Світло місяця відблискувало у вікнах нашого будинку. Якась напружена тиша простяглася крізь усю нашу квартиру. Мама накривала на стіл, тихо, беззвучно. Лише було чути, як цокає годинник. Я відмовилася від другого і взялася за чашку гарячого чаю. Обережно подула і зробила перший ковток. Гаряча рідина боляче обпекла язик. На очах виступили сльози.
- Знаєш, доню, дивилася нещодавно якусь телепередачу, ніби українську, а насправді, – вона махнула рукою,- жодного українського слова.
Я слухала її краєм вуха: «та яка там мова, он уроків стільки вчити, що в щоденнику не вміщається!»
- Зараз навіть новини на українських телеканалах – російською мовою ведуть. А про фільми та пісні я взагалі мовчу!
- Ага, мамо…, ну я піду, уроків багато,- я поставила чашку на стіл і підналася.
- Ну так, іди.
Я сіла за уроки. Години через дві домашнє завдання було вивчене, а голова гуділа: від нескінченних дат з історії, слів з англійської, формул з фізики… Сходила до ванни і нарешті лягла в ліжко. Увіткнулася носом в подушку. Поринула у світ грандіозних мрій.
Раптом переді мною з’явилася дівчина. У білій, вишитій червоними квітками, сукні, підперезаної блакитним поясом. Руса довга коса, зі вплетеними у неї стрічками спадала на плече. На голові яскраво горіли різнокольорові квітки. Боса. Вона переминалася з ноги на ногу, кліпала своїми довжелезними, пухнастими віями. Губи були ніби намальовані, витончені, рожеві. на щоках розлився рум’янець.
- Хто ти?- я зробила крок їй назустріч.
- Мова, – її голос звучав ніжно і мелодійно.
- Мова? Яка мова?
- Українська мова.
Мене це чомусь не здивувало.
- Ти сумна. Щось трапилося?
- Іду я, назавжди.
- Куди? Навіщо?
- Нікому я не потрібна, ні на що не здатна.
- Не треба!
Вона не помічала, продовжувала:
- Я піду. У вічність. Мене ще може будуть згадувати у якихось книжках. можливо, навіть, будуть пам’ятати. Не всі, звісно не всі.. Тільки ті, в яких я збереглася в серці. Зникну. Як латина. Ніби є, а насправді немає.
Над її головою спалахнули червоні букви:
« Мова – це дерево життя народу. Якщо гине дерево, гине й народ.»
- Не йди! Чуєш, не йди! – я кинулася до дівчини.
Десь вдалині лунали пісні, українські пісні.
« Як гарно, – промайнула думка»
- Залишись! – я ухопила її за руку,- дай нам шанс! Хоча б один шанс!
Прокинулася. Моя кімната. Моє м’яке ліжко. Будильник на підвіконні.
З пам’яті спливли слова: «Дай нам шанс! Хоча б один шанс!»
Раптом, я відчула, що…
- Мамо! Мамо! Вона дала нам шанс, дала!
- Який шанс? Хто? – мама дивилася розгублено і роздратовано. Сонно протирала очі.
- Хто? Хто дав шанс?
- Мова… Українська мова!
Теги: Rush
(1 оцінок, середня: 5.00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading ...
Шанс завжди є, сумно спостерігати, але описаний початок твору реальність.
На жаль…