Києвізм пахне зеленою травою

стоптаними тротуарами і підписаними книжками

а ще фіолетовою сценою і рамами з намальваними нами

у ньому найщиріщі почуття любові і дружби

розсипані груші в центрі і яблука з ящиків на пам”ять

букет з зів”ялих і і сухих вже квітів і айстри

чим не казка…

***

Моя осінь, як болото, замішана,

Та не чорна, яскраві у ній кольори,

Просто знаєте, ці дні непомітно так

Корінням підняли мене догори.

 

Моя осінь радості й суму

Із питаннями “йти?” чи “не йти?”

Розкопала мене, наче поле поосені,

Щось шукає, їй вірю, – сліди?

 

Моя осінь з розгубленістю, та не зі снами,

І не знаю, куди ще втекти…

 

Моя осене, маленька моя зірочко,

Я чекаю тебе, ти прийди.

Марійка Манорик

***

Не запитуй нічого.

Під стукіт коліс заколишуся.

Раптом зникне між нами гудками перервана лінія.

Тому – сміх.

Цьому – стогін.

І тиша болюча розкришиться

світлотінями,

плямами,

станцій іскринками синіми…

 

Зайвий клопіт в словах –

розуміння приходить на виході –

на яскравім пероні –

перетині напрямків й поглядів.

Ти ховай – не ховай голос слів за мовчаннями тихими,

що було – те було…

Зустріч душ у мандрівці світоглядів.

 

І зустрічами взагалі.

 

О.С.

На дрібних сторінках

антології твоїх зустрічей

висихають під сонцем

карпатські духмяні трави.

Визрівають сни,

листопадом жовтневих пустощів.

І скидає час

свої крила на переправі.

 

Ти давно живеш

в цих томах роздоріж й перетинів.

Між бруківки літер

ростуть почуття-закладки.

А гнучка поетика

обплітає тебе зсередини,

як новий сюжет

і початок усіх початків.

Оленка Бараненко

 

Я пам’ятаю “Гогольfest”. Тулились тоді у Марійки, святкували, чай пили, дуріли.

Марійкина кухня перетворилась на кімнату сміху. Те тепло що я отримала тоді досі мене гріє.

Ті незабутні вечори, прогулянки столицею теплий асфальт тепле каміння теплі зустрічі і прощання зі сльозами на очах. Так сказати річниця зустрічі а насправді то було маленьке життя. Коли дихалось і думалось по іншому. Тоді все концептуальне!

Хотіла сказати що скучила за цим фестивалем, але ні, яке скучила… Ті дні продовжують жити в мені. Мов фотоальбом перегортаю ті  спогади, і трох здається зарерла ті сторінки, вже не такі яскраві спогади, і з часом ці спогади стають все більше і більше нагадувати старі фотографії не такі яскраві але невимовно дорогі.

Моя п’ята точка ще пам’ятає тепло доріг та тротуарів де вона тулилась, хоча ті джинси вже давно склеїли ласти.

Мої очі досі відчувають промені яскравого вечірнього сонця, що гралися з камінцями на мозаїці, а також рівень яскравості Аліски, що взагалі незабутній.

Мій носик досі намагається вловити аромат того карпацького чаю, від якого мозок просто йде гуляти вулицями і переходами забувши про хазяйку. А чашечка яка… Кажуть вона ще там, треба якось перевірити. Без проблем згадується і смак яблук із самого фесту, а головне халява та й як вчасно, досі слина біжить, такі кисло-солодкі в ящичках, я спочатку подумала що то композиція, але ні їстівні смачні яблучка.

У вухах досі стоїть як Аліса читає вірші Жадана, то мало сказати незабутньо, то просто мега, потім де б я не читала вірші Жадана у голові текст дублюється голосом Аліски і  тоді вірші сприймаються по іншому і зміст вимальовується там, де я б його й не знайшла. І передчуваю нові зустрічі завжди, чи то я так хочу щоб вони були, чи то дійсно відчуваю на відстані бажання зустрітись рідних по духу собі.

Як бачите всі шість відчуттів в мене досі пам’ятають фестиваль, і не скоро забудуть, то гарантую. А якщо хтось, не дай Боже , забуде то я нагадаю.