- А от і є, зараз побачите.

Дмитро впевнено рушив у бік урвища.

- Стій, пропадеш!

- Не заважайте, – стримав хлопців Аркадій, – він  знає  куди  йде.  І ми йдемо за ним.

Невідомо, як  Діма  виявив  у  кущах  невеличкий прохід. Правда, навіть  для   звиклих   до  гір  Івана  та  Михайла  спуск  по  ньому  в ущелину  видався  доволі   важким.   Відносно   легко   було   тільки Аркадію   –   давалась    взнаки    підготовка.   Після   того,   як    усі опинилися на дні урвища, сумнівів у провідникові не було ні в кого.

- Воду  з  цього  струмка  пити  не  можна  –  потруїмось.  Мусимо потерпіти. Ідемо вгору по руслу.

Ішли майже до обіду.

- А ось і вода! – прямо зі скелі витікав невеличкий потічок чистої, холодної, як лід води.

- Господи, це як  Боржомі!

- Краще, Аркадію, набагато краще.

Хлопці-гуцули  тільки  дивувались, як  цей «городський» знає їхні рідні гори краще за них.                                                                                                                                                                     – Так. Трохи вище будуть кущі  малини  та  ожини – їсти «від пуза», але з собою не брати ні ягідки.

Випита  «мінералка»  додала  сил. До  малинника майже добігли. І зупинились.

- Ведмідь!..

- Не бійтеся. Можете стати прямо біля нього і брати ягоди поруч з його  мордою,  тільки  з пащі  не  видирайте,  -  нічого  поганого   не зробить,  навіть  бурчати  не  буде,  –  і  Дмитро перший підійшов до хазяїна  гір, протягнув  руку, взяв  ягоду  майже  з-під носа тварини. Звір  тільки глянув  на сміливця, і, здалось, підморгнув одним оком. Ще  й  відсунувся  вбік,  щоб  тому  зручніше  було   рвати  малину! Малинник   був  величезний. З  острахом  люди   підійшли   ближче, несміливо потягнули руки до ягід. Нічого. Почали їсти. Ведмідь був на  диво спокійним, тільки час від часу поглядав то на одного, то на іншого. Поступово звикли до небезпечного співтрапезника.

- Хлопці, їжте швидше, іти ще далеко. І не забувайте – тільки їсти.

- Все, наситились.

- Ходімо.  В  глиб  малинника. Обережно,  намагайтеся  не ламати гілочок.

За стіною кущів раптом відкрився вхід до печери. Темної, сирої.

- З неї тягне страхом…

- Це наші власні страхи. Вперед, не треба боятись.

- Там же темно, не видно нічого.

- Не  переживай, в  глибині буде світліше. Читати не зможемо, але ноги будем бачити куди ставити.

З підземелля вийшли аж під вечір. Уже і зорі висипали на небо.

- Все. Привал. Лягаємо спати.

Вранці  всі  прокинулися  свіжими. Ніби не було важкого спуску в ущелину,  «повзання»  по  розмитому  струмком  дні,  моторошного обіду з ведмедем.

- А   от   і   сніданок  Бог   послав,   -   Аркадій  знайшов  бджолині стільни-ки, повні духмяного меду. -  А де ж господарочки?

- Бджіл тут уже давно нема.

- Вони що, спеціально для таких, як ми, меду наносили?

- Не для таких, як ми, а саме для нас.

- Чудасія…

- Михайле, ану глянь – що ото за гора?

- Чекай, Іване, не  можу  впізнати… Ні,  не може бути, щоб ми так далеко зайшли! Але… Таки Чорногора! Тільки  з  цього боку я її ще ніколи не бачив, та, мабуть, і ніхто не бачив…

- Дуже велично і красиво виглядає наша Чорногора звідси…

- Так. Але годі любуватись. Ідемо далі. Курс – на  Чорногору.

Тепер    подорожували    буковим    лісом.    Деколи     попадалися  велетні-дуби. Зовсім  поруч  пробігали  зайці, величаво  пропливали  олені, трюхикали  дикі кабани, не звертаючи на людей ніякої уваги. Синичка злетіла з гілки бука і сіла Дмитрові  на  плече. Подивилася  в очі, чиркнула  щось  своєю  мовою,  потерлась  голівкою  об щоку і пурхнула у своїх справах.

- Дімо,   -    озвався    Аркадій,    -    гори    вважають   тебе   своїм, невід’ємною частиною себе… І це дуже добре…

Під вечір наблизилися до височенної скелі.

- Все. Далі дороги не знаю.

- Далі знаю я.

Аркадій  підійшов  до  скелі, зачепився  пальцями за ледь помітну нерівність, підтягнувся.  Підліз  вище. На  висоті  людського  зросту  виявив  уступ,  на  який  міг  більш-менш   рівно   поставити   стопи. Розвів   ноги   на  ширину  плеч, притиснувся  всім  тілом  до  скали, підняв руки вгору і поклав на камінь.

- С-з-а-а-г-х-х-о-о-т-д-т-и-е,  -   прошелестіла   скеля,   утворюючи прохід між камінням і одночасно доволі зручні східці для Аркадія.

- Ми  маємо  залишитися  біля  входу. Ввійти, Дімо, повинні лише ви з Аркадієм.

- Так, хлопці, ми знаємо.

Голосно  залунали   в  тиші   печери  обережні  кроки  і  поступово стихли в глибині. Іван з Михайлом залишились ночувати ззовні. Те, що мало відбутись у печері, було долею інших.

Вранці, вийшовши  з  печери, Дмитро  оторопів:  з  обох  боків від входу  чорними   проваллями   зяяли   дві   ями  –  наче  свіжовириті могили. І поруч стояли  Іван та Михайло.

- Все,  Дмитро.  Наш  життєвий  шлях  та  служіння  рідному краю завершується.

- Як?! Чому?!

- Так  має  бути. Аркадію! Просимо  тебе, ти  умієш – зроби  нашу смерть швидкою і легкою.

Мовчки підійшов Аркадій до Івана. Начебто не було ніякого руху, а  той  уже  валився  в могилу, що сам собі викопав за ніч. На кілька секунд пізніше Михайло теж закінчив усі свої земні справи.

Дмитро  дивився  на  Аркадія  широко  відкритими  очима і не міг вимовити й слова.

- Не стій, Дімо. Засипай Іванову могилку, а я засиплю Михайлову. Та   вийди   з   трансу!  Вони  були  найкращими  моїми   місцевими друзями  і  знали,  чим  закінчиться  для  них  цей  похід.  Давай,  не можна   багато   балакати.  Мусимо  це  зробити  і  негайно йти геть. Хазяйка  печери  сама  відспіває  їхню  смерть.  До того часу ми вже маємо бути далеко, і не загубити отримані від неї знання.

Назад дісталися без пригод. Коли видерлись із ущелини піднявся сильний  вітер,  почалася  злива. До  колиби  добігли мокрі, як щурі. На полонині не було нікого.

Вранці,   вийшовши  з  колиби,  ні  Дмитро  ні Аркадій  не змогли відшукати місця, де був спуск в ущелину. Та й не старалися дуже – були впевнені, що все одно не знайдуть.

Наступного  дня  вже  сиділи  у вагоні поїзда. В різних купе, наче зовсім  незнайомі.  Та  відчували  один  одного – кожен  рух,  кожну думку.  Поки  що  шляхи  розходились, та  вже  занадто  міцний був зв’язок, щоб розірватися.

 

 

Знову  Середня  Азія.  Знову  чай.  На  тому  ж  місці. В той же час доби.

- Ну, що?

- Я слідкував за ними до основного етапу і після його закінчення  розмовляв з Аркадієм.

- Розумію.

- Все минуло добре. Дуже добре.

- Отже, є надія…

І знову чай…

 

 

- Паразити!!!   Пороз’їжджалися   всі,   хто   куди!   Я,  що  –  сама  повинна скучати тут без вас!??

- Лесь, ну не сердься. Ти ж також дременула на відпочинок.

- Так, але я повернулась раніше від усіх  на цілий тиждень! Ната – зрозуміло – приїде  перед  самим  семестром. А  от  вас, чортяки, де носило? Відповідай, скотино безрога, негайно!!!

- Лесю, а будеш Наті дружкою на весіллі?

Після  цих  Дмитрових  слів весь войовничий запал «амазонки» як водою залило – так і залишилася стояти з відкритим ротом.

- Закрий ротик, просквозить -  зловиш запалення кишечок…

- Та ну тебе. Що, серйозно?

- Ну…   Ти   ж   знаєш,   що  отвір  там  не  зовсім  прямо  в  інший перехо… Не бийся!

- Чортеня, я не те маю на увазі!

- Лесенько, не сердись за жарт. Серйозно, – це що до моїх намірів. Правда,  як  на  це  подивиться  Ната,  я  ще  не  знаю.  Можу  тільки надіятись, що позитивно.

- Можеш навіть не надіятись.

- Чому?

- А кому потрібен такий жарт ходячий, як ти!

- Лесю, ти серйозно?

- Ні.  Віддаю  тобі  за  кишковий  нежить!  А   якщо   серйозно,  то нічого не скажу. Помучся, почекай поки приїде – сам   спитаєш. Ну, добре,  добре,  не  плач, дитинко, не  плач, киця  дасть  тобі калач… Ната тебе, дурня, любить. Ясно?

- Ой, спасибі, Лесю! Ти в мене наче життя повернула.

- О.  А  тепер,  колись,  чого  це  я  без  вас  обох скучала так довго сама?

- Чесно?

- Чесно.

- Ну,  коли  чесно…  Поїхали  ми  з  Сержем до Львова. А там такі гуцулочки – сіськи як  бідони, піськи як вагони, ніжки як… Ой! Що ж ти робиш! Ой! Боляче, мабуть! Ой, та  годі вже!

- Я   вам,  кобелі,  дам!  І  Львів,  і  сіськи,  і  сосіськи!!!  А  де  той «кобеліно»?!?     Провалився    між    «вагонами»   чи    застряг   між «бідонами»?!?

- Лесю, сонце, їздили  до  товариша Сергієвого батька, – там у них фірма серйозна. На роботу туди плануємо.

- А  що, друг  батька – спеціаліст  високого  класу по «бідонах» та «вагонах»?

- Ні,   це  вже  правда.   Я   навіть   скажу   як   фірма   називається. «Кристал ЛТД» – чула?

- Та хто таких шалапутів, як ви, туди візьме! Ви ж тямите тільки у пиві та «бідонах» з  «вагонами». Та й то – пиво на першому місці.

Леся  потихеньку  охолола. Дмитро спокійно змалював у рожевих тонах  перспективи. Розповів, що Серж  взагалі  там  більше  місяця працював   на   офіційній   зарплатні,   що   дуже   здивувало   Лесю. Зрештою, дівчина зрозуміла, що її «розводили» і що до Львова, і що до «бідонів»  з «вагонами» теж. Жартувати любила й сама, тому не образилася на Діму – все одно встиг отримати досить стусанів.

А  перед  Дмитром  стояли дві проблеми: як приховати, що в місті він  з’явився  пізніше   від  Лесі,   і  як   зробити   так,   щоб   Сергіїв «пасажир»  не  нашкодив  Лесі та  Наті. За себе він не боявся – після Карпатського візиту знав, що до певної  пори  має  ніби  «імунітет». На   щастя   перша   проблема   відпала   сама   по   собі  –  надійшов знайомий  «делавар»  і  повів розмову про справи, які крутилися ще півтора місяця  тому,  не  називаючи  точних  дат.  З виразу обличчя Лесі Діма зрозумів, що дівчина подумала, ніби саме через ці справи вони і не зустрілися раніше.

Розмова «по ділу» зайняла хвилин  п’ять-десять. Коли  всі  крапки були розставлені, «колега по цеху» запропонував пригостити Дімку та Лесю пивом. Ті  ввічливо  відмовилися, прикрившись негайними особистими справами.

- То коли ж я побачу Сергія?

- Думаю, Лесю, післязавтра  чи  наступного  дня – мусить  відбути термін  «контракту».  Та  це  все  тільки  на  краще. Ще через кілька днів приїде Ната – будемо всі в зборі.

 

 

Закінчується   ділова  метушня  мегаполіса.  Ще   якийсь   час   під покровом  ночі  будуть  сновигати  запізнілі таксомотори, розвозячи людей  по  домівках,  а  кого  і  в нічну. Та швидко настане відносне затишшя   на   вулицях   міста,   особливо   в   «спальних»   районах. Кварталів   розваг   це   не   стосується  –  тут  саме   розпочинається  життя.  Та більшість  міста  вже  готується  до  наступного робочого дня.  От  і  в  цьому   місці  –  на   околиці  –  вже  сонна   тиша.  Над будинками   –   фіолетове  небо  з   зоряними  розсипами,   подекуди закритими  невеликими  хмарками,  з  серпом  місяця,  що  дивиться  на Землю крізь космічну даль.

Серед  майже  повної  тиші  раптом   лунає   скрегіт   металу  –  як «добрий    день!»  -  ні   з  того   ні  з  сього  відкривається,  повільно відсовуючись убік, каналізаційний люк. З відкритого отвору плавно витягується постать. Темна в темряві ночі. І не тільки ззовні. Чорна всередині.  Постать  людська,  в  людському  одязі, навіть, здається, чистому  і  майже  не  пом’ятому. Ось  постать  уже  стоїть  поблизу  щойно   утвореної   діри   в   асфальті   трохи   схиливши   голову   і розставивши   ноги   та   руки.   Повільно  повертається,  оглядаючи очима   і,   ніби   промацуючи   долонями   простір    навколо    себе. Здійснивши  повний оберт,  опускає  руки  і закриває очі. Так стоїть деякий  час – ніби  переварює  та  обчислює  отриману  інформацію. Стає  ще  темнішим,  хоч  це  здається  вже   неможливим.   Нарешті  обличчя   різко   блідне,  виділяючи  невеличку  чорну  плямку   над лівою  губою,  а  тіло рушає в бік одного з  будинків. Двоповерхівка  наче  зіщулилась  від  страху  перед виглядом  постаті, що  повільно  крокувала до неї. Ніби  притихли, затаїлись інші  будинки – хто зна, чи     не     зміниться    рішення…     Гість     повільно,      монотонно  наближається до  вподобаного  об’єкту. На відстані витягнутої руки зупиняється, вібруючи всім  тілом – легенько-легенько, окутавшись ореолом-туманом.   Запахло   горілим,  паленою   гумою,   котячими  екскрементами.  Дивна  постать  рушає  до дверей під’їзду. Полився на  землю  невідомо  чим  розплавлений  дверний  замок.  Наче   від  сильного  пориву  вітру  відчинилися  раптово  двері.  Темна  фігура  ступає  в  чорний  прямокутник і щезає в темряві під’їзду. Тривалий час  нічого  не  відбувається. Згодом вся будівля починає  мерехтіти  слабеньким рожево-червоним світлом. Світіння три-мається  кілька секунд  і  раптом  гасне,  гасне  разом  з будинком. Тобто  припиняє  існування.   На   місці,   де   щойно  стояла  доволі   ошатна   будівля  залишається   пустир  –  шматок  землі  з  обрамленою  фундаменом  ямою  підвалу.  За  мить  фундамент  беззвучно вибухає, засипаючи собою   глибокі   отвори   в   землі.   Незрозумілим  чином  набагато більший   об’єм    пустоти    вщерть   заповнюється   пошматованим бетоном, утворюючи рівну площадку. В темряві ночі непомітно, що поверхня  вкрита брудно-сірим  попелом,  який  також дуже швидко щезає.    Єдине,   що  залишається  –  все  та  ж  постать,  тільки   ще насиченішою  стає пітьма всередині і без того темної фігури. З тією ж швид-кістю  візитер  рушає назад до люка. та не зупиняється  біля отвору,   а  наступає  на простір  над  дірою, наче  на  тверду  опору. Коли весь об’єм тіла опиняється  в  уявному  циліндрі, обмеженому стінками  каналізаційного  отвору,  фігуру  охоплює  багряно-чорне  полум’я і повільно опускає в підземелля. Ще  видніються відблиски вогню, коли люк сам, наче на механізмі, закриває лаз. На  вулиці до самого ранку застигає моторошна тиша…

 

 

Хробаки.  Більші  й  менші,  але   незалежно  від  розміру,  бридкі. Безбарвні,  наче  прозорі.  Як  смужки  силікону.   Тільки  живі,   чи здаються   живими,   бо  рухаються.   Повільно  звиваючись  тілами, гидко   повзають   зі  скреготливим    до  оскоми  звуком  нігтя,   що дряпає по склу. Розмірено стискаються і розширюються кільця  при  кожному  русі.   Лазять  не  навмання – кожен   у  своїй  справі.  Ось  зовсім  маленький  підповз  до  якогось  білого  прутика-гілочки,  не зрозуміло,   правда,   чи   головою,   чи   хвостом   –   обидва     кінці  хробачого  тільця  закінчуються  абсолютно  однаковими  на вигляд тупими    рильцями.  Як  циферблат  годинника,  тільки  поділок  не дванадцять,   а   шість,   і  по  центру  –  заглиблення.  Мала   гидота осідлала    мету   свого   візиту,   обволокла    власним   тілом,   ніби  розчиняючи, і згладилася, набувши вигляду того, до чого приповзла – як  не  було  черва.  Замаскувався?  Ні,  замінив собою  білий  тяж,  набувши    його    кольору    та   форми.   В   цей   час  інші  хробаки продовжують    свої    мандри    повзаючи    серед    біло-сірої   маси сплетених   волокон.   Подекуди   з   поміж   тіл  черв’яків у цій масі проглядають  наче  напівпрозорі  червоні труби, по яких тече така ж в’язка   рідина.   Ось   один   з   хробаків   прогриз   стінку   труби   і провалився в просвіт, не проливши  при  цьому ні  краплини вмісту. Щез у трубі, одночасно  замуровуючи  за  собою зроблений отвір. А ось   велетенський   черв  присмоктався   обома   кінцями   до   своїх менших   «братів»   і   втягує,  незважаючи   на  відчайдушний   опір  малюків,   їхні  тіла  собі  в  середину,  поглинаючи  живцем.  Трохи  віддалік  меншого  хробака осідлав  більший, випустив  з  свого тіла фалоподібний  відросток,  зі скрипучо-скреготливим звуком ввігнав його  в  один  з  кінців  меншого  і  почав  конвульсивно  здригатись усіма    кільцями.    Менший    же    наче   з’їжився,    аж    потемнів, зморщився,   з   натугою  витримуючи  «процес»,  теж  здригаючись усім  тілом  –  очевидно,  процедура,  м’яко  кажучи,   малоприємна. Інші,    незважаючи   на   те,   що   відбувається   поряд,  звиваючись прямують  кожен  до  своєї  мети…  І  над  цим  усім – густий  запах  плісняви  і  гнилі  з домішкою чогось нудотно-солодкавого, наче  на  бойні,   де   на   гаках   висять   кількасот    туш   забитих   тварин,  а морозильні установки  давним-давно  хтось  вимкнув  і забув навіть відкрити   отвори    для   вентиляції   приміщення.  Та  ще  молочно-перцевий запах самих хробачих тіл. І  відчуття чогось  лихого, дуже недоброго…

Дмитро   прокинувся   в   холодному  липкому  поту. Довго боявся розплющити очі. Коли  нарешті наважився – зітхнув з полегшенням – все нормально: зовні та сама  кімната, що звечора, нічого зайвого, нічого   нового.   Але   сон   залишив   по  собі згадку – в ніздрях ще надовго затримався сюрреалістичний «аромат».

Що  за  чортівня?  Це  відбулось   уже,  чи  ще має статись? Коли? Тисячу  років   тому   чи  за  тиждень-два  в майбутньому? З ким? Зі знайомими  людьми  чи,  може  взагалі  не  з  людиною?  Для  чого? Чому? І взагалі – що це  таке? Що за дійство? І чи цей сон такий же, як  і   всі  попередні?   Можливо,   це   просто   хворобливий   витвір  замученого  надлюдським  завданням  мозку?  І  чи потрібно взагалі звертати увагу на цей  сон?  Зрештою,  не  було ще ні одної ночі без сновидінь. Правда,  не всі пройшли «тест на справедливість» – деякі  просто  неможливо  було  перевірити.  Але в таких випадках під час самого сну давалась  інформація, що  «фільм» не побачиш «вживу». Зараз же – нічого, абсолютний нуль додаткових  відомостей – тільки візуальна, слухова та «ароматична» картинка.

Дмитро  трохи  подумав і вирішив, що варто порадитися з Аркаді-єм.  Взяв  у  руки  мобільний – чого  довго чекати? Розповів все, що приснилося,  не  додаючи  власних  розмірковувань. На  тому  кінці ефіру запанувала тиша. Згодом:

- Дуже   добре,   що  розповів.  Але  що  це і до  чого – не  знаю. Є, правда,  з  ким  порадитись.  Мусиш  почекати.  І  прошу: будь дуже обережний, коли що – зразу  дай знати.

- І хто може нам розтлумачити це? Адже в печеру другий раз нам – зась!  Про те, що  відвідини Карпатського артефакту можуть бути тільки один раз у житті нам дали зрозуміти ще до «екскурсії».

- Є   ще  одне  місце,  де  можна  знайти  відповідь.  Майже  на  всі запитання.  Та  тільки  дуже далеко і опинитись там у десятки тисяч разів важче, ніж там,  де  були  ми  разом  з  тобою. Зате, побувавши раз, можна відвідувати стільки, скільки буде  необхідно. Але тільки в дійсно важливих випадках. А цей, здається,  до  таких  і належить. Сам я зараз туди не попаду, але є люди, які можуть нанести візит із твоєю інформацією, і тоді можна буде розставити крапки.

- Гаразд, почекаємо. Все одно іншого виходу нема.

До  ранку  було  ще  далеко, але спати Діма більше не міг. Заварив собі  чай – презент  від  Аркадія.  Ніколи  раніше  не  те  що  не  пив такого   напою,  а  навіть  не  бачив  і  не  знав,  що  такий  існує.  До світанку час минув у роздумах.

В  інститут  прийшов  зовні  спокійним.  Внутрішній  світ начебто врівноважився. Радий був знову  бачити  друзів  у  зборі. Єдине, що хвилювало  –  Сергій. Вірніше,  невідомість – що   і коли чекати від його  «пасажира». Та  студентський  спосіб існування не дає часу на поганий  настрій.  Отже,  зовні  принаймні  життя  йшло  звичайним руслом :  заняття,   лекції,   жарти,   дрібні   неприємності  (без   них неможливо),   і   все   інше.   А   особливо   –   життя   поза   межами аудиторій.  Таке  ніколи  не  забуде  навіть  склеротичний  дідусь чи бабка-маразматичка, якщо в свій час були студентами.

 

 

 

Чаювання на тій же веранді. Ті ж двоє, в тих самих позах, майже не рухаючись. І розмова все про те ж.

- Боєць повідомив, що отримана нова інформація.

- Ним особисто? – здивувався співрозмовник.

- Ні, через сон.

- Ага. І що саме?

- Самостійно вони не можуть зрозуміти. На цей раз «голі» дані.

Передавши  те,  що  знав,  молодший  замовк,  чекаючи  відповіді. Старший   нерухомо   сидів  із  заплющеними  очима.  Через   кілька хвилин промовив:

- За поясненням можна навіть не  звертатись в  Шамбалу. Тут  все ясно  –  картина  того,  що  відбувається  з  внутрішнім світом носія. Можеш  так  і  сказати. А ще  не забудь додати, що субстанція зараз незрівнянно  сильніша  і, якщо можна так сказати, розумніша. Отже буде    використовувати    носія    якомога    довше   і   до    моменту тотального    вторгнення    намагатиметься    не   демаскувати   себе ніякими    зовнішніми    проявами.    Вперше    за   все   її  існування знайшовся    ідеальний    носій,    що   саме    по   собі   дуже   дивне. Субстанція настільки чужа і ворожа  не тільки людському єству, а й геть   нелюдському,  що   неможливе  саме  їх  одночасне існування. Одна    сутність   автоматично   повинна   виключати   іншу…  А   в  Шамбалу все-таки треба. Тільки підеш ти, а не я. Разом з Аркадієм.

І знову той самий чай.

 

 

Гулянка  була  в  розпалі.  Близько  двох  десятків  молодих людей обох  статей  зібралися  на  вихідні  на  дачі  Сергієвого батька: кіт з хати – миші   в  танець  (ділова  поїздка  Олексійовича   затягнулася більш ніж на два тижні ).

Присутня   публіка   була    добряче    напідпитку.   Наркотою    не балувались – ніхто з присутніх не сприймав того «кайфу».

- Макс, іди  сюди!  Хватить  мучити плеєр – «помуч» щось інше! – Гулянка   прогресивно   набирала   характеру  оргії:  то  тут,  то  там збирались   парочками,   а   то  й   групками,   спочатку    балуючись пестощами,   а   згодом   і  «по-дорослому»,  і  не  тільки  вдвох.  Ще трохи   випили  –  і  пішла   «груповуха»   -   коловорот   розпалених  вседозволеністю  тіл.  Молоді  було  настільки  добре,  що  ніхто  не помітив появи кількох постатей, зовсім не схожих на запрошених ні поведінкою  ні  одягом.  Прибулих першими помітив хтось з дівчат. Очі   гостей   не   відбивали   жодних    добрих   намірів.  Ті,  хто ще тримався на ногах і щось кумекав почали відтягувати інших  в  глиб приміщення.  Твердо  на  ногах  стояли  лише  Серж та Діма, хоч ще кілька секунд тому були «ніякими».

- Що,   мазурики,  розважаєтесь?   -   промовив  ватажок  незваних гостей,  поплескуючи  ліву долоню бейсбольною битою. – На  чужій території?

- Або    ділимося    дівками,    або    платимо,   -   додав   ще   один, виглядаючи  з-за спини вожака, одночасно витягуючи з кишені ніж.

- А скорше і те, і друге разом! – заіржав ватажок, – і не розтягуймо задоволення!

Інший  розвиток  подій  прибулі  навіть  не  припускали – дюжина  тверезих  «бугаїв»   проти    купки   п’яних   до  «всрачки»,  як  вони міркували, тюхтіїв, з яких тільки двоє ще якось стоять на ногах.

- Швиденько   повернулися   і  вийшли,  якщо  хочете  залишитись живими, – пролунало у відповідь.

Реакція на ці слова була зовсім протилежна: непрошені гості різко кинулись  уперед, хто з битою, хто з ножем у руках, а хто й голіруч. Та    сподівання     швидкої     перемоги     було    примарним :   двоє «здохляків»,   ще   й   добряче   підпилих,   не   дали   захопити  себе  зненацька.   Хоч   діяли   й   по-різному. Спільне було тільки одне – швидкість  рухів. Неймовірна,  нелюдська. З  місця, де стояв Сергій кинув  своє  тіло  вперед   в  сальто  так,  що  п’яти  «приземлились» на голови ватажка та озброєного фінкою  рудого  хлопчини. Присів, опираючись   ногами   на  голови і, за інерцією нахилив тіло вперед, падаючи за спини перших. Викинувши  руки  в  обличчя  наступних  двох,   поцілив   обом   вказівними   та   середніми   пальцями  в очі. Дмитро за ці частки секунди  встиг прослизнути між двома іншими, вдвічі  масивнішими  за  себе  і,  ніби  граючись, «погладив» одного пальцем по шиї а іншого в ділянці  сонячного сплетіння. За  цей час розбишаки  навіть  не  встигли   до  кінця зробити крок. Бейсбольна бита  почала  свій  шлях  в  напрямку  до Діминої голови, та той вже присів  і,  прокотившись  по  підлозі, заїхав  власнику  бити  та його товаришу  з  якимось «щурячим» обличчям ногами в пах після чого встаючи з землі, знизу вгору вдарив долонею в підборіддя третього. Ще  крок – і  Дмитро опинився за спинами нападників. Сергій у цей час  пропустив  руку  з  фінкою  між  власними  рукою та корпусом, ламаючи  лікоть  противнику,  і  відразу  ж   повернув   своє  тіло   в попереднє  положення,  б’ючи  головою  в  обличчя  й  без того вже майже  непритомного  любителя  погратися  гострими  предметами. Цілком   випадково  одна  з  биток  в  руці ворога зачепила  Діму  по  ребрах,  що  змусило  його зігнутись. Якби це був удар, а  не  замах, то   дальші   події,   можливо,    відбувалися   б   трохи    інакше.   Та  «бейсболіст»  навіть  не   зрозумів, у кого поцілив. Зрештою, просто  не  мав  на  це  часу  –  саме  його  підборіддя в цей час зустрілось  з  кулаком Сержа. Побачивши, що Діма  зігнувся майже вдвоє, Сергій просто штовхнув останнього з  «гостей» у  груди. Той, зачепившись  за Дмитра ногами, почав завалюватися назад  і вмазався потилицею в стіну – аж  вікна задрижали.

Сергій  уважно  глянув  Дмитрові  в  очі, відвів погляд вбік. Разом оглянули «вирубаних» гастролерів, що «прилягли відпочити».

- Виносимо на подвір’я, чи аж на вулицю?

- Давай на вулицю. Ти нікого не вбив?

- Ні,   всі  живі,   навіть  калікою  нікого не зробив – тільки  кілька кісток зламав.

- Сподіваюсь, їм досить?

- Більше не прийдуть, точно. І іншим закажуть.

- А що наші?

- А   ти   глянь   –   всі  сплять.   Але  це  не  моя робота – чи  не ти постарався?

- Може, але я навіть не відчув коли.

Хлопці взялися наводити порядок. Незваних  гостей  поскладали в живописних   позах   –   щоб  після  того,  як  опритомніють,  було  і страшно і соромно. Потім сіли в альтанці.

- Діма, що відбувається?

- Сергію, не  можу  тобі  всього пояснити – сам не все розумію. Не вкладається в голову  навіть те, що ми спокійно розмовляємо зараз.

- А, що, могло би бути якось інакше?

- Давай  я краще тебе щось спочатку спитаю.

- Ну?

- Тобі щось говорить ім’я  Мар’яна?

Сергій глянув широко відкритими очима на Дмитра і застиг, наче статуя.

- Бачу, що говорить…

- Ще  хвилину  тому  я  навіть  гадки  не  мав, що  це було в моєму житті…

- Отже зараз ти – це ти. Тоді слухай. І постарайся повірити…

Схід  сонця  хлопці  зустріли   на  тому  ж  місці так і не встаючи – було над чим задуматись обом.

- І ця вся фантасмагорія – правда?

- Піди  глянь  на  вулицю – там  «припаркувалися»  звичайнісінькі хлопці, правда, бандюги. Не багато – трохи більше десятка. А  ми  з тобою  вдвох  їх   усіх,  озброєних – в  одного  навіть ствол з кишені випав  –  «приспали»   голіруч   за   кілька  секунд.  Ти  –  Сильвестр  Сталлоне?  Чи я – Брюс  Лі? А може, це не ми, а вони були п’яні, аж на   ногах   не   тримались?   От  тобі  докази…  Хоча мені й самому деколи не віриться…

- І як я маю тепер з цим усім жити?..

- Не   знаю…   Але   мусиш.  Бо  інакше…  Все!  Більше  нічого не скажу… Ти – це  вже  не  зовсім  ти.  Швидше навіть не так – тільки  ззовні    ти    залишився    собою…      Товариші    наші    нічого    не пам’ятатимуть:  по-перше  «бухі»  всі  були  конкретно, а  по-друге, «приспав»  я  їх. Як – сам  не знаю. Одне тільки мені порадь…

- Не пораджу. Сам вирішуй…

- Тоді  так : ні одній, ні другій нічого не скажу. І ти не розповідай. Домовились?

- Добре…

В  понеділок  вся  компанія, наче нічого й не сталось, повернулась до  рутинних  справ – здобувати  дипломи. Молодість! Ще й не такі пиятики безслідно проходили. Життя продовжувалося.

Поки що…

 

 

Порожнеча. Не  вакуум  космосу, не газова оболонка планети, не «ефір» чи «між-реальність», описана фантастами. Саме порожнеча – нічого. Зовсім нічого. Крім  свідомості  однієї людини. Людини, яку в   звичних   умовах  люди   звуть   Віктором  Міном.  Що робить ця свідомість   тут,  серед   «нічого»?  Це  подорож.  Тіло,  що  служить резервуаром   цій   свідомості,   перебуває   в   іншому  місці,  більш  звичному,   в   стані,   який   люди  називають  нірваною. Свідомість  вільна   і   прямує   куди  захоче  з  тією  швидкістю,   яку  сама  собі задасть.    А    хоче   вона    «витягнути»   з  тіла  іншу  свідомість    і  продовжити  подорож  уже вдвох.  Правда,  відділити  від  тіла  ту – іншу  –   свідомість   буде  не  так  легко – в  нірвану брат по  духу  і  крові    ще    не    може    правильно   ввійти    самостійно,   потрібно  допомогти.   Та  і   достукатись   до   свідомості,   що   ще  в   тілі,   з  порожнечі   не  так   уже  й легко. Але все можливо, якщо  докласти  достатньо  зусиль.  Тіло  Аркадія   нехотя,  поволі  відпустило  свою свідомість.   Сон   перетворився   в   щось   зовсім   інше.   Завмерло  дихання,   майже   зупинились   хімічні   процеси   у   всіх   клітинах  організму. Не  билося  серце – наступило   те, що медики називають  анабіозом, або  інакше  глибокою гібернацією. Тепер  без  допомоги Віктора   це   тіло   не   зможе  ожити  ніколи – Аркадій  ще  не  вмів виконувати зворотній процес самостійно. Та й взагалі на світі  мало хто це вмів. Навіть за тисячоліття можна налічити з півтора десятка людей, що могли таке витворяти. Ні, входити  в нірвану  навчилося трохи більше, а от самостійно повернутися вдавалося не кожному.

Свідомості  побратимів  спілкувалися  між  собою. Майже як живі люди. Тільки більш повноцінно – адже не було бар’єру  між  словом та думкою, не  потрібно  було  знаходити  поняття  для  образу  щоб співрозмовники  адекватно  розуміли  один  одного, і була це навіть не телепатія – набагато вище вміння. В порівнянні з цим телепатія – як  жести  дикуна  поряд  з  мовою  цивілізованої  людини  з вищою освітою.  Обидва  знали,  що,  де  і  як  мають зробити: домовлялись  напередодні ще  в  тілесних оболонках. Отож подорож до місця, що в   звичайних   умовах  іменувалось   Шамбалою   була  не  довгою і приємною.

Тут  на  них  вже  чекали інші, причому далеко не всі з них раніше існували в тілах звичайних людей…

Наскільки  легким  і  простим здається перебування поза тілесною оболонкою. Воля  розковує, додає сил, бажання існувати, розширює в   мільярди   разів   можливості   пізнання,   творення.  Та  не  все зі здобутого   можна   винести   з  Порожнечі. Зрештою, подорож мала певну   мету,  і  дуже  важливу. Для  того, щоб  повністю  опанувати  складне завдання, свідомостям  довелось об’єднатися в одну велику надсвідомість,      що      було     досить     нелегко,     зважаючи     на різноманітність походження. Конгломерат вийшов дуже  нестійкий, але  за  час свого існування  все-таки встиг опрацювати інформацію про   суть   вирішуваної   проблеми.  Отож, коли єдність  розпалась, Аркадій   з   Віктором  уже  володіли  необхідними  на даному етапі знаннями   та   можливостями.   Правда,  не  всі  з  них  можна  було  використати  з  допомогою  тіла  людини.  Що  поробиш  –  ніхто не досконалий,   крім  Абсолютного   Розуму, -  та чи існує він взагалі? Можливо  –  так,  можливо  –  ні.  В усякому  разі  довести  жодне  з  протилежних тверджень ще не зміг ніхто.

І   знову   подорож   через   порожнечу.  Тут  вся  ця «прогулянка» зайняла кілька  хвилин  суб’єктивного  часу. Там  же, де перебували оболонки   розумів,   минули   довгі   години,   і   якби   були  свідки  подорожі,   їм   би   здалося,   що   вона   тривала вічність, настільки емоційно     вражає     побачене     внутрішнім   поглядом   тіло,   що  відправило   своє   єство   в  Порожнечу – живе  і мертве одночасно. Найважче   почнеться   зараз   –  потрібно   повернути   свідомість  в оболонку.  І  не  просто  потрібно – необхідно,  інакше   вся   затія  – просто   безглуздя.   Дуже   повільно,  обережно одна зі свідомостей повертається на своє законне місце. Так. Ніби все  добре. Але тепер ще залишається завести  серце, дихання, «включити»  всю  біохімію та  біофізику   організму,  ніде  не  припустивши навіть   найменшої  похибки.    Аркадій    відкрив    очі,    глибоко    вдихнув  –  вдалось! Свідомості  востаннє  перезирнулися  між  собою і Віктор  вирушив  до свого тілесного пристановища. Він  умів самостійно  і  входити і виходити  з  Порожнечі, та  все  одно для підстрахування  біля  його  ездиханного  тіла  в  страшному  душевному напруженні  беззвучно  сидів  старший  товариш,   намагаючись   відчути  наближення  часу  оживання і з величезним нетерпінням чекаючи повернення майстра позатілесних   подорожей,   будучи    готовим   у  будь-який момент прийти на допомогу. Та і тут все відбулося вдало.

- Отже, вийшло?

- Так, учителю. Тільки дуже важко було повернути назад Аркадія. Та це не найгірше.

- Розумію. Єднання свідомостей – так?

- Вірно. Занадто  багато  і  занадто  чужих. Добре, що  все це зараз заховано далеко в  підсвідомості, інакше – шизофренія забезпечена, це як мінімум…

- Помиляєшся. Ти  б  просто  не зміг існувати з цим усім. Та треба чимось жертвувати.

- Ну  і  погано  ще  одне  –  незважаючи на знання всього Всесвіту боротьба буде жахливо важкою.

- Легких шляхів не буває.

- Не   тільки   це   –   нема  впевненості   в   позитивному  для   нас вирішенні проблеми.

- Її й ніколи  не буде. Ще ніхто і ніде не зміг покінчити з цим раз і на завжди.

- Отже…

- Отже – до справи! Але зараз – чай.

 

 

 

- Аркадію, мені не подобаються твої відлучки з роботи.

- Владиславе      Володимировичу,      хіба        відбулося        щось екстраординарне?

