Ти підливаєш масла, у вогонь
І єхидно кажеш, що, так і має бути.
А я…
Я не можу стояти осторонь,
Бо мій біль ти посміла заторкнути.
Посміхаєшся,
Кладеш мені на плечі свої руки
А клубок у моїм горлі
Такий гіркий, неначе від отрути
І вкотре…
Знову, я намагаюсь осягнути:
Чи ти – єдина та,
Яку судилось до скону не забути?
Чи насправді є любов?
Чи то все сміх
І щасливими нікому не судилось бути? (с)
7 коментарів