Напролом. До останнього нерва.

Страховка – канати вітру.

Час не змінює свого маневру –

Плазує, мов ящір, хитро.

І коли ти загостриш погляд

Аби зорі вдихнути щемно –

Його очі об твій світогляд

Поріжуться. І стане темно.

Розсічуться кордони рамок,

Збожеволіє небо й заплаче –

Розіллється  вишневим ранок

І впаде у твій сон тремтяче.

Завітрюганило захмарене довкілля,
Зіщулились скуйовджені рослини,
Затанцювало буйно в небі божевілля,
Заскиглили сполохані тварини…

Заблискотіло, загриміло, задощило,
Забарабанили дрібні краплини,
Заголосило, зарясніло, затопило
Зелені луки, річки і долини…

Милуюся дощем спокійна і щаслива –
Заздалегідь сховалася від злої зливи…

Гнучкою Бєрковою
Розкинулась асфальтом
Трамвайна лінія

Дощова погода
Дощове місто

Під дощем
Охололи почуття і вареники

Не наздогнав
Але намагався
Про це свідчать порепані п’ятки

Квартира виглядає порожньою
Багаточисленні мітинги пацюків

Холодильник заповнений серіалами
Голова заповнена…

До речі
Я всього навсього схуд
На три грама

Ти – дощ.
Я прошу тебе,
але потім тікаю.
Ти- сонце,
тепло благодатне,
але я згоряю.
Ти – вітер,
свіжість і легкість,
але болять вуха.
Ти- небо,
сталеве й безкрайнє,
всього запорука..

Цю музику зустріла випадково -
Шукала в творах неймовірну тишу,
Яка зникає потім вибухово -
І це нарешті в мене дійсно вийшло!

Мелодія шаленого кохання -
Відверте спілкування скрипки й моря,
Спочатку схоже на сумне зітхання,
А потім ніби вибухають зорі…

Повільно, швидко, потім знов повільно -
Звучання експресивне й динамічне,
Мелодія струнка, класична й вільна,
Глибока емоційно, наче вічність…

У звуках скрипки був життя початок -
мелодія дитину сповивала,
На скрипці грав «як Бог» Вівальді батько
В соборі Марка й оперних виставах…

Він готувався до богослужіння,
Одержав сан священика, і месу
Мав повне право вести самостійно,
Але на довгі роки став маестро…

Його сонати залунали всюди,
Зачарували навіть серце Баха,
«Чотири пори року» знають люди
Чайковського, Вівальді й Гайдна…

Окрім сонат, до кожного концерту
Антоніо присвячував сонети…
Чотири пори року – символічні,
Вівальді мудрі роздуми про вічне…

Весна – святе народження дитини,
А літо – символ юності й кохання,
Пора осіння – зрілість для людини,
А взимку старість – це пора остання…

Закохана в мелодію Вівальді -
Танцює кров в моєму міокарді…

Цілий день пісяли янголята
Разом з твоїми образливими есемесами
В котрих – обвинувачуєш у зраді вітчизні
Говорячи – Батьківщина в тобі повністю розчарувалась

Раніше за такого повідомлення
Біг в нічне місто
Мене супроводжували повішені лампочки ліхтарів
Душі старих кущів і дерев
Дбайливими руками будівельників викорчуваних
Я не дивися під ноги
І спотикався
Об труп арматури
І падав
Але не розбивав голову не вилітали мізки на бруківку зуби не ламалися
Не набивався рот багнюкою
Тоді ти цього хотіла
Сідав в перший ліпший тролейбус
Забуваючи що туди не їздять інваліди транспорту
Груди ламало
Печінка передчувала небезпеку
Як і зараз

Тепер – Інтернет кава звичайно ця чортова література
Останні спалені до попелу будинки сумнівів
Дістало

Сечовий міхур небесних підлітків спорожнився
Тепер черга їхнього шлунку

Зустрічаю прохолодний ранок,
До криниці йду по воду,
Випущу котів на сонний ганок
Із «в’язниці» на природу…

