Світло місяця відблискувало у вікнах нашого будинку. Якась напружена тиша простяглася крізь усю нашу квартиру. Мама накривала на стіл, тихо, беззвучно. Лише було чути, як цокає годинник. Я відмовилася від другого і взялася за чашку гарячого чаю. Обережно подула і зробила перший ковток. Гаряча рідина боляче обпекла язик. На очах виступили сльози. Далі цікавіше…

[Ви не виконали свої обіцянки – ви підлягаєте утилізації]

***
Чоловік у сірому діловому костюмі, чомусь поза очі його прозвали Злидень, під’їхав до столу.

Механізувалися. Спростили собі життя… Інфузорії туфельки, блін. Запливли жиром – твердили про здоровий спосіб життя. Нанотехнології. Полегшили життя людям, дійсно. 5 метрів стали нездоланною відстанню…
~
…Злидень під’їхав до столу, за яким вже сиділо 5-ро чоловіків.
– Справа дійсно важлива. Мені вже нікуди витрачати гроші…
– Як це? -новенький зліва.
– Не знаю! Нікуди і все!
– Може частину грошей віддати людям? – хтось у кутку.
– Тобто!?-всі витріщили очі,- ось просто за так? Здурів?
– Вибачте…
– І викинь цю дурість з голови.
***
– Сину, відірвись від комп’ютера. Іди поснідай.
– Мам, я вже не встигну, в школу запізнюсь.
Денис чмокнув маму в щоку. За хлопцем гучно хлопнули двері.
– Ну як просуваються справи з твоєю програмою?
– Працюю. Мені знадобиться твоя допомога.
– Ну добре.
***
Одного дня зник один з депутатів, лідер якоїсь партії. Пошуки нічого не дали. Скоро всі вже забули про той випадок, як раптом зник ще один… І знову нічого, крім дивного листа на комп’ютері: ” Ви не виконали свої обіцянки, ви підлягаєте утилізації”
***
За місяць до першого зникнення.
Продовження слідує…

– Є в мене одна мрія…
– Яка?
– Зірвати квітку папороті.
***
Холодний, пронизуючий вітер. Кисіль, густий кисіль, замість повітря. Дзижчали комарі. Чавкали резинові ботильйони. Сіро й похмуро навкруги. Жаби – не видно, але чутно як вони роззявляють свої зелені пащеки.
Без п’яти хвилин дванадцята.
Серце тягнулося далі, ноги не слухалися, в голові волали різними голосами батьки, по венам текла лава… А серце тягнулася далі.
– Тут,- він зупинився,-тут.
У вухах чавкали ботильйони. Раптом болото запалало білим, ніжним, мерехтливим.
Він сіпнувся, але трясовина не відпускала. Ноги по ікри загрузли в мулі. Дзижчали комарі і квакали жаби.
Зусилля, ще одне зусилля. Мерехтлива цятка наближалася. По пояс у трясовині. Він простягнув руку. Ще, ще трохи. Щось вологе і тепле м’яко зігріло долоню. Кілька секунд – ледве видно голову.
***
Очі не бажали відкриватися, налиті свинцем чи бетоном. В грудях калатало серце, а може голод.
У роті пересохло, і трохи гірчило.
Голками впивалися в шкіру колюча ковдра. Очі зжалилися і відкрилися. Нарешті!
Біла стеля, стіл, стілець, білі фіранки, біла квітка папороті, біле вікно, чиясь фотографію, ще один стілець… Стоп! Перемотайте будь-ласка на кілька секунд. Біла квітка папороти? Це як? Це що ж?
– У мене більше немає мрії,- прошепотів одними губами,- отже так треба. Нова, нехай буде нова…