- Ні. Твоя команда чудово вишколена і дуже  добре виконує  свою роботу. Та  все-таки  мені  спокійніше,  коли  і  ти  в «зоні швидкого реагування».

- Владиславе   Володимировичу,   змилуйтесь,   я  ж  не  робот,  не механізм, який, до речі, теж потрібно змащувати періодично…

- Я  погано  оплачую  тобі  твою  роботу?   Можу   підняти  оплату вдвічі, навіть утричі…

- Боже  борони!  Не  в  тому  справа  –  ну невже ви самі ніколи не відпочиваєте?

- Ну,   коли   сплю…   А,   в   принципі,   ти   правий.  Добре.  Буду закривати на це очі. Тільки прохання – не  часто і не надовго.

- Постараюсь.

- І вибач, бо тепер я зрозумів, що вимоги мої дещо завищені.

- Шеф,  я  завжди  буду  намагатись  виконувати  свою  справу «на відмінно».

- Знаю.  Я  впевнений  в  тобі.  Тому  й  хочу  щоб  ти  завжди  був поряд. Ще раз вибач. А щодо оплати, то я дійсно тобі її підніму.

- Шефе, дякую, мене все влаштовує.

- Ні, ні. Не сперечайся. Ти заслужив.

- Я  все  одно змушений буду  відлучатися  час  від  часу  на  певні періоди.

- Нічого, я  все  розумію, маєш право. Кожна людина має право на особисте життя.

- Дякую, Владиславе Володимировичу.

Аркадій  вийшов  з   кабінету   керівника   «Кристал   ЛТД»   дещо незадоволений   –   все   нормально,   шеф  без  претензій,   але  хіба поясниш йому, що, можливо, скоро прийде кінець не тільки фірмі, а й взагалі всьому… А він, Кенка, змушений виконувати  і  ту,  і іншу  справи, повністю викладаючись, бо  інакше  просто  не  вмів. Добре  ще, що загартований та є вірні соратники.

- Щось сталося?

- Василю, переконай шефа.

- Його  ніхто  не  може  переконати, якщо  він не захоче цього. А в чому справа?

- Ні з того ні з цього  вирішив  підняти  мені  зарплатню – боїться, що  втечу, чи  що? Каже, що  заслужив. Обґрунтовує  тим, що я тоді буду ближче до фірми. Я ж теж не можу постійно бути на посту.

- Ну, це ти дарма. Ти навіть коли  спиш  чи  відлучився  там  куди-небудь, все  одно  «тримаєш  руку  на  пульсі». Це раз. А по-друге, я теж вважаю, що ти міг би отримувати більше.

- Ну не в два рази ж!

- А! Розмір  збільшення  окладу – це  інша  справа. Це ми з шефом утрясемо.  І  нехай  твоя  совість тебе  не  мучить  –  більше,  ніж  ти  заслуговуєш, я як головбух, тобі не дам! Краще собі заберу.

- Не жартуй, для мене це серйозно.

- Ну, якщо серйозно, то ще раз  кажу – а  я  знаю,  що  кажу  –  все буде відповідно до  твого  вкладу в загальну справу. І чи не забув ти випадково,   що   ми   з   Володимировичем   тобі    взагалі    життям зобов’язані?

- Що тут такого? Це моя робота. Було б дивно, якби було навпаки.

- Гаразд. Робочий  час  давно  закінчився. Ти залишаєшся на фірмі до ранку?

- Ні, чекаю, поки  поїде  шеф, проведу  деякі перевірки і, якщо все добре, теж піду.

- Я  йду  вже. Але маю ще справи на годинку-півтори. Давай, коли закінчиш тут – подзвони, я заїду за тобою.

- Добро.

- Скажи мені ще, як тобі ті два хлопці, що «гостювали» в нас?

- Непогані. Не  заперечую  проти того, щоб  вони  стали нашими – тебе  це цікавить?

- Як у воду дивишся. Між іншим, я теж такої ж  думки  про  них. І шеф, здається, побачив, що моторні, згодяться в роботі. Ну, давай, я поїхав.

Згодом  після  від’їзду  шефа  Аркадій  перевірив  усе, що  хотів, і зайнявся іншою справою. Розмова з Віктором не дуже  втішила, але Кенка встиг звикнути, що все в цьому житті дається  не  так легко й просто.

 

 

Життя…  Існування…  Буття… Як ще точніше визначити, назвати те, що відбувається? І що воно є  насправді? Дійсно те, що дано нам в наших відчуттях? Чи  це  все  фальш, «фільм», записаний кимось і виданий  нам, як  сурогат, за  дійсність? Людина  отримує більшість інформації  про  те, що  її  оточує, органом  зору. Але  чи справді ми бачимо    дійсність?   Адже    діапазон    світлових    коливань,     що сприймається  людським  оком  –  мізерний,  гострота  зору – зовсім  нікудишня. Отже  очима  ми  бачимо  не  дійсність, а тільки певну її частину.   Те   ж   саме  стосується   і  інших  органів  чуття,  тобто – інформативність   мінімальна.  Відповідно,  виникає  запитання – як  можна    судити   про   ціле,   маючи   лише   частку,   дуже   й  дуже  маленьку?   Внутрішній   зір?   Ним  теж  усього  не  побачиш.  Та  й розвинений  він  не  просто  слабо, навіть не у всіх наявний. Інтуїція теж  не  дає  змоги  охопити  всю дійсність. Отже ми – сліпі, глухі, і так   далі…  Тобто  не  в  змозі оцінити об’єктивну  реальність. Тоді  виходить, сприймаємо її на  віру,  без доказів. А звідки впевненість, що це  правдива  реальність? Що  ми  дійсно  живемо, існуємо?  Що поряд  росте  квітка,  а  не  щось  потворно  жахливе?  Що  це комар  вкусив  у  шию  і  п’є  кров,  а  не щось інше? Справді ми  всього  не бачимо  і  не  чуємо,  бо  не  в  змозі  цього  зробити. І як тоді бути з самим  поняттям  існування?  І  взагалі  для  чого  чи для кого все це буття?  Чи  воно  –  самостійний  самодостатній  процес,  чи   витвір  чиєїсь   хворобливої  уяви?  Відповіді  нема.  На  жодне  з  запитань. Нема  і  не  буде.  А що буде? Що є? Є процес, суть і завдання якого учасникам  невідомі, і, напевно, ніколи  не  будуть відомі. Що буде? Буде рано чи пізно  закінчення  цього  процесу, з  завершенням усіх  циклів,  ліній,  програм.  Бо  рано  чи пізно закінчується все. І добре закінчуватись  наяву  не  може. Хороший  кінець   –  лише   в  казці, обмані для діток. Але  ж  ми – не діти. Чи для когось діти? Та навіть якщо й так – казки  залишаються в дитинстві. Стоп! А хто довів, що це не дитинство і буде ще щось? І  хто  може  взагалі  хоча б чомусь дати пояснення? А чи не простіше було  б припинити  все  це одним махом?   Адже   якщо   все   –   брехня,   то   вона   не  має  права  на існування… Та все-таки існує… Можливо, комусь це вигідно, хтось забавляється  тим, що  відбувається? Але  будь-яка  іграшка рано чи пізно набридне.  І  її забувають чи просто викидають. А буває, що й ламають,   цікавлячись,  що  всередині,  а  то  й  просто  трощать  на друзки.  Бо  остогидла.  Що  відбудеться  в даному випадку, по суті, не  важливо.  Результат  все  одно  малоприємний. Цікаво тільки, як почуває  себе  іграшка,  кинута  напризволяще?  Та  це, зрештою, не  найгірший  варіант розвитку подій…

 

 

 

- Ната, я тебе люблю.

- З завидною регулярністю.

- Не балуйся, я маю на увазі не те.

- Дімочка,   я  тебе  теж  люблю,  але  скажи мені не це, хоч мені й дуже   приємно.  Скажи,  чому  так  серйозно  і  задумливо  ти   мені освідчуєшся?

- Є серйозні  проблеми. Ні, не інша. І не родичі, ні твої, ні мої – не  думаю, щоб батьки були проти.

- Що ж таке?

- Якщо  я  тобі  розкажу, ти  не  повіриш і скажеш, що  моє місце в «дурці».

- Ну, раз почав, доводь справу до кінця, бо  інакше  дійсно  будеш виглядати придурком. Не бійся, спробую вникнути.

- Чекай.  Я  довго  думав,  як  тобі  це  все  видати, і ще довше – чи  взагалі  варто  тобі  все  знати.  Та нікуди не дінешся. Ти найближча мені людина – мушу  поділитись.

- Довго будеш тягнути кота за хвіст?

- Ні. Ти  знаєш  про  мої справи поза навчанням. Так от – є  досить сильні   вороги,  -  все-таки    вирішив   приховати    істину    Діма. – Можливі серйозні проблеми. І не  тільки  в  мене. Може  зачепити  і  тебе, і Сержа з Лесею.

- А вирішити неможливо?

- Зараз – ні. І назад не  повернеш. При чому, це навіть не залежить ні від мене, ні від мого бажання. І – щоб ти знала – інакше теж бути не могло.

- Ти знав заздалегідь?

- Ні. Неможливо  було  передбачити, ніхто  і нізащо не здогадався б.

- Так що?

- Ти залишаєшся зі мною?

- А що мені загрожує?

- Поки  що  –  нічого.  І,  думаю,  в  майбутньому,  коли   проблема вирішиться – теж. Тільки важко це все буде…

- А Серж і Леся?

- Серж  уже  нікуди  не дінеться – він теж центральна фігура. Ну а Леся, мабуть, як ти.

- А допомогти чимось я зможу?

- Можливо.

Ната  задумалась.  Дімка  дуже   подобався  їй.  Та  й  взагалі,  їхня четвірка,   на  її  думку,  була  класна.  Дуже  не  любила проблем та неприємностей.  А  хто  їх  любить?  І тут раптом зіграла авантюрна жилка:

- Можеш на мене покластись! – І очі блиснули, -  причому  прямо вже!

- Я радий. І за «вже» також.

Розмова  продовжилася  десь через годину. Зрештою, найбільшою неприємністю для  Нати було  поки що те, що Дімка буде, можливо,  періодично несподівано зникати на невідомий час. Та з іншого боку – добре ,  бо   ще   набриднуть   одне   одному…    Закричав    Дімин мобільний.

- Так… Завтра. Я зайду до тебе.

- Хто дзвонив?

- Серж.

Наступного дня хлопці повинні  були  дещо  зробити. Дещо, за що «по голівці не погладять».

На Весняну добиралися пішки. Вночі. Ніч  була  «місячна, зоряна, ясная».  Як  у  пісні.  Тільки  далі   не  за  текстом.  Цвинтар  зустрів «туристів» мовчанкою. Тільки тихенький  шелест листя  на  деревах – дув  легенький,   ще   теплий    осінній    вітерець.   Сергій    добре орієнтувався на кладовищі, але вночі потрапив сюди вперше.

- Третій  поворот   наліво.  Потім   вглиб.  Поблизу  дерево – липа, здається.

- Ну,  зараз  я  тобі  в  темноті  визначу – липа чи тополя! Знайшов ботаніка!

Нарешті  знайшли.

- Добре,  що  склеп.  Прикольно  б  ми  виглядали  серед   ночі   на цвинтарі  з  лопатами.  Давай  ключ.  Тобі  не  можна  нічого  чіпати  руками. Але мусиш бути присутнім.

- Дімка, а якщо я вже буду – не  я?

- Не  буде  цього.  Те,  за чим ми прийшли – як  ладан  чортові для того, що в тобі, але все ж таки стій так, щоб я тебе бачив.                                                                                                         .  – Добре, що бабуся розповіла про медальйон…

- А вона звідки знала?

- Ну, ця штука – сімейна реліквія.

- То ти католик?

- Я  –  ні,  але  коріння  по  материній  лінії – з Лотарингії… Повну історію  медальйона  я  не  знаю,  та  бабуся  встигла  сказати, що це дуже важлива річ.

- На, тримай, – Діма  дав  Сергію  в  руки запалену  свічку. -  Світи сюди.

Повільно,   наче   боячись   розбудити    мертвих,   Дмитро    почав розкручувати   баранці   на  домовині,  щоб   зняти   кришку. Товста  церковна  свічка  встигла  вигоріти  майже  на чверть, поки всі були відкручені.  Розтоплений  віск  заливав  руку  Сергія,  та  той  навіть  не відчував цього. Дмитро повільно відсунув кришку  домовини. До  вологого  землистого  запаху  приєднався  затхлий   сморід   згнилої плоті. Дімі в обличчя  глянув чорними дірами оскалений череп. Час неначе   зупинився.  Дмитро  не  міг відірвати погляду від порожніх очних  отворів,  не  міг  розірвати  цей  уявний  міст між мертвим та живим.

- Знайшов? – голос Сергія вивів з трансу.

- Зачекай. Ага, ось, на  грудній  клітці. Добре, що нитка зітліла, бо не знаю, як би я міг інакше його взяти.

- Бери і пішли звідси, бо щось мені моторошно.

Та   як  тільки  Діма  протягнув  руку  всередину  домовини  склеп освітився мерехтливим бордовим світлом.

- Дімо, зі мною щось коїться…

Діма  глянув  на товариша – той світився зсередини, як електрична лампочка,  тільки  очі  чомусь  були  чорні, як в скелета, що лежав у гробі.   Свічка  згасла.  Сергій  весь  дрижав,  але  не  від  холоду  чи страху  –  всередині  в   ньому  щось  перекочувалось,  мандрувало з одного   кутка  тіла  в  інший.  Ззовні  це  виглядало  наче  все тіло – живий  агресивний клубок.

- Візьми мене за руку.

- Не можу. Взагалі нічого не можу… Дивуюсь, як ще говорю…

Діма  сам  схопив  Сергія за кисть. Тут же все припинилось. Стало темно. За кілька секунд клацнула запальничка.

- Давай свічку.

Полум’я  освітило склеп   –   здається  нічого  не  змінилося.  Крім відкритої  труни,   все  виглядало  так,   як  у  перші   секунди,  коли хлопці зайшли. З Сергієм теж уже нічого не  відбувалося, тільки  по обличчі тік рясний піт.

- Що це було?

- Напевно, твій  «пасажир»  не  хоче, щоб  ми отримали це. Але не може  нічого зробити – мабуть, паралізований  медальйоном. Давай, міцно тримайся за руку і світи сюди – я спробую взяти цю річ.

 

 

Прохолодна свіжа течія приємно лоскотала присоски, збуджуючи і  без  того  звірячий апетит. Велетенський спрут повільно рухався в глибині  океанської  ущелини.  На  такій  відстані  від  поверхні  без «приватного»   освітлення   зрячим   істотам   робити   було   нічого. Головоногий  чудово  почував  себе  в  пітьмі глибин – це була його домівка.    Поживи   для    нього   тут  вистачало   –   вдосталь    риб, велетенських  та  дрібних,  родичі  менших розмірів та безліч інших морських   мешканців.  Ось   і   зараз   відчув   наближення  їжі.   Їжі небезпечної   –   хижого   створіння.   Мабуть,   величезної    зубатої баракуди  чи,  можливо,  такого  ж  спрута, як сам. Приготувався до  бою.  Вчасно. Таки баракуда. Блискавою майнуло довжелезне тіло з роззявленою  пащекою-воротами. Марно. Спрут легко ухилився від зубатої  пащі, сам  охопивши тіло  морської  розбишаки  «руками» з присосками,  після  чого  методично  розпочав трапезу, незважаючи  на всі потуги риби вирватися з  залізних  обіймів. Якби  не  темрява, можна    було    б   бачити,   як    змінює   свій   колір  вода  навколо,  забарвлюючись  риб’ячою  кров’ю. Спрут спокійно обідав, в той же час уважно стежачи за околицями – небезпек   навкруги  вистачало, правда, мало  хто  зміг  би  заподіяти такому велетню  якусь шкоду. Але   напоготові   слід   бути   завжди.   Незважаючи   на  пильність, головоногий, обідаючи, не помітив, як  невловимо  змінилося  щось  поряд. А  коли  звернув  увагу, було  вже  надто  пізно. Випустивши  наполовину  з’їдену  уже  мертву  здобич,  спробував  рвонути  вбік,  ввімкнувши «реактивний двигун», одночасно залишаючи на своєму місці  чорнильну  хмару-двійника.  Куди там! З  розгону  налетів  на  якусь   перепону,   прорвав  її  як   плівку  і,  раптом – сталося  щось неймовірне   і   незрозуміле.   Спрут   разом    з   недоїденою  рибою  опинився у велетенській бульбашці, де не було жодної краплі  води. Яскраве   світло  засліпило  очі,  не  поширюючись,  однак,  за  межі «кокона». Четвер, рибний   день!  Ззовні,  навіть  з  відстані  кількох сантиметрів,  ніхто  нічого  не  зміг  би  побачити, хіба що відчув би жах  або  неясну  тривогу,  залежно  від  сили  вираженості  власних  паранормальних  відчуттів.  Тим  часом  у непомітній для сторонніх  «бульбашці»   розпочалася   феєрія   смерті.   Наполовину   згризена дзьобом   спрута   баракуда    враз   ожила.    Відкрилася   пащека   з довжелезними зубами, що почали  рости  ще  і  збільшились  майже втричі,   а    сам    ротовий   отвір   розширився   до  самої  оболонки відмежованого  від  води  простору, охоплюючи  тіло велетенського молюска.  Спрут  навіть  не  спробував  опиратись – а  що поробиш, коли  не можеш поворухнути  ні одним щупальцем? Зуби баракуди-перевертня  занурились  у  плоть  головоногого і почали шматувати тіло,  рухаючись  незалежно  один  від  одного, наче в кожного була власна  щелепа.  Голуба  «благородна»  кров   молюска   спробувала бризнути    на    всі    боки,   та,   не   пролетівши  і  кількох  дюймів, зупинилась, наче наштовхнувшись на перепону. Почала  змінювати  колір:  голубувато-зелений,  потім – жовтий,  оранжевий,  і,  в  кінці яскраво-червоний.     Разом    з     тим     весь      простір     всередині  «бульбашки»   налився   багряним  сяйвом,  настільки  інтенсивним, що розплилися  контури  і  ката, і жертви. Якщо  ж  бути точним, то спіймані  й справді розчинились в без газовому об’ємі дивовижного «глибоководного    батискафа».    Тут    же    «бульбашка»     почала  зменшуватись  в  об’ємі,  набираючи  масу та тверднучи, одночасно  досягаючи  неймовірної  в  умовах  планети густини. Зменшившись до  розмірів  тенісного  м’ячика,  щезла  взагалі,   залишивши  після  себе збурення водяної маси, за силою рівне потужному  землетрусу. На    поверхні   океану    утворилась    велетенська   хвиля   цунамі  і покотилася в бік найближчого берега…

 

 

 

Чай на веранді.

- Отже,   що   ми   маємо?   Прокинулося,   чи  повернулося  те, що знищить усе.

- Чи не надто повільний агресор?

- Ні. По-перше, – в космічному масштабі цей  час – навіть  не  долі секунди.  По-друге,  спішити  йому  нема  куди  і  нема для чого. По третє  –  воно   насолоджується    знищенням.   Отже,    чим    довше триватиме    процес,    тим    для   нього   краще.   А  задля  більшого  задоволення,   крім   власне   руйнування   буде   відбуватися   ще  й створення   –   спонукання   живих  істот  до  розмноження,  а  потім смакування    не   тільки    процесом    ентропії,   а    й     негативним  емоційним   фоном,   викликаним    незручностями   існування,    які обов’язково  виникнуть внаслідок перенаселення  та  перерозподілу  зон впливу. І це стосується всіх біологічних видів.

- Отже,   за  своєю  суттю  воно   дуже   схоже   до   інституту,  що іменується    державою   –   тобто   того,   що    править    людською спільнотою?

- Так. За способом  дії  та звичками – те  саме. Бо існування та дії і одного   і    іншого    призводять   до    загибелі   всього,   що   існує. Відповідно,  є  шанси  зрозуміти  сутність  процесу  за  аналогією та спробувати  його  зупинити.  Шанси, щоправда, дуже мізерні. Бо, як показує  хронологія  життя  на  планеті,  держава  як  засіб  примусу ніколи    не    була    і    не    буде   знищена   безповоротно.   Завжди  відбувалася   всього   лише   зміна   лідера  чи  зовнішньої  форми, а внутрішня суть постійно залишалася незмінною.

- То все, що ми робимо, може виявитися марним?

- Швидше за все. Але зупинятися не можна. Тим більше, що зараз в наших руках артефакт, котрий повинен діяти на нашу користь.

- До речі, що він собою являє?

- Цього      не      знає      ніхто.     Можна    тільки    здогадуватися. Найпоширеніша  думка – концентрат людяності, душевного спокою та рівноваги, любові до життя, до ближніх і не тільки. І заперечення смерті.

- Він тільки один?

- Ні,  існує  ще  декілька.  Правда,   дещо  відмінних   за  суттю   та силою.    Бо   створювались   на   трохи   інших   духовних   засадах: буддизм, іслам, вуду та кілька інших, вже давно забутих  вірувань – кельтів,  жителів  древніх Америки, Африки та Океанії. Та тільки де вони   зараз   і   як   їх  знайти,  не  відомо  навіть  у  Шамбалі. Лише окремі,  дуже сильні,  можна  приблизно  локалізувати  за аурою – в ділянках площею кілька тисяч квадратних кілометрів.

- Можливо…

- Навіть  нема  змісту: ніяких  орієнтирів, крім  слабенького  фону, що  дуже часто взагалі зникає. Хіба, що випадково. Крім того, може бути  й  парадоксальна  реакція  –  маса  загиблих і саморуйнування артефакту,  як  сталось  із  лордом  Карнавоном. Потрібно ще знати, як  брати  ці артефакти в руки, бо у кожного свої властивості і будь-кому не дозволено торкатися до них.

- А що ж в нашому випадку?

- Ну,  Сергій – прямий  нащадок  тих, хто брав участь у створенні. Це є також одною з причин, що «пасажир» обрав саме його.

- Спроба запобігти активації артефакта?

- Саме  так. Але  не  врахував  випадкових факторів: можливостей наших  «маніпуляторів»  – Аркадія  та  Дмитра,  і  того  що  Сергій з Дімою стали друзями ще до «зараження».

І знову ароматний чай.

 

 

Невеликий в масштабах галактики «камінчик» летів у космічному просторі. А  може, перебував  нерухомо – просто  все  інше навколо нього рухалось. Що повільніше, що швидше, одне – ближче, інше – на  неймовірно  далекій,  навіть  за   космічними  мірками,  відстані. Однозначно    тільки,    що    відстань   швидко   зменшувалась   між кам’яною  брилою  та  групою  об’єктів,  що  перебували  поблизу – центральне    світило,    до    десятка    планет    різного   калібру    зі супутниками  і  без  та  безліч  каменюк  різноманітного  розміру – і більших  і  набагато  менших   за   мандрівника.   Камінець,   звісно, складався  не тільки з кремнію та його сполук – до складу входила і вода  у вигляді льоду, і різноманітні  гази, теж  замерзлі. Серйозний  об’єм   у  масі  космічного туриста  займали і радіоактивні елементи таблички   Менделєєва.  Було  трошечки  речовини  і  зовсім іншого організаційного    характеру   –   білкового.    Наче   спори   життя  в  агресивному    середовищі   –   глибоко   заховані,    закапсульовані,  майже  мертві. І було їх – дещиця. Та навіть  на  цей мізер зазіхнуло ЩОСЬ.   На  відстані,  в  чотири  рази  більшій,  ніж   відстань   між  центральним  світилом  та  найбільшим  його  супутником  астероїд  почав  дрібно вібрувати та окутався бордовим сяйвом, наче  димом. Ще  секунда – і  перестав  існувати. Потужний спалах, що відбувся при цьому, як і сяйво, не поширились у просторі навіть на метр.

 

 

Що   в   змозі   розкрити   для   розуміння   всю   велич  та  ницість людської   душі?   Всю  широту  безмежного  характеру  та глибину підлості  й  ненависті  до   інших?  Величезну   доброту  та  скажену злість,  самовіддану любов і «фіолетову  паралельність»  до  всього. Неможливо   збагнути  одночасність  існування   в  кожній   душі,  в кожній людині, та й взагалі, у всьому живому  таких  різнопланових сутностей.    Але    це    так.    І   від  усвідомлення   цього   стає   ще жахливішим  усе наше існування і відхід у небуття. Тим більше, що існує  пам’ять.  Пам’ять  конкретного  індивідууму,  пам’ять  видова, пам’ять в глобальному,  планетарному масштабі. Пам’ять, що не дає  забути  ні  добро,  ні  зло, які йдуть поряд, подекуди геть  непомітно  переходячи  одне  в  одного, що навіть і не виявиш межу переходу – настільки взаємозв’язані два полюси  буття. А, може, і  нема  поділу на   чорне   і   біле,  холодне  і  гаряче,  світле  та  темне?  Адже   все  відносно.  Те,  що в одному випадку – щастя, в  іншому – величезне   горе.  Те, що  для  одних – дрібниця,  нікчемний  випадок, не вартий уваги,  для  інших  перевертає з ніг на голову не тільки всю сутність буття,   а    й    самий   зміст   існування.   А    психологічна   реакція  конкретного   індивідуума?   Чому   на   ту   саму   подію,  думку  чи інформацію вона зовсім різна, хоч сам  зміст того, що  відбувається, змушує  якось усереднювати, узагальнювати ставлення до себе? Ні, що б там не говорили пани Фрейд, Арістотель, Ніцше, Конфуцій чи хто  інший  –  неможливо  пізнати  і  зрозуміти  незрозуміле.  Навіть  якщо   воно   в   тобі   чи   в  твоєму  ближньому.  Кому і чим ми так завинили,   що  не  можемо  розібратися  самі  в собі? Чи це частина  гри,  забавки,  що  придумана  кимось  для когось чи для чогось і не повинна бути доступна розумінню  самої  іграшки? Нехай навіть  та  «іграшка»  сама  створює  досить  досконалі  забавки – комп’ютери, космічні   кораблі,   витвори   генної   інженерії   та   інші  в нашому  розумінні  високотехнологічні речі. Зрештою, а чи варто взагалі над цим  замислюватись – адже  все  існування  –  фікція,  коротка  мить перед повним забуттям…

 

 

Діма  відкрив  очі – в  кімнаті  темно. Значить, до  ранку  ще є час. Поруч лежало тепле і таке рідне тіло  Нати, спокійно  дихаючи  у  ві сні,   що   настав   після  кохання,  яким  щедро  винагородили  один одного    молоді    люди.    Дмитро   глянув    у   обличчя  нареченій, подумавши: «Як добре, що ти  не  відаєш того, що знаю я …». Йому знову  приснився  сон.  З  наступного дня має розпочатися змагання між буттям та небуттям. Сон був без закінчення…

 

 

По  свіжому, білому, як  молоко, снігу  йшла  людина, залишаючи позаду   себе    ідеально    рівний   ланцюжок   слідів.   З   неба   цим променадом   милувався,   вийшовши    з-за   хмар,    місяць  уповні. Мабуть,  ще  ніколи,  споглядаючи  з  висоти  свого  польоту, він  не бачив   настільки   прямого   сліду   на   поверхні  землі. Завтра  сніг розтане   під    сонцем,  як   кожен  перший  сніг  щороку,   зникнуть  відбитки  ніг,  залишиться тільки  мокра земля. Куди  ж  прямує цей чоловік,  що  залишає  такий  дивний  слід  за собою  –  наче  іде  не людина, а механізм, робот? І що потрібно цьому  пішоходу  посеред  степу, хай і не дуже далеко від людних місць, але посеред ночі?  По  ході  виглядає,  що  не  спішить  і  не  зморений. Мірно  переставляє ноги,   спокійно    дивлячись   просто   перед    собою    немигаючим поглядом. Напевно, саме там мета подорожі. І ось десь посеред ночі з-за   обрію   визирнуло   щось   темне, смуга, що з  кожним  кроком подорожуючого  збільшувалась. Збільшувалась швидше, ніж мала б  при   такій  швидкості  пересування  людини.  От  смуга  вже займає майже чверть видимого периметра, а початок її буквально за  кілька  кроків  від  чоловіка.  Нічний  «турист» зупинився, підняв голову до неба, глянув  прямо в  зеніт, розкинув руки, обернувши їх долонями вгору. І смуга,  що,  зупинилася  на  якийсь час, блискавкою  ринула  вперед,  на  неначе  розп’яте  на  хресті  тіло,  розростаючись  на всі боки.  Та,  не долетівши, на відстані долоні  зупинилася з страшним металевим     скреготом,     наче     вкресавши     іскри    з    незримої  перегородки.  В  повітрі  запахло  озоном, сіркою та димом. Простір  між     темрявою    та    людським    тілом    наповнився     полум’ям, розтопивши сніг навкруг. Раптом  з землі навколо людини піднявся стовп води, наче циліндром  оточивши  подорожуючого. Морок, що насувався, зблід,  покрився  дрібними  хвильками  і швидко-швидко покотився назад, за кілька секунд щезнувши  з  видимого  простору. Молодий     чоловік,   що   самотньо    стояв    посеред   степу,   наче прокинувся:

- Де  я? Що  я тут роблю? Як я тут опинився?! Хто я такий, в кінці кінців?!!

«Стоп. Позаду  сліди – значить, прийшов сюди сам. Сніг. Значить, не дуже далеко від дому, бо одягнутий по погоді. Одяг… А чи нема чогось  в  кишенях  –  якоїсь  згадки  про  те,  що  забув? Руки, ноги, голова цілі – загіпнотизував хтось, чи що? Ніби,  ні…». Потихеньку почали спливати в голові спогади: школа, розбитий в сьомому класі десятикласником   ніс,   промайнули  перед  очима  чиїсь обличчя…  багато…    Декого    відразу    впізнавав  –  одночасно    наче    хтось нашіптував   на   вухо   імена.   Інші  –  вбий,   не  пам’ятав.   Раптом короткий  і  швидкий «документальний  фільм»  закінчився, так і не поставивши всі крапки над «і». «Ну, що ж, давай подивимось, що  в  кишенях.   Джинси  –  гроші,   носовичок,  ключі,   запальничка  –  я  курю?   Так,   бо   ось   і   пачка   «Мальборо»,   розпочата   –  майже   половини цигарок нема. Що ще? Ні, в  джинсах  більш  нема нічого. Куртка.   Спочатку   внутрішня   кишеня   –   о,   документик!    Ага, значиться, я – студент. Як добре, що курящий  –  запальничка  може не  тільки  цигарки  припалювати.  Почитаємо:  «Сергій  Денисович  Кразін,   четвертий    курс».   Приємно   познайомитись!».  І  раптом пригадав  усе.  Усе,  крім  подій,  що завели в цю глушину. «Нічого, далеко  я зайти  не міг. Так, сліди ведуть прямо на північ. Ну, що ж, спробуємо    повернутись».    Але     спершу     продовжив     ревізію  особистих  речей. Знайшов  у  кишені  на рукаві куртки  мобільний: «Ех,  поза  зоною!  Стоп,  а  це  що  таке  в лівій нагрудній кишені?» Витягнув   прямокутну   металеву   коробочку.    Відкрив   –  одразу впізнав   медальйон   матері.  Захотів  взяти  в  руки  – ні,  нічого  не виходить:  пальці  наче  магнітом  відводило  від  кулончика,  ще   й коробочка   чомусь  почала  сильно  нагріватися  в  руці.  «До біса!» Закрив  коробку  – моментально  остигла… Сховав назад у кишеню: «Розберемося потім. Пора назад».

Місяць   знову   дивився   на   одиноку   людину,  що   мандрувала степом. Тільки  на  цей раз в протилежному напрямку, і вже не було нічого дивного в  цьому  русі. Сергій пересувався тепер як звичайна людина – обходив  ямки з водою та болотом і йшов чи не в два рази швидше. Ось  уже  і  вогні  якогось  населеного  пункту видніються. Правда, й ніч уже закінчується…

Раптом задзвонив телефон.

- Ало.

- Серж! Ти чуєш мене? Це я, Діма. Де ти?

- Сам не знаю… В степу, на південь від якогось міста. Йду до нього. Вже задовбався йти. О, а місто наше! Слухай,  бери таксі і приїжджай на південну околицю. Туди, де ми позаминулим літом на шашлики їздили. Пам’ятаєш?

- Еге ж. Потерпи, скоро буду.

- Давай швидше, я вже починаю мерзнути.

Через      півгодини      Сергій       відігрівався     в     салоні    таксі, скоцюрбившись  на  задньому  сидінні.  Дімка  виявився  справжнім другом    –    прихопив    плед,    «сто    грам    і    пончик»   –   життя  налагоджувалось! На здивований погляд водія  Дмитро буркнув:

- В  нього  таке   деколи   буває.   Після  аварії  перемикає – іде, не розуміючи куди…

Таксист   знизав   плечима  –   мовляв,   все  одно  –  не  моє   діло. «Правильно»,  - подумав Сергій, – «твоє діло – їхати куди скажуть». Коли приїхали додому відразу почав про все розпитувати Діму.

- Ні,  вчора  ми  розійшлися  спокійно  –  як  звичайно,  посиділи в барі,  випили  по  пляшці  пива, зайшли до мене а потім ти викликав таксі і поїхав. Сказав, що додому. Було десь близько десятої вечора, –  розповідав   Діма.  –   Десь  о  півночі   я   прокинувся   з  поганим передчуттям щодо тебе. Одразу зателефонував. Ти не  брав  трубку. Я десь хвилин двадцять дзвонив. Потім зв’язок зник.

- Мабуть, я вже вийшов з зони.

- Напевно. Я вже не  лягав  спати  до  ранку. Майже  відразу  після зникнення зв’язку поїхав до тебе – ти ж сам давав мені ключі. Дома тебе не було і не було нічого такого, по чому можна було б сказати, що  тебе  насильно  забрали  з  хати.  Тільки  одна зачіпка – на столі знімком вниз фотографія. Здогадався чия?

- Так.   Вірніше,   це   останнє,  що  я  пам’ятаю:  як  дивився  на  її обличчя  та  потім  перевернув  на стіл… Але скажи мені, чому я не міг  взяти  в  руки  ось  це,  -  Сергій  витягнув  з кишені коробочку і відкрив її.

- Господи!  Та  якби  не  цей  медальйон,  я б, мабуть тебе уже і не побачив  і,  не  тільки  тебе  одного…  А  чому  він  не дається тобі в руки, то  згадай, чи  хоч  раз ти зміг доторкнутись до нього? І дякуй Богу, що я здогадався, що він має бути з тобою.

 

 

- Чому так?

- Серж, носити на тілі  ти  його не зможеш – згориш, чи вибухнеш, чи ще якась чортівня може  з  тобою  статися – точно  не  знаю. Але завдяки  йому  цієї  ночі не відбулось те, що призвело б в кінцевому результаті до  краху  всіх  наших планів. Ти  забув, що  в  тобі  зараз дві  істоти – ти  і  ще  одна?  Вірніше,  не істота, а казна-що, частина чогось.  А  от  коли  всі  частини  об’єднаються  –  тоді  й  буде п…ц  всьому!

- То я – таксі  для нього?

- Щось  подібне. При  чому  безплатне. Тільки  «таксі» ти поки що не  дуже  толкове  –  от  якби  не  було  цього кулончика, та ще мене збоку – їхало б ти, куди «пасажир» скаже – хоч з моста та в воду!

- І що тепер робити?

- Не  знаю…Знаю  тільки  те, що  кулон поки що мусить бути біля тебе  постійно, якщо  ти, звісно, хочеш  жити. Або  в  мене, тільки в цьому випадку я мушу бути поблизу тебе.

- А ти – ангел-охоронець?

- Ні,  але  щось  подібне  до  медальйона,  тільки  набагато слабше. Перевага  в  мене  лише  одна  –  я  мислю  і  ще дещо знаю. Правда, мабуть, дуже мізерну частку.

- Зрозуміло.

- Добре, лягай спати. До «школи» сьогодні не йдемо.

- Ти теж?

- Ну,  не  всиджу  на  парах  я  зараз. Крім того, поки ти спатимеш, маю ще дещо зробити.

 

 

Знову веранда. Ті ж двоє. Той самий чай в тих же піалах. Так само повільно, ніби у уві сні, тече розмова.

- Була спроба об’єднатися.

- Чому невдала?

- Носій мав при собі  артефакт.  Наші  «руки»  виконують  усе,  як слід.

- Дуже   добре.  Та   це    ще    нічого   не   означає,  крім  того,  що інформація та наші здогадки вірні.

- Тоді чому ж носій не був знищений?

Довга пауза. Аж чотири ковтки чаю.

- Мабуть, тому, що він є матір’ю основної частки.

- Ви хотіли сказати – «батьком»?

- Ні, саме  «матір’ю». За  принципами  «чорної вдови» – «батько» загинув при «народженні». А тіло «матері» ще потрібне для чогось. Тому й не знищується.

Ще чай. І в кінці:

- Можливо, буде ще один артефакт.

- Звідки?

- Вуду…

 

 

Далі буде.

 

 

Людське  суспільство…   Неймовірна  суміш.   Як  салат  «Олів’є». Основна   маса  –  звичайна   картопля  –  плебеї.  Трохи  моркви  та  варених   яєць  –  прошарок   середнього  класу,  зелені  огірочки  та горошок – «золота» бешкетна молодь, кусочки м’ясця – сильні світу цього,   інші   інгредієнти   –   ну,  теж   є  аналоги.  І  все  це  залито майонезом  людського спілкування, приперчено різними випадками і посолено – додано «суть». А ще:  хтось  же  цей «салатик» нарізав, перемішав,   і   тепер,   скуштувавши,   чи   достатньо  «спеціальних  добавок», поставив  настоюватись, як у холодильник.

Щоб потім з’їсти!

ЗЖЕРТИ !   ЗНИЩИТИ !!!

Єдина відмінність – людський салат постійно перемішується…

 

 

- Семеновичу, завтра зранку  зайдеш до мене в кабінет. Прихопиш з собою Аркадія.

- Що, знову до Києва?

- Не спіши поперед батька в пекло! Все скажу завтра. – Мобільний замовк.

Наступного  дня, десь  після  обіду, відбулася  ще  одна телефонна розмова. Трохи довша.

- Привіт, Дімо.

- Радий тебе чути.

- Я теж, хоч розмова буде не настільки радісна.

