ЛЮБОВ

 

Любов останньою ніколи не буває!

Зів’яне, згасне…  Знову зацвіте…

Її промінням сонце напуває,

Тому у неї серце золоте.

 

Любов останньою ніколи не буває!

Її, хоч як, а жевріє душа,

В надії крилах пуп’янки ховає,
І до сердець коханих поспіша…

 

Любов останньою ніколи не буває!

Її зітхань мені не вистача.

Нехай когось кохання й забуває,

Та не згаса навік її свіча…

 

Любов останньою ніколи не буває!

Зів’яне квітка – інша зацвіте,

І ранок знову в чаші наливає

П’янке вино, як сонце золоте.

 

Любов останньою ніколи не буває!

Хоч часто вітер листя обрива,

Вона вмира і знову оживає,

Неначе в квітні молода трава.

 

Любов останньою ніколи не буває! –

Дарує миті – радісні й сумні…

Любов живе й ніколи не вмирає,

Вона ж бо вічна! Чуєте чи ні!?.

 

Яка то ніч…

 

Яка то ніч, де зорі голубі

Всі розквітали, наче паничі,

А серце із душею у журбі

Зітхали й сохли, сохли уночі…

 

Повільно гусне ніч. І все втиха.

О скільки тиші! Як її багато!

І я боюсь, боюсь того гріха,

Що знов приходить

зголоднілим святом.

 

Яка то ніч! Швидка її хода.

Вона, мов сніг, розтанула у тиші.

Вже ранок їй ув очі загляда,

В душі курсивом «вибачаюсь» пише.

 

А я в її ховаюся крило

Й зовсім, зовсім не соромно за себе.

Весняним пухом землю замело,

Все замело: і тишу, й ніч, і небо…

 

І вже та ніч – твоє! твоє тепло!

Де все так ніжно, трішечки зухвало…

Мабуть, це все колись уже було.

Я так боюсь: цієї ночі мало.

 

І знову ніч ця, наша, не чужа,

Такої більш немає в цілім світі!

І прямо в серце тишею вража,

А завтра – день…

Таке спекотне літо!

Сповзе ця ніч, мов крапля із стебла,

У кошик серпень визбирає зорі,

Вколише тайну ночі ковила

На ранок чистий, срібний і прозорий…

 

О Боже мій! Зозулі й солов’ї,

І  пахощі п’янкої матіоли!

Яка то ніч! Не сполошіть її!

Хай назавжди залишиться у долі!

Не кажи, що не була твоєю, –

Щось змінилось просто у житті.

Ми ж були весною однією

Під шаленим поглядом світів.

 

А тепер? Тепер уже нічого?

Може, щось під снігом віднайду:

Краплю хоч, хорошого, земного…

Вірю, сподіваюсь… Дуже жду…

 

Роки йдуть, шалено, чередою,

Чую ззаду заздрісний лиш сміх.

Віч-на-віч стрічалася з бідою,

Та ніхто не чув зітхань моїх…

 

Білий сніг стежини замітає,

Хто віднайде сховані сліди?

Вітер гілку яблуні гойдає,

І дрімають стомлені сади.

 

Наше теж кохання задрімало,

Скільки в тому сні чудових див!

Світла менше й менше все ставало,

Ти ж у тім саду і заблудив…

Люби мене

 

Я гамою прокинусь голосною,

Моєї пісні ти ж бо не згуби…

Люби мене – зимою і весною,

І восени,

і влітку  теж люби!

 

А вже коли присняться дикі грози,

Що віття гнуть берези і верби, –

Люби мене у спеку і в морози,

Люби завжди,

прошу, не відлюби!

 

Коли прокинусь знову опівночі,

Посповідаюсь пісні і віршу.

І хай свіча виблимує пророче,

А ти люби,

люби мене, прошу…

 

Світанок спить, гойдаючи печалі,

В глибокім небі – білі голуби –

Неначе душі наші прокричали:

«Люби мене!

Люби мене! Люби!»

 

А зникне ніч в зірчастій позолоті,

Втече роса до сонця від журби.

Збагну ще раз:

кохання – не збороти!

Люби мене,

молю тебе, люби!

 

Й коли мої закриються вже очі,

Останній подих згасне у мольбі,

Губами мовлю спраглими (бо хочу!):

«Люби мене,

коханий мій, люби!»

 

Ніколи в долі щастя не прохала,

Колола руки об тернову віть.

О Боже мій, ще мовби й не кохала,

А старість за дверима вже стоїть.

 

Любов, говорять, –

вічна й невмируща,

Вона світами панною іде.

– Люби мене,

люби мене ще дужче,

Коли мене й не буде вже ніде!