Про те,що буде знає лише бог,
Та й той в своїх думках тепер не певен-
Хіба заради цього рай засох,
Бур*ян поріс і простелився терен?
Якби ж бог знав,що марно він не спав,
І сам себе шість днів морив даремно –
Він глину з ребрами даремно б не шукав
і світло не робив би там де темно.
Якби ж бог знав, що ниці “слизняки”,
Які так гордо звуть себе: “ЛЮДИНА”,
В болото втопчуть хрестики й вінки
Й на зміну вірі в світ прийде машина.
Відійде страх за рамки сірих днів,
Спаде омана,знищивши оскому
І бог знайде притулок в лоні снів,
А потім й зовсім не прийде додому.
15.03.12

Буду писати багато. Про що? Я незнаю,
Просто сидіти і думати – то не варіант.
Просто. Все просто. Та я не біжу, не тікаю,
Тільки чіпляється все, як ненависний бант.

Де там.. чи довго? Можливо нічого не буде
Може все вигадки, Як і до того колись.
Знаю, даремно. Чи треба це правило всюди?
Хтозна. Побачимо. Поки що стадія «злись».

Змучилась певно від цих беззмістовних погоней,
Пошуків, дотиків, сліз і нервових ривків.
Порожньо буде в кінці – без тепла, без долоней
З купою ницих, дурних, злицемірених слів.

Страшно? Будь-ласка! А хочеш ще трішечки болю?
Просто на пам’ять про той необдуманий крок.
Крок, Що не серцем навіяний, а головою
Від збожеволілих, темних, настирних думок.

Потім… а потім навряд чи чи станеться диво
Й хтось десь «розчиниться в комусь». Банальна бре

Все одно я тобі не вірю –

Ти навчив, що брехня є скрізь –

Тільки дотики, сльози й вії

Забирають понуру злість.

Все одно я тебе не чую –

Нема сенсу шукати зміст –

в тих словах, що кричиш\кричу я

Купа фальші – порожній вміст.

Все одно я тебе побачу,

Серед масок – мільйон облич,

Просто ти може більше значиш,

Ніж банальні “пусти\поклич”.

Все одно я тебе ще знаю,

Відчуваю твій ру

х думок…

Не ховаюся, ні! Ховаю

Світ маленький своїх тривог.

Все одно я тобі брехала –

Дивно те, що повірив ти

В те, що я не тебе чекала,

В те, що ти не мої світи.

Все одно я тобі потрібна –

Просто дотик твоїх долонь

Все ж не бреше, що рідна! Рідна!

І що кров не лишає скронь.

Все одно я тебе чекаю,

Може марно, але дарма –

Просто я тебе добре знаю –

Ти мовчатимеш, як нема.

Збудували стіну поміж долями,
Напоїли серця, щоб заснули –
Рахували любов свою балами,
А що краще життя є забули .
Проклинали себе й свою істину,
Закривали й ховали свій погляд –
В бруд ховали й лишалися чистими
Тільки щоб бути десь, а не поряд.
Божеволіли, дряпали звуками –
Розривались у тиші мільйони,
Щ

об під стогоном, болем і муками
Написати вже інші закони.
Відродитись й згоріти у попелі –
Перекреслити все в цьому світі,
І забути, що міряли кроками
Божевільні роки у столітті.
І колись випадково зустрітися –
Зачепитись на мить… й відпустити…
Не вмирати, а просто змиритися,
Щоб у полум’ї знову ожити.