Я так відверто промовчу,
Не гляну в очі, не зомлію..
Я хабаря душі плачу,
Аби погас вогонь надії.

Аби ти знову не дивився,
Аби ти знову не кохав,
Щоб ти свободой подавився.
Щоб в почуття чужі не грав.

Щоб моє серце не дрижало
Лише від погляду очей.
Щоб боляче вкололо жало
За гіркоту чужих ночей.

Аби ти зрозумів провину,
Щоб совісті смерділа гниль.
Як із відкритой домовини
До тебе руки тягне біль.

Щоб ти упав геть на коліна.
І криком крикнув – “Залишись!
Я не кохав нікого нині..!”
І градом сльози полились…

А я скажу: “О ні, коханий,
Нехай смердить надалі гниль.
Нехай порвуться сиві рани,
Щоб ти відчув ту кляту біль!

Ти знав би, як мені боліло,
І як ревіла я колись,
такі вже сльози досі, нині
Іще ні в кого не лились!..”

Ти припадеш, а я холодна.
Зчорствіла, мертві почуття..
Що їх скалічила свобода,
А я – твоє дурне життя..