Ні, це далеко уже не любов –
Не яскраві й не прянії квіти.
Я в проваллі страшному немов
На віки засуджений жити.

У очах все зсіріло, пожовкло,
Не літа соловейко – без крил.
Я чекав на тебе, мило, довго-довго,
Та не стрепів – зірвався у вир

…

…У вир твоїх очей ненасті,
Твого волосся чорторий.
А хочу лиш людського щастя:
Пустих земних безбарвних мрій.

Зрозумів , здається, знов,
Що в житті лиш тебе любити.
Ось тому
У проваллі страшному немов
Я навіки засуджений жити.

Зростає сонце
І розтає пітьма…
Поглянь-поглянь
В віконце –
Як ніжно спить вона…

Підійди-но до ліжка…
Підійди…
Цінуй пануючу
Наколо тишу –
Возлюби кохану більше,
Возлюби.
Заради неї ж
Треба жити.

Та не буди ж її…
Та не буди…
Най спить вона –
Вона ж твоя…
А в неї ти…
Ціни…
Ціни…
Ці

ни…

Зцілуй її вуста
На гомін ластівок…
Кватирку одчини –
Відчуй як тане вітерок
І усміхається весна.

Поглянь, кохана спить твоя?

Проміння сонця
ЇЇ обличчя зігріває…
А соловейко,чутно,
Десь
Свої пісні співає…

Тоді ж
На вушко майві
Прошепчи
Оці слова…
Та не збуди ж її –
Вона одна…

Що може в світі краще буть,
Аніж, коли кохана
На колінцях засинає?
Моменти йдуть…
Моменти йдуть…
Дивись, вона уже й у снах літає.

Заглянь в обличчя їй –
Здивуйся ніжності його.

Її торкнись…
Її зігрій…
То є криниця щастя усього.

Розправ їй пасма –
Чорняві та м'які.