- А що таке?

- Залишаєшся     на     тиждень     наодинці    з     нашою   спільною проблемою.

- Чому?

- Лечу   з   шефом    в   Штати.   В    Каліфорнію.    Американський компаньйон  запросив у гості. Звісно, у  справах. Та  за  одно  і наші справи   спробую  поправити:  ти  роздобув  один  «сувенірчик», а  я буду  мати можливість спробувати заволодіти іншим.

- Та ну! – Зрадів Діма, – а ти казав, що  розмова  сумна буде – це ж дуже добре!

- Чекай, ще нічого не зроблено. І  не  знаю, чи  вдасться – людина, що   володіє   ним,  м’яко   кажучи,  не   нашого  поля   ягода.   Втім, спробувати необхідно.

- Просто вкрай необхідно!

- Для  тебе  завдання:  на цей час ніяких активних дій. Самому тобі не впоратися. До речі, що  твої  сновидіння кажуть про найближчий час?

- Якщо їм вірити, маємо приблизно місяць відносного спокою.

- Дуже добре. Тоді до зустрічі після мого повернення.

Сріблястий   «птах»   плавно   опускався   з   небес на злітну смугу величезного  аеропорту.  Віддалік  вирулював  на іншу майже такий самий для зльоту. Життя клекотіло, колотилось і булькало, як окріп у  казані: одним  –  туди, іншим – сюди. Не зважаючи на ранній час, аеропорт     кишів   людьми:   приїжджі,   відлітаючі,   проводжаючі, зустрічаючі, персонал, поліція…

- З прибуттям, Влад! О, я бачу, твій кортеж зовсім не зазнав змін!

- Олег, ти ж знаєш мою стабільність у виборі  оточуючих. Так як і прекрасно   знаєш,  що   ці  люди  –  чи  не  єдині,  кому  я  повністю довіряю.

- Ну, повністю довіряти не можна нікому, навіть собі.

- Не чіпляйся до слів. Добре, майже повністю.

- Гаразд. Мені  цих  хлопців теж  приємно  бачити  знову – чомусь  сподобалися ще з першого разу. Ну що, поїхали?

- Вези!

- Спочатку   влаштую   вас   у  готель,  потім – до  справ. Спати не хочете? Як-не-як, зміна часових поясів.

- Ні, виспалися в літаку.

- Добре.  Після справ – невеличка  культурна  програма,  а потім – до   мене  додому  в  гості.  Всі  троє!  Відмова  сприйматиметься як особиста образа.

- Ніхто   нікому   не   відмовляє,  -  Влад   бачив   по   усміхненому обличчю  Олега,  що  той  тільки  лякає «туристів», та й не збирався ніхто нікого ображати.

З  території  аеропорту  виїхали  трьома  автомобілями – Олегові  справи,  видно,  йшли  добре.  В  лімузин  посадив з собою Влада. В наступній   машині  –  місця   для   Василя   та   Аркадія.    Останній автомобіль  –  власна  охорона  Олега. Поїздка була досить тривала: Олег  хотів,  щоб  відстань  між готелем, де будуть проживати гості, та  центральним  офісом  його  фірми була якнайменша. Комфортно влаштувавшись,   повернулись   до   справи  –  на   тих  же   автівках покинули готель у тому ж складі.

Пізно вночі Аркадій раптом прокинувся  від  відчуття присутності в номері когось стороннього .

- Ду ю спік інгліш?

- Ноу!

- Шпрехен зі дойч?

- Ні, теж не володію.

- Парле ву франсе?

- Єс, – Чомусь відповів англійською Аркадій.

- Вері  велл,  -  підтримав  голос,  перейшовши  в  подальшому  на французьку:

- Доброї ночі.

- Доброї, але…

- Будь-ласка, не вмикайте світло, – той, хто говорив, вийшов з тіні, – я тут  тому, що ця зустріч більше потрібна вам, ніж мені.

Очі Аркадія вже звикли до сутінків, до того ж в темряві  він  і  так бачив   досить   непогано.  Несподіваний    відвідувач    був   досить колоритною  фігурою.  Звичайної статури, навіть дещо схильний до худоби,  точно  визначити  було важко – одягнутий  у вільний білий балахон   з  капюшоном,  що  закривав  тіло з голови до п’ят. Тільки багатий   досвід  підказував,   що  під  широким  одягом  –  жилавий  міцний  торс.  Вік  прибульця  в  темряві  визначити  було  важко, та було зрозуміло, що старший  від хазяїна номера на років двадцять – тридцять.  Ліва  рука  відставлена трохи вбік – опирався на палицю-посох.  Права  –  схована  десь  в  складках  одягу.  Гість  зробив два кроки вперед, виступивши з тіні  ще  більше і відкинув капюшон на спину.  Тепер  Аркадій  більш  ясно  побачив,  який він має вигляд – доволі  похилого  віку, темношкірий. Обличчя вкрите складками  та  кількома   досить   глибокими   шрамами,   розміщеними   на    диво симетрично   –  наче  були  зроблені спеціально. Глибоко посаджені очі   під   лисим   чолом   горіли   жаринками,   випромінюючи  явно  нездоровий  блиск.  Трохи  вище за лисиною  починалась   розкішна   шевелюра,   ховаючись   позаду  у  складках  одягу, а з боків плавно переходячи     в     акуратну     борідку,     що     різко    звужувалась, закінчуючись  трохи  нижче  ключиць. Вух  не було видно з волосся взагалі  –  враження  таке,  ніби  їх  зовсім  не  було.  Нижче борідки досить цікава прикраса – намисто з зубів. Через темряву Аркадій не міг   бачити   точно,   але  чомусь був упевнений, що не штучних,   і  однозначно – людських. Подумки відразу охрестив – «стоматолог». Помітні   стали   і   незвичайні   візерунки,   вирізані   на  дерев’яній  палиці.   Колір  малюнка  визначити,  правда, не вдавалось – просто  темні риски на світлому древку.

- Те, що Ви ще не викликали охорону означає, що чекали мене, чи надто впевнені в собі?

- І  одне,  і  друге.  Я  дійсно  в собі впевнений, але не занадто. Так само  й  з  іншим  –  мені  було  відомо,  що  маємо  зустрітися, але я думав, що сам  буду шукати Вас. І повна несподіванка для мене, що ця зустріч відбувається так швидко після моєї появи тут.

- Для   Вас  швидко.  Мені  ж  довелося  чекати  досить  довго.  І  в принципі,  я   геть   не  в  захопленні  від  того, що роблю. Отже, що потрібно від мене?

- У Вас є щось, що я повинен отримати.

- Що це?

- Древній  артефакт.  Який він має вигляд, я не знаю. Знаю тільки, що вік його вимірюється століттями.

- Ось він, – гість потряс  посохом, – та я не можу його Вам віддати. І не віддам.

- Але ж він потрібен для…

- Я знаю, для  чого, – перебив  Аркадія  темношкірий, – але  лоа  не хочуть цього.

- Чому ?

- Це – основна ритуальна річ усієї сантерії. Я просто не маю права передати його більш нікому, крім свого наступника.

- То може, я ним стану?

- Ви   самі  розумієте,   що   сказали  нісенітницю. Адже для цього потрібно  готуватися  від  народження,  та ні – ще  до зачаття. Ідучи до  Вас  я  здогадувався,  що мова буде йти про нереальні  для  мене речі, та все одно прийти був змушений, хоч як би й не хотів…

- Ви ж розумієте, для чого це потрібно.

_______________

Лоа – (в релігії вуду) духи, діти бога-творця

Сантерія – назва общини вуду в ЗША

 

- Так. Не просто розумію, а й знаю, мабуть, навіть  краще  за  Вас. Та  тільки  боротьба  ця  йде  в розріз з нашими уявленнями, з усією релігією вуду. Якщо повинно статись те, що ви хочете відвернути – то нехай станеться!

- Але ж Ви теж перестанете існувати!

- Так,  але  це  і  є  логічне завершення в нашому розумінні, злиття обох душ, тому я зараз покину Вас. Візит і наша розмова відбулися, як і повинно було статися. А результат – про це я вже нікому нічого не обіцяв. І не намагайтеся відібрати артефакт в  мене  силою – мені  відомі Ваші можливості, а Вам мої – ні.

Гість   витягнув   праву   руку  зі   складок   одягу.  Кенка  побачив великий  кисет.  Висипавши  дуже  дрібний  порошок з торбинки на підлогу,  чаклун  нижнім  кінцем  посоха  накреслив  на утвореному білому тлі кілька знаків. Подібних до вирізаних на древку.

Попри пересторогу гостя Аркадій  викинув себе з постелі. Та ще в повітрі відчув дивне поколювання шкіри по всьому тілу.

- Я попереджав.

- Я повинен.

- Ніхто нікому нічого не повинен.

- Повинен. Хоча б спробувати.

У відповідь почув сміх:

- Ну спробуй!

Аркадій  стояв  зовсім  близько  від  чаклуна. Поколювання шкіри зникло. Та він не міг поворухнути й пальцем. Довелось задіяти  все, чому навчився. Та навіть і після повної мобілізації  рухи  були  наче загальмовані  –  ніби   навкруг  не  повітря,   а  густа   патока   і   все навкруги  опирається  руху кожного шматочка тіла. Чаклун, правда, теж  рухався,  наче  скований  тими ж оковами, що й Аркадій. Дуже повільно,   з   величезним  зусиллям   долаючи   опір  повітря, Кенка простягнув праву  руку  до  посоха і навіть ухопив його трохи вище від  руки гостя. В звичайній  ситуації за час, що довелось витратити на  цей  рух,  він зміг би пробігти сто або й усі двісті метрів. Чаклун теж  не  стояв  без  діла.  Ще  повільніше,  ніж  Аркадієва,  його ліва  рука  піднялась  і майже  досягла  грудей  нападника. Рух  правою  з метою    відхилити    долонею    руку    чаклуна   Кенка   не   встигав  завершити, хоча початок удару побачив заздалегідь. Кисть  Аркадія  була  на  відстані  кількох  сантиметрів  від  ударної  руки, коли  він  відчув поштовх у  груди  і сильну  печію  в  місці  контакту. Відразу  ніби знову повернувся на своє місце плин часу – Аркадія відкинуло ударом  на  постіль.  Такого  болю  він  не  відчував  ще  ніколи.  На щастя, шоку не було.

- Я ж казав – не треба…Спробуєш ще раз?

Та Кенка не міг поворухнутись, не те що знову атакувати гостя.

- От і добре. Повір – нічого особистого. Тільки обов’язок. А тепер вибачай – я піду. І  більше ми не побачимося. Хіба, як у вас кажуть, на тому світі… І ще одне. Це  не  твоя  поразка  і  не  моя  перемога. Якби  не  сила  Легби  скоріше  за  все, я був би вже трупом. Бо ти – набагато могутніший, ніж я… Прощавай…

Чаклун  опустив  капюшон  на  очі  і  повернувся  до  дверей.  Біля порога  ще раз запустив руку в складки  одягу. Витягнув  і поставив на долівку пляшку з темною рідиною.  Потім  кинув   поряд   кілька стручків засушеного перцю.

- Випий і з’їж. Можливо, Геде відпустить тебе…

Аркадій  через  силу   підняв   голову,   що   впала  було  на груди, спробував  глибоко  вдихнути  –  не  вийшло… Та добре, що взагалі міг дихати. Ні єдиного  звуку  не  вирвалось у нього з вуст. Розумів: жити йому  залишилося максимум півроку. Відчув силу, вкладену в нібито  легкий  поштовх.  Та  гірко  було  не  від  того,  що  отримав першу   в   житті   поразку,   та  ще  й  від  слабшого супротивника – чаклун  таки   казав   правду.   Що   стосується  залишених  «ліків» – скористатись  ними  все  одно  не   міг.  Не  вживав  спиртного. Тим більше,  рому  з  перцем. Дуже  погано було те, що не зміг виконати покладену на нього важливу місію… До ранку так і не зміг заснути. Довелося  «замилювати»  очі  супутникам  казочкою  про  все  ті   ж часові пояси.

 

 

- Миколо Дмитровичу! Знову на моніторі ізолінія!

- Ти щось робила, Машо?

- Повернула  йому  голову  набік  щоб  не  набрякала потилиця. О, знов усе в порядку!

- Машенька, не воруши його, будь ласка.

- Не   можу   я   так,   мушу   доглядати,    адже  пролежні   можуть з’явитись.

_______________

Легба – (вуду) папа Легба, дух дверей, сили

Геде – (вуду) барон Субота, дух смерті та загробного світу

 

- До  тепер  не  з’являлись. Та  добре, роби  все, що  потрібно,  але тільки  в   моїй   присутності.   Ти   ж   знаєш,  чому  його  від нас не забирають   навіть   до   області,   не   те  що  в  столицю.  Я  не  маю бажання  після  чергування  їздити на розтин – їх і так багато було й буде.

Пацієнт, про  якого  йшла  мова, «дістав»  уже майже всіх. Більше двох місяців у реанімаційному  відділенні  районної  лікарні. Умови хоч   і   не   погані,   та   все   ж,   чесно   кажучи,   не  для  настільки довготривалого   перебування.  Та  перевезти  пацієнта не вдавалося ніяк. Хворий, (а можливо, й  ні, бо  всі показники життєвих функцій та  лабораторних  обстежень були  в  нормі, доки  ніхто не пробував змінити його  позу чи перемістити тіло) був без свідомості.  Микола Дмитрович був першим, хто побачив  пацієнта, бо привезли на його зміні. Привезли зовсім чужі люди: побачили «тіло без душі» просто посеред вулиці, завантажили в легковик – і в лікарню.Анестезіолога «дістало»  вже  тільки  те,  що,  крім писанини в історії хвороби, він нічого  не  міг  зробити  для  цієї  людини. І не тільки він. Невідомо, хто  і  звідки  –  ніяких   документів   при  собі.   Відбитки   пальців? Прикус  зубів?  Малюнок  райдужки?  І  що? Схожих даних нема не тільки  в  картотеці  МВС,  а  навіть і в більш компетентних органів. Та Бог з ним, хто і звідки – справа  не лікаря. Більш за все добивало те,  що  не  зважаючи  на  обстеження,  майже  нереальні  в   умовах районної  лікарні – викликали  спеціалістів  з області, Києва, – ніхто   не   міг   встановити   не   те   що   діагноз,    а    навіть   визначитись  посиндромно.   Свідомість   відсутня,  але  не  в  комі –  зіниці  дуже  добре реагують на світло, функції серця, нирок, та й  всього  іншого абсолютно без відхилень від  норми. Космонавт, хоч  зараз  у  політ. Та як тільки пацієнта  починали  «кантувати» – функції  всіх органів припинялись  і  ніякі реанімаційні заходи  не давали ні  найменшого ефекту.  Як  тільки  ж  невідомого  залишали  в  спокої  –  все  знову поверталось до норми! Саме з цієї причини  і не могли переправити «Нео»  -  так  охрестили   пацієнта  –  туди,  де  б   для  нього  могли спробувати  зробити  щось  більше. Адміністрація спочатку сушила собі голову – як  же з цим бути далі? Та видатки на  утримання  Нео були   мінімальні   –   при  всьому  своєму  стані  не   потребував   ні  медикаментів,  ні  харчування. Їжу  взагалі  в нього неможливо було впхати  –  все  поверталося  назад  в  незмінному вигляді. Єдине, що «вимагав»  пацієнт – не  чіпати, та ще – щоб сонце чи електролампа завжди  освітлювали  його  тіло,  хоча  б частину площі. Харчувався  фотонами,  чи  що?  Бо  за  місяць  вага  не  змінилась  ні  на  грам (з ризиком втратити хворого  Микола  Дмитрович  все-таки регулярно  проводив  зважування).  Дивуватись  було  чому.  Та  ще  більше  би Микола  здивувався,  якщо  б  зміг  співставити  групу  крові та  хоч деякі     генетичні    дані    свого     «Нео»    з    «пацієнткою»    свого одногрупника  Михайла.  Так, саме  тої, про  яку  розповідалося  під час   випадкової    зустрічі    на    вокзалі.  Та  це  було  поза межами реальності.  Що  з  того,  що хромосомний набір  майже ідентичний, групи  крові  –  однакові,  та  й  взагалі  багато  що  давало  підстави думати, що ці двоє людей – рідня. Давали б, якщо  б інформація про одне  і  друге  лежали  поряд  – лист біля листа… А так – вибачайте. Хоча,  якби  Нео  побачив  Михайло,  скоріше  за  все,  він  би  щось  запідозрив  –  риси   обличчя  дуже  нагадували  Мар’яну.   Відмінні  були  тільки вік – Нео на вигляд був трохи старшим, стать – дівчата  тільки   перешіптувались   між    собою,   та   колір   очей.  Виглядав парубок дуже приємно – світло-русе волосся, красивий прямий  ніс,  голубі-голубі очі, невеличка чорна  плямка  над лівою губою, в міру мускулистий. Зачіска коротка. Тут ще  один  «прикол» – ні  волосся, ні нігті не  росли. Так  само не  було й виділень: ні з кишечника, ні з сечового  міхура,  навіть  поту. В  той  же час біохімічні процеси (за показниками     аналізів)    –    абсолютна    норма,    в      кишечнику  перистальтика   як  в  здорового  після  прийому «музичної» страви. Все свідчило про  абсолютне  здоров’я клієнта, ніяких відхилень від середньостатистичної  норми.  На  електроенцефалограмі,   знятій  в  будь-який   час   доби   –   показники  здорової  людини  при  повній свідомості…    Але    все    це   при   умові   повного   спокою.    При найменшому  русі – все  шкереберть: ЕКГ – пряма лінія, якщо взяти кров  у  цей  час  –  неймовірні  показники, завжди різні, але в  будь-якому   випадку   дуже   відмінні  від  норми, на  порядок і більше, а деколи і взагалі більшість не можливо було визначити.

Що  було   робити?   Залишили   хлопця   в  себе – все одно нікуди більше  не  могли  подіти. А так – «може  саме  пройде». Та  Микола  мав  свою  думку:  пацієнт  ще  «дасть  жару». Колись.  Молив Бога, щоб  не  на  його зміні. А ще картав себе, що попхався в медицину – заробітки  ніякі,  а  проблем  і  вимог  з  кожним  днем  все  більше і більше… Та альтернативи не було.

Чергування   закінчилося  без  ексцесів  –  так,  звичайна  робота у відділенні для важкохворих…

 

 

- Народ, є «хороша конструктивна ідея»!

- З приводу чого?

- Скоро Новий Рік. Зустрічаємо разом?

- А що – може  бути інакше?

- Та ні, просто – де?

- Та як звичайно…

- Є краща пропозиція – їдемо  в гори!

- Ти здурів?

- Ні.   Правда,  не  в   Альпи,  і  не  в  Гімалаї.  Та й в Криму нас не дочекаються.

- То що, Карпати?

- Абсолютно   вірно!   Гірськолижний    курорт.    За   витрати    не переживайте – база  пробита,  все схвалено. Три дні можемо гуляти.

- Ну а чого б і ні.

- Я на лижах їздити не вмію…

- А  тобі  й  не  доведеться  –  головне,  щоб  стакан  в руках могла тримати.

- Я тобі що – кінчена  алкоголічка? Чи може, лижі – як  рибалка?

- Лесю, не переживай – там інструктори, траси різної складності – і для асів, і для початківців, навіть для діток.

- Дякую, Дімулечко, я вже не дитина.

- Ну,    це    треба    в    когось    іншого    спитати.    Ні,   ну   знову рукоприкладство! Та досить! Вимагаю адвоката! Наталочко, ну  хоч  ти  захисти від цієї амазонки.

- Сам  винен  –  не  треба  було  дражнитись!  Дай  йому ще, Лесю. Так, ще раз!

- Добре,   досить   з   нього.  А  то  ще  дійсно  до  суду подасть, не постидається,   що  його   дівчина   віддубасила,  -  Леся    наостанок штовхнула Дімку.

Той   послизнувся   і  загримів   на  землю. Втрапив якраз у велику кучугуру  снігу.  Коли   виборсався   звідти  і  повернувся  до  друзів обличчям,    всі   голосно   почали   сміятися  –  настільки  кумедний вигляд був у жартівника.

- Ах,   ви   так!  –  за   секунду   зліплена    сніжка    полетіла  у  бік насмішників.

І розпочалася  «снігова  баталія». Перебігаючи  та ухиляючись від «снарядів» супротивника молодь поступово рухалась вперед.

- Ви всі проти мене?!? Ну, я ще розумію  жіночу  солідарність, але ж…  -   сніжок   влетів  Дімі   прямо   за   комір, – ну, все, я зараз вам «сделаю»!

Хоча   «артобстріл»  був  досить  інтенсивним, Дмитро кинувся на друзів і повалив усіх в купу снігу.

- Здаємося. Здаємося!

- Пізно! Тільки повна капітуляція!

Сміючись  та  ще  трохи  штовхаючи  один  одного,  розпашілі  від подарованої зимою забави молоді люди  зводились  на ноги. Звісно, хлопці   допомогли   дівчатам.   Пообтрушувались   трохи від снігу і попрямували далі з чудовим настроєм.

Снігу  випало  багато,  але  це  відбулось  напередодні.  Зараз  же з неба  світило  сонечко,  хоч  і  зимове,  та  все  ж  достатньо ласкаве. Сніг,  проте,  не  танув.  Тільки  на стіні, що знаходилась під час гри за  спиною  Дмитра,  «пускали  сльозу»   декілька  сніжок.  Всі вони були   кинуті  рукою Сергія – дівчата  не встигали  ліпити сніг, тому  кидалися   пригоршнями,   в   «розсипну».   Четвірка   відійшла  вже доволі далеко, вулиця була безлюдна, тому  ніхто  не  міг бачити, як на білій стіні танучий сніг створив вологий, темний, майже чорного кольору малюнок.   «Веселий Роджер»…

 

 

Далі буде.

 

 

Десь за тиждень до новорічних свят Аркадій попросив аудієнції у шефа.  Влад  не  здивувався,   що  зустріч  за  проханням  головного «беза»  фірми  мала відбутися таємно для всіх інших – Кенка нічого не    робив    «наполовину»,    всі   нюанси   мали   бути    дотримані. Стурбований  теж  не  був  –  начальник  охорони дав зрозуміти, що питання  буде  вирішуватись   не   надто    неприємне.   Домовились зустрітись у суботу ввечері у Володимировича вдома.

Близько п’ятої по обіді  Влад  підійшов  до  монітора і здивувався, побачивши    поряд    з   Кенкою    якогось   хлопця.  Поки   набирав мобільний  Аркадія,  згадав, що  вже  зустрічався  з  парубком – той  влітку  приїжджав попрацювати на фірмі і з подачі Семеновича мав би згодом разом зі своїм товаришем влитися в колектив.

- Аркадій, я думав, що розмовлятимемо тільки вдвох.

- Владиславе  Володимировичу, цей хлопець є частиною причини розмови. Та спочатку ми й справді поговоримо тет-а-тет.

- Відчиняю. Заходьте.

- Дімо, посидь, будь-ласка, поки в холі.

- Можеш  глянути  відео – он, будь-який диск вибирай, – на стіні у Влада якраз навпроти зручного  м’якого  куточка  висіла  величезна «плазма».

- Дякую, я просто присяду.

Влад з Аркадієм пройшли в кабінет.

- А для чого тобі цей саквояж?

- Можливо, доведеться  скористатись  його  вмістом. І без нагляду покинути теж не можу.

- Ну що, викладай справу.

- Шеф, весною я змушений буду припинити працювати на Вас.

- Я  ще  підніму  зарплату,  чого   ти   боїшся?  Не  треба  мене  так «пресувати», – я ж завжди йду тобі назустріч.

- Неправильний  висновок. На цей раз все набагато серйозніше, і в першу   чергу   –   для  мене.  Справа   не   в   грошах,  і  не  в  моєму ставленні   до   Вас   чи   Вашому  до  мене.  Просто  я  хворий,  і  за прогнозами  медиків,   якщо  доживу  до  літа,  то  це значитиме, що мені ще поталанило.

- Я    не    знаю,   хто  б  міг   тебе  замінити…   І,  зрештою,  невже медицина  безсила?  Зараз  же  лікують  усе.  Гроші  –  не проблема. Потрібне   лікування   за   кордоном  –  теж  вирішимо. Ти  ж  знаєш  прекрасно  всі мої можливості і зв’язки.

- Ні. З цього нічого не вийде. Я отримую все необхідне лікування. Більш    інтенсивне   втручання   в   організм   тільки   призведе    до скорочення  мого  життя.  Не  кажучи  про  те,  що  воно  стане дуже малоприємним…

Влад  нічого  не  сказав у відповідь. Тільки з погано прихованим жалем  і  співчуттям  дивився  в  очі  Аркадія.   Мовчанка затяглася. Зрештою, Владислав спитав:

- Чим можу допомогти тобі? Гроші, звісно, не маються  на  увазі – ти  своєю  роботою  заслужив  пожиттєву   пенсію.  В  розмірі  двох окладів, щонайменше.

- Гроші не основне в цьому житті. Хоч і без них – нікуди. Я прошу звільнення. Не негайного – коли  побачу, що  моя  заміна  виявиться достойною. І  пропоную  цього  молодого  чоловіка, що  прийшов зі мною. Правда, він ще не здогадується, для чого потрібен.

- Ну, не знаю…

- Хай  зайде  –  перевірите  його.  За  те,  що  захищати  Вас  буде з відданістю  не гірше, ніж я – ручаюсь. А технічний бік справи зараз з’ясуємо.

- Запрошуй…

Дмитро скромно зупинився поблизу дверей.

- Так, значить, тебе  Дмитро звати?

- Ага. А Ви не пам’ятаєте мене?

- Пригадую.   Ти     приїжджав    влітку.    Здається,    дуже    добре розбираєшся в комп’ютерах.

- Ну, дуже  добре – це  голосно  сказано. Я сам вважаю, що просто непогано.

- Ти знаєш, чому зараз тут?

- Мене попросив приїхати Аркадій. Знає  він, я йому  довіряю. Раз запросили – значить, зараз і я буду знати.

- Аркадій хоче, щоб ти замінив його на моїй  фірмі  в  якості  мого охоронця. В тебе який розряд  і  в  якому  виді  спорту? – скептично оглянув   Влад   пересічну   фігуру   хлопця.   Сам   він  мав  перший дорослий з самбо і кілька нагород за участь у змаганнях з плавання.

- Другий юнацький. З шахів…

- Владиславе Володимировичу, а ви спробуйте звалити його з ніг, – втрутився в розмову Кенка. – Яким хочете способом.

- І  що, не  вийде? – зацікавився  Влад, якому  вже  ставало  трохи смішно.

Швидко підійшов до Дмитра, трохи відхилився вбік і різко вдарив ліктем  під  дих,  одночасно  зачепивши  п’ятою  ногу нижче коліна. Діма,  склавшись  навпіл  приземлився  на  «п’яту» точку і, хапаючи ротом, як риба, повітря, побагровів. Вхопився рукою за  місце, куди потрапив  лікоть  і  глянув  спочатку  на  Влада,  а потім на  Аркадія жалісним поглядом, в якому читалось: «За що?».

Влад  почав  сміятись, та  сміх  тривав  недовго:  швидким   рухом Кенка     відчинив     валізу,    встромив    всередину    обидві    руки, висмикнув,   викинувши   в   бік   Дмитра  дві  великі  смуги. Кобри! Тепер   припинилося   дихання   уже   у   Влада.  Але Дмитро різким ривком  з  підлоги повернув власне тіло навколо поздовжньої осі і в польоті зловив обома руками змій  за  шиї. Приземляючись назад на підлогу встиг всунути голови змій одна в одну так, що отруйні зуби попрокушували   черепа   плазунів,   застрягнувши  в  мізках. Розвів руки   в  сторони,   зісковзнувши   долонями   по  тілах  гадин, і наче  щитом, піймав ними два ножі, запущені Аркадієм слідом за  зміями. Відразу   випустив   з   рук   виготовлене   «намисто»  і  кинувся   на «фокусника».  За  секунду  вже  сидів  на ньому верхи, тримаючи за шию.

- Все! Брейк! – прохрипів Аркадій, – відпусти…

Дімка зліз і знову спокійно став біля дверей.

- І що це все має означати?

- Дуже  просто, – відкашлявся  Кенка,  - в   екстремальній  ситуації цей хлопчина навіть зі мною впорався.  Коли  на  нього  напали  Ви, він не відчув загрози для життя, тому й не захищався. Я передбачав щось подібне, от і захопив з собою весь цей «реквізит».

- Змушений визнати, що «вистава» була досить цікавою.

- Я маю право голосу? – поцікавився Діма.

- Кажи  вже, «ніндзя».

- Владиславе  Володимировичу, Аркадію,  подумайте – а чи добре це?

- Дімо, на другий семестр береш академку, потім переводишся  на заочне. До весни  я  ще  тебе  піднатаскаю  трохи, навчу  всього,  що сам знаю – достойно  заміниш мене на посту.

- В  мене  є  інша  пропозиція.  Існує  краща  кандидатура.  З якого боку  не  глянути. І  мої   інтереси   не   постраждають,  і  для  фірми краще, і кандидат цей на відміну від мене, з радістю погодиться.

- І хто ж це?

- Віктор Мін.

- А  от  про  нього   я   якось   і   не  подумав.  Ідіот… А він би зміг замінити мене повністю!

- Чи відпустять його узбеки.

- Більш  ніж  упевнений,  що  з  цим  проблем  не  буде.  І ще одне. Аркадій  встиг  розповісти  мені  про  стан  свого  здоров’я. Думаю, що присутність бойового побратима буде дуже доречна.

- Одразу   ж   після    свят    хочу    бачити   всіх   трьох    у   цьому приміщенні. Тоді й вирішу, хто тебе замінить.

- Домовились.

 

 

Н П  районного  масштабу. Але  не буває лиха без добра – Микола нарешті  спекався  незрозумілого  пацієнта. Правда, трохи не так, як хотілось  би.  Ні,  на  розтин   їздити   не   довелося. З однієї простої причини  –  не  було  що  розтинати.   Якось  посеред  ночі    пацієнт встав   з   койки,   повідривав  наліплені   датчики,  витягнув  з  вени катетер  і,  поки  здивована медсестра кліпала очима, голяка, як був, вийшов  з  палати.  Ще  й  грюкнув  дверима.  Сестричка   одразу  ж знепритомніла.   Коли    прийшла  до  тями  –  довго  скаржилась  на  сильний головний біль, кілька разів блювала. Потім з переляканими очима   зізналася,  що  перед  тим,  як  вийти,  «хворий»   глянув   їй прямо  в  очі.  Більше не розповіла  нічого – одразу ж при згадці про події  минулої  ночі  блідла  і  починала  ловити   дрижаки.    Збитки пацієнта  не  закінчилися «зуроченням»  медсестрички. Постраждав  і  черговий  лікар – молодий  парубок, тільки-но після  інтернатури. Утікач  зайшов у ординаторську, «пригладив»  доктора  кулаком по голові,  витягнув  з  шафи  його  одяг  –  по комплекції  саме  впору, вдягнувся, взувся і  покинув приміщення  лікарні.  Знайти  його  так  і  не  змогли  –  сліди  по  снігу привели  тільки  до  асфальту, а  далі  щезли. Собака-шукач віддано дивився в очі кінологу, але поводився так,  наче  його  дурили  -  «який  слід?  Нічого тут нема». Службове розслідування     в      кінці     кінців      дало     висновок:      випадок непопереджуваний,  тобто  запобігти  йому  було неможливо. Отже, винних   не   було.  Родичів  чи  знайомих  пацієнта  –  теж. Якби  не  дивність  всього  випадку  взагалі,  про  казус  мали  б скоро забути. Тим  часом  ніхто  й гадки не мав, що сам  «коматозний пацієнт», не привертаючи    уваги    навколишніх    (вигляд-бо    мав   абсолютно  пересічний)  швидкими  темпами пересувався у південно-західному  напрямку,   використовуючи   попутні   автомобілі   –  подорожував автостопом.   Розмовляв   з   водіями   та   пасажирами    як    цілком нормальна людина, акуратно розраховувався  за  проїзд – в  гаманці лікаря   була   майже   вся   місячна   зарплата  та ще й сотня доларів дрібними   купюрами.   Якщо   б    хтось   постійно   спостерігав    за «туристом»,   то   виявив    би   дещо   дивне:   за  кілька  діб  дороги подорожуючий  не  те  що ні разу не приймав їжу, а навіть не випив ковтка   води.  Так  само,  як  і  не  справляв  природні  потреби.   Та нікому   до   цього   не   було   діла.   Тим   більше,   що  люди,  яким  випадало   спілкуватися   з   цим   пасажиром,   не  помічали   нічого дивного   в    його   поведінці, а  після  того, як він виходив з салону поступово  забували   не  тільки   те,  як  виглядав,  але   й  сам  факт спілкування.   Кінцева   мета    подорожі   знаходилась  у  Карпатах. Останні    півтори   сотні    кілометрів    були    пройдені   пішки   по засніжених горах без видимих зусиль.

 

 

Чай на веранді. Той же аромат і смак.

- Ти кажеш, що Аркадій запросив тебе в гості?

- Власне, не в  гості. Пропонує замінити його на фірмі, де працює. Адже  після  невдалої зустрічі в  Каліфорнії він незабаром не зможе виконувати  ті  функції, які  поклали  на нього інші люди. Залишити це просто так він не може. Отже підшукує когось замість себе.

- Значить, поїдеш.

- В  принципі,  тут  мене   не  тримає  нічого.  Те,  що ми, гуру, тут робимо   разом,   напевно,   можна   буде   виконувати  й на відстані. Єдине, чого не буде – живого спілкування.

- Я  теж  за  цим  сумуватиму.  Та,  мабуть,  і  для  нашої справи ти будеш кориснішим ближче до епіцентру подій.

- Я давно хотів спитати – чому  саме це місце на планеті?

- Ну, по-перше, не  тільки  там, а  й  ще  в багатьох інших місцях є прояви. Тільки не основне – так,  «псевдоподії», ніжки, та  не  менш ворожі. Хоч  і  набагато  слабші, ніж  в  центральній  точці.  А  чому центр  саме  там? Спершу  була  думка, що чисто випадково. Але ні. Особливості   місцевості  –  наявність  великої  кількості  підземних порожнин,  особливості  хімічного  складу  як верхнього шару кори, так    і    глибинних.   А   основне  –  виражена  емоційна  та духовна нестабільність    населення   –   пригадай    історію,    починаючи    з середини    першого    тисячоліття,   а    особливо,   кінець   другого:  дев’ятнадцяте-двадцяте    століття.    Важко    усвідомити,    як    той нещасний   народ   ще   зміг   зберегти   бодай   дещицю  психічного здоров’я нації при такому постійному гнобленні і чужими, і своїми.

- Хіба тільки вони страждали?

- Ні,    але     інші     етноси     або    були    знищені    взагалі,    або пристосувались,    або    піддавались   не   настільки    постійним  чи звірським репресіям. Та  й про природні фактори варто не забувати, хоч  вони  й  не  головні. Окрім  того,  ті,  що  боролися з  Ним  тоді, раніше,  зараз  саме  там,  у  тілах  сам знаєш кого. А Воно очевидно дуже злопам’ятне…

- Ясно.

- Тоді давай ще чаю – на  прощання…

Обидва замовкли, повністю віддавшись чайній церемонії.

 

 

Засніжені  гори  зустрічали  четвірку  друзів  сонячною,  проте не дуже   морозною  погодою.  Крім  Діми,  тут  не  бував  ще ніхто. Та Дмитро  і  не  признавався,  що  не  вперше  в цій  місцевості – адже  побував   тут   влітку,   а  зимові і літні Карпати – «ето  две  большиє разніци», як кажуть в Одесі. Отож  молодь, мало  не  спотикаючись,  захоплено  розглядала  живописні  краєвиди.  І  дійсно  було  на  що подивитись.  Над  головою  –  блакитне,  як  очі молодої  гуцулочки   небо,   по  якому   повільно   пропливають   невеличкі    хмаринки – біленькі овечки  на  небесному  пасовищі.   Яскраве-яскраве   сонце,   далеке і одночасно близьке, страшне  у своїй  могутності  і  лагідне, бо пестить своїми променями  усе живе  й  неживе  на  Землі. А  під небесною   красою   розкинулась   земна  –  величезні  зморшки    на  обличчі   матінки-землі,   названі   її   дітьми    горами,   накриті  від зимового   холоду   товстим   сніговим   покривалом,  наче  великим білим-білим  гуцульським ліжником. А на  виблискуючому до болю в очах  білому  тлі – чудернацькі  візерунки, утворені зеленими, теж частково вкритими снігом ялицями та смереками.

Та  людина  не  може  жити  на  планеті,  нічого  не  споганивши – природну  красу  починає «розбавляти» рукотворною. Якби то були лише   ендемічні   гуцульські   хатинки   –   все  було  б  в  ідеальній гармонії. Але ж  ні – цивілізація  накладає свої відбитки скрізь. Та в принципі, будівлі гірськолижного  курортного  комплексу  все  ж не зовсім зіпсували пейзаж Карпат.

Намилувавшись краєвидами, туристи пішли займати заброньовані заздалегідь  місця  в  сучасній  будівлі. Розібравшись  з побутовими питаннями та пообідавши пішли кататись на  лижах. Виявилося, що вчитися  потрібно  було  всім. Отож  повернулись  ввечері  замучені відпочинком,  але  веселі  й  задоволені.   Близько  години  ще йшов «розбір   польотів»   -   насміхались  та  знущались  з  помилок  одне одного.   Та   образ   ніяких   не   було  –  адже  всі  були  приблизно однакові. Вирішили після вечері трохи розслабитись, а потім вийти погуляти    засніженими    горами.    Новий    Рік    мав      наступити післязавтра, тож завтра  ввечері навряд чи вдалось би помилуватись красою нічних зимових Карпат.

Вже  було  досить  темно, коли  хлопці  витягнули  дівчат на свіже повітря.   Оскільки   бажаючих   прогулятися   в   передостанню  ніч старого року вистачало, було прийняте  «глобальне рішення»:

- А чи не сходити б нам на отой горбочок?

«Горбочок» був такою собі  гіркою  віддалік  від  траси,  подекуди вкритий  лісом  і  на  перший  погляд  начебто  невеличкий. Але йти до нього довелося хвилин десять – п’ятнадцять .

