Будь таким, як ніхто. Як твоя найпримарніша з ролей.

Будь мізерним уламком з розтоптаних масок моїх…

Будь тавром на зап’ясті. Присягою будь німою,

Найбезжальнішим катом, що істинно вірить в мій гріх.

Будь для мене пів-світом. Болючим ковтком безнадії,

Будь нахабно відвертим у попелі змовчаних слів.

Будь останньою слабкістю на ледь вологих опущених віях…

…І одним з божевільно безсенсово прожитих днів.

Будь безвірним. Зрадливим, занедбаним раєм,

Будь коротким штрихом на гарячих долонях чужих.

Будь найгіршим моїм співрозмовником зранку за чаєм,

Відшліфованим лезом, затиснутим в пальцях блідих.

Будь одним непрожитим. Примхливим, зітлілим мовчанням,

Спровокованим відчаєм в світі байдуже-німім…

Цілковитим спустошенням – будь передчасним прощанням,

Порожнечею, пеклом … Найголовніше: моїм.

 

Захлинається ранок гіркою і терпкою кавою,

Безталанні актори п’яніють німими виставами.

Ти прострочив останній квиток.

 

Відпускає гріхи твої світ метушнею вокзальною,

Електричка до пекла – тамтешнім знайомим вітання і…

Швидше збіса натисни курок.

 

День відкритих дверей у твоїй божевільні. Іронія?

Світлу пам’ять шанують дешевим вином по цю сторону –

Драматичний вдають театр.

 

Декаданс по куткам розповзається у свідомості,

Трохи схиблений на невблаганній своїй безвідмовності

Ти втрачаєш зрадливий азарт.

 

Дещо шкода. Тобі б на прощання хоч мить телепатії,

Недолугої гри егоїстів в примхливу емпатію…

Всі вже слухають на кладовищі хор.

 

Світ стискається вмить до петлі. Дискордія.

Маєш шанси зіграти без правил, та з зайвою гордістю,

Тільки ти нікудишній актор.

Іще чекати нам своєї тиші..

Не в змозі вічність нашу пам,ять стерти..

В моєму серці спогади лиш пишуть

З минулого навіяні портрети..

Десь вище неба в згубленій орбіті

Твоя душа знов допива азарт..

І тільки мрія, об пітьму розбита

Лишила в грі мені ще кілька карт..

В акордах ночі наших нот немає..

Й на роздоріжжі завмирає мить…

Чи й досі янгола свого чекаєш,

Що подумки до тебе шепотить?

Давно не сняться шукані дороги
Твої слова з усіх історій стерті..

І тільки намальовані тривоги

Ще десь блукають по моїй планеті..

Вже плаче час від нелюдського болю

Гіркої віри обпаливши миті,

Ти мій тріумф колишнього двобою,

Я твій міраж, загублений у світі…

 

 

Усім метафорам червоне світло …
Бентежить душу запах хризантем.
Ти чуєш, Осінь??! Відтепер ми квити –
Не має вітер вже ліричних тем …
Все випадково. Що іще шукаю?
Бо з жовтнем я знайома вже. Мерсі.
Колись мене ще відвезе до раю
Із п’яним водієм німе таксі …
Тепер сповна мені, мабуть, тріумфу
Лише в відвертості гітарних струн.
Вже зупиняйся, Осінь !! Досить бунту …
Це твій останній, безперечно дюйм.

«Постскриптум» у десяткові листівок
Автограф Осені і кілька фраз …
… У пам’яті вінілових платівок
До божевілля НЕ осінній джаз.

Трохи дивно у душі плювати сарказмом,

Коли мала б давно проковтнути протест…

Скоро тінь заговорить… За тисячним разом

Я, повірте, байдужа до всіх перехресть.

 

Трохи дивно комусь лікувать параною,

Коли зошит з шухляди – увесь діалог…

Кожне дзеркало змушує стати німою,

Сподіватись на те, що це тільки пролог.

 

Трохи дивно вдавать із падінь панацею,

Коли втонуть усі, хто повинен втонуть…

Все одно, не судилось ніколи Орфею

Еврідіку із пекла свою повернуть…

…Розкажи мені всі таємниці за чашкою чаю…
Говори… Нам недовго лишилося ще говорити…
…Бо як тільки дотліють за вікнами сутінки, знаю,
Мовчки підеш кудись… Лишивши свій чай недопитим…

Ти щоразу малюєш портрет спорожнілого міста
І так мрієш лишитись у світі нічної краси,
Зупиняєш свій погляд на рано пожовклому листі,
Проводжаючи на перехрестях спізнілі таксі.

Ти вже звик розділяти безсоння з дахами будинків,
І губити до ранку свій погляд далеко внизу,
Надивившись на місто, на те, як дрімають зупинки
І самотні авто подорожніх додому везуть…

Ти вже знаєш, як тишу провулки невтомно хоронять,
Проводжають сарказмом усіх перехожих своїх…
Розкажи мені Хто ти у темряві цій… Охоронець?
Провідник на десяткові схожих до болю доріг?

