Як хочеш плакати, то плач,
я буду плакати з тобою,
як божеволієш, пробач,
не будеш тии тепер одною,
хто сходить з розуму, бо я
теж збожеволію й без бою
прийму усе і воля твоя.
та ти мовчиш, ще мить, лиш мить,
та ти мовчиш. Як ніч горить,
палає все в мені і в серці полум”я тремтить,
ще мить.
Вже день помалу затихає..
О ні!Усе… І день мовчить.
А в серці все тремтить, згорає,
крзь день німий і ніч німу
я йду з вогнем, що вихід знає,
та я в очах твоїх тону,
я – шрам на серці, що палає…

Не вірте правді, правда ранить,
Де правда, там завжди печаль.
така солодка, та не значить,
Що так завжди…гірка, а жаль.
Очам не вірте, ні! Нізащо!
Вони завжди несуть біду,
Вони немов акули паща,
Як задивився – потонув.
І кожне слов, те що кажуть
нехай неправдою буде.
Омани павутиння зв”яжуть,
та в нім ти спокій свій знайдеш.
І нащо все це вповідати?
Навколо й так один обман.
І авутиння того ґрати
щодня мозолять очі нам.
Де правду кажуть – там брехня,
де скажуть “брешуть” – значить правда,
та скоро дуже, вже на днях,
впаде усе, як грім упаде.
Народу рідного мара,
нестерпний більше правді жар,
в історії синець, лиш шрам,
політики троянський дар.
кохання чистого примара
також засліплює щодня,
а після нього Божа кара,
пустота в серці лиш одна.
Усе навколо шкереберть,
усе летить під три чорти,
а ти і далі круть та верть,
вони ж – круг пальця обведи.
Не всім посилах це терпіти
і багатьох зламала вже
система, що її ми діти,
де брат у братика краде…
Тут кожен вміє говорити
на кухні з кумом за столом,
та коли треа щось робити,
то кожен стане – стовп стовпом.
Та ще й самі себе обдурять,
один на одного кричать,
усе лиш “Уряд, уряд, уряд!”, –
по вулицях сидять, гудуть
Та що ж нам влада винувата,
що ми самі їх підштовха,
коли у нас все брат на брата
і всюи гордість і пиха?
Як може бути князем той,
хто у багнюці ріс без слів?
Не буде королем раб, що й
рабом родився й так не жив…

І все-таки вони блакитні,
ті чисті, джерелові води,
ясні вогні, що ледь помітні
сія на тлі земної вроди.
ти не кажи, що я не бачив,
не бачить той, хто не бажає,
я ж бачив вогник, той що скаче,
в очах,як сонце те сідає,
коли його гойдає хвиля
і тихий вітер обмива,
коли лише одне зусилля –
і як під заходом стояв,
так вмить пірнаєш у красу
що може й всього полонити,
її на хвилях вже несуть
стежини світлі – сонця діти.
Від горизонту й до очей,
де блиском юних мрій одб»ється,
простягується шлях оцей,
від вогнища і аж до серця…
І очі – дзеркало душі,
І стежка йде десь в небеса,
Тепер я знаю – не одні,
з тобою сонце, ти не сам!

Я б носив тебе на руках,
та боюсь,що я того не вартий.
Я би бачив щодня тебе в снах,
та боюся, що це вже занадто.

Я б співав романтичні пісні,
та немилі мені ті страждання.
Я б писав тобі сотні віршів,
та це перший й надіюсь останній.

Твої очі, стали б іконою,
що молився на неї ночами,
в них, як в морі бездонному, чорному
я б шукав вихід десь межи снами.

І обличчя притягує погляд,
я б не зміг його втримати жадібно,
не ділитися з тими, що поряд,
і покинула б ти мене, бідного.

Я б не зміг тебе довго так втримати,
романтичними моїми мовами,
і утративши, легко загинути,
з серцем немічним, ніжно пораненим.

Я б згадав ненаписані стовпчики,
і слова, що були ненаписані,
і як сидячи в парку все мовчки ми,
розмовляли з пожовклими листями.

Я б довірив тоді свої мрії всі,
прошептав мовчки їм все без слів,
бо слова мої так й не написані,
хоч я довго писати б зумів.

Мовчи!Ні слова!Лише тиша
Навколо хай буде…Не псуй,
не псуй, де нею дихав,
Ні, не говори, відчуй!

Ти чуєш як усе живе?
Нехай мовчить, ще мить,
Нехай весна уже прийде
І кольорами запалить…
Вона вже на шляху, вже мчить..
А поки не зіпсуй все словом.
А поки все нехай ще спить…
Прокинутись усе готове,
Чекає все весни, ще мить.