- А не заблудимось вночі? – висловила побоювання Леся.

- Не повинні – дорогу назад чудово видно. Сніг не паде і, напевно, не  буде  падати  –  небо  чисте.  Та  й  світло горить  позаду. В кінці кінців     –     по     власних    слідах    повернемось    чи    мобільним скористаємося.

Хвилюватись дійсно поки що не було причин. І щодо слідів теж – так натоптали, кидаючись сніжками, що і сліпий би побачив.

На схилі гори знайшли досить широку стежку, майже дорогу, що вела вгору, ховаючись в негустому лісі.

- Ідем туди – видно, що багато хто тут прогулювався.

- Свіжих слідів нема…

- То   й   що?  Стежка  втоптана.  Навіть   вдень,   можливо,   хтось проходив – мабуть там непогані місця є.

Дівчатам  було  трохи моторошно серед зимового лісу, та ніч була ясна, «хоч голки збирай», двоє кавалерів поряд – чого турбуватися?

Вже  було  досить  пізно,  коли  натрапили  на  невелику  галявину майже на верхівці гори. Це,  напевно, і було те місце, куди, швидше за   все,   приходили  люди,  що  прогулювалися  тут  раніше. Кілька повалених   стовбурів   та   пеньків   від   зрубаних   доволі   товстих дерев    утворювали    «посадочні   місця»   з    чималим     «столом» посередині. Дещо збоку, мабуть, не один раз розпалювали багаття.

«Землепроходці»  трошки захекались, піднімаючись вгору, тому з величезним    задоволенням  поприсідали   на   створені  людськими руками природні «дивани». Замовкли, прислухаючись  до  шепоту гір. Тут було дійсно дуже красиво, навіть уночі.

- Треба буде сюди прогулятися вдень.

- Помовч, Дімо, дай послухати ніч…

Довший  час  сиділи  мовчки,  розглядаючи  полянку  і  «ловлячи кайф» від самого перебування в такому чудовому місці.

Раптом Діма рвучко звівся на ноги  і  ступив  кілька  кроків  у  бік, протилежний тому, звідки прийшли.

- Сергій, там, здається, хтось є…

Та   для   з’ясування,  хто  і  що,  не знадобилось заглиблюватись в лісовий   масив,  навіть жодного   кроку   більше   не  встиг  зробити Дмитро.   З-за   дерев   спокійною    розміреною    ходою    з’явилася людська  постать.  Ступила   ще   кілька  кроків  назустріч  Дмитру і зупинилась. Тепер стало добре видно – на  вигляд майже одноліток. Приблизно   того   ж  зросту  та  статури,  що  й  хлопці.  Одягнений зовсім не по-місцевому і навіть на відпочивальника не схоже – ніби  тільки-но   з   вулиці   великого   міста.   Шкіряна   куртка    чорного  кольору  на  плечах,   розстебнута   майже   до  половини.  З-під  неї   виглядав  светер-гольф, не дуже  теплий, та  по  прибульцю ніхто не сказав  би,  що  йому  холодно.  В  той  же час і не помітно було, що подорож   по  горах  була  для  нього  важка. Без  головного убору, з короткою  стрижкою.  На  ногах,  вдягнутих  в темно-сині джинси – просто  демісезонні  черевики,  акуратні,  модні, але  аж  ніяк  не  по погоді. Була ще одна дивна деталь – темні  окуляри на очах.

- В тебе немає брата-близнюка? – прошепотіла з острахом Леся на вухо    Сергієві   –   при    появі    незваного    гостя   різко   змінився психологічний   клімат:   з’явилась   якась   напруга,  невпевненість, тривога.

Пригледівшись   до   прибульця,   вже  всі  помітили  дуже  сильну схожість  з  Сергієм. Тільки  окремі  риси були зовсім чужі. Сержу і Дімі  вони  були  добре  знайомі,  та  Леся з Натою ніколи не бачили навіть фото Мар’яни, тому й не могли нічого співставити.

Якийсь    час    нічого    не    відбувалось.   В  повітрі  вже  запахло запитанням – хто це, і  Ната вже відкривала рот, щоб озвучити його, як  раптом  застиглий  на  місці гість поворухнувся. Вірніше, тільки його   ліва   рука  –  почала  подорож   до  обличчя.  Повільно,   ніби гіпнотизуючи   присутніх.  Зняла  з  перенісся окуляри, зблиснувши відбитим   очима  світлом  місяця і, ніби нехотячи, опустилась униз. Окуляри  впали  на  сніг  поблизу  лівої  ноги.  Невідомий  навіть не звернув  на  це  уваги. Блакитні очі дивились на Сергія немигаючим поглядом. Той, наче в трансі, піднявся з колоди і посунув назустріч. Леся   вчепилася  в   рукав   пуховика  –  марно.   Сергій   рухався   з невеликою швидкістю, зате з потужністю танка – навіть  не  відчув, що  хтось  спробував  його стримати.

- Тікайте! – крикнув  Діма  дівчатам, та ті настільки перелякалися, що тільки дрижали, притулившись одна до одної.

Прибулий непорушно стояв на місці. Сергій повільно  рухався  до нього,  наче  робот  мірно  переставляючи  ноги.  Кудись  щезли  всі звуки   і   запахи.  Дмитро   спробував   переміститись, щоб  зайняти позицію між двома, як він уже зрозумів, нелюдьми.

Важко   давався   кожен   рух   –   тіло    наче   налилось   свинцем, відчувався    навіть    опір    повітря.  Та   все  ж   Дмитрові   вдалося переміститись на уявну траєкторію руху Сергія. Повільно, долаючи жахливий    біль   у  м’язах,  з  величезним  зусиллям  витягнув  з-за пазухи   медальйон,  що  відразу  нагрівся   і   почав  випромінювати голубе  світло.  Підняв  руку над  головою – освітилась  вся  поляна. Широко   відкрились  та  запалали  темно-червоним   полум’ям   очі Сергія  та  його  двійника.  Пересмикнулася,  викривившись у чорну  потвору, родима пляма на губі прибульця, наче бажаючи заповнити своєю чорнотою  все  навкруг. Завив вітер, здіймаючи в повітря сніг навколо всіх трьох. Ззовні, за поляною, швидко  наступив  світанок, сонце    пробігло    по    небу,   здається,  за   лічені  хвилини,   знову наступила    ніч.    Леся    бачила    на   зап’ясті   Нати   –   вони   так  непорушно  й  сиділи, обнявшись  –  як  шалено  крутилися  стрілки на  циферблаті  годинника  і у віконечку з’явилися цифри: тридцять перше. Та на території поляни час наче зовсім не рухався – як  щось  відрізало  від  усього  іншого  світу,  над  головою непорушно  висів  круглий    шматок    всіяного    зорями    нічного    неба.   Сергій   та  прибулець   підняли    руки,    виставивши    долоні   в   бік  Дмитра. Візуально   наче   нічого  й   не  відбувалось, та останнього немовби сплющило  між  величезними   молотами.   Ще  яскравіше  зблиснув голубим    медальйон    у  руці  –  попри   пекельний   біль,   Дмитро утримував   його   високо   над   головою. Бризнула  кров  з  очей  та  носа,  наче  розсипом   дорогоцінного  каміння  поцяткувавши білий сніг.  Зойкнула  і,  вирвавшись  з  обійм  Лесі, кинулась до коханого Ната.   Спотикаючись    неслухняними    ногами,    добігла,   обняла, глянула  в  обличчя,  в  застиглі  в незворушному погляді очі. Шкіра на обличчі Дмитра почала тріскати,  засочилася  кров. Посеред чола   з’явилася  темно-синя  ромбовидна  пляма. В  Наталки  несподівано  перехопило      дух,     важко     защеміло    в     грудях.    Нічого    не усвідомлюючи,  крім  того,  що може втратити  Діму, Ната  вхопила обома  руками його голову і почала вкривати обличчя поцілунками. Дмитро видихнув, виринувши  з  дивовижного  сну, наче  скинувши  непосильний   тягар,   обняв   вільною   рукою   дівчину   за   стан   і пригорнув  до  себе.  Їхні губи знайшлись, та  свідомість  хлопця ще залишалася там, у далекому минулому, оточена зовсім іншими…

В    цей   час   обличчя   близнюків   перекосило   гримасами,   тіла спалахнули  темно-багряним, майже чорним полум’ям. Всю поляну охопив   смерч,   закривши   від   очей  можливих  свідків  подальші події піднятим в повітря аж до неба снігом…

 

 

 

Веранда,   де  ще  не  так  давно  повітря  було  наповнене  дивним ароматом  чаю. Одинока  фігура   немолодого   вже  чоловіка  в позі «лотоса»,  одягнутого   в   барвистий   узбецький  халат. Абсолютно непорушна.  З   закритими   очима.   Без   видимих   ознак   дихання. Якщо   б  хтось  притулив  вухо  до  грудей,  то  не  почув  би  стуку серця…

 

 

 

 

 

 

 

 

The fantastic indefinite-in-the-past.

 

3.

 

Видовжена  світла  пляма на темному фоні. Плавно збільшується, поступово наближаючись. Молода жінка чи дівчина – це уже видно по обрисах, одягу, довгому  розпущеному  волоссі, що  розвівається чи  то  від  руху, чи  від  легкого вітру. Звідки б тому вітру взятися у повній  порожнечі?  Незрозуміло  навіть,  як  оті  стрункі босі ніжки ступають  –  на  що,  на  яку  твердь  спираються?  Адже  навкруги – зовсім  нічого  нема. Легенько  похитуються невеликі округлі груди під білою, вишитою червоними нитками сорочкою.  Сорочка  довга, нижче колін. Крім неї, на дівчині, здається, більше  нічого  нема. Та й   ця  сорочечка  лише  створює  враження  одягу  –  настільки вона легка,  напівпрозора. Пошита по стрункій фігурці. Дівчина повільно наближається,  плавно  переставляючи  ступні.  Нічого не говорить, просто дивиться прямо в очі. І неможливо уникнути цього погляду– яскраво-голубі     глибокі    очі    притягують    до    себе    магнітом, зачаровують. Потрапивши  в  них  уже ніхто не може вирватись. На обличчя  красуні важко навіть глянути. Гладенька шкіра без жодної зморшки    чи   нерівності,   прямий,  ледь-ледь   піднятий    гострий  носик  на  фоні блідо-рожевих  щічок. Очі – наче зірка променями – обрамлені  довгими-довгими   віями.  Зверху,   наче  захищаючи  від чогось,   цю   красу   прикривають   чорні  тонкі  брови. Незнайомка  наближається,  плавно переступаючи  з  ніжки  на  ніжку. Беззвучно колишуться  невеличкі  складки   одягу.  Фігурка  займає вже майже чверть    видимого    простору.    Підсвідомо    хочеться   допомогти, простягнути  руку  для  опори, привітатися чи  просто сказати  щось  приємне…  Не   виходить  –  тіло наче  паралізоване. Страху  нема – тільки радість,  задоволення  від того,  що  ця  краса,  посміхаючись  іде   назустріч.   Вона   вже   дуже   близько – на відстані витягнутої руки…

Раптом все зникає. Ніякої дівчини. Залишилася лише темрява  що з сірувато-блакитної перетворилася на чорну, як смола…

________________

The   fantastic   indtfinite-in-the-past –    «фантастичний       неозначений     у минулому»

 

Піднімаю повіки. Невже це був  сон? Так, мабуть, таки  сон. Сон, що  залишив  після  себе  пам’ять  про  чарівну  красуню,  величезне бажання   та   сподівання   зустріти   це    фантастичне   створіння  в реальному     житті.     А     ще     якийсь     неспокій,    переживання, стурбованість за долю несподіваної незнайомки…

Але   де   це  я?  Якесь  зовсім  незнайоме  місце.  Чи  я просто не впізнаю   його?   Що   я   тут   роблю?   Що   було   до   цього?  Як!!! НІЧОГО???

Не може бути!

Чому   я   нічого   не   пам’ятаю?   Що   було   вчора?  Позавчора? Тиждень,   місяць,   рік   тому?  Та, зрештою, хто  я  такий?!? Звідки  взявся? Не тут, у цьому місці, а взагалі!!!

Стоп!

Потрібно негайно заспокоїтись.

Заплющити  очі. Є. Спокійно: вдих. Серце : туг-дук, туг-дук, туг-дук.  Видих:  туг-дук,  туг-дук, туг-дук. Вже краще. Ще спокійніше, вдих : туг-дук, туг-дук,  туг-дук,  туг-дук.  Видих:  туг-дук,  туг-дук, туг-дук, туг-дук.  Добре.  Ще  вдих  на  чотири удари серця. І видих, теж  на  чотири.  Ще  раз,  тільки  ще  повільніший  вдих. І такий же видих.    Ще.    І    ще   раз.   Здається,   трохи   заспокоївся.   Можна спробувати думати спокійно. Тепер розплющую  очі. Добре. Страху вже майже нема.

Почнемо спочатку.

Де я? Невідомо.

Нічого, давай,  подивимось.  Що  навколо?  Прямо  перед  очима: між  кронами  високих дерев – голубе-голубе небо. Отже, я лежу на спині. Лежу  непорушно,  бо  дерева  не  рухаються  відносно  мене, лише    хитаються    від    вітру    верхівки    та   гілки   і  періодично пропливають в прогалинах між ними по небу білі хмарки. Дзижчать комахи.  Пахне  прілим  листям  та грибами. Значить, я – в лісі. Вже щось.   Не   холодно  –   кінець   весни  або літо. Не осінь точно – на деревах   всі   листочки   зелені,   жодного  бурого  чи  жовтого.  Очі закриваються самі. В тілі слабкість. Я хворий? Наче ні. Але як після важкої  недуги  –  руки-ноги  ніби не  свої. Не  слухаються. Жодним м’язом  поворухнути  не  можу.  І ніякого  болю. Ніде. Відчуваю, як  травинка  лоскоче  щоку.  Ніжно,  ненав’язливо. Але все тіло важке. Як  після  якоїсь  дуже тяжкої роботи.

Стоп.  Робота.  Що  я  вмію?  Що  можу  робити?  Чим займався? Цього  теж згадати не можу.

Та кінець кінцем, що ж сталося!?!

Краєм  ока  помічаю  якийсь  рух. Щось  чи  хтось наближається збоку. Чомусь зовсім не страшно. Важко повертаю голову в той бік. Отакої!  Дівчина  зі   сну!  Жива!  Йде  по траві так само як і уві сні, наче пливе… Знову  ті ж очі від яких неможливо відірватись. Губки в  ледь  помітній ласкавій посмішці. Маленький ротик розтуляється – вона щось говорить, тихо,  майже  шепоче.  Що?  Голосніше, будь ласка.    Ні,    повторити    не    хоче.   Підходить    майже    впритул. Нахиляється до мене…

І знову провалююся в пітьму.

Я   спав?  Чи  був  без  свідомості?  Скільки  часу?  Що це було? Наяву?  Ні,  мабуть,  у лісі – це продовження сну. Я таки хворий. Не інакше.   Все   це  –  лихоманка.   Ліс,    дерева,   дівчина  у  вишитій сорочці – навіяно гарячкою. Інакше я б себе  зовсім  не так почував. Інакше я…

Пітьма.    Повіки    важкі,    наче    налиті   свинцем.   Не    хочуть відкриватися.   Пахне   медом,  молоком,  грибами   і   сіном. Запахи дуже  приємні.  Трав’яний  – трошки  незвичний, різкуватий. Але не занадто.  Тиша. Ні. Звук. Наче  ллється  вода. Недовго. Кроки. Тихі. Наближаються.   Хтось   до   мене   йде.  Так.  Долоня  на моїй щоці. Гладить. Трохи шорстка, але торкається ніжно.

- Прийшов до тями?

Голос  тихий,  трохи   скрипучий.   Здається,  що  власник  його – людина похилого віку.

- Прийшов,   прийшов.   От    і    добре.  Попий  парного  молочка, голубе.

Губ  торкається  щось  тверде, тепле. Мабуть, склянка  чи кухоль. Відкриваю рот. Як важко це зробити! Добре, що щелепу тягне вниз. В   рот   ллється   рідина.   Тепленька,   смачна,   приємна.  Запашна. Трошки.   Ковтаю.  Тепло  розходиться  від живота про всьому тілу. Вливається   ще   невелика   порція.  Ще   ковток.  В  тіло  потрошки повертаються   сили.   Наступна   порція  молока.  Ковток.  Ще. І ще один.  Боже!  Як  це   приємно  –  пити  молоко!  Здається, ще кілька ковтків  –  і  сили переповнять тіло, розірвуть його на шматки! І все навкруг теж…

- Досить. Багато не можна. Рано ще…

Рука  сама  піднімається,  рветься  до  обличчя  –  я хочу ще цього напою  богів!  І  безсило  падає, не пройшовши й половини шляху – дійсно, ще рано.

Чути кашель. Ні, то не кашель – сміх!

- Диви, який  жвавий!  Не  спіши, голубе, всьому  свій  час.  І  так добре. Поспи ще трохи. Зараз сон і  їжа  –  найкращі  ліки  для  тебе. Спи…

Знову пітьма…

 

 

 

Щось  тепле  на  обличчі.  Легенько  лоскоче.  Світло.   Сонячний промінь. Відкриваю  очі. Зробити  це  вже не важко. У всякому разі, набагато   легше,   ніж    попереднього    разу.   Очі    рухаються  ще  повільно,  але  вже  без  тих   надлюдських   зусиль.  Ну, що, будемо оглядатись?  Так.  Перед  очима  –  колоди, одна до одної. Тісно, без жодної   малюсінької  щілинки.  Я  лежу  на   спині. Ясно – це стеля. Стеля  кімнати  чи  землянки.  Та  ні,  мабуть  не  землянки  –  надто багато  сонячного проміння у  цьому приміщенні. Той же приємний запах.   Мед,   молоко,   гриби   та  трави.  Молочний    запах   трохи сховався   за  інші.  Більше  за  все  відчувається грибний. Тихо. Що твориться  за  межами цього простору – теж не чути. Хочу оглянути приміщення.  Головою поворухнути не можу – не виходить чомусь. Болить  шия.  Потилиця  важка, наче  до  неї прив’язали всю землю. Не відчуваю ні шкіри, ні волосся. Гаразд. Почнемо  з  іншого  боку. Ноги.  Ноги  на  місці.  Поворухнути,  правда  –  зась.   Можу  лише  пальцями покивати. А руки? Пальці ходять. Слабо, але  слухаються. Самі ж руки важкі, як   колоди, але ними поворушити можу – трохи зігнути в ліктях чи  відвести від тулуба вдається. Напевно, я справді хворію.  Але  що  за  болячка  мене  скосила? Гарячки  не  відчуваю, дихаю  легко.  В  животі   –   теж  начебто  порядок. Та  біс  з  нею, з хворобою!   Яка   різниця:  чи  срачка  чи  пердячка?  Цікаво  інше – скільки  часу  ледацюгою  прикидаюсь? З усього видно – довгенько. Хвороба, здається, почала відступати. Ну й добре!

Що  ж  є  в  цьому  «лазареті»? Побачити, не повертаючи, голови вдається  не  так  уже  й  багато: верхні частини дерев’яних стін, що підтримують  стелю.  Ага,   справа  є  вікно.   Невелике,   але  світла пропускає  достатньо. Трохи  далі – одвірок  і двері. Що в  ногах, не бачу – заважає  покривало – шерстяне, сіре  з  візерунками  чорного та   білого   кольору.   Дуже  тепле.  З  іншого боку – стіна, завішана сплетеними з засушених трав та квітів вінками та косичками.

Очі  натякають,   що  трохи  стомились.   Добре  –  дам  їм  трохи спочинку.  Знову  лежу  з закритими очима. Відпочиваю від «трудів праведних». Навкруги  тиша. Що  відбувається поза цими стінами – невідомо. Ззовні не надходить жодного звуку. Вже  майже засинаю, коли   чую   скрип.   Поки   відкриваю  очі  –  скрип стихає. Скошую погляд    в  бік дверей  –  правильно!  Двері   привідчинені. До  мене наближається  людина.  Спочатку  бачу  тільки  голову,  замотану  в шматок  тканини  сірого  кольору. Трохи згодом – обличчя. Якби не  хвороба, то міг би злякатися до смерті:  порізані  зморшками  чоло і щоки,  кривий,  загнутий  до  низу гачкуватий ніс, чорні густі брови над  очима  ледь  прикритими  повіками.   Самі  очі  роздивитись  не вдається – надто вже вузькі щілини залишаються між повіками. Під дзьбоподібним носом – сухі, тонкі, порізані  глибокими  зморшками губи. Підборіддя, утикане рідкими  тонким  волосками, опускається  вимовляючи:

- Прокинувся, голубе?

Одразу   пригадується   парне   молочко,   яким   недавно  поїли  з материнською  турботою.  Голос  сам  по  собі неприємного тембру. Не  високий,  але  й  не  басить,  лише   якийсь  хриплуватий.  Проте відчувається в ньому якесь тепло, доброта, затишок.

- А ти з кожним днем  все  краще  виглядаєш. Ще трохи – і можна буде тебе женити! Хе-хе-хе! Ну, давай поснідаємо, чим Бог послав.

Зненацька  відчуваю,  що  страшенно  голодний – вола  б   цілого з’їв! «Баба-яга» обходить мене в головах, щезаючи на якийсь  час  з поля  зору.  Чути  постукування – мабуть,  якесь  кухонне  приладдя пішло в рух. З’являється  бабулька  вже  з  іншого  боку.  Підходить впритул.

- Так. Ану, відкрий рот. Молодець. Лови!

На язик опускається  невелика  кількість  густої  маси, пронесеної через   частокіл   зубів    маленькою   дерев’яною   ложкою.   Ще  не відчувши  смаку,  за  одним  тільки  духмяним  ароматом  впізнаю – мед.

- Не ковтай відразу. Нехай розтане в роті.

Слухняно виконую вказівку. А чого ж ні? Мед смачнющий.

- Уже можеш ковтати. Тепер запий.

Знову   горнятко   з   парним   молоком.   Наповнене   більш    ніж наполовину.  На  цей  раз   дозволяють   випити   все.  О!  Сили  вже стільки, що згинаю ногу в коліні!

- Не рвися! Потрохи рухатися  можна. І навіть треба. Але не всім. Руки   й   ноги   можеш   потрохи   згинати.   Голову  ж  поки  що  не повертай. Не можна ще.

Та  я  й  не можу покрутити шиєю. Так що хоч-не-хоч мушу бути слухняним.

- Ну, а сказати щось зможеш?

- С п р о – б у – ю …  – не    впізнав    свого  голосу.   Розмовляти важко.  Одне  слово  вимовляв  втричі  довше,  ніж гостя промовила запитання. Стій! А чому гостя? Може – хазяйка?

- Х т о  В и ?  Я ? Д е ?

- Хе-хе-хе!  Все  тобі,  голубе,  вже  треба.  Розкажу.  Але   не  все зразу.  Ти  в  тому  бою  був  важко  поранений.  Усі  дивуються,  як  вижив.  Зараз маєш  набратися сил. Спішити  не  варто,  хоча  часу в нас  не так і багато. Мене  звуть  Базилева, або Василина. Ти зараз у мене. Маю поставити тебе на  ноги. Більше нічого зараз не скажу – відпочивай.

Коли  це  я  встиг  стиснути  кулаки? Аж  долоні затерпли! А вона думає, що я щось пам’ятаю. Поступово  розтискаю пальці. От тобі й маєш: виходить, я воював, бився з кимсь. Цікаво, де, з  ким, за що? І хто  переміг? Але  більш  цікаво, куди  ж  це мене поранили? Руки й ноги   наче   цілі.  Спина,  груди,  живіт,  шия – теж  без  натяків   на  пошкодження.  Голова?!  Нічого  собі!  Тому  то рухати дозволяють всім,  крім  голови.  Але  ж  і там я ніби не відчуваю проблем. Якщо  чесно  –  нічого не відчуваю. Особливо те, що  вище  та  позаду вух. Шкіри не чую. Волосся  теж  не  можу  зрозуміти є чи  ні. Відчуваю тільки   обличчя,  шию  та  потилицю.  Там,  на  потилиці  волосся є. Гаразд, почекаю трохи – колись та стане відомо.

Базилева (царська, значить) тактовно дала мені час переварити ту дещицю   відомостей,  що  відкрила.  Мабуть,  все,  що  думав   було написано в мене на обличчі. Бо  лише  коли моя стурбованість дещо минула, вона промовила :

- Спробуй зараз якийсь час не засинати. Порухай пальцями рук та ніг.  До  речі,  ти  їх  добре  відчуваєш?  Тобі  ще  важко  говорити – кліпни  оком,   якщо  так.  Зрозуміло.  Дуже добре. Якщо можеш, то позгинай трохи ноги та руки. Тільки не різко, обережно.

Спати  мені  поки  що  все  одно  не  хочеться. Слухняно виконую прохання – пальці на руках і ногах  виконують  якийсь  танець. Той, що  я  змушую  їх  робити.  Пробую  зігнути  праву  руку   в   лікті – виходить.  Тепер  ноги.  Згинаю  в  колінах  по  черзі.  В  кінцівках – дивне, давно забуте відчуття. Повертаю  руки  та  ноги  в попереднє положення.

- Молодець. Можеш  трохи  відпочити, якщо  стомився. Згодом – спробуй ще. Можеш і  інші  рухи попрактикувати. Лишень прошу – повільно та акуратно. Я незабаром повернусь.

«Баба – яга» знову обходить мене  і  прямує до виходу. На цей раз двері   залишаються   привідчинені.   В   просвіті   видніється  стіна, складена  з  колод   –  там,  очевидно,  сіни.  Залишившись на самоті пробую трохи  побешкетувати. О! Дулю  скрутити  вийшло  на  раз! На обох руках  одночасно. То  я  вже – герой!  Починаю  совати  під  теплим ліжником руками й ногами. Аж зігрівся. Витягую руки з під покривала – в  помешканню  досить  тепло.  Приємна  напруженість  (і від чого?)  розливається  по  м’язах.  Мабуть,  досить.  Знову лежу спокійно,  заплющивши   очі.  Спати  не  хочеться.  Напевно,  я  вже виспався  на  кілька  років  уперед.  Жодна  думка  не  йде  в голову. Згадати  поки що нічого не можу. Скільки часу так минає – не знаю, тільки в один прекрасний момент відчуваю, що слід відкрити очі. В сінях  промайнула  тінь.  Хтось  пройшов.  До мене не завітав. Хода зовсім  нечутна.  Якби  не  розплющив очі, то й не знав би, що хтось прогулявся  повз мене. Знову  прикриваю повіки і ще трохи ворушу руками.   Наче   непогано   виходить.  Тільки   швидко   втомлююсь. Навантаження    невелике,   та   для   мене   зараз   відчутне.    Знову  захотілося   молочка.   Наче   вгадавши   моє   бажання,   з’являється Базилева.

- Ну, як? Не розкатав мою хатину по колоді?

- Ні.

- О!   По   рум’янцю   бачу,    що   ти   хороший    хлопець – добре попрацював над собою. Зараз повечеряєш, і – спати.

Молока на вечерю я не  дочекався – знову  ложка  меду. Запиваю порцію  якимось  гіркуватим  теплим  відваром. Повіки  злипаються самі…

 

 

Ранкова  напівтемрява. Почуваюсь  уже  набагато  краще. Більше сили  в  руках. Піднімаю  праву руку до голови. Так і є – підборіддя та   щоки   заросли  досить   довгою   щетиною.   Майже    бородою. Обличчя худорляве. Та й не  дивно – мабуть, тривалий час їв я куди менше, ніж  учора. Зараз  знову  хочу їсти. Не настільки скажено, як напередодні,   але   щось   би   перекусив. Піднімаю руку  ще  вище: голова   замотана  якоюсь  тканиною.  Ну   й  добряче  ж  я дістав по баняку, якщо так довго спав!

Тягнуться  майже  одноманітні  дні. Потрохи збільшую кількість та частоту рухів. Пальці вже  дуже жваві. І  сил  з  кожним днем все більше.  Їм  теж  більше.  І  вже   не  лише  мед,  молоко  та  відвари. Гарбаткою,  до  речі,  балують  регулярно.  В  основному  на ніч. То якесь   снодійне   варево.  «Бабка-Йожка»,  мабуть,  добре  петрає  в різних зіллячках. З  третього дня почала поїти м’ясним бульйоном з духмяними  трав’яними  приправами.  Перше  відчуття  було – наче  нічого в світі смачнішого нема.

Нарешті бабка дозволяє ворушити головою. Йшли до цього цілих шість  днів. Пробую  підняти  голову  –  нічо.  Шия  тримає  макітру добре.   Бабка  за  цей  час   нічого  нового  не  розповіла,   неговірка виявилась,  а  я  й  не дуже допитувався. На восьмий день дозволила крутитись,  як  сам  схочу. Того ж дня знов у сінях промайнула тінь, причому  настільки  швидко,  що   я  не   встиг  розгледіти  навіть  її розмірів. Якби  не  якесь  відчуття, що зараз  щось з’явиться, взагалі міг би не побачити.

Наступний  день  починається  з  «царського»  сніданку – шматка    хліба з сиром. Потім – гарбатка. Лише не така, як щовечора – навіть колір   не   такий.  Не  кажучи  вже  про  запах  –  трохи  різкуватий, збуджуючий. Після кухля цього варива відчуваю себе всесильним.

- Давай, голубе, спробуємо сісти.

Василина підтримує мені плечі. Вийшло.

- Ще трохи, і будемо вчитися ходити.

- Що ж зі мною сталося? – балакаю я вже досить жваво.

- Не сталося, а стрілялося.

- Це як?

- А от так! Шарканів було  дуже багато – довідались якось, що ти будеш із цим загоном. Багато  хто там же й залишився назавжди. Та й   наших  полягло   немало.  Могло  обійтись  –  тебе  ж ніхто з них ніколи   не   міг   навіть  зачепити.  Тільки  вороги  виявилися  надто хитрими  –  весь  цей  бій  був  лише  заради  одного  життя  – твого. Вороги  залишили  стрільця  в  засідці.  От  він  і  всадив стрілу тобі прямо в потилицю.

- Не може цього бути!

_______________

Шаркані – в гуцульських казках – злі люди-змії

- Незабаром   знімемо   пов’язку   –   сам    пересвідчишся.  Стріла пройшла наскрізь. Вістря стирчало з чола. На самій середині, на три пальці  вище  перенісся.  Богу  дякувати,  що  до  того  часу  встигли перебити    майже    всіх   гадів.   Тебе    повезли   додому  –  мали  з почестями  відправити  у  вирій. Та коли поламали стрілу і почали її витягувати ти тихенько застогнав. Так ти  й попав у мої руки. Чудо, що вижив. А на те, що ти заговориш і зможеш рухатись, я майже не сподівалася.

- Брехня! Так не буває!

- А от, виявляється, буває…

Незвичайна  звістка! Лежу  й міркую – правду мені сказали чи ні? Якщо  й  правда, то  не  все. Скільки  ж вигадки в тому, що я почув? Відмовляюся вірити в почуте. Як таке може бути?

Обід.  Бажання  їсти  нема.   Всі   думки  про одне – чому  мені не говорять правди?

- Якщо негайно не знімете пов’язку – їсти не буду!

- Гаразд. Сядь, будь ласка.

- Добре, але хочу спробувати зробити це сам, без допомоги.

Одначе,  й  дурний  же  в  мене  характер!  Зміна  пози дається ще важкувато.   Не   встиг  ще  й  віддихатись,  а  смужки  тканини,  що обвивали  голову,  уже  лежать  на  долівці.  Подекуди на них – бурі плями.   Схоже  –  засохла  сукровиця.   Піднімаю  руку  до   голови. Пальці   упираються   в   лоб.   Біля   брів усе, як  у людей. Посилаю розвідників далі, вгору, до чуприни. Ні, «баба-яга» таки не брехала: над  очима,  рівно  посередині  чола, майже  загоєна  рана  на шкірі і відчуття провалля під нею. Рука безсило падає…

- Що, повірив? Чи дзеркало принести?

Ті  ж  пальці  піднімаю  до  потилиці. Набагато вище шиї ще одна така   ж   рана.   Волосся   навкруг  неї  було  вистрижене – тут  воно коротше ніж в інших місцях.

- От недовірливий!

- Скільки часу я був у забутті?

- Майже  три   тижні.  Годували  тебе  через  трубочку – заливали ріденьку   їжу  –  чаї,   молоко.   Найгірше   було   на  п’ятий   день – почалась   гарячка.  Та,  може,  саме  вона  помогла  тобі  вижити  та  відновитися.  Все. На  сьогодні  новин  досить. Бандажувати  голову вже нема потреби – рани зажили як на собаці.

_________________

Вирій – потойбічний світ предків, рай

- Хочу поголитись!

- Завтра! – наче ножем відрізала бабулька.

Але  я  бачу,  як,  відвертаючись,  крадькома  задоволено кривить губи у посмішці. Для когось іншого цей оскал був би жахом. Тільки не для мене – виявляється, я цій людині зобов’язаний життям. Зараз уже   чомусь   не   здається,  що  вона  мене  обманює.  Те, що не все розповідає – не  страшно, всьому свій час. Якщо в мене дійсно було саме  таке   поранення   (а  виглядає все саме так),  то  клопоту  було чимало.

Від дверей моя цілителька кидає через плече :

- Щоб пообідав мені! Маєш сам впоратись.

Залюбки! Вже  надоїло, що зі мною панькаються, як із немовлям. Але у відповідь не говорю  нічого – боюсь образити кривим словом.

Коли   залишаюся   на   самоті,   дивлюся  на  свій  обід  –  кусень вареного  м’яса!  Досить  великий.  І  смачний.  Полумисок  швидко порожніє. Залишаю його на столику в головах.

Лягаю – м’ясо для мене ще не легка їжа. Знову хилить на сон.

Прокидаюсь  якраз  на  вечерю. Знову  помічаю крізь неприкриті двері якийсь рух. Хто  то – розгледіти  годі. Щілина така, що  навіть худорлява людина не просунулась би.

- Хто  то? – запитую  у  бабки-йожки,  котра задоволено дивиться як я наминаю.

- Де? – прикидається нічого невідаючою.

- Там, у сінях.

- Немає там нікого.

- Зараз дійсно нема, а тільки-но хтось був.

- Кажу ж, нема  нікого.  Дивись,  який  допитливий  та  балакучий став!

- А раніше хіба не такий же був?

- А ти що, голубе, не пам’ятаєш?

- Чесно? Не пам’ятаю нічого…

- Овва! Ну що ж, роботи ще непочатий край…

Не  до  душі  мені  ці  слова.  Василина  щось приховує від мене. І вигляд  у  неї  інший  став  відразу.  Ніби  не  дуже це й помітно, але скидається  вона  зараз  на  дитину,  в  якої  забрали  іграшку  чи   не дають    чогось    дуже    бажаного.    Одне    слово   –   незадоволена  «дитинка».   Щось    не    виходить  так   як   хочеться. І людина, що промайнула   в  сінях,   чимось  знайома.   Не   так    давно   мали   б бачитись…    Невже    пам’ять    повертається?   Може,    спробувати  згадати   своє   ім’я?  Ні,  не можу. Але й питатись поки що не хочу. Переведемо розмову в інше русло.

- А що за піч така дивовижна в кутку?

- Ото будеш неслухняний – туди й помандруєш!

- Це як?

- Посаджу  на  лопату і вкину в грубку – спечешся, як  пиріжок… Хе-хе-хе…

З   хитрющої   либи  видно  –  кепкує  бабка  з мене. Та піч дійсно дивна.    Величезний    отвір    прикритий   масивними   дверцятами. Зроблено все з якогось дуже  гладкого  матеріалу. Схоже, з каменю. Дверці,  видать,  їздять  по спеціальній доріжці – та аж блищить. Не один раз, певно, сунули взад-вперед.

- І все-таки?

- Не  твого  розуму  ця справа. Пізніше, може, поясню, що це. А у тебе таки дійсно проблеми з пам’яттю – забув, що є речі, про які не питають. Добре, пий  та  лягай  спати. Завтра  для тебе буде цікавий день.

От  і  спробуй  заснути  після  таких  слів!  «Яга»  дає  мені в руки невелику  чашку.  В  ній  –  вода.  Чиста  вода! І  менше, ніж  давала пити раніше. Чому так?

- Пий!

А  водичка  має  смак  солодкий! В  голові  починає  шуміти  після першого ж ковтка. Чашка стає живою – намагається  вистрибнути  з рук. А замість руки якась гілка чи  пташина  лапа  підтримує  чашку за  дно   і   заливає  все,  що   ще  в  ній  залишається,  мені  до  рота. Останній ковток…

Прокидаюся  від  променя  сонця, що  лоскоче обличчя. У всьому тілі  якась дивна  легкість. Чим  же  мене  вчора  напоїли? Пам’ятаю дуже   солодкий   смак   та  ледь  відчутний  грибний  запах.  Далі  – порожньо.  Вчора,  пам’ятаю, сидів. Зараз – лежу. Між  тим  і цим –ніяких згадок.

 

 

Повільно, але  вже  впевнено  переступаю  з  ноги на ногу. Зелена соковита трава стелеться під ноги. Прохолодна ранкова роса омиває ступні. Все згідно з  наказом  «бабки-йожки». Сьогодні  гуляю  сам. Після  двох  днів  прогулянок  в замкнутому просторі «лазарету» та ще   двох  на  свіжому  повітрі  в  супроводі  Базилевої   маю  дозвіл ходити самостійно. За  спиною в мене дерев’яний зруб. Далі, майже відразу  за  ним, – ліс. Не густий, але достатньо темний навіть серед білої  днини – ялини  та  смереки  ростуть  так,  що сонячні промені не   можуть   пробитися   через   крони   до  землі.   Сам   грунт   між деревами вкритий килимом з опалих хвоїнок. Глибоко в ліс я ще  на  заходив.   Він   оточує   поляну  майже  з  усіх  боків.  Сама   поляна  досить  велика,   видовжена   справа   наліво.   Розміщена    на  схилі  пагорба     чи     гори   –   за    кронами     дерев    не    видно    решти навколишнього   пейзажу.  Зліва,   внизу,  поляна  обрамлена  дугою лісу.  Справа  тягнеться  аж до вершини. У найвищому місці, майже  на  три людських зрости від складеної з колод  хатини  розкинулася пасіка – поставлені сторчма шматки дерева-кругляка з  видовбаною серединою  та  вічком  збоку.  Сонце  ще  тільки  золотить  верхівки  дерев,  трудяги-бджоли   ще   сплять.  Вони   почнуть  літати   трохи пізніше, коли сонячні промені впадуть на вхід до їхнього житла. До пасіки веде утоптана стежка. Ще  дві  стежини ідуть  теж вгору, але відхиляються  трохи   вбік  і  зникають  у  темряві   між  стовбурами  дерев. Найбільша  стежка,  майже  гостинець, тягнеться від  входу в зруб  вперед  і  трохи  вниз, наче розсовуючи дерева  і, опускаючись  все  нижче й нижче, зникає вдалині. Крони високих  дерев  ховають  від   погляду  те,   що   знаходиться  за  лісом. Схил  настільки круто  піднімається вгору, що напрошується  думка  про гірський характер місцевості.

