день в уяві (віршування в окупації)

Автор:     Категорія: Верлібр

notes_1366996245

сонячний зайчик
утрапив крізь скло у хатину
і на стіні усміхається світло і тепло,
привітно від літа.
штучні квіти поставив йому
біля нього у вазі –
може з усмішки тої
спурхнуть метелики
і, світосяйні,
мов іграшки
сядуть на штучні ці квіти
і оживуть вони раптом,
холодні і мертві.
і здіймуть листочки
і пелюстки всі до світла,
що зайчиком сонячним
їм усміхається тепло від літа –
там легіт хитає трави і віти,
вітається з небом,
у синьому небі
пір”їнії хмарки
і птахи мов райські
літають,
співають,
оспівують зорі
і день,
у якому
поля і степи,
і ліси шепочуться поміж собою.
милуються в річці своєю красою
німфи і ельфи
веселі,
сумні,
безтурботні,
бешкетні – усі відзеркалені в водах,
які розхвильовують легіт і водорость,
колами зносить до озера славою літа
їхню красу відображену в водах
ніжна стихія.
здіймаються аж,
визирають із трав
веселоколірні квіти
в бажанні побачити диво краси,
привітатися з нею…
та марно усе –
раптом зник зі стіни
усміхнений сонячний зайчик.
і хмарами небо зімкнулось
півкулями сірими щильно.
важко дихати стало
у кулі зимового холоду.
сніг закрутився у тихому танці в морозі,
завіяв уяву явлення літа.
квіти штучні,
холодні і мертві,
струнко стояли у вазі,
яка вигравала боками кришталю
всіма кольорами оперення півня
і відзеркалена в круглому дзеркалі
посміхом мерзлих розлучень…
…у прикрій іронії
сьорбаю каву гарячу, гірку
і чорну як день цей черговий у окупації

*****

Автор:     Категорія: Верлібр

…а смуток знову стукає по шибці холодними краплинами дощу…
і я ступаю босими ногами на ламку кригу відчуттів…
а розуміння – зламане оманою,
і ступні спечені морозяним подихом зради…
і нутро душі розриває, навіть не біль,
бо болем це назвати неможливо,
це – смерть, бо помирає часточка мене…
моєї душі… краплина мого серця…
а розриває відчай…
бо вже перетнуто межу неповернення…
лише болючий відчай… страждання зі смаком полину,
бо все залишилося у минулому, там,
куди дороги вже немає… куди немає вороття…
печаль вкрива повіки свинцевою печаттю…
і на віях зажевріла барвистим блиском солона краплина діаманту,
чиста, як кришталь, важка, мов прожите життя…
і так не вистачає лише тебе…
не вистачає лише дотику до щастя…
до щастя – то бути поруч з тобою…
бо саме ти і є тією грудочкою ніжності та тепла…
бо саме ти і є щастя, моє щастя…
те, що належало лише мені….

Реверберація

Автор:     Категорія: Верлібр

Погляд пропалює скроню,
Реверберація звуку,
Наче в нірвану з грозою
Саторі скапує місяць.

І у вібраціях майї
Тіні приходять опівдні,
Котиться втілена карма
Колом нескорених істин.

Гасне загнузданий вогник
У павутинні сансари,
Дим відкриває безодню
Тиша п’яніє словами.

українська трагедія

Автор:     Категорія: Верлібр, Поезія

українська трагедія

покоління безкінечного секонду
ми так часто граємо в бітників
он дивись твоя вільна америка
добиває останніх із хіпі
поміж тим лежимо
у кошик рейтузами складені
ми далеко не джефферсони
загубилися поміж іраками
поміж полицями стертими лицями
і вішаками і вішальниками
цей біль за права
той білль
ми програли
у покер техаський
між лівими і давно вже неправими
душа лише цент
нас продають на кілограми
робочими джинсами
футболками майками
ганчірками в ванній
ми пропахли макдаками
перетворились на сімпсонів
у золотій лихоманці
американська мрія
українська трагедія
не стрибай петре
якщо мати не зве тебе
пітером

Прихований вихід

Автор:     Категорія: Верлібр

Вихід є завжди,

але не завжди 

він нам подобається.