Ти шукаєш метафор нових для цих заспаних вулиць,
І ти ладен послати до чорта усі ліхтарі…
Міліарди разів, як не більше, тобі раптом чулось,
Як шепочуть у темряві цій світлофори старі.

Ти так любиш розмови якісь безголосі вокзальні
І на вулицях слухаєш змовклих давно вже музик…
Коли ніч поцілує тебе іще раз на прощання,
Розкажи мені щось про свій повний примарами світ…

Ти вже звик, що години крізь тишу повзуть так повільно…
Щоб схибнутись потрібно зробити не більше, ніж крок…
Розкажи мені Хто ти… мабуть, ще один божевільний?
Просто виграв у долі раптово щасливий квиток?

Розкажи мені всі таємниці за чашкою чаю…
Говори… Нам недовго лишилося ще говорити…
…Бо як тільки дотліють за вікнами сутінки, знаю,
Мовчки підеш кудись… Лишивши свій чай недопитим.

Спалити цей світ до тла. Як мінімум …
І написати у небі болем останню дату.
Ридати від сміху і не згорати,
І бути, як всі… НЕ винною.

І насміхатись до сліз. Із вічності … –
Не пам’ятати старі подряпини.
Шукати того, хто знов справлятиме
Колишні мої погрішності.

Минулого попіл у пальцях розтерти…
Усіх порожнеч відшукать співзвучності,
І слухати РОК на шаленій гучності!!!
…І бути Єдиною на планеті…

Чи безнадійний світ принести у жертву…
І обірвати різко цю епопею.
І виграти в найсправедливішу лотерею
Останній свій приз. Квиток до пекла.

Сірів вокзал… Тягнувся у повітрі
Тепла останнього солодкий дим.
Чиїсь усмішки, часом недопиті
Кидались в очі, як вогні вітрин.

Ще плакав дощ – вже осінь догорала,
П’яніло небо ароматом днів…
І лиш Вона несміливо стояла
У вихорі сполоханих вітрів…

Стелив туман… Її руде волосся
Розсипав вітер ніжно по плечах,
І непомітно запалила осінь
Блискучий вогник в втомлених очах.

Вже сутеніло… Вряд чи хто помітив
Її самотній сірий силует,
Лиш фарбами осінньої палітри
Писав художник втомлено портрет.

Зганяючи кудись пташині зграї,
Притихла осінь між людьми плелась…
Він малював Її… Я знаю,
Вона Йому прекрасною здалась.

Десятки ліній розбігались стрімко
Й коли раптово щось ішло не так –
Виводив ще раз Він цю саму Жінку,
Захоплено ковтаючи азарт…

Останні потяги тікали вже зухвало,
Соната вітру холодно звучала,
Він малював Її… Лише бувало,
Тягнувсь до склянки із дешевим чаєм…

Лиш олівець тепер міг передати
Солодкий смак емоцій й почуттів,
І на ввесь світ хотілося сказати
Про те, як Він враз Нею захворів…

Він допивав до дна вже насолоду…
А з ним і вулиця змовкала враз…
Штрихи останні ще лягали гордо,
Десятками невидимих прикрас.

Мінялось все… Час за собою вів…
Одна Вона не йшла, стояла…
А Він дививсь в портрет і розумів:
«Чогось йому відверто бракувало»…

З листа чомусь дивилась незнайома,
Неначе чимсь нагадуючи ту,
Що була поряд… Жінку.. Невідому…
Оту, чию Він малював красу…

Іще раз глянув і провів рукою
По сірих намальованих губах,
А потім кинув свій портрет додолу
Із гіркотою осені в очах.

На мить застигло ще розчарування,
Емоцій згусток в темряві повис,
А потім осінь миттю, без прощання
Самотньо побрела собі кудись…

Раптово дощ посипався із неба –
Пора про себе на ввесь світ кричала…
Художник, усміхаючись про себе,
Купив дешевого ще склянку чаю.

А потім щось його штовхнуло сміло
ЇЇ гірким тим чаєм пригостить…
Він підійшов… Розмалювала сірим
Два силуети осінь в одну мить…

Зривався дощ, змиваючи з перону
Уривки фраз, емоцій, почуттів…
Читала осінь по чиїйсь долоні
Мільйони переплетених життів.

Тремтів листок беззахисно під вітром…
Портрет, здавалось, плакати уміє –
Стікали тихо краплі непомітні
По намальованій осінній мрії…

Я цілую тебе лиш подумки,
Бо в серцях наших досить холодно –
Стали ми вже один для одного
Пережитими епізодами…

Плачуть янголи знов зневірено…
Та не нам це, повір, присвячено.
Я шукаю і досі лінію
На долоні… Тобі призначену.

Усе більше стаю отрутою
Для прозорої я наївності…
Хай тепер залишусь забутою –
У бою не буває рівності.

Фрази ці раптом стали гострими
На війні всіх твоїх галактик.
Помилилися просто ми
У світах геніальних тактик…

І тепер хоч мільйон епітетів,
Мій сюжет, все одно, банальний…
Бо нам довго, мабуть, болітиме
Розітерте у пил мовчання.

Запізнилася кульмінація…
Кілька кроків іще до старту.
Це не мрія… Галюцинація…
Це моя особиста плата.