Крім  Базилевої  та  невідомого   «привида»,  інших  людей  я тут поки  що  не  бачив.  Взагалі  місце  дуже  тихе.  Тільки  смереки  та ялини    говорять   з   вітром   та   гудуть   вдень   крилаті    маленькі трудівниці,   приносячи  з  квітів  дорогоцінні  живлющі  ліки. Десь-колись  долинає здалеку голос звіра чи птаха.

Обходжу поляну по більш-менш рівному місцю і повертаюсь  до дерев’яної хатки. І тільки зараз помічаю дещо дивне: нижні  колоди висять у повітрі, не опираються на  грунт. Можливо, опора  схована вглибині, тільки  через  густу  тінь  того  не видно. Сідаю на колоду поблизу   дверей.   Свіже   лісове   повітря,  насичене  запахом  хвої, наповнює    груди.    Між    деревами    над    найширшою   стежкою  з’являється    край   сонця.   Примружую   повіки   і,   притулившись спиною до стіни, сиджу, підставивши лагідним променям обличчя.

- Молодець.   Посидь  ще  трохи,  зараз  будемо  снідати. – не  дає задрімати, виглядаючи з отвору дверей, «бабка-йожка».

- Я побуду ще тут…

- Добре, добре. Я покличу.

Сиджу, поки  сонце  повністю  не з’являється з-за верхівок дерев. Не чекаючи, поки позвуть повертаюсь всередину.

- Вчасно. Сідай за стіл.

Після сніданку хочу знову вийти  на  поляну, та чомусь відчуваю кволість   по  всьому  тілу.   Обережно   ступаю  в бік «лазарету», та Базилева помічає, що зі мною не все гаразд.

- Що сталося?

- Нічого.

- Не бреши!

Стіна, біля якої йду, раптом різко насувається назустріч. Хапаюся за  неї, щоб  не  вдаритись. Тут же відчуваю, як бабині руки ловлять мене за плечі.

- Ану ідем, приляжеш.

Більш-менш  приходжу  до  себе  вже лежачи. Як ішли сюди – все бачив   наче  в  якомусь  тумані,  зі  сторони,  ніби  те  відбувалося з кимось іншим. Тільки зараз, лежачи, відчуваю, що трусяться ноги.

- Що болить?

- Нічого. Тільки ноги трохи дрижать.

- Зрозуміло.  Поворуши  пальцями.  Ні.  На  ногах.  Добре. Полеж трохи спокійно. Я незабаром повернуся.

Справа закінчується тим, чого  й сподіваюсь – черговий  відвар  з трав.  Такого  я  ще  не  куштував.  Зелений,  густий,  без будь-якого запаху  і  смаку.  Випити  його  доводиться  небагато – всього  лише чотири ковтки.

- Ну, що зараз?

- Наче  все  добре… – після  зеленого напою зникла дрож в ногах, обриси всіх предметів знову стали чіткими.

- Що то було?

- А  ти  що  собі  думаєш?  Ожили  в попі  жили? Після такого, що було  з  тобою  сили  повертаються  не  одразу. Ти ще хворий. Але я знаю, що робити. До вечора – не вставати. Інакше – помреш.

Останні  слова  пропускаю  повз вуха – ясно, що лякає. Здоровий глузд   змушує   взяти   до   уваги   наказ  –  все  ж  таки  саме  бабка повернула  мене  до життя. Значить, знає, що говорить. Знову лежу, втупившись  у  дерев’яну  стелю. Аж  спина  починає  терпнути  від лежання.  «Бабка-йожка»  заборонила  повертатись.  Тільки  руки  й ноги   можна  згинати.  На  обід  –  порція  меду  з  молоком.  Чекаю вечері.   Нарешті   з’являється   Базилева.   Тільки   їжею  щось  і  не пахне.

- А що на вечерю?

- Нічого! Знімай з себе одяг і повертайся на живіт.

Виконую і цю забаганку.

Бабині руки починають м’яти мою  шкіру  і  все, що  знаходиться під нею. Пальці «баби-йожки»  перебирають всі кісточки – тіло моє стає  наче  кисіль  чи  тісто.  Так  триває  доволі  довго. Здається, що зараз Базилева зліпить з мене кулю, а потім з неї – усе, що захоче.

- Вставай. Одягайся.

Навдивовижу легко виконую все, що потрібно.

- Пішли.

Баба  виводить  мене  зі  зрубу  і  веде  однією  з  стежок  до  лісу. Спочатку  піднімаємося  між стовбурами ялиць. Підйом не довгий – ще  видно  хатку  з-за  дерев,  як  стежка  повертає  вниз.  Чую  шум. Зробивши  ще  кілька  кроків, починаю  розуміти – падає  вода. Ось  уже  й видніється невеликий водоспад. Прямуємо до нього.

- Знімай одяг і ставай під воду.

Перше  враження  –  наче   хтось   вдарив  величезним   холодним молотом. Далі по тілу починає розливатись відчуття тепла та сили.

- Досить. Повертаємось. І швидко.

Назад майже біжимо. Смеркається. В хатині  баба  знову  вкладає мене.  Виходить  і  повертається  з  двома  посудинами.  Рідиною   з більшої  змащує  все  тіло.  Відразу  стає  дуже тепло, майже гаряче. Меншу  дає випити. Це  питво  має гострий запах та пекучий смак – наче  вогнем  протікає  по   горлянці.  Всередині   теж   стає   гаряче. Починає шуміти в голові. Очі закриваються. Зараз спатиму…

Знову  ранок.  Вночі  я  добре  пропотів  і,  мабуть,  не  один  раз. Сідаю – як  би  й  нічого. Стаю на ноги – точно, все добре. Почуваю себе зовсім здоровим. Двері відчиняються, впускаючи Базилеву.

- А тепер сходи під водоспад сам.

Повернувшись  після  купелі, знаходжу  на столі  сніданок – одна зелень:  трава,  трава,  трава.  Листочки  різних  розмірів,  форми  та кольору – від темно-зеленого до майже білого. Смак у кожного  теж свій.

- Маєш це все з’їсти.

Останній лист впихаю в  себе  майже  насильно. Сиджу. Невдовзі відчуваю,  що  не  об’ївся  –  все  чудово  помістилось  і поділось не відомо куди. Наче й не снідав. Але й голоду не відчуваю.

- Все. Лікування  майже  закінчене.  Незабаром   повернемось   до людей.

 

 

 

«Незабаром»  розтягується  на  три  дні.  Мабуть,   «бабка-йожка» хоче  впевнитись,  що все справді в порядку. Четвертого дня зранку вирушаємо.  На  плечі в мене полотняна торба. Досить містка. Що в ній – не  знаю. Важить  не дуже багато, йти не важко. Стежка, якою прямуємо,    поступово    розширюється,    стає    кам’янистою.   Ліс  розступається, і  перед  очима з’являються  гори. Скрізь, куди  сягає  погляд  –  величезні  земляні  складки  та  здоровенні кам’яні брили. Деякі  з  них  покриті  лісом  майже  повністю,  інші – лисі.  Тих, що вдалині добре не видно, лише обриси, покриті ранковим туманом.

Стежка  веде  вниз. Зліва  майже  вертикально піднімається жовта скеля. Високо, вище людського зросту, видніються  якісь  травинки. Далі – пусто, лише  каміння. З  іншого  боку  доволі  пологий спуск. Але й тут пройти  неможливо  –  настільки  хаотично  нагромаджені великі  та дрібні камені. Прямо – здається, що стежка обривається в нікуди.  Тільки   підійшовши   дуже  близько,  бачу:  стежка  просто повертає  за  скелю.  А прямо – справді урвище. Таке ж прямовисне, як   і   скеля   навпроти.   Дна   не   видно.   Зате   трохи   далі   внизу  відкривається краєвид на зелену долину між горами. Збоку,  ближче  до   мене,  уквітчана  білими  бурунчиками  з  піни  тече   невеличка річечка, майже струмок. По її  краю, ближче до схилів гір, то тут, то там    ростуть    доволі    великі    кущі,   обсипані   білими   квітами. Струмок-річечка    притискається   до   підніжжя    гір,    залишаючи решту   долини   вільною   для   людей  –  частина  простору зайнята такими  ж  дерев’яними  хатинками,  як  і  та,  що позаду. Між ними  подекуди   прокладено  загорожі  з  довгих  жердин,  викладених  на  короткі    кілки.   Між    хатами    снують    люди,   зайняті   якимись  справами.   Трохи  віддалік   бавляться  діти.  Здалеку  ще  добре  не видно всіх дрібних деталей.

- То наша мета? – показую на долину.

- До пори. Трохи поживеш тут.

Знову мовчки йдемо. Стежка  ще раз повертає. Прямовисна скеля поступається   місцем  відносно   пологому  спуску.  Вид  на долину закриває ліс.

- Ти справді нічого не пам’ятаєш?

- З того, що було до поляни – нічого…

Розміреною  ходою  продовжуємо   подорож   широкою   лісовою стежкою.   Навкруги   шепочуть,   розмовляючи   з   вітром,    високі смереки.  Жовтогарячою  блискавкою  промайнула  з  гілки на гілку вивірка. Зупинилася  на  крайньому від стежки дереві, дивлячись на нас.  Немигаючі  маленькі  чорні  оченята  без  остраху,  з цікавістю спостерігають,   як   ми   проходимо  повз  неї.  Стежка  опускається нижче, поступово звертаючи  вправо. Оглядаюсь – смереки, на якій сиділа   білка,   як   і   самої   тваринки  вже  не  видно.  Ліс  раптово закінчується. Обабіч стежки – каміння, велике  та  дрібне. Попереду  вже  видніються зарості черемшини  на берегах струмка. Каменюки попри  дорогу стають все дрібнішими. Вліво відходить стежина, ще більша,    втоптаніша.   Раптом    Базилева   хапає   мене   за    плече, зупиняючи. Відразу ж сам помічаю причину – з-за  каменя виповзає невелика  чорна змійка. Зупиняється, дивлячись  мені  прямо  в  очі.  Дурненька,     відведи     погляд     трошки     вбік   -   «бабка-йожка»  непомітним  швидким  рухом  з-поміж  складок  одягу витягує щось затиснуте в кулак і  жбурляє в гадюку. Сірий порошок  висипається  прямо  на  трикутну  голівку з висунутим  роздвоєним  язиком. Змія  конвульсивно   шарпається   назад,   між    каміння.  Трохи   запізно.  Видовжене   тільце   розслаблено   опускається.   Базилева    швидко  підходить  і  нанизує  голову  змії  на гострий  кінець палиці, з якою подорожує.

- Навіщо?

- Не  треба,  щоб  шаркані  завчасно   довідалися,   що  ти   живий. Можуть виникнути серйозні  проблеми. Вона  їхня молодша сестра. А добра від них не чекай…

Мовчки   простуємо   далі.  Через   доволі   широкий   струмок  на міцних  грубих  мотузах   натягнута  переправа:  дерев’яні  дощечки впоперек  та  ще  один  мотуз на висоті людської руки. Ступаємо на хиткий  місток.  Ідемо,   намагаючись  не  дуже  розхитувати  міст – глибоко внизу грізно шумить між гострим камінням швидкий потік. Нарешті протилежний беріг. Баба повертається, сміючись:

- Раніше ти тут пробігав.

Знизую плечима – ніби й зараз мені перехід не дався  важко, ноги самі ступали куди потрібно. Ідемо далі. Ось  уже  й  крайня  хатина. Стежку перегороджує довга жердина. Баба відводить її і опускає на зелену траву.

- Проходьте, пане…

Переступаю через довжелезний дрин. Базилева робить те ж саме і відразу  ж  починає припасовувати хитку перепону на місце. Людей поки-що   не    видно.    Сонце    вже   доволі  високо.  Шлях  був  не близький.  Тільки  здавалось  –  ось воно, поряд. Відстань  в горах – річ  оманлива.

Минаємо вже третю хатину, як чую голосний вигук:

- Нарешті!!!

Обертаюсь на  голос. Від  хатини  назустріч  біжить  здоровенний чолов’яга,  разів  у  два  масивніший  за  мене.  Блищать  на  радісно усміхненому  обличчі  чорні,  як  смола,  очі.  На  півдорозі з голови чоловіка  злітає  крисаня,  прикрашена  кількома  білими перами, та він навіть   не   помічає  того.  З   розгону   хапає   мене   в  обійми  і починає крутитись.

- Обережно, ведмедю – задушиш! – хихотить Базилева.

- Кого? Його й довбнею не доб’єш! – гарчить над вухом велетень.

- Ну досить вже ламати людині ребра!

Здоровань  нехотя  опускає   мене  на  траву.  Відступає  на крок і розглядає мене як якесь чудо.

- Щось не так? – запитую.

- Ні. Просто  радий  тебе  бачити, ще й в доброму здоров’ю. Ну й банували ж ми всі за тобою! Ходімо хутчіш.

Чолов’яга обнімає мене за плечі й  тягне  за  собою.  Скорившись долі, йду.

- Ведмедю, а речі його в тебе?

- Так. Все зберіг. Нічого не згубив.

- Добре. – і вже до мене – Скоро тобі буде чим зайнятись.

Здоровань підтакує :

- Давно  пора. Шаркані  на  Скуповій  розпоясалися зовсім, спасу від них нема. Без тебе – хоч з мосту та в  воду! Чекайте, я  зараз. – і зникає за рогом зрубу.

Майже одразу  з’являється з довжелезною, розширеною з одного кінця   дерев’яною   трубою  в  руках.  Розставляє   ноги,   підносить тонкий кінець труби до губ, упираючи розтруб у небо.

- Не роби цього! – зупиняє його Базилева.

- Хороші вісті мають знати всі, – заперечує здоровань.

- Лише  не  вороги. Рано  їм  ще про це довідуватись. Хай Касиль повернеться до нас повністю. А ти  вже хочеш розтрембітати  на всі гори  таємницю.  Ті,  кому  треба, будуть  знати  й  без цього. Краще погодуй гостя з дороги та знайди Іво – потрібно ще дещо з’ясувати.

Закінчуємо     обідати,    коли    з’являється    ще   один    чоловік. Невисокого   зросту,  жилавий.  На  обличчі  звертає  на  себе  увагу

______________

Скупова – зараз так називається одна з полонин у Карпатах

в першу чергу здоровенний  ніс – як бульба. Настільки великий, що не   відразу  помічаю під ним густі чорні вуса. Обличчя цієї людини пооране   глибокими  шрамами.   Найбільший  тягнеться  від  правої брови  навскоси  через  перенісся   аж  до  лівого  вуха.  Крокує  цей парубок  м’яко,  нечутно, наче  пливе  по землі. Всі рухи дуже скупі і   плавні.  Нічого  зайвого.  Тихо  вітається  і  сідає  навпроти  мене. Уважно дивиться, наче щось вивчає. Нарешті промовляє:

- Завтра   зранку,  Ведмедю,   віддаси    йому   все  і  приведеш  на моріжок під гору.

- Гаразд.

- І що має бути? – вставляю й собі слово.

- Побачиш.  –  відповідає   прибулий,  весело  підморгуючи,  -   не хвилюйся. Бувай. – встає й виходить.

- Що за загадки? – повертаюсь до баби.

- А ти і його не пам’ятаєш? – запитує у відповідь Базилева.

Здоровань  сидить  з  відкритим  ротом і кліпає очима. Баба кидає йому :

- Закрий піддувало, простудиш тельбухи.

Той очманіло плямкає губами і спромагається спитати:

- То це як? Може він уже й не він???

- Ото завтра Іво й перевірить.

Я починаю здогадуватися що має бути вранці.

 

 

Ввечері   на   околиці   поблизу   річки   розкладається   величезне багаття.  Всі  мешканці  від  малого  до великого зібрались навколо. Свято.  Яке  –  ніхто не говорить. А розпитувати про такі речі тут не прийнято.  Все  ж  наважуюсь  спитати  в  баби.  Та   відмовчується. Наполягаю. Зрештою цідить крізь зуби :

- Я б ще не святкувала. Та такі вже вони – як діти. З малої радості велику     роблять.     Свято    на    честь   твого    виздоровлення    та повернення. Хоч чи буде з тебе хосен треба ще довести…

У  жартах  і  танцях  гуляння  тягнеться   до  темноти.  Потім  Іво пропонує   всім   розійтись.   Біля   догораючої   ватри   залишається  тільки Ведмідь.

 

 

Зі   сходом   сонця  Базилева   витягує   мене   з   хатини. З  собою наказує взяти топір та широкий довгий ніж. Сама не бере нічого.

- Чого йдемо так рано?

- Він уже чекає.

Я  вже  не  просто здогадуюсь, а вже напевно знаю в чому справа. Струшуючи   з  трав  роси  підходимо   під   саму  скелю. На  камені сидить  з  топірцем  на  колінах  вчорашній  гість.  З виразу обличчя здогадатись  важко  –  чи  йому все одно, що зараз має відбутися, чи просто нудьгує.

- Ну, – кажу, – починаймо.

- Розумний,  здогадався, –  вставляє  слово  баба. – Давай,  Іво,  не тягни.

Пооране   шрамами   обличчя   плавно   піднімається   і    починає насуватися  на  мене.  Зблискує  на  сонці топір,  пролітаючи  майже впритул   біля   мого   живота.   Майже  –  бо я  встигаю відскочити, втягнувши    пуп    аж   до  хребта.  Поки   вбивче  лезо  тормозить  і розвертається  на  ще один  захід, мій  топір,  ніби  сам  стрибнувши  в  руку,  стає на його шляху. Іскри. Іво плавно обходить мене збоку, і   його   зброя   вже   прямує   до   моєї   шиї. Знову  ставлю  захист. Жилавий  чортяка  крутиться  навколо   мене  то  пригинаючись,  то  випрямляючись.   Удари   сиплються   з   усіх   боків.  Кожен  з   них спокійно  встигаю   пропустити   повз  себе   чи   зловити   на  топір. Раптом  після  чудернацького  викруту  сокирою   Іво  підстрибує  в  повітря  і  б’є  обома  ногами  мене  в  груди.  Лезо  топора в цей час просвистує  повз  вухо  (я  знову  встигаю  відхилитись).  Падаю  на спину  і  швидко  перекочуюсь  через голову, знову стаючи на ноги. Досить!  Відбиваю  черговий  удар  чорнявого  і, повернувши зброю лезом   до   себе,   заштовхую   тонкий   кінець  довгого  руків’я  під  ложечку нападнику. Зараза!  Майже  встиг  захиститись! Але я його таки  дістав!  Іво  згинається  навпіл  і,  наче передражнюючи  мене, теж  перекочується  по  траві назад. Опинившись на ногах, виявляє, що я вже поряд, а гостре жало зброї долітає до його чуприни. Знову  іскри.   Обличчя   Іво   розслаблене,   на   ньому   нема  ні  злості,  ні здивування.   Мій   топір   вислизає   з    долоні  –  чорнявий  хитрим способом    підчепив   його.  Я  тільки  трохи   розслабився,  тому   й зловився.  Не  біда.  Поки  моя  зброя  літає  в  небесах,  а  топір  Іво відведений вбік після  вдалого  фінту, з усього дуру заганяю кулак в обличчя  суперника.  Той  валиться  на  спину,  розкинувши  руки  в  сторони.   Але  зброю  так  і  не випускає. Поки чорнявий, кліпаючи очима,  «відпочиває»   на  зеленій  травичці,  встигаю  зробити  крок  і  піймати  свого  «другазахисника» за  руків’я. Відразу  кидаюсь  на  чорнявого.  Той  відкочується  вбік, але я його все одно здоганяю та затискаю  в  обіймах,  здушивши  за  шию.  Суперник вислизає з-під мене, як вуж, ледь не залишивши голову в моїх руках. Знову стоїмо один  навпроти  одного  зі   зброєю  в  руках,  дивлячись  в бездонні провалля очей. Здається, що  минає  вічність. Зрештою, Іво  опускає  руку з топором  і  розслабляє  все  тіло. Я  теж розслабляюсь. Кілька хвиль стоїмо ще  так. Нічого не відбувається. Я повертаюся спиною до чорнявого  і роблю крок у бік Базилевої. Ще не закінчивши його, відчуваю  раптову  зміну  в собі  –  все  навколо втрачає колір, дуже сповільнюється, навіть мої власні рухи, але  контури всіх предметів стають дуже чіткими. Одночасно виникає відчуття   небезпеки. Мій топір рвучко залітає за  потилицю.  Чую  дзенькіт  і  розвертаюся на його     фоні.   Прямо   перед    очима  –  перекошене     здивуванням  пошрамоване  обличчя.  Повільно  повзуть  вгору  повіки  та  брови. Вибиваю  з  руки  Іво  його зброю та відкидаю вбік свій топір. Поки обидві  сокири  летять  до  землі (ну й повільно  ж!)  закладаю  ногу за коліно очманілому воїну та особливим  способом  стискую  йому  шию.  Обидва  повільно  валимось  на  траву.  Іво опиняється внизу. Очі    чорнявого   починають    виповзати    з   орбіт.  Рот  беззвучно відкривається,   і   всі   шрами   все   більше   й   більше   починають  контрастувати  з  обличчям.  Відчуваю  руку  на  своєму плечі.  Все  навколо   знову   стає   кольоровим  і  повертається   до   нормальної швидкості.

- Відпусти його, Касиль. Задушиш. Все! Перевірку закінчено.

Випускаю суперника і стаю на ноги. Іво відкашлюється. Багрово-синє обличчя з побілілими рубцями повільно повертає собі звичний колір. Чорнявий  піднімає тіло, сідаючи, і простягає мені правицю – допоможи  встати.  Стискаю  простягнуту  долоню  й  тягну руку на себе.    Іво    крутить    головою   і   викривляє    пошрамовані   губи. Здогадуюсь, що то посмішка.

- Так! – хрипить, і  відкашлявшись, уже з обличчям нормального кольору,  продовжує,  -  Не  сподівався?  А  я  не  гадав,  що  ти   так миттєво зреагуєш. Ти став ще швидший…

- Я  помітив,  що  лезо  бартки  мало  пройти  навскоси. Тому й не робив нічого серйозного.

- А на «вибивалку» ти купився, щоб здурити мене, прикинувшись слабаком?

- Ні, Іво, я просто забув, що можна так зробити.

- Як? Ти ж сам мені колись це показав!

- Невже? А я гадав, що то ти мене всього навчив…

- Так, я  тебе  вишколив. Та  тільки  пізніше, з далеких подорожей вже ти приніс багато цікавого.

- Ну,  розкудкудахтались!   –   втручається   Базилева.  –   Досить!  Закінчити розбір. Касиль, стій спокійно.

Баба  притуляється  вухом  до  моїх  грудей.  Показує   пальцем  – тихо!   Чути   шепіт   лісу   та   переливи   струмка.   Нарешті   стара відхиляється і звертається до Іво:

- Потрібно буде трохи попрацювати.

- Залюбки!

- Знаю. Але твоя черга після мене.

- А чого так?

- Ще  не  все  в  повному порядку. Касиль, сьогодні  ввечері знову трохи познущаюся з тебе.

- Ще чого!

- Так  треба,  голубе.  Ти  ще  не  готовий – короткий  бій для тебе виявився  хорошим  навантаженням.  Втоми  ти  не відчуваєш, але я з’ясувала,  що  ти  ще  не  повністю  здоровий.  Нічого,   за  тиждень  будеш як новенький.

З   виразу   обличчя   «бабки-йожки»   неможливо   зрозуміти,   чи готуватися справді до чогось серйозного, чи вона знову жартує.

 

 

Ще до заходу  сонця Базилева пропонує мені легку вечерю: знову ті ж мед та молоко. Відводить у крайню хатину. Тут уже все готово для якогось чудного дійства : по кутках розкладені плоскі черепки з висушеним   та    підпаленим   зіллям.   Хатина   наповнена   димом. Одначе дихати не важко – дим не густий і має приємний запах.

- Роздягайся, голубе.

- Може, спочатку чогось вип’ємо для настрою?

- Зараз  дожартуєшся, що  дістанеш  по  чолі! Роздягайся  і  лягай. Буде трошки боляче. Не бійся.

- Що  робите?  –  Базилева   вколює   мені   в  руку  поблизу  ліктя тернову колючку.

- Не  шарпайся! Не так воно вже й болить! Лежи тихо. – На іншій руці   з’являється   в   тому   ж   місці  така  сама  «прикраса».  Через невеликий   проміжок    часу    художня    обколка    живої    людини закінчується.  Колючки  стирчать  в різних місцях, навіть на голові і по   три  у вухах.  Та  не  відчуваю,  щоб  текла  кров. Вже  давно  не  боляче,  а   навпаки,   якось  лоскотно.   Дихаю   дуже   вільно  –  ще  ніколи  так  легко  не  втягував повітря. Так відпочиваю поки зовсім не смеркає.

- Досить, – Базилева  починає  знімати  з  мене  «прикраси». Лежи спокійно,  -  протирає  все  тіло  якимось  відваром.  Місця, де шкіра була проколота легенько пощипує.

- Випий.

Знову  порція  знайомого  густого  зеленого варива. Тільки на цей раз набагато рідшого.

- Тепер можеш лягати спати. Трави хай  димлять, поки не згорять повністю.

 

 

Прокидаюсь від скрипу дверей – Іво.

- Вставай, пішли.

Одягаюсь  і  виходимо. Небо  вкрите  сірими  хмарами, моросить легенький дощик. Трохи прохолодно.

- Зараз зігріємось. Побігли…

Побігли, то побігли.

- Не жени! Бігти досить далеко.

Маршрут знайомий – туди,  звідки  прийшов.  Кінцева  зупинка – водоспад.   Обоє  стаємо  під   воду.  І  навіщо?  Адже  з  неба  й  так ллється,  правда,  набагато  менше.  І  тут  же  відчуваю, що питання геть недоречне – під струменями  джерела  починаю відчувати  себе  всесильним. Враження таке, що можу гори позвертати.

- З сьогоднішнього дня, Касиль, повертаємося  пожити  ще трохи на поляні.

Ранкове   сонце   таки   трохи    припікає    плечі.    Перед    очима похитується вкрита дрібними краплинами поту  спина Іво. Моя теж мокра.  Біжимо  вгору  досить   крутим   схилом.  Вже   п’ятий  день зранку  отак  трудимо  ноги.  Маршрут  кожного  разу  інший. Лише  закінчується  завжди  в  одному  місці  –  під  водоспадом.  Сьогодні спочатку  забігли  в ліс, але вже дуже швидко опинилися на  голому  схилі.  Бігаємо   не  дуже   швидко,  але  кожного  дня  відстань   все збільшується   й  збільшується.  Цей  маршрут,  мабуть, найважчий:  бігти   доводиться  через  повалені  стовбури  дерев,   по   бурелому, продиратися  крізь  кущі. Іво навмисно щоразу ускладнює маршрут. Але  я  вже  чудово  розумію,  для  чого  це  все  робиться.  Кожного вечора,  перед  сном  ми  розмовляємо. Чорнявий, з’ясувавши, що  я  майже  нічого   не  пам’ятаю  займається  поповненням  моїх  знань. Чорт!  Мало  не  впав  –  не  помітив  вигнутий  корінь, що стримів з трави.  Боляче  забив  «старий»  палець на правій нозі. Та байдуже – болю  через  кілька  кроків  все одно  вже не відчуваю. Залишається лише    незадоволеність   собою   –   як   можна   було  так  втратити пильність? Бігаємо ми з Іво двічі на день. Вечірня  пробіжка  тою  ж  дорогою, що й ранішня. Лише бігти набагато важче – за день кілька разів   стаємо  з  чорнявим  до  бою,   виконуємо  різні  викрутаси  зі своїми  тілами,  віджимаємося  від  землі,  лазимо  та  крутимося  по гілках  дерев. Навіть  перестрибуємо  з  одного  дерева  на  інше  як, величезні  вивірки. Позавчора  я  не втримався і загримів на  землю. Добре, що  не  на  корінь,   який  стирчав поблизу. Іво тоді навіть не глянув  у  мій бік. Тільки буркнув  незадоволено: «Спробуй ще  раз, лише    не    на    землю…».  Один   із   днів    був   майже   повністю присвячений  лазанню  по  скелях.  Без  будь-яких  мотузків, лише з допомогою  власних  рук  та ніг. Важкувато було. Але моє тіло наче має власну пам’ять – пальці самі знаходили  найдрібніші нерівності, за   які   можна   було   вчепитися  на  прямовисній  каменюці.  Того вечора Іво вперше похвалив мене:

- Дуже   добре.   Видно,   що   краще   тебе   ніхто  цього  не  вмів. Все-таки ти не все забув…

В очах починає темніти  від напруження  та  спеки. Нарешті! Вже думав, що  не  буду  мати з чим сьогодні вийти до вітру (бо вся вода вийшла  з  потом),  як  з-за  чергової  складки  землі бачу дерева. Іво повертає  туди.  З’являється  відчуття,  що до цієї миті не біг зовсім, ноги   наче  самі   несуть  тіло  до  прохолодної  тіні.  Зараза!  Перед самим   лісом   широченне   провалля. Але  через  нього  перекинуте дерево. Чудово!

- Ти  що  робиш? – Іво  несподівано  присідає і я, перечепившись об   нього,  падаю. Поки  піднімаюсь,  чорнявий  уже  на  тому  боці скидає «міст» у прірву.

- Ну ж бо, ходи до мене! – глузує.

За кілька кроків помічаю ще одне повалене дерево. Нічого, зараз міст буде відновлено. Стовбур не з легких. Добре, що ще свіжий, не струхлявів, не розсиплеться піді мною. З натугою піднімаю тонший кінець вгору і перекидаю на той бік.

- Молодець. А  тепер  спробуй  пробігти пошвидше, ми й так уже затримуємось.

Ступаю  на  хитку  опору.  Можна  й   перебігти  –  протилежний кінець  упав  між  каменюкою  і грубим коренем, «міст» тримається досить надійно. Швидко роблю кілька кроків і ледь не падаю вниз – нога   обдерла   зі   стовбура   величезний   шмат   кори. Утримуючи рівновагу,    сповільнюю   кроки:   стовбур   без    кори   слизький   і  втриматися нелегко. Нарешті. Іво подає мені руку.

- Побігли далі, до водоспаду…

І   знову  після   купелі  не  відчуваю  втоми.  В колибі на нас уже чекає  сніданок:  хліб,  будженина,  будз,  гарбатка.   «Бабка-йожка» не дає  вмерти  з  голоду, хоч живемо ми тут тільки вдвох. Базилева за-звичай  приносить  їжу  непомітно. Ось  і зараз пішла до нашого по-вернення: відвар уже не гарячий.

Після сніданку опановую, вірніше, пригадую  ще одне «ремесло» – стрільбу з лука. Іво вимагає, щоб  усе виходило бе з  огріхів і дуже швидко.   Точність    пострілу    теж    не     на     останньому    місці. Вправляємося   майже   до   обіду. Бачу, що наставник задоволений, хоч  під  кінець  не  всі  стріли  встромляються  саме  туди, куди я їх спрямовую.

Мовчки  обідаємо.  Після   їди   Іво   пропонує  лягти  поспати.  Я здивовано  кліпаю очима – а  навіщо  тоді  ніч? Мабуть, вночі спати не  доведеться.  Заснути  не  так  легко  –  просто  не  хочеться. Щоб накликати сон, Іво продовжує заповнювати пробіли моєї пам’яті.

- Так от. Звідки вони, люди-змії, взялись, ніхто не знає. Прийшли вони  так  давно, що всім здається, наче були вічно. Однак Базилева говорить, що  були  часи  вільні від цієї напасті. До речі, скільки літ прожила  сама  премудра, теж  нікому  не  відомо.  Подейкують,  що вона старіша за грубелезні тиси за хребтом.

- Але ж люди не живуть стільки!

- А хто тобі сказав, що вона нашого роду? То повітруля.

- Я думав, що повітрулі – вічно  молоді,  до  неймовірності  гарні дівчата…

- Правда.  Тільки  їм  зась  до  багатьох  речей,  звичних  для  нас. Наприклад,  кохання.  Те,  що  я  тобі  зараз розповім, ти колись сам мені розказував. Але краще, щоб більш ніхто про це не чув. Давним давно, коли ще ніхто й не знав шарканів, а в горах жити було легко, не  треба  було  думати  про  кусень хліба на  майбутній  день, люди

_______________

Повітрулі – казкові дівчата-красуні, «Карпатські ельфи»

 

жили втричі  довше, діти  народжувалися тільки здоровими і майже відразу вміли  говорити, за  хребтом, біля  красивого великого озера жив   русявий  леґінь.   Родини  в   нього  не  було  –  батько  й  мати загинули   під   час  повені   ( і  тоді   природа  давала  людям  трохи перцю). Не було в нього ні братів, ні сестер. Тільки вірний товариш на сусідній  горі. Якось  цей  друг  і сказав легіню, що буцімто якщо піймати повітрулю та забрати в неї одяг, то вона виконає найбільше бажання того, хто  це  зробить. Хлопець дуже тужив  за  батьком  та матір’ю. Він  знав,  що  мертві  не  повертаються, та  чув  від старих людей, що  можна  поговорити  з  душею  померлого.  Тільки  як  це зробити,   не   знав   жоден   мольфар.  Надумали  парубки   піймати  повітрулю. Вирушили в  дальню  дорогу – ці  красуні тоді  цуралися  людського роду  ще більше, ніж зараз. Тепер вони, хоч і небагато їх залишилось,   ближчі   нам  –  шаркані    дошкуляють    їм   набагато більше.  Власне,  повітрулі,  мабуть, і є їхніми основними ворогами. А  люди  –  лише  перешкода   на  шляху  до  вічно  молодих  дівчат.  Багато   днів  і   ночей,   може,  зо   два-три   роки  шукали   парубки повітруль.  Кілька  разів  знаходили,  та  все  ніяк  не  могли  жодної впіймати. Зрештою, один старий  мольфар порадив  їм  повернутись  до  озера,  на  якім  жив  юнак,  і  дочекатися пори, коли день рівний  ночі.  А  опівночі,  заховавшись  біля  берега  озера  між   каменями, накрити   одну   з   повітруль,   що   прилетять   купатися, ліжником, просоченим  соком  шовкової  косиці.  Почали  хлопці  визбирувати  квіти  по  горах  –  треба  було  їх  не один десяток знайти. Мольфар  сказав  ще,  що  ліжник  має  бути  зроблений  руками того, хто хоче піймати повітрулю. В легіня  таких  було  кілька – він  сам для  себе  все    робив.    До   визначеного    часу   парубки    заледве    встигли приготуватися.  Темної   ночі  хлопці  заховалися  між  камінням  на березі.  Опівночі   прилетіли    повітрулі  і,  роздягнувшись   догола, почали  купатися  в  озері.  Парубки  аж  забули,  чого  прийшли. Та коли   красуні   вийшли   з   води,   оговтались. Повітрулі   побачили хлопців, що кинулися до  них, але  ті  все  ж  таки  встигли  вхопити в  ліжник  найближчу, що стояла спиною до каміння. Вона навіть не встигла   одягнутися.   Побратим    легіня   швидко   вхопив  її  одяг. Красуня  почала  проситися,  щоб  її  відпустили  до  подруг.  «А  де вони?  Втекли,  покинули  тебе саму, – проказав леґінь у відповідь, -

________________

Шовкова косиця – едельвейс, гірська квітка

Ліжник – гуцульський плед з овечої вовни

 

відпущу,   якщо  виконаєш  моє  прохання».  Що   робити?   Мусила  погодитись. А хлопець проказав  їй своє  бажання, дивлячись прямо у   вічі.   Закохалася   красуня  в  легеня, хоч  і  невідоме  це почуття їхньому  роду.  І  наступної  ночі  хлопець говорив з духами вітця та неньки   на   березі   того   ж   озера.  Про що – не знає ніхто. Відомо  тільки, що  хоч і відпустив він після  того повітрулю, та залишилася вона  з  ним.  І  любили  вони  одне одного, поки леґінь не помер від старості.  А  товариш  його  позаздрив  і  тихцем   пішов   до  чорної відьми.  Та  сказала,  що зробити вже нічого  не  можна. Лише  буде  покарано   за   то   весь   рід   повітруль  та  людей.  Може,   нашестя  шарканів  і  є  ця  кара  Божа… А  ще  відьма  сказала, що по  смерті  легеня  повітруля ще буде жити довго-довго, майже вічно, але через  велике   кохання  дуже  швидко  стане  старою  та  бридкою  бабою. Літати  повітруля  перестала  вже  після  першої  ночі  з  легенем. Та попри  те,  що стала старою і страшною, перенесла всю свою любов на   весь  наш  людський  рід  і  відтоді  допомагає  нам у  всьому. А  шовкові косиці з того часу стали рости тільки в дуже неприступних місцях…

- Іво, це правда?

- Не  знаю.   Знаю  лише,   що  озеро,   на   березі   якого   все    це відбувалось,  існує.  І  називають   його  люди  Синевір.  І   ще одне. Якось   давно,   коли   Базилева  тебе  вперше  побачила,  я   помітив дивний  вираз в глибині  її очей. Ніжність та тугу. Здається мені, що дуже вже ти подібний на того легеня – її вічне кохання…

- Чого  не  спите, шибеники? – Про  вовка  промовка, а він – ось! Невідомо  звідки  взялася  «бабка-йожка». –  Нате,  ось   відварчику попийте.

Через кілька ковтків уже непереборно хилить до сну.

