Адольф лежав на галявині. Навколо нього розтелився різнокольоровий килим квітів. Бабка, потріскуючи крильми, промчалася над його головою. Червоні, жовті та білі метелики перелітали з бутона на бутон. Зграя горобців пролетіла у вишині. На дереві крякнув ворон.

Це було улюблене місце Адольфа. Він сюди приходив коли відчував втому, або йому потрібно було втекти від метушні.

Солодкий аромат п’яний його розум. На душі ставало тепло. На вустах з’являлась посмішка. Згадував дитинство.

Ось він зовсім малий, років 10-11, ганяє гусей по галявині. Його дзвінкий сміх стелиться над зеленою пеленою, відзиваючись в шибках хат. З подвір’я доноситься мами голос: «Адо

льф йди їсти!!» . «Зараз, мам!!» кричить він їй у відповідь, женучи гусей додому. Підібравши ломаку, починає збивати бутони, уявляючи себе героєм.

Дитинство. Найсвітліший період життя: не існує війни, корупції, ядерної зброї, комуністів, зрадників. То інший світ.

Зараз йому сорок. Купа проблем. Його друг і колега зрадив. Жінка покинула.

Він лежить серед безкінечної галявини. Адольф повернувся в країну дитинства. Але він занадто великий, цей світ швидко розвалюється. Спочатку маленькі тріщини, потім, більші покривають його. Куски починають опадати. Нема більше світу. Залишився тільки виритий котлован, на місці галявини. Важка техніка, яка будує новий розважальний центр.

Ми летимо. Летимо. Летимо. Тримаючись за руки ми тікаємо від мостів, вулиць, автомобілів, трамваїв, доріг, відстані. Відчуваючи на обличчі вітер ми тікаємо. Тікаємо. Тікаємо. Від забуття, кохання, ревності, зради, щастя, болі, самогубства, зими. Позаду нас залишилися пекуче сонце, і нестерпний холод, позаду нас зима. Зима. Зима. Зима. Забуваючи все ми летимо, летимо, летимо. Самотність тиші, тиші, тиші, не можеш більше згадувати. Зима! Зима! Зима! Забуваємо, забуваємо, забуваємо.  Ми там більше не побачимося, не стрінемося, не обнімемося, не обнімемося, не обнімемося. Я більш не побачу твоєї посмішки, очей, рук. Я вже не пам’ятаю твою посмішку, а я хочу пам’ятати.

Я лечу. Лечу. Лечу. Твоєю руки нема. Нема. Нема. Я розбиваюсь. Вбиваюсь. Зникаю. Розчиняюсь. Тік

аю. Тікаю. Тікаю. Я не знаю де я, де я, де я. тут немає заходу. Сходу. Верху й низу. Ту немає тебе. Тебе. Тебе. Я часто згадую. Але не можу пригадати твою посмішку. Твої очі. Тут страшно. Самотність. Тиша. Тиша. Тиша.

Здається, я повторюю слова. Слова. Слова. Тут не існує слів. Не існує мене. Тебе. Мене.  Доводиться повторювати, що б переконатися.

Забери мене. Тебе нема. Нема. Нема. Зима. зима. зима. Тут страх. Він тут народжується. Страх. Страх. Тиша. Тиша! Тиша!!!

\забудь мене. Забудь мене. Забудь мене. Будь щаслива. Будь щаслива. Будь щаслива/

Він тут. Він говорить за мене ЗАБУДЬ. Мені страшно. ЩАСЛИва. Він говорить за мене. Забудь мене. Він тут. Забудь. Щаслива. Мене. Будь. Забудь забудь.щасливабудь.мене.забу…

Забери мене звідси.

Найперше прийшло розуміння болю. Мабуть, завжди він є констатацією життя. «якщо щось болить, значить ти ще живий» говорив якось мені лікар. Певна частина мізків прийняла його. Змирилася. Проте інша не хотіла цього розуміти. Тікала від нього. Створювала нові світи.

Я пташка. Мої дужі крила працюють справно. Я не відчуваю втоми. Вільна. Нехтую законами гравітації. Лечу в теплі краї. Чорна хмара попереду. Дужі крила несуть мене в невідомість. Сама досконалість. Чорна хмара переді мною. Вдаряюсь. Біль.

Далі цікавіше…

Я досі памятаю, як ти з”явилась, чесно-чесно. Це був помірний, тихий вечір, і я в своїй кімнаті, як завжди, писав розповідь якусь, чи то пак роман, на даний час вже й не згадаю. То не є вже так важливо. Головним було те, що перед моїми очима зявилась ти. як зараз пам”ятаю: в легкій сукенці у горошок, руде волося у дві косички заплетене, зростом невеличка і посмішка не сходить із лиця. “Привіт” промовила ти “Ну що не пишеться? А знаєш оце нещодавно з Ісландії прибула, там Йонсі я шипотіла на вухо нові мотиви, а він зараза така не хоче новий альбом писать. А ще у Франції з Амілі у кавярні була, і Яну Тієстину я казочку розповідала, а що без мене ти тут робив?” – і посміхнулася так тепло ти тоді, і ніжно на мене подивилась”О, бачу зовсім тут без мене ти все запустив: шпалери усі обдер, меблі десь дів і фарба на підлозі зовсім облупилась, мабуть, не їв ще й, ходім зі мною, тобі я дещо покажу”. Взяла мене за руку, і до вікна потянула. Відкрила ти його, мене за собою повела.
Біле світло вдарило в обличчя, прокинувся вже я на білім одіялі, а поряд ти була. Посміхнулася. Підвилася. І далі мене ти повела. Бачу, що закінчив той роман. Книга, на полицях у книгарнях, купують її всі. Презентації в країні, а потім за кордоном. Переклад на англійську, німецьку, польську і російську. Інтервю на телебачені, закриті вечірки.
Вспалахи фотокамер, за ними ти зникаєш, і все більш тебе нема.