Коли правильне вирішення 

проблеми є розірвати відносини,

ми кажемо,що виходу немає.

Є

він є

ти просто його не не помічаєш,

озирнися.

Суть виходу це рух далі.

Не зупиняйся,

тільки не зупиняйся.

Не озирайся,

тільки не озирайся.

Інакше заболить.

Ти ж не хочеш болю?

Коли відчуваю твій подих

Автор:     Категорія: Верлібр

З думками-спогадами,
Поміж решіток буденних справ,
Будую релігію з переконань.
Де дотики, подих і погляд –
Наближені, аж до мікрона,
І разом, схоже, малюють
Образ, а то й – ідеал!
Саме так мрії збуваються,
Саме так вони ходять поряд.
Достатньо лиш руки звільнити
від обіймів самого себе.
Вони дуже чутливі,
І летять у басейн,
що з твоїх емоцій, навіть
крізь темряву.
Саме так вони потрапляють
в обійми мої.
Коли ти поряд,
коли твій погляд в мені,
Коли відчуваю твій подих,
а спогади вже не в думках
та й релігія – вже не просто віра.

Далі цікавіше…

Не помічаєш…

Автор:     Категорія: Верлібр

Ти живеш, не помічаєш маленьких дрібниць,

Як ранкова роса до обіду безслідно зникає наприклад.

Чи то мурашка її випиває, чи вона її додолу штовхає?

Ні, попавши у пастку води,

Десь в середині, в центрі невтомно там б’ється і вибратись звідти бажає.

Та прозора броня, наче резина, її все терпкіше тримає у пастці.

Не відпускає і все менше і менше повітря і часу.

Вона б’ється, до обіду… А далі, як краплина – десь зникає.

Ти живеш, не помічаєш маленьких дрібниць. Далі цікавіше…

Ера нова

Автор:     Категорія: Верлібр

Сходить сонце нової епохи.
Як і будь якої раніше –
спершу зросить червоним полум’ям поле,
що під тиском старої виснажилося.
Підніметься в небо серце дому,
розчиняться жили у ньому.
Припинять живити усе, що було створене,
усе, чим могла гордитись самотня Земля.
Чи достатньо нам часу, щоби створити свою?
Чи достатньо старої епохи, щоби
ми мали змогу епохою новою стати?
Розірватись на атоми –
єдина спроба дізнатися.
Просочитися крізь рідкі кам’яні маси.
Пройти крізь природні фільтри.
Щоб народитися й нести
нові мечі –
Лише б не повторити
свої старі помилки.

Туман

Автор:     Категорія: Верлібр, Поезія

Коли сьогодні зранку
я визирнула за шибу,
то побачила власне життя.

Ну, не зовсім життя,
і не зовсім побачила.
Якщо чесно, за вікном
на мене чекав лиш туман.
Такий густий,
що не видно було
і найближчого перехрестя.

Стоп, то це все-таки було
життя.

Мені набридло…

Автор:     Категорія: Верлібр

Мені набридло стояти осторонь. Споглядати власне життя з партеру.
Мені набридло грати в піжмурки. Ховаючись в найдальші кутки свідомості.
Мені набридла щоденна суєта міста. Відкрито. Закрито. Ярлики вже можна вішати і на людей.
Мені остогидли пусті балачки на зупинках: “Я вчора купила”, ” А уявляєш?”
Мені набридли ворони в парку на деревах. Чорна смола… Обліпили душу.
Мені набридла безглузда мода. Все злиплося, злилося в одноманітності.
Мені набридли ці похмурі погляди. Хоч плач. Ну ти поглянь, знову щось трапилося!
А сонце всміхається і щедро ділиться теплом і світлом. Йому це все ще не набридло. Ну і правильно!

Top