Прокидаємось, коли  сонце  вже  зайшло. Ніч  безмісячна, темно, хоч в око стрель.

- Побігли, Касилю.

- Як? Нічого ж не видно!

- Напомацки, – сміється Іво і починає бігти  першим. Біжу слідом. Дивно.  Хоч  і  біжимо  туди,  куди  до цього ні разу не  бігали, наче напам’ять  знаю,  куди  поставити  ногу.  Продираємося  заростями, але  жодна  гілка  мене  не  б’є,  навіть  ті,  що  навмисно   відпускає чорнявий.  В  темряві  мало  що видно, але я якось відчуваю все, що знаходиться  навкруг  мене,  під  ногами  та на кілька кроків уперед. Навіть Іво попереду мене сприймаю не просто як темну тінь, а чітке людське  тіло  з руками й ногами та найдрібнішими деталями одягу. Біжимо доволі довго, довше  ніж  зранку. Посеред  якоїсь  галявини чорнявий раптом розвертається й нападає на мене.  Починаємо  бій.  Якийсь  страшний  він  виходить – Іво наче намагається мене вбити насправді…

- Що  з  тобою? – запитую, коли  вже  добре  притиснув на землі і зловив так, що ледве дихає.

- Нічого,   Касиль.  То   була    ще    одна   перевірка   твоїх   сил  і можливостей. Ти відчув ненависть і зло, які я намагався спрямувати на тебе?

- Ще   й   як!  Але   воно  було  не  зовсім  чисте.  Я  бачив,  що  це потрібно було, щоб показати мені. А глибше в тобі – приязнь…

- Значить, не добре вийшло це в мене…

- Не   переймайся,   все  гаразд.   Інакше   могла  б  бути   смерть… Побігли далі?

- До водоспаду…

Ще трохи біжимо. Шлях складний, адже  надворі – ніч. Вранішня дорога   була   гірша.  Після   умивання   повертаємося   до   хатини. Кімната  заповнена  димом,  як  і  щоночі.  «Бабка-йожка»  постійно  палить все ті ж трави. Знову починає хилити до сну…

Що  за   дивина  мені   наснилася?   Буцімто  я  не  в горах. Якась величезна  рівнина.  Навкруги  –  пісок,  пісок,  пісок.  Біля  ніг  тече  вода.    Тільки    протилежного   берега   цього  потоку  й  не  видно. Навкруги  –  засмаглі  люди  в  чудернацькому  одязі.   Розмовляють між собою незрозумілою мені  мовою.   Найчастіше  чути  слово  чи  сполучення  звуків  «Ра». Використовують  його, здається, стосовно  мене.   Коли   повертаюся  до  когось – голови  одразу опускаються, вклоняючись.  Близько  ніхто  не підходить : чи то бояться, чи дуже поважають?   На   середині  сну   прокидаюся  від  дотику  руки: Іво  запрошує  мене  до ранкового бігу.

Знову  звичайний,   як  і  всі  попередні,  день . В  обід   Базилева, зустрівшись  з  нами  з  задоволеним  виразом  обличчя намагається насварити:

- Ледацюги! Нічого  не  робите, лише  жерете, як коні! Харчу вже на вас не вистачає!

Сміємося. Щоб  вижити – потрібно   працювати. Але  ми – захист від ворогів. Тому  громада  й годує нас. Не зможемо оборонити – не буде кому й кого годувати…

Шаркані  зараз  слабкі  після  останньої, такої  пам’ятної для мене сутички: надто багато їх згинуло у спробі знищити мене. Але й наш – людський – рід ослаблений. Обидві  ворогуючі сторони  готуються до   вирішального  бою.   Шаркані,   мабуть,  впевнені  у  перемозі – надіються,   що  я  мертвий.   Іво  розповів  мені,   що  до  поранення жоден  з  них,  навіть  наймогутніший,  не міг тягатися зі мною. Але один  у  полі  не  воїн.  Тому в  інших місцях, на решті полонин, теж готуються  загони  для  битви  за  життя.  Нас  багато.  Більше,    ніж супостатів . Але  в  бою,  щоб  знищити  одного гада, деколи мусить загинути    до    десятка    горян…    Якби  не  допомога   чарівників-мольфарів  та  повітруль,  нас  би  вже  давно  стерли  з  цих  схилів, змішавши з опалою хвоєю смерек…

Час  від  часу  гади   нападають  на   вівчарів.  Іноді  наші  загони встигають   захистити   людей  та  овець. Частіше – доганяють після нападу та мстяться  за зроблене лихо, знищуючи всіх, кого вдається піймати.    Деколи   навіть   помститися   не   встигаємо   –   шаркані  навмисно  з’являються  в  найвіддаленіших,  найслабших    місцях  і  намагаються  хутко  зникнути  після нападу. Сюди вони поткнутись бояться.

- Я  вже,  мабуть,  готовий.  Чому  ми  не  покінчимо  з ними раз і назавжди?  Адже  Іво  розповідав,   що  всі  інші  загони  в  повному порядку, – запитую при черговій зустрічі премудру.

- Тобі  тільки   здається,  що  ти  вже  все  можеш.   Навіть  тижня  виявилося   замало.   Будете   ще  кілька  днів  на  поляні. Крім того, маємо  ще  здійснити  кілька  подорожей.  За  те,  що  гади   почнуть велику битву  першими, не  гризися – вони теж когось чи чогось ще чекають.  І  мольфари  кажуть,  що  чекати їм доведеться довше, ніж нам.  Це  добре:  невідомо,  чого вони сподіваються, ясно тільки, що нам від того легше не буде. Мусимо почати  першими. Але спішити не потрібно – зорі віщують, що ми все встигнемо.

Нарешті  ще   через  чотири  дні  повертаємось у долину. Вишкіл закінчився. Руки просять якоїсь іншої роботи.

- Ти раніше був добрим ковалем.

- Справді? Тоді веди мене, Іво, до кузні.

- Ти не пам’ятаєш дороги до своєї хати?

- Чому тебе  це  дивує?  Мені  ж  майже  все  та  стріла  з   голови вибила. Слухай, а моя рідня?

- Гірко  мені  тобі  саме  про  це  нагадувати.  Та краще я, ніж хто інший. Мати загинула, коли ти ще  був  малим, від  гарячки.  Батька вбив   змій  чотири   роки  тому.  Жони  та  дітей  ти  не  маєш.  Як  і дівчини,  хоча  вони  всі  на  тебе  заглядаються.  Друзі?  Та швидше ворогів у тебе нема – усі тобі приятелі.

- А найбільше?

- Ну… Я,  Ведмідь,  Григір – твій  помічник  у  кузні, та  ще один Іво. Тільки він загинув у тому бою… Як і твій старший брат… Рідні в тебе більше нема ніякої. Ні сестер, ні братів. Навіть первих…

- А були?

- Ще молодші брат і сестра.

- І що?

- Ніхто не знає, що з ними. Пропали ще дітьми. Війна  тоді  була. З  сусідами.  Мертвими   ніхто  їх  не  бачив.  Потім  помирились, та серед полонених теж не знайшли…

 

 

Кожен  день  працюю  тепер у кузні. Мені подобається ця робота. Тіло  має  кращу  пам’ять,  ніж  голова  –  руки  самі  знають, що і як потрібно  робити.  Виковуємо  все:  знаряддя  для роботи, прикраси, підкови.   Але   більше  за  все  –  зброю.  В  другій  половині   дня – «воюємо».   Є    добрячий  загін  –  більше   трьох   десятків   міцних  воїнів.  Всі  гарно   вправляються   зі   зброєю.  Видно,   що   не   раз ставали  до  бою.  Найкращий,  звісно – Іво.  Вечорами   продовжую  «пригадувати»  себе.  Тільки  вже  з  допомогою  «бабки-йожки». Та бідкається:

- Дуже  зле, що  ти  втратив  пам’ять.  Багато   такого,  що  більше ніхто   не  знав  та   не   вмів   робити,   навіть,   мольфари,   напевно втрачено.

Мене    ця   думка   теж  бентежить. Але   маю   надію,   що    коли доведеться – тіло саме згадає. Адже в кузні та  під  час  поєдинків  я  все  той  же Касиль, що був раніше. Так кажуть  мені  всі. Наче й не було  ніякого  поранення.  Та про прокляту  стрілу  нагадує  знак  на  чолі  –  кругла,  доволі  велика  (як  ніготь  на  пальці) темна крапка, обрамлена навскоси чотирма рівними глибокими  зморшками,  наче  дірка   в   ткацькому  човнику.   Іво   одного   разу  зауважив   дивну  особливість   моєї  «мітки».  Коли  сонячне  світло  падає  на  неї під певним кутом, фігура наче ділиться  навпіл – на  темний  та  світлий  трикутники,  прикладені  один  до одного  вузькими  сторонами та з поділеним     посередині    навпіл    кругом.   Лише   на    темнішому трикутнику – світлий напівкруг, а на світлішому – навпаки.

В  кінці  місяця   гниленя   Базилева  приходить  до  кузні  ще  до обіду. Кличе мене за собою.

- Щось сталося?

- Закінчуй роботу на сьогодні. Маємо готуватися до подорожі.

- Куди?

- На   той   бік  хребта.  Не   дуже   далеко,   але   й  не близько. Не гризися, хлопці тут самі справляться, ми ненадовго.

Трохи згодом, вже у колибі на поляні, помагаю Базилевій зібрати бесаги.

- Що, маємо  десь  ночувати? І  нащо  тоді  цей  старий  подертий ліжник? Що, нема ліпшого?

- Маємо взяти саме цей!

До вечора бесаги  спаковані. За  розмірами  та  вагою  зрозуміло, що  таскати  їх  буду  саме  я.  Як  смеркається,  виходимо  з колиби. Ідемо    вгору,    мимо    пасіки.    На    самій    горі     «бабка-йожка» зупиняється.

- Стій. Витягуй ліжник.

Вже темно.

- Що, будемо ночувати просто неба?

- Розстеляй ліжник на траві.

- Навіщо?

- Роби, що кажу!

Слухняно виконую наказ.

- Кидай бесаги на середину і сідай, – і вже теж моститься поруч.

- Овва!   –   Тільки-но   всівся,   як  ліжник   дрібно   задрижав   і відірвався від трави разом з усім, що було на ньому.

- Сиди спокійно й не лізь на край.

Древній   шмат   сплетеної  вовни  вже  доволі   високо.   Аж  дух спирає!  Вже  навіть вище  дерев! Поночі  не  дуже й видно, що там, унизу. Та й летимо швидше, ніж біжить кінь. Все ще піднімаємося – попереду  досить   високі  гори.  Зрозуміло,  що  мета  подорожі – за ними.  Напрямок  руху збігається зі шляхом сонця по небу – летимо на  захід. Хоча  навколо темрява, таки дещо бачу внизу: лисі гори та ліс,   прямовисні   скали   та   чорні   провалля  урвищ  поміж  ними, виблискують  в  світлі  місяця  гірські  потоки.   Подекуди  темними плямками   вгадуються   людські   поселення.   Перелетівши    через хребет, починаємо потрохи опускатися.

- Бачиш той потік, найбільший?

- Ну?

- Кажуть,  що   з’явився   він    після   битви   диявола  з   ангелом. Витесаний лезами мечів, що вдаряли об землю. Може, тому цю ріку й називають Тисою… Поблизу неї на нас уже чекають.

Людина   на   березі   ріки    зовні    нічим   не    відрізняється   від звичайного  горянина.  Хіба  що  вік  поважний – до  таких років ще треба дожити в горах.

- Ходімо  хутко, – промовляє   сивобородий  дід, і  в  голосі  його відчувається величезна духовна наснага.

Швидко  складаю  в  бесаги  наш  засіб  пересування. Незабаром шлях   перетворюється   на   справжнє  випробування.  Дивуюсь,  як «бабуся»  й  «дідусь»   не   тільки   не  відстають  від  мене  в  цьому чагарнику,  а  ще  й  підганяють.  Хащі  змінюються  скелями,  котрі  згодом   ще   вкриваються   майже  непролазним  буреломом. Потім  знову  хащі…   Нарешті    опиняємося    на   невеликій    поляні  між високих смерек. Ні сліду стежки, навіть звірячої. Посеред  поляни – величезна  пласка  чорна  каменюка.  Поруч – глибоченна яма. З неї тхне сіркою, сукровицею та нечистотами.

- Ось  воно, – промовляє  мольфар, – звідси  вони  з’являються  в безмісячні  ночі.  По  одному  на  місяць.  Коли  буде   тринадцять – прийде їх господар…

- Скільки їх є вже? – запитує «бабка-йожка».

- Невідомо… Щонайменше – двоє.

Я   мовчу. Старші   теж  на   деякий  час   замовкають.  Зрештою, Базилева промовляє:

- Давай спробуємо.

- Для того й прийшли…- відповідає мольфар.

- Касиль, за моїм знаком ти повинен закрити каменем цю діру.

- Я ж навіть не похитаю його!

Базилева  тиче  мені  до  рук   посудину,  яку  ще  не  так давно я пакував у бесаги.

- Роздягайся та натри цим все тіло.

Мазь   має  дуже  приємний  запах:  смерекової   хвої,   шовкової косиці  і  ще  чогось незрозумілого, але дуже  знайомого. Змазуюсь. Все тіло стає легким, як пір’їна, здається, ось-ось злечу в небо, наче той ліжник, на якому добрався сюди.

- Будь  обережний,  не  роби  різких  рухів, –  вчасно  попереджає премудра: ступаю крок – і мало не падаю в  яму: ноги кидають  тіло набагато далі, ніж зазвичай. Базилева дістає з бесаг кілька мішечків з травами та невелику пляшечку, котру віддає мені в руки:

- Вип’єш  рівно три  ковтки перед тим, як вхопитися за камінь, – і починає  розкладати  трави   навкруг  ями.  Підпаливши  зілля, сідає разом    з   мольфаром   обабіч.   Починається    молитва.    Спочатку пошепки, потім все гучніше й гучніше. Ні одного слова не розумію. Отвір у землі  затягує  димом. З  глибини  ями починає пробиватись багрове світло. В  унісон  зі  словами обоє починають дивно рухати руками: згори  вниз, збоку  на  бік, наче  малюючи  в  повітрі хрест. Світіння   трохи   вгасає.   Сморід   з   ями   теж   дошкуляє    менше. Базилева  киває  мені  головою, показуючи на брилу. Пора, значить. Швидко відкорковую пляшечку і роблю три  великих  ковтки. Вода як  вода.  Тільки  звідки  ж  взялися  ті сили? Впершись у каменюку, без  особливих  начебто  зусиль  зсовую  її   з  місця.  Крок,  другий, ще… Ось уже отвір і закритий.

- Добре. Тепер утни її з усієї сили цією барткою, – простягає мені мольфар поїдений іржею топір.

«Поламаю зараз на дрантя цей старий  інструмент» – промайнула думка. Аж ні. Лезо входить в камінь майже по руків’я!

- Залиш. Ідемо геть звідси.

Легко  сказати!  Дорога   назад  дається  втричі  важче – всі  сили віддані   на запечатування  входу  до  пекла.  До  Тиси не доходимо. Лиш   вибираємося    на    більш-менш   рівне   місце,   як    мольфар пропонує:

- Летіть назад. Я вже якось доберусь.

До  ранку  ще  далеко,  а  ми  вже  на  поляні. Складаючи ліжник, завмираю від здогадки. Уважно дивлюсь на премудру.

- Так! Це той самий, – немовби прочитала мої думки.

І вже тихо-тихо:

- Але   я   зовсім   не   шкодую   що   він   забрав   мою   здатність до польоту. Я тоді отримала щось набагато цінніше…

 

- Матимеш роботу, – з самого ранку каже мені премудра.

- Що саме?

Тицяє мені в руки широкий та доволі довгий ніж.

- Треба  викувати  таких зо два – три десятки. І чим швидше, тим краще.  А  ще  –  нагострити.  Лиш  перед  тим  Іво  припасує до них руків’я. Він знає, які потрібні.

Тут   я  не  зустрічав  ні  в  кого  таких  ножичків. Значить, маємо кудись мандрувати з ними. Запитую :

- Для чого так багато?

- Не  для  чого,  а  для  кого.  Маємо   відвезти   їх   у   подарунок. Вірніше, як своєрідну плату за допомогу.

Знову  повертаємось  у  долину. Відразу  ж берусь до праці. Ножі потрібно   кувати    особливим     способом   –   метал   кілька   разів перековується   в  тонкий  лист,  складається,  знову  перековується. Щоб  ліг тоненькими  шарами. Робота  не  стільки  важка,  як нудна. Щоб   скоротити   час   вирішую   спочатку    виготовити    потрібну кількість шарованої міді, а вже потім з неї робити всі ножі.

- Ще не бачив, щоб ти їх так робив, – зауважує Григір.

- А що, раніше я їх теж виковував?

- Було діло. Тільки не так багато, як зараз.

Базилева,  однак,  не  проти  цієї  методи.  Каже,  що виконуваній ними роботі це нітрохи  не  зашкодить. За кілька днів леза викувані. У  Іво  для них вже давно заготовлені гладкі дубові цурпалки. Деякі навіть  з  чудернацькою  різьбою. Наступного  дня  вже  готові ножі заточуємо    та    прикрашаємо    візерунками.   До    вечора    більша частина роботи зроблена.

- Завтра закінчиш? – запитує Базилева.

- Думаю, так.

- От і добре. Я теж якраз встигаю.

Та вирушаємо на поляну аж через день.

- Іво та Григір подорожуватимуть з нами?

- Ні, вони тільки допомагають нам перенести все необхідне, щоб ми не вештались кілька разів.

А  таки   дійсно,   ми   цього   разу  добряче  навантажені. Навіть Базилева несе на плечах бесаги. Правда, набагато легші, ніж у нас.

- Щасливої дороги, – хлопці повертаються в долину.

- І  ліжник  це все зможе підняти? – з недовірою дивлюся на купу добра, скинутого посеред колиби.

- То не твоя турбота. Давай, повечеряємо і – спати.

Вже  починає  смеркати.  Якщо   незабаром   буде  зовсім  темно, можна   буде   вирушати.   Чого   ж   тоді   вкладатися спати? Летіти вдень, у всіх на очах?

- Коли вирушаємо?

- Як тільки заснеш.

- Не зрозумів.

- Цього разу подорожуватимемо іншим способом. Вантаж… Та й дорога неблизька – на той кінець світу…

Мабуть, у мене щось не те з обличчям, бо починає хихотіти:

- Закрий рот і опусти брови – шкіра на лиці лусне!

Серед  ночі  прокидаюсь,  щоб  вийти  до  вітру.  Поблизу дверей мене стримує «бабка-йожка».

- Що таке?

- Можеш відкрити двері, але не виходь. Глянь.

Мати рідна! Землі не видно. Навкруги – густий туман…

- Ні кроку за поріг – можеш навіть не долетіти живим.

Так   от  чому  хата  не  торкалась  землі!  Базилева  повертається спати. Вирішую свої проблеми та ще трохи стою  й дивлюся. Туман розвіявся.  Далеко-далеко   внизу  –  безмежна   водяна   гладь.   Над головою  та  навкруги – здоровенні хмари. Зірок не видно… Досить прохолодно.   Закриваю  двері  й  повертаюся.  Знову  заснути  після побаченого вдається не відразу.

Вдосвіта   премудра    будить   мене.   Враження   таке,   наче  ніч тягнулася довше.

- На, випий.

Напій   смердючий   та  дуже  неприємний  на  смак.  Через  силу ковтаю. Спочатку нудить так, що все мало не повертається назад.

- Глибоко дихай носом, – підказує Базилева.

Стає  трохи  краще.  Раптом  починає  холонути  в  животі.  Дуже швидко  наступає  відчуття,  наче  вибіг  голим  на  мороз. І  це  при тому, що в колибі навіть дуже тепло.

- Молодець. На, обкрути  навколо  себе, – подає  мені  все той же ліжник, – а зверху одягни це.

Обмотуюсь складеним втричі ліжником, зверху  натягую  те, що дали, і  після  цього  ніхто  й  не  сказав  би, що під дивним одягом з незвичним красивим золотистим орнаментом ще щось є.

- Тепер спробуй подумати, що летиш…

- Чорт!

- Не  лайся! Ніхто, крім тебе, у цьому не винен, – сміється з мене «бабка-йожка»

На голові виростає невеличка гуля – колоди досить тверді.

- Добре.    Тепер   вчися   контролювати   висоту   та    швидкість польоту.  Мав  би згадати – колись  ти  це дуже добре вмів. Тут тебе навіть  за  це  назвали  Літаючим,  або  Великим Змієм. Тепер трохи потерпи – в гості маємо прийти по-людськи вдягненими.

Базилева дістає з кутка величезний міх і розв’язує його. Починає чіпляти    на    мій    одяг   довгі   зелені    пір’їни.   Не  можу   навіть здогадатися,  з  якого вони птаха. Процес затягується – пір’я багато, а премудра  намагається  прилаштувати  його  так, щоб  з-під  нього  не  було видно  іншого  вбрання. Зрештою, все колись закінчується. Премудра відступає на крок і критично оглядає свою роботу :

- Годиться!

- Навіщо це?

- Чого ти хвилюєшся, адже тобі все одно не жарко.

- І все-таки?

- Ти  повинен  мати  той  вигляд, у  якому  вони тебе поважають. Інакше невідомо, як поведуться.

- Хто – «вони»? Місцеві?

- Так.  Тут  вони  теж   різних   племен.  Два   наймогутніших  не зовсім   дружні   між  собою,  швидше   навіть   вороги.  Але  ти  –  в  повазі в обох. Цим ми й скористаємось. Зараз ми  на  землях  друзів. В  тих – інших – теж  бували  не  раз, але що й до чого – достеменно не  знаємо. Ну  що – готовий? Тоді  політай  трохи навколо хати, а я тим часом теж переодягнусь.

Оце так! Такої буйної зелені я, мабуть, ще не бачив! Навкруги – килим  із  верхівок  дерев.  Колиба  стоїть  на  вершині  рукотворної гори  з  кам’яних  брил.  Круті  схили, тонучи  в пахучому зеленому морі,   утворюють   чотирикутну  піраміду.  Кожен  схил  зроблений великими  сходинами  і  посередині  має  досить  широку  доріжку з набагато   менших   східців  –  якраз   під   крок   людини.  До  рівня верхівок  дерев  від  рівної  площадки,  якою закінчується  піраміда, опускатись  потрібно   десь  на  три-чотири людських зрости. Тепле вологе    повітря    насичене    звуками    цього    дивовижного   лісу: стрекотінням   комах,  гортанними  риками  якихось  не  бачених до цього  тварин,  мелодійним  щебетом  птахів,  що  відрізняється  від того, який доводилося чути до перельоту. Але  ж  я  тут  бував, і все це   мало  б   мені   бути   знайомим.   У всьому  винна  ота  стріла… Пролітаю    кілька    кіл    навколо    піраміди.    Стіни     прикрашені чудернацькою   різьбою:   люди   зі  зброєю  в  руках, дуже схожі на орлів     птахи,     величезні     кішки.    Досить    часто    трапляється зображення,  як  дві  краплі  води  подібне на те, що створила з мене  Базилева:  вкрита  пір’ям  продовгувата  фігура.   Віддалік  бачу  ще кілька пірамід, що нагадують ту, на яку опустила  наш літаючий дім премудра. Лише розміри їх дещо менші.

- Освоївся?   –   на   порозі   стоїть    одягнута    в    розмальоване барвистими  візерунками  вбрання  фігура.  Аж важко впізнати в ній «бабку-йожку».

- Начеб то. І довго я зможу літати?

- Сподіваюсь, що весь той  час, який  маємо  тут  пробути. Якщо не вистачить сили зілля – вип’єш  ще. Зловживати не хочеться – для тебе   воно   не   зовсім   безпечне.  Тому  слухай,  для  чого  ми  тут: потріб-но  з’ясувати, звідки  йде  те лихо. За всіма ознаками тут теж є  щось подібне  до  ями поблизу Тиси. Лише, здається, потужніше і важливіше.   Знаходиться  воно  на  землях   тих  –  інших  –  людей. Маємо виторгувати  собі можливість дещо  побачити. Для того ти й робив   ці  мідні  ножі  –  вони  використовуються  з  якоюсь  іншою метою,  ніж  звичайні  чепілики,  а  виготовляти  їх ті люди добре не вміють. Одначе, більше раді тобі будуть у Майяпані.

- Де-де?

- Так зветься головне поселення наших друзів. Гайда вниз.

Опускаємося  сходами  на  захід  сонця. Ліс – гущавина. Дерева переплетені   грубими   трав’янистими  канатами,  що  похитуються навіть  від  вітру.  Витягую  ніж – інакше пройти майже неможливо. Навкруги  –  високі   трави.   Сухі,   деякі   навіть  трохи    пожовклі. Базилева теж звертає на це увагу і зауважує:

- Ми якраз вчасно – довго  не було  дощу. Цей раз допоможу я – ти ж не пам’ятаєш. Будеш тільки робити вигляд.

Тут я відчуваю небезпеку й повертаюсь. Знову все навкруг стає безбарвним    і  сповільнюється.   З   гілки   дерева   на  мене  летить видовжене    плямисте    тіло.   Дивлячись   прямо   у   вузькі   зіниці  здоровенного кота, що повільно  наближається, витягнувши  вперед  пазурі,  заганяю  мідне лезо посередині голови – прямо між вухами. Відразу  все  навколо  повертає собі барви. Дика кішка різко падає з повітря мені під ноги. Тут же чую свист стріл і помічаю як дві з них застрягають в корі дерева навпроти.

- Піднімись трохи в повітря, – шепоче Базилева.

Вже над травою розвертаюсь обличчям  у  бік, звідки  прилетіли стріли, спрямовані в хижака – з-за  кущів виглядають голови. Люди роблять крок назустріч і падають  на  коліна. Руки з луками в них та голови схиляються в поклоні до самої землі :

- Кукулькан!

- Кукулькан!

___________________

Майяпан – місто племені майя

Кукулькан – «Пернатий змій», один з богів майя

 

Премудра  щось  говорить  їм   (цієї  мови  я  не  пам’ятаю  теж). Люди  тільки   хитають  головами  у  відповідь. Базилева наполягає. Зрештою  трійця  місцевих  мисливців  з  острахом  поглядаючи   на мене   піднімаються   з   колін.   Премудра   махає  їм рукою – йдіть,  мовляв,  і  крадькома   підморгує   мені:  підіграй! Я теж випрямляю руку  догори у наказовому жесті. Намагаюсь виконати рух велично. Чоловіки   боязко  задкують  і  щезають  в  заростях.  Коли    шелест рослинності   стихає   вдалині,   премудра   заходиться  нестримним реготом. Опускаюсь поблизу й запитую:

- Що таке?

- Не можу… Хи-хи-хи… Ой… Ха-ха-ха-ха…

- Та досить вже!

- Ой… Хи-хи… Ну й смішний же ти був! Нічого. На вигляд – все, як  вони  звикли.   До  Паленке  вже   недалеко. Хороша зустріч нам забезпечена. А те, що ти сам убив ягуара…

- Кого, кого?

- Так   ця  кішка  зветься.   Не  перебивай!   Дуже   добре,   що   ти справився до того, як прилетіли їхні стріли.

Тут же на ходу  Базилева починає розповідати мені, що і як я маю робити  в  поселенні  цих людей. Як поводитись, чого вони від мене чекають,  що   можна,  а  що  ні  в  якому  разі  не  слід  робити.   Всі премудрості   та   дрібниці   чудово  вкладаються  в голові – мабуть, колись   мені   все   це   було   відомо.  Розмова  настільки довга, що встигаємо   вийти   на  окраїну  лісу.  На  величезній поляні – безліч споруд з каменю. І кінця-краю  їм  не видно. В поселенні страшенна метушня,  що  ще більше  посилюється, коли  люди  помічають  нас.  Згідно зі щойно отриманими настановами піднімаю  тіло  в  повітря і поважно  прямую  в бік центру – там видніються такі ж будівлі, як і    та,   де   притулилася  наша   літаюча   колиба.  Народ,  над  яким пролітаю,  падає ниць. Знову чути крики:

- Кукулькан! Кукулькан!

І  ще  якісь  слова.  Біда,  що  мову  цю  так  і не можу пригадати. Нічого,   премудра   нею   користується,   як   рідною.   Ніби   й   так зрозуміло – це  слова  поклоніння. Я  ж тут «в боги вибився». Перед центральною    пірамідою    (найвищою   у   всьому  поселенні)  вже зібрався чималий людський натовп. Всі на колінах, і голови схилені  до землі. Між пірамідою та натовпом складені  дари – так  розумію, що  для  мене.  Прикраси  з  блискучого  металу,  яскравих  пір’їн та дорогоцінних   каменів,  горщики  з  рідиною, широкі тарелі з їжею, якісь  зовсім  незрозумілі  речі.  Добре  мене зустрічають! Злітаю на вершину   піраміди   і   стаю   там,  піднявши  руки  вгору. Піднімаю обличчя до неба і викрикую :

- Чаки!!!

Базилева  вже,   мабуть,  встигла   щось   начаклувати,   бо  слово звучить     голосно,     як     удар    грому.    Повагом   повертаюсь   в протилежний бік і ще раз в тій же позі гукаю :

- Чаки!!!

Теж  саме  повторюю, повернувшись  направо  і потім наліво. Не встигає  стихнути  останній   вигук,   як  небо  з  усіх  боків починає затягуватись темно-сизими  густими хмарами – Базилева чітко  знає свою   справу.   Хмари   ховають   сонце,  й  наступає  напівтемрява. Починає  періщити  дощ.  На  очах  піднімаються  верхівки  рослин. Люди простягаються ниць. Через якийсь час відриваються від землі і, стоячи на колінах, кричать:

- Кукулькан! Чаки! Чаки! Кукулькан!

І все перекриває :

- Тлолак!!!

Поважно   злітаю   в  повітря  і,   виконавши  красивий  розворот, влітаю  в  отвір, розміщений трохи нижче площадки, на якій щойно стояв.

Злива  не  вщухає, Вигуки  теж. Лише  набагато пізніше дощ стає меншим.  Людський  гомін  на  цей  час  теж  стихає.  Я здогадуюся, чому  –  з’явилася  премудра  з  тими  мисливцями, що бачили нас у лісі.  Базилева  має пояснити причину моєї появи та умовити людей допомогти нам. Місцеві  на  пропозицію  погоджуються  не відразу, хоч торгівля з тими – іншими  - й не припиняється, та все-таки вони вороги.

Дощ    припиняється    аж    вночі.   Премудра    заходить  в  храм піраміди.

- Ну, Касиль, тепер маємо трохи почекати.

- Умовила?

- Так. Не  відразу вожді погодилися. Основним аргументом стало те, що кішку ти вбив саме тим ножем.

- І коли рушаємо далі?

_______________

Чаки – духи вітрів

Тлолак – бог дощу, добробуту

 

 

- Через  тиждень.   Хлопці   мають  піти   в  ліс, забрати ножі з-під піраміди та пройти майже весь шлях до Тенотчитлану.

- Куди?

- Та звикай уже до місцевих назв! Ти ж там був, і не раз.

- Я ж…

- Ай!  Забула…  Ти   ж   поводишся  так,  наче   все  пам’ятаєш… Коротше,   їм   потрібно   пів   двадцятка   днів,   щоб  добратися  до головного  міста  тольтеків  –  так  називається  плем’я. А потім і ми полетимо  туди. На  ліжнику. Тольтеки  теж  вважають тебе за бога. Тільки величають інакше, майже так, як звикли іменувати ми.

- Як?

- Кетсалькоатль. Правда, співзвучно з «Касиль»?

Цієї  ж  ночі,  захопивши  принесені  дари,  повертаємось  до лісу. Заходимо  трохи   далі,  -  в   глушину  –  бажано,  щоб  ніхто  нас не бачив.  Базилева  бідкається, що  я  не допоміг їй з дощем – тоді  він падав би щонайменше кілька днів. Мене пронизує  думка – значить,  я  теж умів  робити  щось  дивне.  Цікаво,  чи  зможу я пригадати й це своє вміння. Здається, воно не завадило б.

 

 

Жити в цьому жаркому вологому лісі не важко. Особливо, коли тебе  вважають  богом. Кожного  вечора  під  підніжжя  піраміди, на яку ми опустились, місцеві  жителі  приносять  жертвенні  дари. Ми вдячні  їм за це – адже прибули сюди для вирішення не тільки своїх проблем. Те, що  загрожує  нам, – біда  для  всіх. З такими щедрими дарами  можна  жити,  ні  про  що  не турбуючись. Та не така в мене натура.  Бездіяльність   –   це   не   моє.  Щоб   згаяти   час,   полюю. Дичини  в  цьому  глухому  лісі  вистачає. Небезпек теж. З ягуарами для мене боротися не так уже й важко. Але досить цікаво. Особливо якщо  не «прискорюватись». Втім, найбільшу небезпеку становлять маленькі кольорові зміючки. Премудра каже, що вони дуже отруйні –  однієї   краплини   отрути  вистачить  щоб  убити  кілька  чоловік. Змії дуже спритні, нападають зненацька. Але завжди рятує відчуття небезпеки.  Та   й   ще   одне: маленькі  отруйні  створіння першими ніколи не нападають. Хіба що їх потривожити.

_____________

Тенотчитлан – місто племені ацтеків

Щоб  місцеві  не бачили, як ми живемо (бо могли б замислитись –що ж це буття  богів таке схоже до людського?), довелося втекти в найвіддаленішу  піраміду  –   у  непрохідні  зарості  чагарника.    Ця будівля,  мабуть,  найстарша  тут,  бо   наполовину   зруйнована  і  її майже неможливо знайти , коли не знаєш точно, де шукати.

Десять   днів,  перепрошую  –  півдвадцятка  (тут  так  рахують) проходять доволі швидко. Крім полювання та нічних прогулянок за пожертвуваннями, займаюся відновленням  своїх  знань.   Премудра повністю,   до   дрібниць,   розпланувала   всі  дії  в гостях у сусідів. Нарешті вночі вирушаємо. Витягнувши з-під  начепленого  на  мене пір’я   ліжник,   відчуваю,   що   здатність   до  польоту начебто й не покинула мене. Премудра уважно дивиться мені в очі.

- Хіба ліжник не основне?

- Аж  ніяк.  Ти  раніше  непогано  тримався  в  повітрі  та   досить швидко  і   вправно   літав.  Ліжник  –  страховка і навчальний засіб. Головне – напій.

- І кожна людина змогла б літати?

- Звісно, ні. Але ти не звичайна людина.

- Тобто? Що, я справді – бог?

- Розмріявся! Ні! Але в тебе  є здібності твоїх батьків.

- А що такого особливого в них?

- Мати   твоя   –   дочка    мого    племені.   А   батько   –   один   з найсильніших   мольфарів,   яких    я   знала.  Тому  в  тобі  й  багато незвичайного.  Можливо,  й  таке, про  що навіть  я  не  здогадуюся. Отож ти – наша зброя. І, здається, непогана. Досить теревенити – пора вирушати.

Знову  подорожуємо густим дивовижним лісом. Раптом Базилева зупиняє мене :

- Почекай-но.

- Що таке?

- Я, здається, щось  побачила. Ану, давай  звернемо зі  стежки на кілька кроків – і починає продиратися через зелений чагарник.

- Овва! Отже воно й тут росте!

- Що знайшли?

- Дивись, Касилю, – Базилева  показує  мені  гілочку  з широкими листками  та  невеличкими  зігнутими, як  котячі пазурі, колючками біля черешка. – Ця рослинка поставила тебе  на  ноги. У нас вона не росте.  І  взагалі,  дуже  рідкісна.  Мусимо  затриматись – я не можу дозволити  собі  втратити  нагоду  поповнити  запаси. На ній якраз є кілька  пагонів,  які  можна  забрати. Це недовго. Одне мене дивує – здобували  ці  безцінні  ліки завжди в зовсім іншому місці, набагато південніше – у високих горах.

Премудра  обережно  відламує  кілька  гілочок  і ховає в торбу. З дуже задоволеним виглядом киває:

- Повертаймося на стежку.

Сонце вже доволі високо, коли доходимо до кінця лісу.

- Маєш,   голубе,  полетіти  он  за  ті  пагорби,  -  тицяє   пальцем премудра.  –  Завтра,  під  вечір,  коли  сонце  буде  за  два  лікті  від  обрію.   Не   дивуйся   –   побачиш    дивне   місто. Летіти  маєш  так  високо, щоб  тебе  не  зміг  ніхто  побачити. Опустишся  аж в центрі міста. Зрозумів?

- А до того?

- Сховайся  тут.  Плакати  саменький  не  будеш?  –  Кепкує.  – Я маю приєднатися до наших послів з товаром. Вони мали  б  уже теж підійти сюди. До зустрічі. Ще раз прошу – нічому не дивуйся і роби те, що підкаже серце.

Премудра  виходить  з-поміж  дерев.   Висока  трава  закриває  її вище     пояса.     Самотня     фігура     повільно,    але    невблаганно віддаляється.  Провівши  поглядом  Базилеву, оглядаюсь у пошуках схованки. Помічаю неподалік дерево з густою  кроною. От  і  добре. Зненацька  чую  якісь  крики  в тім боці, куди пішла моя супутниця. Визирнувши  з  чагарника,  заспокоююсь  –  трохи   далі  на   узліссі вона  зустрілася  з  нашими   друзями.  Після короткої розмови вони продовжують  подорож  вже  разом, у тому ж напрямку, куди я маю завтра  летіти.  Коли  вони   зникають за пагорбами, вирішую загодя знайти    місце   для   нічлігу.   Повертаюсь  до  того  ж   дерева,   що запримітив. Забравшись на нього знаходжу  доволі  зручне  для  сну розгалуження  великих гілляк. Нічого кращого я, мабуть, не знайду. Їсти є що – плоди в цьому лісі на смак мені подобаються.

