Я йшла, не в силі зупинитися…На вулиці сяяло ясне сонечко, літо було у самому розпалі, навколо ходили щасливі, розніжені під гарячими літніми променями, люди. Тільки у мене настрій був далеко не сонячним…З моїх очей, прихованих за величезними окулярами, нестримно котилися сльози. У душі була глибока депресивна осінь, і дощ на моїх очах був тільки невеличким зовнішнім її виявом. Мені хотілося вити, кричати від болю. І я це робила самотніми літніми вечорами вдома…Я ТОБІ УЖЕ НЕПОТРІБНА…Це єдина свідома думка, яка постійно, ось уже на протязі тижня, жила у моїй голові. І не просто жила, вона окупувала мій мозок, моє тіло, витіснивши звідти все інше…Я практично нічого не їла, бо від самого лише погляду на їжу, шлунок судомило…Я практично не спала, бо як я можу спати, коли Далі цікавіше…

Я – красуня. І не просто красуня, а надзвичайно вродлива жінка. Ще я яскраво одягаюся. Бо яскравій особистості не личить ходити в сірому. Тому коли я йду вулицею на мене оглядаються 100% чоловіків і 90 % жінок. Чоловіки проводжають мене захопленими поглядами,а  ті, що сміливіші – можуть навіть спробувати познайомитись чи кинути якийсь комплімент. На що я тільки ледь посміхнуся кутиками вуст…У 99 випадках із 100 я можу переходити дорогу будь – де – мене обов’язково пропустять. А я подякую легким граційним кивком голови, після якого щасливий водій ще довго буде під враженням…Жінки…Ті, що молодші – оцінюють мене, одразу вишукуючи недоліки…Старші – просто щиро заздрять моїй молодості і втішають себе тим, що Далі цікавіше…

Сьогодні я дозволила собі згадати Тебе. Вперше за довгий час. Вперше після того, як Ти зрадив мою довіру. Вперше після того, як зрозуміла, на скільки Ти підла і негідна людина. Вперше після того, як Ти сказав,щоб я вирішувала свої проблеми сама. Хоча проблеми ці мені створив ТИ…Але Ти знаєш, – я зрозуміла, що зустріч з Тобою була для мене уроком – Ти не подобався мені з самого початку, я просто Тебе жаліла…Ти так випрошував зустріч, так благав впустити Тебе в моє життя, що я…здалася. А тепер знаю, що ніколи більше цього не зроблю, бо інтуїція – це голос мого Ангела –Хоронителя. І мій Ангел не хотів Тобі довіряти…Але я Далі цікавіше…

СПОВІДЬ…

Я тримала в руках маленьку паперову смужечку і не вірила своїм очам – їх справді було ДВІ!!! Те, про що я мріяла стільки років, чим марила і про що так ревно молилася – нарешті трапилося! На очах блищали сльози, але вперше за довгий час – це були сльози радості. Знесилено опустившись на підлогу, я все ще не могла відвести погляду від заповітного клаптика…

В свої майже 28 я уже давно була розчарованою в цьому житті, відчуваючи себе як мінімум 60- річною бабцею.

Коли мені було 14, я не сумнівалася, що попереду у мене – прекрасне життя. Ще б пак! З дитинства Далі цікавіше…

За останні три тижні серед мороку, який панував у моїй душі, раптом прорізався світлий сонячний промінчик. Він ще був несміливим, тонесеньким, але тим не менше – осяйним і теплим. І навіть будучи таким малесеньким – він все ж зумів відігріти, вселити надію і віру в краще. Не зважаючи на те, що за вікном погода була далеко не весняною… Далі цікавіше…

Моєму коханому…

ВОНА:

 Кожного дня я розмовляю з ТОБОЮ… Розмовляю у своїх думках, у своїх мріях, у своїх снах…Я все ще марю Тобою…Шукаю  очима серед натовпу, хоча розумію, що ТЕБЕ там і не може бути…Ти далеко, за тисячу кілометрів від мене… А мені все рівно прибачаються Твої очі… Я постійно думаю про Тебе. Для мого серця немає відстані, у ньому – Ти поруч… Поруч такий, яким я хочу Тебе бачити – найкоханіший і найзакоханіший, найніжніший і найтурботливіший, найрідніший і найпотрібніший… Втім, Ти таким і є. Для мене… Просто Далі цікавіше…

Оксана сиділа і ліниво перебирала пальцями по клавішах ноутбука…Перед очима – безліч анкет, фото, слів…19 непрочитаних повідомлень…Кожне схоже на попереднє, наче писала одна людина… «Привіт, красуне… Що така красива дівчинка робить на цьому сайті?..Не вірю, що така красуня може бути самотньою…» Дівчина стомлено закрила очі…
– Ні, це справді божевілля…Навіщо я Далі цікавіше…

Казка, якої не було…

Коли на вулиці майже весна, Тобі незабаром 30, і в Тебе у житті є хоч малесенька, але пустка, то незважаючи ні на свою філософію, ні на свої уподобання, Ти обов’язково захочеш, як в юності, повірити у казку. Так було і зі мною За вікном природа готувалася до зустрічі весни, молоді й закохані – до Дня Валентина, а я… Сиділа і як завжди, сумно спостерігала за всіма цими приготуваннями. Бо я не готувалася ні до чого…Моєю найближчою подругою стала Зневіра, а найчастішим гостем в моїм домі став Смуток… Далі цікавіше…