Наче кішка, вигну свою спину,
І вдихну на повні груди -
Так люблю я вранішню годину,
Коли у дворі безлюдно…

Квіти не розплющили ще очі,
Не розкрилися листочки,
В лісі не лунає спів пророчий,
І стоять дерева мовчки…

Знаю, що буквально за хвилину,
Вибухне природа співом,
Сонце освятить чергову днину
Різнокольоровим дивом…

Тишу п’ю повільними ковтками -
У душі глибокий спокій.
Обіймаю простір і думками
Відлітаю в світ утопій…

тепер у нас жовті будні:

у жодному разі не сонячні,

все більше – лимонні,

як жовті зуби цигаркової посмішки,

як синці кілька місяців поспіль

чи люди, спечені працею/втомою,

свічки в церкві, -

хто ми є? –

питання таке ж жовте,

як подаровані богом квіти

у дитячому серці ісаака,

котрий йде слідом,

але не знає, куди веде його батько,

а головне, – для чого?

куди ми йдемо

цією іржавою стежкою,

коли світлофор на переході кожному

попереджує: «обережно ви!»

обережні ми:

розходимося різними напрямками

поперечних перерізів лихомарева днів,

мов трубочки

якогось із дорогих коктейлів,

і сходимося, мов стрілки,

лише в окремих випадках, -

для сварки.

жовті будні –

це тобі не зелені,

але ще не червоні

ягоди.

їж, не вдавися,

але не питай,

чому так болить…

живіт.

Писати не хочеться соціальщину,

В житті проактивну долі спадщину,

Гротескні в очицях малюнки впалі,

Античні в звучаннях ноти заспані.

Каратом відміряно шедеври вдалі -

Притулки слів міцних ідей з сталі.

Загусла в статиках електроніка,

Зависло псевдовчення монотоніка.

Читати не хочеться всепідрядщину,

Міністром нав’язану відбувальщину,

Пропахлу засухою задлялюдськості,

Відмерлу за принципом непотрібності.

28.03.2012, м. Гайсин

Думаєш, ти реальність

Манікюрно-тривожних слів?

Думаєш, ти відважність

Вже останніх кролячих днів?

Думаєш, щит не вгнеться

Від стулених в Бога брів?

Думаєш, знак торкнеться

За бездушність прожитих днів?

Думаєш, ти безмежність,

Вісімково лежачих літ?

Думаєш, честь – вульгарність,

Перебігший дорогу кіт?

Думаю, час настане

Пред’явити останній звіт!

Думаю, світ повстане,

Щоб відчути душевний зліт!

11.03.2012, м. Гайсин

Калюжі вбралися в кришталь,

Відчутно подихи морозу,

Безмежність в небі плине вдаль,

Ти прагнеш відчаю ще дозу.

Не треба падати щоразу,

Як вітер принесе образу.

Не треба тупості в словах,

Свободи хочеться в казках.

Приходить в простір дивний знак

Любові, вічності, натхнення.

Ти віриш в дивний кволий шлак,

Що знову дасть тобі прощення.

24.12.2011, м. Гайсин

Шумить ліс шумливим листом,

Хвилить ліс барвистим вмістом,

Вабить він яскравим змістом,

Любить нас кисневим тістом.

Гіллям ліс скликає птахів,

Звірам є безмежність дахів,

Травам він дарує спокій,

Людям же мрійливий окіл.

Старий ліс – корінний житель,

Бачив він багато жита,

Бачив час гарматних воєн,

Бачив, як вмирає воїн.

Прагне ліс здоровим бути,

Чути спів – пташині звуки,
Сонця дощ ловити листом,

Землю всю вдихати чисту.

Людства гул зриває тишу,

Сморід справ вбиває нішу,

Простір зник – лишились вази,

Сосни знов толочать «КРАЗИ».

Треба нам спинитись вчасно,

Поки вдих відчути можна,

Люди, ліс любити треба,

Така суть вимоги неба!