У   вказаний  час  піднімаюсь  у  повітря.  Наскільки  дивовижне відчуття вільного  польоту! Мимоволі  починаю  заздрити  комахам та  птахам,  які  можуть  літати  без  усякого  зілля  та  магії. Висота, думаю,   достатня   –  якщо   я  розрізняю  на  землі  лише  більші  за дерева   предмети,  то  і  мене  знизу  навряд  чи  хтось  побачить. За пагорбами помічаю  велике озеро з  дивною плямою посеред води – островом,   мабуть.  Ого!  Підлетівши   поближче,   бачу,  що  це  не просто   острів,  а  величезне   поселення   посеред   озера  –  місто з  вулицями, будинками, і все тими  ж  ступінчастими  пірамідами. На  центральній  площі – юрба. Долетівши  туди,  починаю  опускатись. Посеред  натовпу  вирізняється   відособлена   групка  людей – наші знайомі  з  премудрою.   Навіть   на    відстані   видно,   що  розмова складається  трохи  не  в  тому  руслі,  що  хотілось  би. І тут натовп помічає мене. Я вже  опустився достатньо,  щоб  розрізнити  вирази  облич  –  здивування,  повага  та  страх.  Народ  на  мить  завмирає і падає  навколішки.  Поважно  опускаюсь  посеред  натовпу  – тиша. Підхожу  до  групки   наших  послів  і  кладу  долоні  на  схилені  до землі голови Базилевої та одного з тубільців. Постоявши так хвилю, підхожу до розкладених поряд  викуваних  мною  ж  ножів. Взявши  по  чепілику  в  руки,  наближаюся до господарів  міста. Кладу ножі перед  ними  і  опускаю  долоні  на  голови  двох  найближчих, наче благословляючи.   Після   цього  знову  піднімаюсь  у  повітря,  щоб повернутися  до  місця  ночівлі . Біля  пагорбів  мало  не  падаю  від  несподіванки – чую  голос  премудрої.  Але  не ззовні – в голові.

- Молодець,  Касилю!  Не  бійся – я розмовляю з тобою подумки. Ти  мені  відповісти  не  зможеш,  але  я буду відчувати, що з тобою діється. Все вдалося – завдяки твоїй появі  тольтеки прийняли ножі. Наших  друзів  відпускають  додому  з  товаром  на  обмін. А завтра вдосвіта  на  Зміїній  горі відбудеться обряд жертвоприношення. Ти повинен  там  з’явитися – ти  ж  бог  ранкової зорі. Мені не вдасться бути    присутньою  –  лише    люди    цього    племені   можуть   там перебувати.  Тому  спробую  допомогти  тобі  на  відстані.   Уважно спостерігай  за  дійством  і  без потреби не втручайся. Було б добре, щоб ти й заночував поблизу. І не показуйся завчасно.

Так.  Що  ж,  ніхто  й  не  обіцяв,  що  буде  легко.  Вже в темряві поблизу вершини гори знаходжу більш-менш пристойне  місце  для сну.

Прокидаюся  ще  до сходу  сонця  від  звуків,  що наближаються. Барабани   та   якісь   сурми.   З   боку  плаваючого  міста  рухається процесія.   Барвистий   одяг    добре   видно  з-поміж   дерев.   Люди прямують  до вершини. Там – поляна, досить  велика, щоб вмістити кілька  сотень  тубільців. Посередині – кам’яний  стовп.  Різьблений  чорний   велетенський   камінь   зображує   істоту,   дуже   схожу на людину. Лише непропорційно збільшені очі прямокутної  форми  та  відкритий   рот   зі   стиснутими   широкими   зубами.  Руки  й  ноги навпаки дуже малі. Фігура повернута до сонця так, що посеред очей виблискують  червоним  вогнем  видовбані  та гладко  відшліфовані ямки  –  зіниці.  Прибулі розміщуються навколішки навколо стовпа, створивши  біля  нього  вільне місце. В мені починає зароджуватися відчуття   тривоги   перед   тим,   що   має   зараз   відбутися.  Кілька туземців   у   найбільш   барвистому   одязі,   прикрашеному  пір’ям, шикуються навкруг кам’яного ідола. Обличчя їхні закриті  гидкими  масками.  Барабани відбивають ритм – так б’ється серце загнаної на  полюванні  дичини.  Музика  жахлива – навіює  сум і розпач. Краєм ока помічаю, як десь з глибини  натовпу  ще  кілька  туземців, теж у барвистому  одязі  та  масках,  ведуть  до  стовпа зовсім голих дітей. Четверо  хлопчиків  і  стільки  ж  дівчаток. На  вигляд  їм  по п’ять – сім років. Діти, похитуючись, інстинктивно перебирають ногами.  В  очах  малюків не помічаю ні краплини свідомості, їх хода настільки нетверда,   що   без  підтримки   своїх  поводирів  вони  б  попадали. Здається, їх чимось обпоїли. Натовп притихає. Барабани  б’ють  все гучніше  й  гучніше – аж  мороз  іде  по шкірі. Цікаво, як почувають себе ті, хто стоїть на колінах перед чорним обеліском? Ось діти уже вишикувані навколо каменя. По черзі: хлопчик,  дівчинка,  хлопчик,  дівчинка.  Кожного  підтримує  поводир.  Ті  ж,  що  чекали  на них, беруть в  руку ножі, отримані вчора  від  нас. На фоні наростаючого барабанного  бою ці восьмеро починають  хором  щось  вигукувати.   Виходить  якийсь  жахливий  спів.  Сонце,  визирнувши  з-за обрію, затримується,   наче   не   хоче   підніматись   у   небо.   Поляна    ще залишається   у  ранкових  сутінках.  Повітря  наповнюється  майже  матеріальним   передчуттям   чогось   жахливого…  Барабанний  бій уже настільки гучний, що кожен удар немов  розривається в голові. Люди  в  масках  підходять  впритул до дітей. Короткий  різкий  рух  рукою.   Вісім  ножів   одночасно  пропорюють  животи. Віддані  на  заклання стоять, наче  нічого й не сталося – вони  справді  в  трансі. Земля  навколо  ідола  починає  червоніти від крові. Вільною рукою кожен   з   жерців  виймає  з  відкритого  живота   кишки  жертви  та чіпляє  їх  на  чорний  стовп,  переплутуючи  між собою. Помічники  підтримують  бідолах. Тепер  в  трансі уже весь натовп, що зібрався на    таїнство.   Обличчя    дітей     швидко    бліднуть,   очі    все    ж залишаються   відкритими.   Повільно   рухаються,  важко  дихаючи маленькі  груди.  Пульсуючими  тоненькими  струмочками  бризкає яскраво-червона  кров  з  розрізаної  плоті.  В  повітрі  поширюється нудотний   солодкавий   запах.  Гримлять  барабани.  Очі  присутніх склянні… Четверо з жерців опускаються біля жертв на одне коліно. Ще  один  рух  ножем  –  і  в  лівій руці кожного опиняються ознаки належності   жертв   до  чоловічої  статі.  Інші  жерці,  прийнявши  в свої  руки,  розчавлюють їх в розпанаханих животах своїх «ягнят». І майже  відразу  всі  разом  встромляють  ножі  в  груди приречених. Зробивши   широкий   розріз   витягують   маленькі   серця,  що   ще намагаються    битись.    Сонце,    здається,    повертається    назад – згущується    темрява.    Лише    ідол    світиться   темно-фіолетовим світлом.    Наче   зачеплені    розтягнутою   пружиною   дитячі   тіла прямують до кам’яного стовпа, залишивши видерті серця в долонях  своїх  мучителів. Короткий засліплюючий спалах і різьблена  брила  починає  всмоктувати  своєю поверхнею жертвоприношення…

Душно… Повітря застигло на місці… Всі завмерли…

Серед  чорного  неба  над  ідолом  з’являється світло-сірий диск – наче вир у безодню. Решта все завмерло, навіть барабанів не чути…

Здається, настав час втрутитись…

В мізки десь здалеку прориваються уривки слів:

-…силь, зроби… , …ідолу забрати все…

Кидаюсь до місця подій. Ніхто не встигає поворухнутись. Але до стовпа  мене  не  пускає якась невидима стіна. Що ж робити? Хутко оббігаю   жерців,  забираючи   з  рук  те,  що  залишилося від жертв. Кинувши  останнє  дитяче серце в тайстру, відчуваю, що якась сила відриває мене від землі і починає  теліпати в повітрі. А!.. Ще ніколи я…   А!..   так   не   падав…  А!.. Хапаюсь за людину в масці. В руці опиняється    мідний   ніж.   Незрима    сила    наче    трохи    слабне. Швиденько  відбираю  ще  один чепілик. О! Я  вже  можу  керувати  своїм тілом! Жбурляю одне лезо в  кам’яний стовп і тут же забираю наступний   ніж.   Ага!   Не   подобається!   Ще  раз! Після  третього  встромленого  в  обеліск  ножа  небо  світлішає  а сонце  продовжує  свій   шлях.   Натовп  ще  нерухомий.  Ідол  встиг  всмоктати   плоть жертв.  Зараз  він  не  чорний, а  темно-багряний.   Сонячні  промені  падають  на нього, і люди потрохи  починають  виходити з ступору. Уже досить добре чую голос Базилевої в голові:

- Молодець! Те, що не віддав, потрібно поховати. Ми…

Зненацька наче кінь копитом б’є в груди. Злітаю спиною вперед у небо і помічаю, як кам’яний стовп враз вкривається туманом. Через імлу здається, що ідол здвигнув плечима. Туман перетворюється на брудно-сірий пил і повільно опадає додолу. Не можу дихнути…

Знову пітьма.

- Касиль! Касиль!

Здається  темно  тому,  що  закриті  очі.  Відкриваю  їх. Сонце вже посеред неба. Все тіло болить. Базилева термосить мене:

- Встати можеш?

- Спробую зараз… Що то було?

- Справжній бій з тією гидотою. Але ти молодець – лише останній удар  пропустив.  Удар  уже  безсилої  люті. Та нема лиха без добра. Тим   поштовхом   тебе   викинуло   з   небезпечної   зони.   І   обряд залишився  незавершеним.  Правда,  тольтеки  того не знають. Вони думають, що  ти  хотів  забрати  жертву  собі,  а  інші боги прогнали тебе  за  це  звідси.  Те, що  ти летів спиною вперед, означає для них твоє повернення в далекому майбутньому.

Стоячи  на  ногах,  відчуваю,   як    гудуть   джмелі  в  голові.  Ліс похитується перед очима.

- Бе-е-е-е!…

- Зараза! Не було куди наблювати, лиш на мене? Чортяка!

Поки  Базилева  чистить  одяг  та  нагороджує  мене  «ласкавими» словами ліс перестає рухатись, шум в голові тихшає.

- Хочу пити…

- Кінської   сечі  напийся,   ведмідь   ригаючий!   –   але   дає   мені посудину з водою.

Роблю кілька ковтків і одразу ж почуваю себе значно краще.

- Вибачте, я ненавмисно…

- О! Хоч  пробачення  попросити  здогадався! Нічого… Добре, що живий залишився. –  Базилева вже встигла привести себе в порядок. – Ану,   постій  спокійно  трохи.  –  Закривши  очі,  починає  водити навколо   мене   долонями.   Обійшовши   навкруги  з  полегшенням зітхає:

- Здається,   все   в   порядку.   Маємо   негайно   повернутися    до  «нашої» піраміди.

- А це? – показую вісім сердець у тайстрі.

- Відлетимо  якнайдалі  від  чорного  стовпа  і  поховаємо  з  усіма почестями половину. Решта – на землях наших друзів.

От  дива  ж  є!  Повертаючись  додому  в  летючій  хатині не можу відігнати від себе неймовірне видовище. Вірніше, два дуже схожих. Тільки  кінцеві  результати  відрізняються. І не зрозуміло, чому так. Досі стоїть перед очима. Не встигли  кинути  останню грудку землі, як  щойно  насипана   могилка  наче  вибухнула,  викинувши  з  себе мабуть,  створену  з  чотирьох  сердець каменюку. Тільки на землях наших друзів це була велика темна брила у вигляді людської голови з    чіткими   рисами    обличчя.   А   перед   тим,   ближче  до   місця жертвоприношення   –   наче   різьблений    з    прозорого   гірського кришталю людський череп…

Роздуми перериває голос премудрої:

- Касиль, спиш? Прокинься!

- Не сплю. Щось сталося?

- Так. Потрапимо  з  вогню та в полум’я. Поки ми «відпочивали», шаркані, очевидно, щось відчули. І заворушилися. Потужний напад закінчився чи не найгіршим…

- Тобто?

- Вони взяли в полон…

- Кого? Здається ж, раніше живим нікого не залишали.

- Бо  вас,  людей,  їм  і  не  потрібно  живих.  Взяли  одну  з  нас… Мусимо  визволити,  бо  буде  біда.  Вона  наймолодша і найслабша серед  нас. Може  не  витримати. Тоді  вони витягнуть з неї частину душі і стануть набагато ближчими до своєї мети.

- Скільки нам ще добиратися?

- Скоро  будемо  на  місці. Але  ті гади перелетіли через гори. Ми удвох  не  впораємося  з  ними.  Тому   маємо  приєднатися  до   всіх інших і спробувати якось подолати хребет. І якнайшвидше…

Ще  затемна  приземляємо  колибу  на  поляні.  І майже відразу ж вирушаємо  далі.  Базилева  лише  кидає на середину ліжника повну тайстру і вказує рукою напрямок на південний схід.

Сонце  золотить верхівки смерек над військом, що вишикувалось перед хребтом. Далі  дороги  немає. А перебратись через гори вкрай необхідно. Лиш  опускаємось  на  землю,  як  премудру  обступають кілька  чоловіків  різного  віку. З  того, що  жоден з них немає зброї, ясно – мольфари. За якийсь час баба кличе мене до гурту:

- У тебе зберігся хоча б один ніж? З тих, що відібрав біля каменя?

- Є аж два.

- Чудово!  Клади  їх  навхрест он там, – показує  більш-менш рівну ділянку землі неподалік. – Зараз будеш танцювати з хлопцями.

Виконую  наказ. Базилева  виймає  з  тайстри якесь зілля і вкриває ним    леза,   з  яких   ще   не   витерта   кров  жертв. Трохи   віддалік розпалюють  ватру.  Один  з  мольфарів – високий,  худий  мовчун – підходить  разом  з  бабою  до  багаття.  Змах  руки  –  і  полум’я від якогось     порошку    на    мить    змінює    колір.    Трохи    віддалік розташувалося  трійко музик. Спочатку  тихо, а  згодом все гучніше починає    лунати    ритмічна     мелодія.    Одинадцять     мольфарів, поклавши руки один  одному  на плечі, разом  зі   мною  утворюють  коло     над    ножами.    Повільно    прискорюючись,     чудернацьки перебираючи  ногами,  починаємо  рухатися  за  ходом  сонця. Гори пливуть  перед  очима. Коло набирає швидкості. Погляд періодично ловить  багаття  з  людьми  біля нього. Вони чимось  «заправляють»  вогонь.  Раптом  обоє  стають  на  ноги,  і  високий  мольфар рвучко викидає  долоні  у  бік  хребта.  Полум’я  спалахує  втричі   вищими язиками.    Швидкість    кола    вже    настільки     велика,    що     від несподіваного  могутнього  пориву  вітру  ми  котимося на землю. З боку  гір  лунає  страшенний  гуркіт. Повертаюсь у бік хребта і бачу там величезну  хмару  пилюки. Тиша. Полум’я згасло. Обидва ножі, що  раніше  лежали навхрест, ввіткнуті в землю по самі руків’я, хоч їх    ніхто    не   міг   зачепити.   Оглядаюсь   –  Базилева   підтримує мольфара,  що  з  блідим,  як  полотно,  обличчям сповзає на землю. Кидаюсь їй  на допомогу. Вхопивши  чоловіка  під  руки, дивлюся в нерухомі очі:

- Живий?

- Так. Все добре…

Разом з бабою обережно опускаємо довготелесого на траву. Поки премудра   відпоює   бідолаху,    оглядаюся    на   хлопців,   з  якими танцював   аркан.  З   ними  теж   все  в  порядку,  лише  стривожено  дивляться в наш бік. Пилюка над горами повільно осідає, і у  воїнів, що стоять трохи віддалік, з  грудей виривається зчудований вигук – між горами утворилась дорога:

- Молодець, Німча!

Іво вказує барткою на прохід:

- Вперед, хлопці! Не гаймо часу!

Через   дві   години   швидкого  (наскільки  це  можливо  в  горах) маршу розвідники повертаються: знайшли денний табір ворога – не люблять    шаркані    сонячне    світло.   В   тіні   глибокої   ущелини заховалися  розбишаки   від  усього  світу.   Вихід  звідти,  здається,  тільки   один.   Влаштовуємо    там    засаду.    Решта    з    мотузами збираються на скелі – нападатимемо з усіх  боків  одночасно.  Мене Базилева теж посилає вгору:

- Тільки  не  пробуй  злетіти – відчують, і  тоді все пропаде. Лише коли  розпочнеться  бій  маєш  вхопити  бранку  –  вона  загорнута в подібний до нашого ліжник – і летіти  геть. Зробити  то  треба  дуже швидко, бо її пильнують. Але під час катавасії увага  сторожів  буде відвернута.   Знаком  буде  совиний  крик.  Будь  готовий  до  бою  у повітрі.

Добре, що  ми  з  Іво не гаяли часу – на скелю я забрався одним із перших.   Хлопці   закріпили    мотузи  і   опустили   вільні   кінці   в розщелину.  Дуже  обережно,  намагаючись  не  шуміти, починають спускатися. На жаль, додолу в повній тиші добратися не  вдається – з-під  ноги  одного  з  парубків  вивалюється великий камінь. Добре, що до землі вже  не  далеко. Хлопці  зістрибують  униз і з топорами кидаються на потривоженого  ворога. Ті теж не ликом шиті. Але ж і гидкі в них мармизи! Добре, що наших набагато більше, бо шаркані – добрі   вояки:   двійко   хлопців   уже   лежать  на   землі, стікаючи кров’ю.     Серед     гармидеру    помічаю     трьох     гадів     поблизу прив’язаного    до    дрина   великого   тюка.  Певно,  це  і  є  бранка. Шулікою  кидаюсь  вниз  і,  вхопивши  в  оберемок  ліжник разом із палицею,  хутко  злітаю.  І відразу ж повітря навколо мене гусне від стріл   –   гади    кинулись   у   погоню.   Молодці    лучники  –  двох  переслідувачів  обтикали  так,  що  ті вже падають на землю.

- Давай  сюди! – Оглядаюсь  на  оклик: збоку на ліжнику підлітає Базилева.

- Обережно, ззаду!

Наосліп  кидаю  за  спину  один  із  ножів. Спалах. Видно, вцілив. Опускаю  ношу  біля  ніг  премудрої  та  оглядаюся – наближаються чотири  шаркані. В одного швидко метаю ніж, що залишився. Знову спалах.  Гад  просто  щезає,  зіткнувшись  із  лезом  ножа.  Правда, і зброї   катма.   Ще   одного   прикрашають   стрілами,   наче  пір’ям, лучники. А що ж робити з рештою – я ж без зброї?!

- Тримай!  –  премудра  подає   мені   дрин,  до  якого  щойно  був прив’язаний тюк з бранкою.

- На!   –   заштовхую    кінець   палиці    просто   в   око   гаду,  що наблизився майже  впритул. Той, завалившись  на  бік, паде додолу, мало  не  висмикуючи  з  рук  мою  нову  зброю. Я  не втримуюсь на ліжнику.   Четвертий   змій  відлітає   трохи   вбік.   Ага!  Йому   йде підкріплення  знизу  –  ще  два! Та й здоровенні ж! Що ж, найкраща оборона – напад! Кидаю  погляд  на премудру і отримую схвальний кивок.  Далі  лечу назустріч ворогам  з  палицею  наперевіс. Обидва відразу  ж  хапаються  зубами  за  дрин.  Третьому  вже не до бійки: лучники таки молодці!

- Лови!  –  премудра   кидає   мені   торбинку.  Зубами  розв’язую зашморг і висипаю порошок з  неї  гадам  прямісінько  в  ніздрі. Очі  з вузькими прорізами зіниць  майже відразу гаснуть і закриваються. Щелепи   слабнуть.   Видерши   дрин,   знову   проштрикую   голови шарканям.  Очі  –  чи  не  найуразливіше  їхнє місце. Повертаюся до ліжника.    Премудра    вже    майже    біля    землі.    Не    встигаємо приземлитись, як лунає:

- Перемога!!!

З-за скелі вибігає у пошматованому одязі Іво :

- Все, жодного живого не залишили!

- До   вечора   маємо   час,  щоб   дістатися   безпечного    місця, – говорить премудра. – Лишаємо кілька  хлопців, щоб  прибрали  тут. Всі решта – гайда назад, за хребет. Касиль, дрин не  викидай.  Після всього, що з ним відбулося, це вже не простий патик.

Окинувши  оком  зброю, що ще недавно так добре мені служила, виявляю,  що  зуби  шарканів  залишили  на  ній  візерунок. Дивний, незвичний, незрозумілий. Наче не надгризений, а вирізаний  умілим майстром. Лише, мабуть, чи п’яним, чи  дуже  дивакуватим. Палиця поступово  стає  гарячою  у руках, і коли вже хочеться пожбурити її геть, раптом холоне. Тут же візерунок, залишений зубами темніє.

- Що з бранкою?

- Дайте  трохи  часу. Просто так ці вузли розв’язувати не можна. Потрібна  повна  тиша  і  трохи  трав. Зробимо це вже за хребтом. У більш безпечному місці.

 

 

Не бачу нічого, крім блакитних, як небо, очей. Здається, все нав-коло зупинилось…

- Дайся  вбік! – чіпляє мене ліктем премудра, проходячи поруч, і тим самим  виводить з напівсну, в який увігнав мене вигляд бранки. Це  –  те  моє  сновидіння.  Зараз  уже  вона лежить без сил на траві. Повільно   здіймаються   груди,   наповнюючи  легені  життєдайним гірським  повітрям.  Погляд  уже осмислений, але красуня ще надто квола, щоб рухатися. Базилева схиляється до неї з горнятком у руці. Зробивши  кілька  ковтків,  голубоока  щось шепоче. Перемудра так само  тихо  відповідає. Навіть збоку помітно, що дівчина не згідна з бабиною   думкою  –  розмова,   попри  немічність  красуні  набирає характеру   суперечки.  Зрештою,  Базилева   махає   рукою,   певно, все-таки погоджуючись з молодшою. Повертається і каже мені:

- До вечора дійдемо до долини. Там заночуємо на хуторі. Летіти з нею  ми  не  можемо – шаркані  виловлять  нас у повітрі. До поляни, якщо все буде добре, дістатися зможемо  завтра  під  вечір. До  того часу ти та Іво мусите  бути  напоготові, особливо  вночі. Тому зараз хлопці  будуть  нести не лише її, а й вас. А щоб ви могли виспатися, знову доведеться випити відвару пейоте.

- Чого?

- Того, що ти вже пив.

 

Ніч  ділимо з Іво пополам. Базилева не дуже хвилюється – місяць уповні, а  в  такі  ночі  гади  не  люблять виповзати. Та зараз від них можна  чекати  всього.   Проте  до  ранку  нічого  не  відбувається – мольфари   не  марно  трудилися,  замітаючи  наші  сліди.   Шаркані просто не змогли нас знайти. Зі сходом сонця рушаємо далі. Мене з Іво знову змушують спати. Лише на цей раз зілля премудра пити не дає – хоче, щоб у разі  необхідності у будь-яку мить ми могли стати до бою, бо йти доведеться небезпечними місцями.

Прокидаюся  надвечір  вже  майже  вдома  –  пригод  по дорозі не було.

- Касиль, Іво – підете з нами на поляну, – заявляє Базилева.

Ночувати доводиться в копиці сіна.

Наступного  дня   премудра    відпускає     Іво.   Мені   ж   наказує спорудити    поблизу   колиби   курінь  із  ялинових  лап.  Очевидно, тут потрібна моя присутність як охоронця. Сама ж щезає в сутінках сіней.

Під  вечір  з  колиби з’являється голубоока красуня. Поки я стою, як    паралітик,   наближається  впритул.  З  непорушності  виводить торкання ніжними пальчиками моєї долоні та тихе мелодійне:

- Дякую…

Спромагаюсь вичавити з себе:

- Я… – і все, далі – наче німий…

- Не кажи нічого… Все й так видно у твоїх очах…

І ще, через деякий час:

- Глянь  у   мої   очі  –  там  ти теж все побачиш. Я знаю – це у нас надовго, на віки… Але зараз мусимо відвернути лихо…

Відчуття безмежного щастя переривається появою Базилевої:

- Касиль, ледащо! Ти б хоч води приніс, чи що!

Ті  кілька  днів,  поки   блакитноока   набирається  сил,   здаються казкою.  Але  дуже  швидко  доводиться  повертатися до реальності. Повітруля   має   своє   завдання   у   цій   битві. Мене  ж  чекає інша

_________________

Пейоте – маленький мексиканський кактус, містить наркотичні речовини

 

частина роботи. Тому доводиться розлучатись.

Премудра пояснює суть наступної подорожі:

- На півдні є величезна пустеля. З’явилася вона дуже давно – ще тоді, коли  розпочалася  вся  ця війна. Власне, якби не опір, то, крім неї,  більше  нічого  б  і  не  залишилось.  Там  знаходиться  основне джерело  цієї  напасті.  Навіть відомо, де саме. Але, щоб закупорити його, нам потрібна допомога твого молодшого брата.

- Так він живий?!!

- Живий.   І   сестра   теж.   Ми,   повітрулі,   відчуваємо   смерть. Особливо тих, з  ким  добре  знайомі. Тільки їх ще потрібно знайти. Напрям  пошуків  я  теж  визначаю. Але більш точно сказати нічого не  можу.  Отже,  поки  моя прекрасна тезка ( її теж звуть Василина) продовжуватиме    підготовку    до    вирішального    бою    тут,   ми помандруємо на  пошуки  до Бгарат-Варші – краю  рахманів. Може, й  до  Шамбали  завітаємо,  звідти   вже  не  так  і  далеко  до   цього осередку вселенського розуму.

______________

Бгарат-Варша – так індуси самі звуть свій край

 

 

 

 

4.

 

Канва  переставляв  ноги,  не  звертаючи  найменшої  уваги на те, куди  потрапляють  ступні. Удача  відвернулася  від  нього. Власне, це  сталося  вже  досить  давно.  Просто саме тепер, зовсім недавно, покидаючи гру, він усвідомив це.

Кості…

Нещадна пристрасть до гри…

Не   заради  виграшу.  Ні.  Надзвичайно  захоплював  сам  процес. Незбагненність   комбінацій,   що   випадала  кожному  з  учасників, поведінка самих гравців, які щораз були  іншими, зовні несхожими, неординарними…   Та   насправді  вся  ця  так  звана  «краса  гри»  - величезний     обман     свідомості,    прірва,    покотившись   в   яку, повернутися до життя вже неможливо.

Але може він ще не геть пропащий? Адже все ж таки замислився  над  тим,  що  накоїв.  Похопився  відразу  ж  після  програшу,  а  не тоді,  коли  довелось  би   розраховуватися  сповна.  Сьогодні Канва програв  ті  останні  крихти,  що  ще  були  в  нього. Ні,  не  майно – його  в  нього  вже  давно  не  було. Лакшмі  відвернулася  від нього настільки,  що  горе-гравець  утратив  свободу. І не тільки свою, а й дружини та дворічного сина…

Раптом  щось  завадило  його  монотонному  крокуванню. Канва сіпнув    плечем,   звільнившись   від   «чогось»   –   його   зовсім  не цікавило,  що ж там затримало тіло, бо надто  вже  неспокійна  була  душа.  Втім,  а  чи   не  програв  він  і  її  за  ці  довгі  роки   азартної лихоманки?

«Тіло  без  душі»  зупинилося – шлях  заступила  людина. Звідки тут, посеред пустки, далеко від людей взявся цей молодий чоловік? Але  й  це  зараз  зовсім  не  цікавило  Канву.  І  тільки  коли  погляд гравця  майже  випадково  потрапив  у  чисті зелені очі незнайомця, щось наче перевернулось у сприйнятті всього світу.

- Чому?

Канва не відповів.

Незнайомець, дивлячись  прямо в зіниці гравця, знову неголосно промовив:

- Ти чиниш недобре…

- У  мене  немає  вибору… – Канва  навіть  не обурився, що хтось втручається в його особисті справи.

Зеленоокий  якось  мимохіть  заполонив  усю  свідомість  гравця. Ніколи раніше ніхто із знайомих йому людей не мав такого  впливу. Ще  змалечку  Канва  звик  все  вирішувати  сам  і  ні  до чиєї думки зазвичай не прислухався. Незнайомець же, незважаючи  на молодий вік,  легко  заполонив  увагу  непослуха.  Кілька  фраз  –  і   ось  уже обидва   чоловіки   ховаються   від   проливного   дощу  під  розлогу  крону  баньяна.  До  зустрічі  з  цим  молодиком   Канва  не  звертав  уваги,  що  простує  під  зливою.  Він  довірив  незнайомцю  все, що наболіло  на  душі.  Власне,  це  був  уже  навіть  не  біль  – останній  судомний   крик. Сидячи  в  позі  лотоса, обидва  чоловіки повільно, обдумуючи   кожне  слово,  розмовляли.   Бесіда  затяглася.  І  лише  коли раптово впала темрява, і, наче злякавшись її, припинився дощ,  обмін   думками  припинився.  Обидва  підвелися,  щоб розійтися  в різні боки. Зробивши кілька кроків Канва похопився і, обернувшись спитав:

- Як звуть тебе, просвітлений?

- Тут  –  Сіддхартха…  Чоловік   і   жінка,  що   дали  мені  життя, називали Раманом, Рамою.    Зрештою, для тебе це зараз не головне. Іди  і  спробуй  виправити  те,  що  сталося.  В першу чергу – у  собі самому…

 

Трохи  згодом   Рама  розповів  про  цю  зустріч  своїй  молодшій сестрі Сіді.

- Тут є певна закономірність.

- У чому, Сідо?

- Це  ж  не перша людина, заглянувши в яку, ти зустрівся з сірою байдужістю до життя та ненавистю до всього доброго?

- Таких зустрічей було немало…

- А  те,  що  останнім  часом  таких  людей, що «випали з життя», стає все більше й більше, тобі нічого не говорить?

- Останнім часом ми знаходимось на більш заселених місцях.

- Ні,   Рамо.   Хоч  людей  тут  дійсно  живе  більше,  ніж  там,  на півночі. Суть  не в тому. Ти ж помітив, що до такого стану кожного доводить щось  чи хтось. І це «щось» харчується внутрішнім світом

______________

Сіддхартха – Гаутама, Будда, Просвітлений – один з богів у буддизм

 

 

цих  нещасних,  забирає  його  собі.  Іноді  майже  повністю,  іноді – частково. Як у цьому випадку, наприклад.

- Сподіваюся, мені вдалося повернути його.

- Якщо  ти  бачив,  що  він  тільки «надкушений», а не «з’їдений» повністю, то так. Згадай краще те, що розповідав нам Крішна.

- Про своїх братів і сестер?

- Ні, про їхню зниклу з лиця землі державу – Ат-ленд.

- Ти вважаєш, що загроза повернулася?

- Вона   нікуди   не   зникала.   І,  мабуть,   не  зникне,  якщо  її не подолати.

- Але ж, здається, асури покінчили з цим.

- Очевидно, ні. Це  була  лише  тимчасова  перемога. Адже обидві сторони зазнали надзвичайно важких втрат – атланти згубили  свою цивілізацію, а  «пожирач  життя»  настільки ослаб, що здалося, наче він вже не існує.

- Справді,  на  місці  колишньої  могутньої  держави  –  величезна пустеля. І  лише  деякі, найобережніші  чи найбоягузливіші, а може, наймудріші – не нам судити – залишилися  живими. І  хоч  знайшли собі    пристанище   в   Шамбалі,  вже  напевно  ніколи  не   зможуть повернути колишню цивілізацію.

- Отже, знову потрібно боротися.

- Так. Все життя – боротьба. А ця – за існування всього сущого.

- Потрібно знову знайти Крішну та його рудоволосого брата.

- Непогано було б зустрітися з ними всіма…

 

 

 

Сидячи   на  м’якій  подушці  в  зручному   різьбленому   кріслі   з сандалового  дерева,  раджа  мовчки  споглядав  дві постаті посеред вимощеної  червоними та чорними квадратами  підлоги просторого залу.  Щойно  їх  привели  сюди  кшатрії,  які  одразу  ж  покинувли приміщення,      виконуючи      наказ,      відданий      одним      лише малопомітним   рухом   кисті  можновладця.  «Гості»  теж  мовчали. Раджа  розмірковував:  « З  вигляду  ці  двоє – наче  й місцеві. Лише світліше  забарвлення  шкіри  натякає, що  не  корінні  ці  люди  для  тутешніх   місць.  Та ще рухи, особливо  молодшого, теж  не  зовсім

_______________

Крішна –  земне,   найближче  до  людей  втіленя  (аватара)  верховного  бога  буддиського пантеону Вішну

 

характерні  для  жителя  Бхарат-варші.  Якась  незвична  легкість   у кожному  кроці,  навіть  у  старшого  (чи старшої?). Та й вік, на око, надто  похилий  –  рідко  хто  проживає  стільки  у  цьому  вологому жаркому   кліматі.»   Та   крім  цієї  незвичності,  ні  в  чому іншому звинувачувати цих людей не було підстав. Раджі  спало  на думку: а чи  не  сіддги  вони?  Та  тут  же  й  відкинув припущення – скоріше  відлюдники.   Можливо,   й   це   не   вірно   –  адже  подорожували. людними  місцями  і  нічого  мирського,  наскільки  було відомо, не цуралися. Зрештою промовив :

- Ну, говоріть.

- О могутній раджа, опора сніжних вершин Гімалаїв, в чому наша провина  перед  тобою? – почала старша. Тепер уже було остаточно ясно,   що  це  жінка   похилого  віку.  –  Невже  скромні  подорожні можуть створювати хоч якусь незручність для твоєї величності?

- Спершу не завадило б довідатися, хто ж ви такі насправді.

- Благородний Парджані, ми – прочани, мандруємо здалеку. Мета нашої подорожі – зустрітися з Просвітленим.

- І шукаєте ви його саме на цій території?

- Шлях  наш  лежить  на  південь,  а  те, що йдемо по землях твоєї величності – то воля провидіння.

- Куди ж лежить ваш путь?

- На Ланку.

- І ви гадаєте, що Будда там?

- Це   повідали   нам   брахмани,  з   якими   доля  подарувала  нам зустрічі на нашому шляху.

- Змушений     розчарувати    вас.   До   мене   дійшли   чутки,   що Просвітлений вже давно не на Ланці, а біля підніжжя гір.

- Можливо, то лише чутки. Бо, крім слів брахманів, нас веде ще й власне чуття.

- Гаразд.    Що   змусить   мене   повірити   вам?   Можливо,   ви – шпигуни  ворога? Чи  того  гірше – слуги Равани? Адже, крім одягу та  мови,  нічого  більше  не  вказує  на  вашу належність до нашого світу.  До  речі:  з  вигляду  ви  не місцеві, а чомусь так добре вмієте розмовляти нашою мовою.

_____________

Равана – головний,  найсильніший  ракшас  (нічний демон-м’ясоїд, міфічний  ворог людей)

 

- Умію  лише  я. І тільки  завдяки  тому,  що  колись давно кілька років  прожила  в  товаристві  двох  жінок, народжених у цих краях. Супутник     же     мій     тільки     дещо    розуміє   та    знає    кілька найнеобхідніших   слів.   Між   собою   ми   балакаємо   рідною  нам мовою.

- Це  трохи  змінює  мій  погляд. Але  тоді  наступне  запитання – звідки ж ви тоді? Де народились? Як зветься ваша батьківщина?

- Рідний наш рай знаходиться не близько звідси. Дуже далеко на захід  і  трохи на північ. За багатьма морями та гірськими хребтами. Правда,  жоден  із   них   не   такий   величний,   як  тут.  Це ще одна причина,  з  якої  ми  не  можемо бути ворогами цій землі. І на щодо Равани  теж   можете  заспокоїтись  –  харчуємося  ми  в  основному рослинною їжею.

- Ви могли прикидатися.

- Ні, адже  і  вдень  спілкуємося  з  людьми, а жоден із людського роду не піде добровільно служити демонам.

- Чого ж ви хочете, мандрівники?

- Лише одного – дозволу пройти вашими землями до нашої мети.

- Ви зможете це зробити. Лише буде одна умова: розповісти мені про  ті  краї,  якими  подорожували.  Не  думаю,  що це затримає вас надовго.  Та  й  зустріч  із  Буддою  все  одно відбудеться лише тоді, коли   це   визначено   долею.   Отже,   затримка   не   повинна  бути шкідливою – всьому свій час.

- Згодна. Але  ми  повинні  весь  час  знаходитись  поблизу вашої милості,  чи  можемо  відлучатися?  Адже  розповідь  займе не один вечір.

- Дозволяю   вільно  ходити  куди  забажаєте.  Лише  коли  сонце почне схилятися до заходу – прошу сюди.

Раджа не хотів відпускати подорожніх надто далеко без нагляду:  все-таки чужинці…

Вимушена  зупинка   не   засмутила  ні  Касиля,  ні  Премудру   – насправді їхній шлях лише спрямований був у бік острова. Де  зараз перебували   люди,   котрих    необхідно    знайти,    до    цього  часу достеменно    не   було    відомо.   Між    тим,    Базилева   виявилась красномовною     оповідницею    –     кілька     вечірніх     розповідей передавалися    з    уст    в     уста     і     обростали        подробицями, перетворюючись у сотні казок.

Для   себе  подорожні  теж   з’ясували   дещо   корисне.   Поміж простим  людом, з яким вони спілкувалися вдень, ходили чутки про молодого   мудреця,   що   з’явився   недавно   на   східній     окраїні князівства  –  у   найбільш   глухих   місцях.   Один   чоловік   навіть  запевняв, що хтось  із  його родичів був нещодавно навернутий ним до праведності, хоч до того був закінченим гравцем-невдахою.