Прийде пора прийти туди,

Куди прийти пора прийде.

Відкрити знов нові світи

Новим світам нові світи.

Прийдуть рядки нових людей,

Втечуть шматки старих ідей.

Прийдуть нові старі часи,

Коли життя знайде мости.

Ідей нових прийде мета,

Людей святих візьме журба,

Вогонь візьме своє назад,

Вода заллє долонь каскад.

Свербіж думок знайде шляхи

Людей нових світів знайти.

Кількох століть часи минуть,

Життя нові життя почнуть.

Чимдуж спішіть життям плисти,

Поки життя дає шляхи.

Воно знайде новий предмет,

Стару любов замкне портрет.

09.10.2011, м. Гайсин

Відчуваєш, іти пора,

Забувати її слова,

Відкривати нові світи,

Малювати щирі листи!

Відчуваєш силу свою

Забувати щиру брехню,

Відкривати межі святі,

Малювати речі прості?

Відчуваєш, пахне бузок,

Мерехтіння світлих зірок,

Перельоти зимніх пташок,

Замерзання вічних річок!

Відчуваєш, правда прийде,

Відчуваєш, сила буде.

Намалюєш нові світи

Переступиш долі мости.

м. Гайсин

Перехожі знову всюди

Непогожий вітер сильний

Невідомі… погляд, лиця

Незвичайні… небо, сонце.

Замінили воду, спогад

Сколихнули пам’ять, струни

Завершили книгу, простір

Розпочали новий вирій.

25.10.2010, м. Гайсин

Остогидло
Не вже я справді придурок
Один єдиний
Серед вас

Друзі
Де ваш імідж
Великих геніїв
Геніїв придурків
Для сучасного світу
Саме головне
Імідж

Сиджу в ганделику
Закріплюю свій
Підлітковий алкогольний імідж

Перед цим
Валявся на підлозі
Кричав і плакав
Мовчала

Сиджу дуже довго
Заклад вже зачиняється

До мене наближається
Гладка жінку у масному халаті
Котра готує не погані біляші
І розливає досить не погане пиво

Від неї тхне котами

Дивлюсь
Зараз вона скаже
«Всьо парніша
Хватить нити
Піднімай свою дупу
Коротше
Вали звідси»

Я розумію

Вона – мій янгол

Сонце зваблює в свої тенета –
В грудях моє серце шаленіє,
Швидше крутиться земна планета,
Кров в судинах стрімко струменіє…

Прохолода в душу заповзає,
Уповільнює мій пульс у скронях,
Докором мене чимдуж шмагає,
Гасить полум’я в моїх долонях…

Сумніви голосять у трембіти -
Я уже не знаю, що робити:
Чи до сонця в небо полетіти,
Чи спокійно на Землі пожити?

Ніжний дотик, тихий шепіт,
І по тілу променад,
У кінцівках знову трепет
І чуттєвий зорепад…

Він за плечі обіймає,
І цілує у живіт,
Мої ноги зігріває…
Хто це? Ну, звичайно, КІТ!

Нарешті довгождана прохолода -
З полегшенням зітхнула вільно,
Бадьоро оживилася природа,
Защебетало все довкілля…

Спекотне сонце дошкуляло часто,
І серце в грудях так боліло,
Тепло помірне – це для мене щастя,
Радіє прохолоді тіло!

Куплю я собі ровер трьох-колісний –
Себе зі святом привітаю,
Зустріну ранок росяний у лісі –
Як пташка полечу до гаю…

На днях здійсниться заповітна мрія,
І я від цього дійсно шаленію!

привет, период слез, соплей и мелодрам
нет, я не плачу, мам
что? глаза на мокром месте?
мы никогда не будем вместе
не дразните нас
тили-тили-теста
жених и невеста
эта шутка неуместна
ты знаешь, мы с ним с одного теста,
только меня посолили
вот что с меня слепили
в духовку и запекли
когда я буду вновь над пропастью
пожалуйста, ты меня толкни