 

 

Жовтогаряче сонце яскраво освітлювало пустку. Гола сіро-бура земля, помережана  ніжним візерунком здійнятого холодним вітром пилу,  не   встигала   розігрітися   за   довгий  день,  незважаючи   на відносну  близькість  світила. Та  двоє, що  кудись простували, наче прогулюючись  цією  непримітною  місциною, зовсім  не  відчували дискомфорту.   Вони    були   звичні   до   максимальних    коливань температури  та вологості  навколишнього середовища. Їхні тіла, на перший погляд, наче людські, були дещо незвичні. В першу чергу – розмірами. Людина  теж  могла вирости до двох метрів чи навіть ще вище   і   мати  атлетичну  будову  тіла,  але  все  ж  таки   настільки могутні екземпляри рідкість. Тим  більше, два  відразу. Вирізнялися ці двоє ще й приємними правильними  рисами  обличчя,  зовсім  без щетини,   наче  їхні  щоки  та  підборіддя  ніколи  не  знали  бритви. Обидва   мали   розкішні   чуприни.  Один  –  яскраво-руду,    майже  червону, інший – смолянисто-чорну.З волоссям контрастували очі – блакитні-блакитні. Саме вони й видавали належність до іншого, ніж  людина, виду мислячих істот. Зіниці були не круглі, а овальні, дуже  схожі  на  котячі. Лише  не  настільки великі. Так само, як і в кішки, від  потрапляння   меншої   порції  світла,  чи   просто  за  бажанням власника   здатні   розширюватися,  набираючи  звичної  для  людей округлої   форми.   Незважаючи   на   холодний   вітер,   що  надавав  навколишньому     повітрю     температури,     близької     до    точки замерзання  води   (щоправда,  її  не було тут в достатній кількості), обидва атлети були досить легко вдягнені  –  всього  лише  в тонкий яскравий   шовковий  одяг.  Вбрання  вільно  лежало  на  плечах,  та навіть   не   облягаючи  тіл   показувало  надзвичайно   пропорційно  розвинуту  мускулатуру.  Крім  періодичного  завивання  холодного  північного  вітру  в  пустці  більш  ніяких  звуків не  було чути. Між тим,  мандрівники  спілкувалися  між  собою.  Це  було  помітно   за  їхніми  жестами,  виразами   облич  та  змінами  у поглядах  яскраво  голубих  очей.  Спілкувалися  без  допомоги  звукових  коливань чи мови   глухонімих  –  на   зовсім   іншому,  вищому  рівні.  І  чудово розуміли  один  одного, бо  ця  мова  була  їм рідною. Розмова дуже приблизно  (бо  не  для  всіх  мислених  образів  є звукові аналоги) у акустичному варіанті могла б виглядати так:

- Чому,  Брате   (хоч   насправді   між   рудоволосим  та   чорнявим кровних  зв’язків  не  було)  ти  настільки  прихильно поставився до тих  молодих  пагонів  наступної  хвилі  розуму? Адже вони з часом можуть зовсім витіснити нас.

- Я ж не Яма з  його  патологічною  любов’ю  до знищення живих істот. А двоє моїх улюбленців взагалі дещо відрізняються від інших осіб  їхньої  популяції.  Чим  саме – остаточно  визначити  не  можу. Однозначно, що  інтелектом  та  властивістю  передчуття. Але, крім того, є ще щось і органічне, дуже схоже до нашого з тобою єства.

- Ти  чудово  знаєш,  чому  Яма  став  таким. І, до речі, якби не ця його  риса, невідомо, чим би все закінчилося, і чи існувала б узагалі зараз ця планета як пристанище білкових форм життя.

- Знаю,  бо  сам  же  й  допомагав  йому  тоді.  Та  й  ти без діла не вештався.  Але  все  ж  таки  вирішальну  роль  тоді відіграли не мої електричні  розряди чи твоя низькотемпературна плазма, і навіть не його  анігіляція, а, як  не дивно, позитивно  заряджені мозкові хвилі Ками  та  його  матері. І  саме завдяки тому, що Лакшмі здогадалася застосувати   цю  «зброю»,   а   Кама   тут  же  підхопив  ідею  все  й завершилося   лише   руйнуванням   території   держави,   а   ті,   хто залишився, змогли відступити сюди.

- А    яке     було    чудове    місце!    Трохи    вище    екватора,   на найтеплішому   континенті  планети.  Буяння   життя   у   всіх   його проявах!

- Саме тому воно й взялося за Ат-Ленд в першу чергу.

- Та  ти,  Брате  Індра, вже  й  батьківщину  почав називати так, як іменують  її   ці   коротуни!   І   ти   не   занадто   прихильно  до  них ставишся?

- Ще  раз  кажу – ні! Це  ти  можеш закидати Крішні – той просто закоханий в людей та їхнє копирсання  у  намаганні  створити  щось хоча б віддалено подібне до нашої загубленої золотої цивілізації.

- Ти вважаєш, що вона повністю втрачена?

__________________

Яма – бог смерті

Кама – бог кохання

Лакшмі – богиня щастя та любові

Індра – бог-воїн, громовержець

 

- Так.   Повернути   все   ми  вже  просто  не  зможемо.   Всьому  є початок  і  є  кінець.  Як  саме  починали  ми  –  нікому   з  нинішніх невідомо.  Залишилися тільки натяки, міфи про те, що у свій час ми теж  витіснили  когось. І останнє пристанищем наших попередників теж  саме  це  плоскогір’я. Лише тоді воно ще не було високогірною рівниною.  Подейкують, що  далекий  предок Пуластії ваджрою, що зараз належить мені, зрівняв  тут гори  остаточно  знищуючи наших попередників.

- Але ж сам Пуластія зараз уже геть старий. Коли ж то було?

- Фантастично  давно. Настільки,  що  навіть не віриться, що було взагалі.

- І  ти  гадаєш, що  спілкування  з тими, хто називає себе людьми, якимось чином полегшить нашу долю?

- У  всякому разі вони не є нам ворогами зараз. І спільний ворог у нас  теж  існує.  Правда,  вони  ще   не   відчули  його  сили  так,   як скуштували ми. Отже, за всіма правилами бойових мистецтв – якщо не сприймаєш це у моєму викладенні, можеш поцікавитись думкою Картікеї, – вони  для  нас  союзники.  Причому  союзники  не заради якихось   матеріальних   чи   моральних   цінностей,  заради   самого свого існування.

- Все одно, чи варто настільки відкриватися, хоча і не всім із них?

- А  ніхто  й  не  відкривається.  Це  було  б  нелогічно. Надто вже різні  ми  і  вони.  А  от  Гаутама  та  його  сестра  варті  дечого. Хоч взагаліто  я  не  настільки  близький до них, як Крішна, який дійсно з   ними   часто   спілкується.   Але   навіть   він   завжди   адекватно  оцінює, що можна, а чого не слід знати та  вміти навіть  їм. Гаутама сам  з’ясував,  як  пройти всі чотири ступені  екстазу та вийти через  усі  сфери  безмежного  простору  у  нірвану.  Крішна  не допомагав йому  у  цьому, а  лише  трохи  підтримав  хлопця на рівні сфери, де згасає  можливість  свідомості. І  жодним натяком не дав зрозуміти, що  це  надбання  нашої  цивілізації.  Тому,  Брате  Агні, я  згоден  з Крішною та Камою, що спілкування з цими  убогими буде логічним

_________________

Пуластія – бог-батько, родоначальник всіх богів

Ваджра – бойова фалоподібна палиця

Картікея – бог війни

Агні – бог вогню

 

 

завершенням   нашого   існування  –  не  руйнацією,  а   створенням. Створення  нової  цивілізації.  Можливо кращої за нашу, можливо – гіршої,  справа  не  в  тому.  Важливо,  що  вона  взагалі  буде. Яким шляхом   піде   її   розвиток  –  техногенним, духовним  чи  якимось  інакшим  –  теж  не  суттєво.  Головне  –  не  допустити,  щоб   Воно знищило  все.  А  Воно  незабаром  знову  спробує  досягнути   своєї мети…  Давай  відвідаємо  Рудру  –  він  якраз  запрошує  усіх дещо обговорити саме з цього приводу.

- Він завжди про все довідується першим…

Обидві  постаті  синхронно  почали  легенько  вібрувати. За мить тіла   стали   прозорими,   а   ще  трохи  згодом   зникли  зовсім.   Не залишилося   ні  сліду   перебування  обох   істот  посеред  холодної рівнини.

Тим  часом  майже на тій же географічній широті, лише трохи на захід, ледь  ближче  до  згадуваної  в  розмові  вотчини істот, що так дивно    покинули   поверхню   плоскогір’я   відбувалася   ще    одна розмова. У  цій  місцевості, попри  те, що сонце не могло пробитися крізь густі дощові хмари, було і тепло, аж душно, і вологи вдосталь. Навколо  співрозмовників буяло зелене життя – джунглі. Двоє з них були людьми – молоді чоловік та жінка, дуже схожі одне на одного. Третій був родичем Індри та  Агні – крім  атлетичної  статури, зовні нічого  не  виказувало  його  нелюдського єства. Єдину відмінність, що  могла  відразу  впасти  в  вічі – щілини  зіниць – Крішна завжди старанно приховував.

- Як добре, що ми тебе так швидко знайшли!.

- Сідо,  ти  ж  знаєш:  я  відчуваю,  коли  потрібен  вам. Тому сам поспішив на зустріч. Що сталося на цей раз?

- Нічого   дуже  термінового,  -  промовив  супутник  Сіди,  -  але варто дещо  з’ясувати. І, здається  мені, що ти знаєш відповіді якщо не на всі, то на більшість запитань.

- Добре. Запитуй.

- Останнім  часом  нам  все  більше  й більше трапляється людей, які   розчаровані  у  всьому  і  навіть  не  бажають  жити.  Звісно,  до такого  стану  їх   доводить  саме  існування.  Але, чи немає якихось інших,  прихованих  причин?  Сіда  вважає,  що це  пов’язано  з тим жахіттям,   що   колись   перетворило  добрий  шмат  родючої  землі  разом з усім, що було на ній у величезну пустелю.

________________

Рудра – (Шіва) одне з втілень Вішну, бог бурі

- Сестричка твоя, Рамо, як завжди, не помиляється. «Воно» знову заворушилося. Хто чи що його розбудило – невідомо. А може,  й не дрімало, а просто набиралося сил після тієї битви. Якщо так, то тоді ми справді програли у тій війні, бо на  сьогодні  не  здатні  потужно опиратися. Хіба що з вашою допомогою.

- Можливо, слід  було  сказати  нам  про  це  раніше? Адже  Мара й Равана вже давно творять багато лихого.

- На    жаль,   чи    може,   на    щастя,   ні   Равана,   ні  Мара  не  є породженням  лиха,  і  навіть  не  його  слугами.  Я не можу довести тобі   цього,  але   повір   мені,   будь  ласка,  на  слово:  вони  теж   є ворогами тієї страхітливої сутності.

- Чому ж вони так поводяться з людьми?

- Мабуть,   не  можуть   змиритися  з  тим,  що  їхній  час  минув  і настала   пора  інших.   Можливо,  і  вони  стануть  в  пригоді,  коли почнеться Армагеддон.

Якщо доживуть.(Останнє Крішна навіть не смів думати, бо Рама з  Сідою  вже  були  близькі до розуміння телепатії та користування нею).

- Я передбачав, що розмова піде саме про це.

- І що ти порадиш нам робити?

- Тут  і  зараз нічого. З «Ним» неможливо боротися на відстані чи заздалегідь, коли  «Воно»  ще  не  набрало  сил.  Просто  нема  куди спрямовувати  удар  –  не  виявляється  ціль.  Єдине,  що  можна,   – дістатися   поближче  до  місця,  де  відбувалася  остання  битва,  до Та-кем.

- Куди?

- Так  ми  самі  називали  те, що ви іменуєте Ат-Лендом. Зараз так звуть  східну  окраїну  тієї  місцевості.  Те,  що залишилося поблизу великої  річки  –  єдиної,  що  вціліла  тоді.  Але йти туди без певної підготовки  та  з  порожніми  руками  теж  беззмістовно. В кращому випадку  подорож   буде   просто   безплідною.  В  гіршому – можна просто щезнути назовсім, без сліду…

- Так допоможи нам підготуватися.

- І дай у руки що потрібно – додав Рама.

- Не так швидко. Ви самі будете готові, коли прийде час. І, думаю, потрапите туди не  голіруч. Напевно хтось із нас супроводжуватиме

_________________

Мара – (Морена) богиня смерті

Та-Кем – древній Єгипет

вас.   Може    «воно»   не   відразу  зметикує,  звідки  вітер  дме,  або затаїться,  щоб  за  всяку  ціну  знищити  вас  ще  до того, як ви його знайдете.   «Якщо,   взагалі   ще   щось   зможете   знайти»  -    знову промайнуло у підсвідомості Крішни.

- Отже, маємо чекати з моря погоди?

- Щось  подібне. Та,  думаю, що  не  дуже довго. А тепер вибачте, бо  маю  покинути вас. – Крішна схилив голову і повернувся в хащі, з  яких  нещодавно  з’явився.  Як  тільки  постать  досягла  місця, де Рама  і  Сіда  вже   не   могли  її  бачити,  вона  покрилася  дрібними хвильками, як море під легеньким, майже  непомітним  бризом, і  за  мить,  розчинившись,  щезла.  Крішна  теж отримав запрошення  від  Рудри.  Атланти  хотіли  поспілкуватися  не  в  нірвані, а  в тілесних іпостасях.

 

Далі буде.

 

Волога  і  душна, темна, хоч  в око стрель, ніч  зовсім не заважала спілкуватися ще двом. Ця бесіда  велася в глибокій ущелині, досить далеко від густозаселених місць.

- Равано,  я   більше  не  можу   стримуватися!  Мені  набридли  ті мурахи, що начебто прийшли нам на зміну! Я знищу їх усіх!

- Навіть   не   намагайся,  Кхаро.  З  загибеллю  Та-Кем  більшість нашої  міці  зникла.  Навіть ті зрадники – Рудра з товаришами – вже не  мають  колишньої  могутності,  хоч  вони  й  устигли  таки дещо поцупити   з   поля   бою.   Ми   ж   першими   кинулися   на   захист існування.   Тому  майже  всі  пропали   ні за  цапову душу. А ті, хто вижив,  уже  просто  не  мали  сил  щось  захопити  при відступі. Не знаю, як і чим Рудриній зграї  вдалося  завдати  удару, але, здається, вони  навмисне  з  ним  затягнули, щоб  знищити якнайбільше своїх політичних  супротивників  –  нас.  Те,  що  вони  зараз якшаються з тим  мізером,  не  є  основною  причиною  щадити  людей.   Просто, якщо  ти  одним  махом  з  ними  покінчиш, ми  ніколи  не  зможемо  відновити наш рід. Ти ще повинен пам’ятати хоча  б основні знання –  без  дотації  їхніх  рибонуклеїнових  кислот  всі спроби відновити нашу популяцію приречені на невдачу.

- Але ж мене бісить сам факт існування цих напівтварин!

________________

Кхара – ракшас, молодший брат Равани

- І тут  ти  ще  раз  помиляєшся:  вони  вже  далеко  не тварини. Я нещодавно   довідався   про   двох,   котрі  в  дечому досить близько підійшли до пізнання.

- Ти маєш на увазі Раму й Сіду?

- Лише Рама зміг пройти всі сфери до нірвани, та й то повернувся лише з допомогою того відщепенця – Крішни.

- Так,  але  наступного  разу  він  здійснив  уже  все самостійно. А Сіда, хоч і не може навіть  уявити  собі сферу безмежної свідомості, володіє на диво  аналітичним  складом  мислення. Хоч за природою вони дійсно, як ти й кажеш – мурахи.

- Ні.   З  цими  двома  щось  не  так…   Що  саме  –   ми    повинні з’ясувати.  А  для  цього потрібно  заволодіти  білковою оболонкою когось із них.

- Правильно.   Мабуть,   це   буде   Сіда.  З  Рамою  досить  важко впоратися.

- Потрібно   буде   дочекатися,  коли   Рама  займеться   черговим невдахою і буде подалі від Сіди.

-Цього не довго чекати – надто вже переймається Гаутама долею кожного зустрічного.

Проте  всупереч  сподіванням  слушна  нагода  викрасти  Сіду не підверталася протягом кількох днів. Равана та  Кхара  не  знали  про останню розмову Крішни з братом та сестрою. А  Рама  після бесіди вирішив зануритись у роздуми і тому не хотів зустрічатися ні з ким. Кхарі почав уриватися  терпець. Зрештою, він  умовив  Равану  піти іншим  шляхом. Для  кращого  міркування  Сіддхартха  час від часу входив   у   нірвану.  Кхара   запропонував   затримати   його   там  з допомогою   підісланого   співрозмовника.  Наче  випадкового.  Але сам  бути  ним  боявся.  Щоб  не  видавати свого  страху, заявив, що особисто займеться захопленням Сіди. Равана, подумавши, вирішив занурення    в    нірвану   та   спілкування  з   Буддою   покласти   на балакучого  Лавану.  Той  лише  зрадів  можливості  взяти  участь  у пригоді,  та  ще  й  на  різних рівнях свідомості – такі колінця цьому бешкетнику  ще  не  випадало  викидати. І  хоча  розумний шибеник усвідомлював, що йде на смертельний ризик, бо Рама легко зможе з ним    розправитися,   коли    повернеться   з    нірвани,    все  одно  з  задоволенням  ухопився  за можливість розважитись.

________________

Лавана – ракшас, племінник Равани

Здійснити  цей  вибрик   потрібно   було  в  другій  половині  дня, ближче  до  ночі  – тоді в Лавани буде більше шансів після виходу з нірвани  накивати  п’ятами.  Поночі  людина  гірше  орієнтується   в просторі, навіть якщо це  й Просвітлений. Проте  Сіддхартха  нічим  не полегшував  Лавані  завдання – щось  саме  зранку  його  тягнуло до  роздумів.  Лише  через  тиждень  Будда  пішов шляхом пізнання саме  в  потрібний час доби. Що відбувалося за межами безмежного простору,  невідомо,  але  хитрун  Лавана  напевно  чимось  добряче зацікавив  там  Гаутаму, бо Кхара встиг не тільки спеленати Сіду як немовля  та  передати  її  Равані,  а  ще  й  замести  сліди  –  дівчина, відбиваючись,   таки    дещо   поперевертала   в   скромному    житлі  відлюдників. Зрештою, оглянувши все і залишившись задоволеним, викрадач  рушив слідом за старшим братом.

Яке ж  було розчарування Сіддхартхи коли він вийшов з нірвани! Відразу  ж  зметикувавши  що й до чого, Рама кинувся розшукувати балакучого  співрозмовника. Той, вимушений для кращого перебігу справи виходити за  межі  простору  неподалік, ще  навіть  не  встиг оговтатись.      Побачивши      розлюченого      Гаутаму,     спромігся заблокувати  лише  перший удар в обличчя. Всі наступні потрапили в   ціль.  За   мить  велетенське   тіло  лежало   на  буйній   тропічній рослинності   ледве   дихаючи.   Будда  стиснув  горлянку  Лавани  і гнівно спитав:

- Хто посмів!!? Куди її забрали??!

- Пішов   ти…   -   прохрипів  здавленим  горлом  переможений  і клацнув тумблером на стегні – запустив програму самознищення.

Сіддхартха відсахнувся, але все одно далеко втекти не встиг. Так і   застали   його   Базилева   з   Касилем  –  очманілого   від  вибуху, чорного,  закопченого  димом,  зі  шматками  закривавленої тліючої плоті на голові та плечах.

- А ви ще хто такі? – накинувся «просвітлений» на прибулих.

- Заспокойся.

- Що ви верзете!!? Ви теж???

Базилева кивнула Касилю. Той, швидко зорієнтувавшись, вхопив Будду в обійми.

- Пусти! Негайно!!!

- Заспокойся, – ще  раз  спокійно  промовила  Премудра, –  краще глянь добре на того, хто тебе тримає.

- А  що  на  нього  диви…  -  Сіддхартха  онімів  від здивування – йому здалася, що він потрапив у  обійми  сам до себе. Ну, можливо, трішечки старшого.

Через хвилю відпустило :

- Та хто ти такий?!!

- Твій рідний брат – відповіла за Касиля бабка.

- Цікаві пироги!

- Вмийся!

- Та ну вас!

- Заспокоївся    трохи?    Касиль,    відпусти     його.     Але    будь напоготові.   Ага,    добре.   Давай  присядемо.   Отже,  що  сталося?  Спокійно,  парубче!  –  при  останніх  словах  премудрої Сіддхартха  знову схопився на ноги:

- Як  можна  бути  спокійним?  Поки  той  козел заговорював мені зуби,   тут   хтось   скористався   цим   і   поцупив   мою  дорогеньку сестричку!

- Чого ж ти не довідався у нього, хто?

- У   кого    довідуватися?   Він    відкинув    копита.   Ще    й   так оригінально!

- Так, в  екстраординарності йому не відмовиш – он як прикрасив тебе, як гірляндами! Ще й темношкірим зробив!

- Досить насміхатися!

- Охолонь. Може якраз ми й допоможемо тобі.

- Цікаво, як?

- Ну, взагалі-то, по дорозі сюди ми дещо бачили…

- Ну?

- Не запряг – не нукай!

- Братику,  я  вже  розчарувався  було  тебе  взагалі побачити, а ти такий агресивний! – відкрив нарешті рота Касиль. – А я ж не тільки тебе  хотів  знайти.  І  бачили  ми  досить  цікаву  річ  –  дехто  дуже поспішав.  Не  просто  прогулювався – ніс  щось загорнуте в грубий шмат  тканини.  За  розмірами  пакунок  легко міг вмістити дорослу людину.

- І ще  одне – додала  Базилева, – він нас не помітив. А ми встигли вирахувати напрямок його руху.

- І куди ж ця зараза чимчикувала?

- На південь.

- Це  й  так  можна  було  здогадатися!  Лишень  не  відомо,   куди саме…

- А от тут якраз ми тобі й станемо в пригоді.

- Що, бабусю, вам присниться, де потрібно шукати?

- Не  пискуй до старших – це перше. А друге – ми тобі допомогти хочемо. І  третє. Це  навіть  не Касилева турбота – хоч він мене знає досить добре. Краще дай якусь посудину.

Базилева  витягнула  невеличку пляшечку і кілька крапель темно-зеленого настою упало  в підставлену піалу. Долита вода розчинила колір напою до світло-салатового відтінку.

- Касиль, зроби ковток, щоб  він не боявся. А ти, хлопчику, випий трошки   більше.  Тепер  обидва  сядьте  зручно.  Коли  заспокоїшся повністю – поговоримо ще.

Незабаром   заспокоєні    напоєм   хлопці   разом   із   Премудрою виробили  реальний  план  порятунку  сестри.  В  дорогу  вирушили ще  поночі.  В  різні  боки  –  Сіддхартха  з  Базилевою  на   південь, Касиль  –  на  північний захід. Як  тільки  старший  брат  залишився  наодинці,  він  тут  же  скористався  своїм  умінням  пересуватися  в повітрі   –   потрібно    було   якнайшвидше   дістатися   до   колиби, залишеної  в  пустелі  і замаскованої під пагорб. Втрачаючи  більше  доби,    щоб     «пригнати»     транспортний     засіб,     рятувальники  розраховували виграти час в наступному.

Сіду  ніхто  не збирався позбавляти життя – надто вже серйозним противником  був  Сіддхартха, навіть  для  такого витязя, як Равана. Заховавшись   у   печерах   на   півдні,   Кхара   зі   старшим  братом з’ясували деякі цікаві речі.

- Дивися сюди, Равана.

- І що  тут дивного? Звичайна подвійна спіраль – характерний для людей набір генетичної інформації.

- Ні, на цю маленьку деталь.

- Що? Та не може бути!

- Але є.

- Звідки? Чому?

- Пам’ятаєш  тих  людських  малюків, котрих  ми колись знайшли на    північно-західній     окраїні    Та-Кем?     Поблизу   океанського узбережжя.  Здається,  я  навіть  пам’ятаю, як  звали  одного  з них – чи то Ті-май, чи Томей.

- Отих плаксивих, що просилися додому, в Іберію?

__________________

Іберія – сучасний Піренейський півострів

- Ага.   А    ми   відвезли    їх   на  острів  у  зовсім  іншому   кутку внутрішнього  моря  –  на   будівництво  Лабіринту.  Ще  й   трошки «попрацювали»  з  їхнім  мозком,  щоб  не  виникло  проблем.  Бачу, пам’ятаєш.

- І який тут зв’язок?

- Ти  просто  не  можеш  знати. Я  ж  колись працював у відомстві Тваштара. В секретному проекті. З нині живучих про  нього знають, мабуть, лише Рудра та Яма.

- І чим цікавий цей проект?

- Ті двоє мурах, з якими ми пожартували, закинувши на острів, де потрібна  була  робоча  сила,  якраз  і  втекли  якимось  чином  з тієї секретної лабораторії. Закинувши їх на будівництво, ми подарували їм життя. Якби їх спіймали ті, хто повинен був, то негайно знищили б.  Мурахи   дещо  бачили  –  я  зрозумів  це,  попорпавшись  у їхніх головах.

- Тобі не гидко було ритись там?

- Мусив.   Тим  більше,  що  це  було  не  важко  –  все  лежало  на поверхні.    Так     от   –    в    лабораторії    проводилися     генетичні дослідження.

- Це ж суворо заборонено!

- Саме  тому  лабораторія  й  була  засекречена. Я  не  знаю,  яких успіхів  досягли – вже  тоді  до  нас  не  дуже  прихильно  ставилася більшість. Знаю лише, що робота велася саме з  людьми. І  успішно. У всякому разі з жіночими особами цього виду. Проводилися навіть польові випробовування – за внутрішнім морем, північніше Істру, в невеликих горах. Там щось пішло шкереберть – згодом весь  проект ще   більше   прикрили.  Очевидно,  частина   дослідного   матеріалу загубилася   в   лісах.  Підтвердженням   цьому   є  те,  що  ми  зараз бачимо.

- Отже, те, що  проморгали  наші  брати,  котрі  нібито  ніколи  не помиляються, спокійно собі росло, розвивалося й розмножувалось?

- З  розмноженням  якраз  і  не  все  так просто. За цими дрібними деталями у спіралях видно – правильно  функціонувати  вони здатні лише в жіночих організмах. Ну а яке ж розмноження можливе у цих мурах   без   парного   набору  хромосом?  Партеногенез?  Не   дуже  віриться,  але,  можливо,  саме  так  і є. Не знаю, чого хотів  досягти

_______________

Тваштар – бог-творець

Істр – сучасна р. Дунай

цим сонм. Чи вони задумали створити собі безвідмовних,  надійних  і довговічних ( з он тих деталей видно, що термін тривалості  життя закладено немалий) слуг. Можливо – створити армію. Хіба зараз не все одно? Особисто я вважаю, що вся затія – помилка від початку й до кінця. Тепер зрозуміло, чому  Рама  та Сіда так відрізняються від інших  –  в  них  є  частка  нашого  єства,  яка  в  комбінації  з їхніми нуклеотидами  поводиться  інакше,  чи  проявляє  такі   властивості, яких ніколи не «засвічувала» в звичайному оточенні.

- Що будемо робити?

- Думаю,   що  негайно   слід   знищити   все,   про   що  ми   зараз довідалися. І саму Сіду теж.

- Правильно, але  не на рахунок Сіди. Її повернемо Рамі. Вона все одно  нічого  не  пам’ятатиме.  Обставимо  все  так,  наче їй вдалося втекти від нас, скориставшись  якимось  недоглядом. Крім  того, що взято  кілька  крапель  крові, ніякої шкоди їй не заподіяно. На мозок запишемо спогади про розбійників. Може вийдемо сухими з води.

Та  сховати  кінці  у  воду Кхара з Раваною все ж не змогли. Вони лише  встигли  вибратися  з  підземелля та зробити кілька кроків, як побачили щось «трохи» незвичне для цих  місць. Їм  навіть здалося, що    повернулися    часи    розквіту    Ат-Ленда:    назустріч    летіла  рукотворна   споруда.  Правда,  виглядала вона інакше, ніж літальні апарати,  що  використовувалися жителями Та-Кем. Це була просто хижа,  складена  з  колод.  Проте  й  вона  мала  своєрідну   красу  та досконалість.

Брати  відразу ж зрозуміли, з якою метою прибули гості. Швидко відбігши  вбік, – в  глибині  печери  ось-ось  мало  рвонути – Равана скинув  з  плеча  на  зелену  траву спеленуту в шмат грубої тканини Сіду. За  мить  обидва  велетні  приготувалися  до  бою. Хижа  лише торкнулася землі, як Кхара опинився перед дверима, маючи на  меті заблокувати   їх.  Равана   хутко  метнувся   до  вікна.   Та  брати   не врахували    однієї    деталі.    Ніби    незначної,   та,   як   виявилося, вирішальної  –  ззаду   швидко  наближалася  людина  з  дрючком  у руці.    Абсолютно    безшумно,    бо     пересувалася   з   допомогою левітації.  Це  був  Касиль.  Скориставшись  тим,  що  Кхара його не бачить,  він  з  усієї  сили  зацідив  велетня  дрином  по  голові.  Той покотився по траві, наче м’яч. Ривком відчинилися двері, і  ось  уже Рама  з  гнівним  криком  напав  на  Равану,  що  теж  не  сподівався такого   розвитку   подій.  Слід  віддати  належне   братам-велетням: оговталися  вони  відразу  ж.   Обидві  пари   почали   обмінюватися швидкими  потужними  ударами,  не думаючи  про  захист.  Велетні  билися  голіруч,  а  Касиль  з  Рамою  були озброєні. Битва  могла  б  тривати   ще   довго,   але  Касилю  вдалося  перехитрувати  Кхару  і  встромити йому кінець палиці в око. Наступний удар палиці  приніс  велетню  смерть.  Миті,  яку  віддав Равана, щоб провести поглядом брата   в   останню   путь,  вистачило  Рамі, щоб кинути  ножа.  Лезо  встромилося в шию. Равана ж,  намагаючись встигнути  зловити  чи  відбити  ножа, запізнілим  рухом лише погіршив ситуацію. Ніж уже встиг    проникнути    достатньо    глибоко,   і   рука    вибила   його, зачепивши  за  руків’я.   З  рани  фонтаном   хлюпнула  кров. Равана якийсь час здивовано  дивився  на  потужний  струмінь життєдайної  рідини,  що  швидко  покидала  його  тіло,  аж раптом похитнувся  і, заплющивши   очі,   горілиць  гримнувся   на землю. Вся баталія  не  зайняла  багато  часу:  Базилева  лише встигла добігти до покинутої  напризволяще непритомної Сіди. Та тількино Премудра нахилилася до  дівчини,  як  грунт  струсонуло  ще раз. З отвору печери повалив сірий смердючий дим.

- Ну  все,  хлопці,  тепер  уже  нічого  не довідаємося – ці чортяки встигли замести сліди.

- Ну й нехай! Як там сестричка?

- Спить. Все буде добре – вони просто напоїли її снодійним.

- Навіщо   їм   було   все   це  потрібно?  Адже  ж  знали,  що  я  не подарую!

- Мабуть, відповідь  на  це  питання, Рамо, загинула разом з цими харцизяками…

 

 

Північна Африка. Тропічна ніч. Чорне небо поцятковане зоряним мереживом. Під  ним – кам’яна пустка. Посеред величезної піщаної площі  височенні  пошрамовані  тріщинами  скелі. Десь там, позаду, залишилася широка ріка. І все. Води більше  нема  ніде. На  пласкій верхівці   одного  з   кам’яних   велетнів  нехарактерний  для  усього пейзажу  елемент  –  декілька  невеликих фігур. Це – люди. В центрі спокійно   стоїть,   схрестивши    руки    на    грудях,   одягнутий    у просторий  плащ  велетень. По краях – більш ніж  на  голову  нижчі  дві фігури, однакові і  на зріст і на вигляд. Трохи позаду між ними – ще  дві.  Одна  –  струнка  та  тендітна. Інша – зовсім невисока, наче пригнута   до   землі.  Одна  з  крайніх  фігур опирається на палицю-посох.   Вони   чекають.   Мовчки.   Кілька  годин  тому  було  дещо зроблено.   Щось  дуже   неприємне  для  того,  що  ось-ось  мало   б з’явитися.  Ці  п’ятеро запечатали  дірку  в  землі. Вхід  у  «нікуди». Точніше, вихід  з «нікуди» сюди. П’ятірка  уже  майже  зневірилась  у  тому,  що  зустріч  відбудеться,   коли   раптом   щось    змінилося навкруг.   Нічний   затишок   перетворився   на   гнітючу   мовчанку. Жодного   коливання   повітря.   Зорі  наче  збліднули  на  ще  більш потемнілому  небі.  Жоден  з  п’яти  навіть  не  поворухнувся. Лише кожен  напружився всередині, готуючись до зустрічі  з  супостатом. Ніч   перефарбувалася   з   чорного   у   багряне.   П’ятірка  зійшлась  досередини, притулившись  одне до  одного. І не даремно – посеред скелі    звіявся   буревій-смерч,   намагаючись    розкидати   навсібіч присутніх. Аж ні! Велетень підняв руки до неба. На-нижча  з  фігур щось  сипонула  на  скелю  –  смерч  аж  відсахнувся від пороху, що  випав  із  долонь.  Палиця-посох  відірвалася  від  землі  і, наче  меч, розсікла   закручене   у   тугий   джгут   повітря.   Смерч   відступив, створивши  посередині  круг  затишку – саме  там,  де  стояли ті, що опиралися    йому.    Почав    швидко   стихати.   Аж   раптом,   коли здавалося,   що   вітер   вже   видихся,  пролунав,  закладаючи  вуха, гуркіт: скеля  вибухнула, розкинувши  всіх, хто  на ній стояв. Але й це не дало бажаного результату – смерті. Єдиною  втратою п’ятірки був  посох,  який  каменем  вибило  з  рук  та  пожбурило  майже  до небес. Хоч потужний  вибух  і  викинув усіх аж у стратосферу, та це нікому  не  зашкодило. Велетень  устиг  підхопити  двох товаришів, і,    не    опираючись    поштовху   ворога,   віддалився   у   східному напрямку –  туди, звідки  усі  прийшли на цей континент. Найнижча ж  фігура  разом  з тим, хто загубив палицю, приземлилась набагато ближче  –  поблизу  ріки.  Там,  де  залишився  засіб  пересування.  І знову наступила тиша. Ніч повернула собі звичне обличчя.

В цей же час, далеко північніше, за кількома морями та багатьма гірськими  хребтами  у  печері, закритій  хитрими  дверима ще одна особа  з  великою  любов’ю  в  серці,  невелика й тендітна, вкладала свій  внесок  у  битву: плела  з  квітів  вінок, подумки  промовляючи мантри…

 

 

 

The fantastic indefinite-in-the-present.

5.

 

Знову  веранда  на терасі. Той же чоловік у позі «лотоса». Тільки навпроти, в тій же позі гість – здоровенна кошлата руда маса.

- Повернися.

- Не бачу змісту, Агні.

- Ти  повинен. Те, що це не вдалося нам, не значить, що нічого не вийде  у  вас. Ваша  раса  гнучкіша, краще  пристосована  до незгод. Спробуйте.

- Гаразд.

Груди  чоловіка  почали ритмічно здійматися, даючи кисень тілу. Кошлатий    велетень   піднявся   і   рушив   назад, у засніжені гори, залишаючи   на   тонкому  шарі  снігу  темні  відбитки   п’ятипалих стоп…

Почав поволі здійматися вітер, набираючи сили та гучності, наче проводжаючи істоту, яку люди зараз називали йетті…

 

 

 

Далі потрібно???

 

Оцінок: 1, average: 5.00 з 5Оцінок: 1, average: 5.00 з 5Оцінок: 1, average: 5.00 з 5Оцінок: 1, average: 5.00 з 5Оцінок: 1, average: 5.00 з 5 (1 голосів, середній: 5.00 з 5)
Ви маєте бути зареєстрованим користувачем аби голосувати за цей запис.
Завантаження ... Завантаження ...
Digg Del.icio.us StumbleUpon Reddit Twitter RSS

2 коментарі до “ONE OF THESE DAYS.”

  1. Mike Crusher Mike Crusher коментує:

    Поки до кінця я ще не дочитав, але вже можу дещо тобі написати… Дуже динамічний, цікавий та інтригуючий твір… мені вже декілька разів хотілось подивитись, що буде в кінці, але все ж таки я себе стримав… Герої живі, жваві, сюжет закручений та захоплюючий… але декілька невеликих зауважень, але моя особиста думка, можеш на неї зважати, а можеш ні…
    Перше: все в тебе якось дуже швидко відбувається… таке враження, що ти переказуєш цей твір, водночас біжиш з кимось на зустріч, запізніючись на неї.. Майже жодних описів навколишнього світу лише подія за подією… І виходить так, що я як читач також біжу за головними героями не роздивляючись навколо… Хоча, наприклад, дещо схожий стиль викладання подій у Пелевина… Але все рівно у нього є описові ситуації, щоб ми хоч приблизно уявляли де ми та що навколо нас…..
    Друге: мова викладання… На скільки я зрозумів, за жанром це містика та триллер + фантастика… Скоріш всього орієнтовний читач такого твору це більш-менш освічена, – студенти… А в тексті (особливо в роздумах та діалогах) дуже часто зустрічається “блатна мова”. Це звичайно моя думка, але мені здається, що такі твори треба більш літературною мовою писати.. Для “блатної мови” відведений інший жанр, (там пишуть про тюремне життя, зеків та інше) і в неї досить специфічне коло читачів… і фантастика з блатним жаргоном особисто в мене ніяк не в’яжеться…
    Нагадую, що це мої враження і міркування, можливо вони хибні, і я жодним чином не намагався своїми зауваженнями тебе якимсь чином образити, а лише хотів дещо допомогти… а загалом твій дуже хороший… з радістю дочитаю його до кінця як тільки зможу..

    Відповіcти
    • vic.tor.doc vic.tor.doc коментує:

      Дякую. І за вказані (на твою думку) недоліки теж можу лише дякувати – бо це ж допомога, погляд збоку. Чесно – не знаю, чи буду щось змінювати. Можливо… Ця річ мені самому подобається у тому варіанті, який є. Можливо буду її продовжувати… Спробую трохи “повиправдовуватися” – річ “швидка” мабуть тому, що була написана за короткий час (перший розділ – за місяць чи півтора). Тож згоден, що можна було б і краще. Але… ну не хочеться мені “переводити її на нижчу швидкість”… Ще раз дякую, особливо за те, що не пошкодував часу на такий об’ємний текст.

      Відповіcти

Залишити коментар