Вона примружилася, ніби від задоволення. Похитнулася, але втрималася. Кожен рух спричиняв біль, її життя – немов натягнута струна, яка ось-ось обірветься. Ще один постріл. Відлуння крижаної підлоги. Ехо останньої хвилини її життя.
***
Дощ бив по скронях, по думках, діяв на нерви.
– Проблему вирішено?- він запитливо поглянув у очі чоловіка навпроти.
– Так.
– Не залишилося жодних слідів? Так?-раптом запитала жінка у червоній сукні.
– Так,- відповів чоловік у кріслі і протягнув руку до чергової порції мартіні.- Ми професіонали.
***
Вона як примати блукала у сновидіннях. Кошмари. Кожна ніч дихала ними, заліплювала очі, невимовно давила на серце. Годинами вони лежали намагаючись позбутися цього. Але навіть совість не могли змусити замовкнути совість.
***
Темний коридор. Кімната. І знову кімната. Здавалося що це ніколи не закінчиться.
Відчиняє двері. Знову. Біла тінь шмигнула в його душу. Покопирсалася в усіх її закутках, навіть найбільш потаємних і вилетіла назовні.
Нездоланне почуття провини заліплювало думки. Він більше не витримував. Чорне дуло пістолета. Постріл…
***
А все могло бути інакше.
***
Потяг, четверте купе. Картина вечірнього вокзалу. Накурене повітря і знову совість. Від неї не сховатися, не відкупитися, її не здолати, не вбити.
Мотузка. Холодне тіло.
***
А все могло бути інакше.
***
Гроші. Тепер вони їм не належить. Тепер ці папірці, заради яких знищило стільки людей, їм більше не потрібні. Вони вийшли з моди, як червона сукня…

Мені набридло стояти осторонь. Споглядати власне життя з партеру.
Мені набридло грати в піжмурки. Ховаючись в найдальші кутки свідомості.
Мені набридла щоденна суєта міста. Відкрито. Закрито. Ярлики вже можна вішати і на людей.
Мені остогидли пусті балачки на зупинках: “Я вчора купила”, ” А уявляєш?”
Мені набридли ворони в парку на деревах. Чорна смола… Обліпили душу.
Мені набридла безглузда мода. Все злиплося, злилося в одноманітності.
Мені набридли ці похмурі погляди. Хоч плач. Ну ти поглянь, знову щось трапилося!
А сонце всміхається і щедро ділиться теплом і світлом. Йому це все ще не набридло. Ну і правильно!

Вона дивилася у свої блискучі від сліз очі, на сухі губи. З недовірою. Крізь дзеркало. Він підійшов, обійняв її за плечі.
– Вибач, я маю, це мій обов’язок. Ти ж знаєш, я маю їхати.
– Їдь,- вона відчужено поглянула на нього. Крізь дзеркало. Він відсахнувся. Скривджено, і ніби з докором дивився на неї. Крізь дзеркало. Наче це не він залишає її на місяці, роки, а вона.
Відвернулася. Від дзеркала. Поглянула в його стомлені очі, наважилася було щось сказати, але змовчала.
Босі ноги лишали її надії. Він озирнувся:
– Я маю…
– Маєш,- вона повторила, підійшла ближче, доторкнулася до його обличчя, – знаю, маєш.
Вони були маріонетками. Черговими. Хтось уже потягнув за напівпрозорі ниточки. Крізь дзеркало.
– Я скоро повернусь,- він сам не вірив, в те що говорив.
– Так. Бачу. Маєш,- вона ніби не чула його, все повторювала: маєш, маєш.
Сонце ретельно сховалося за небокраєм. Зорі блимали. У відчаї падали, горіли і знову падали.
Вона дивилася на прочинені:
– Пішов.
Підійшла до дзеркала. Поглянула на чорний простір коридору. Крізь дзеркало.
– Він повернеться. Знаю. Він мусить.
Місяць не наважився щось заперечити.

Заштрихую сонце, зроблю з нього, втиснуте в рамки геометрії, коло. А що? Адже математика – цариця наук.

Жила-була дівчина- пропелер. Хтось має видатні мізки, хтось має талант, а вона мала чудо- волосся. Ото вийде вона кудись на простір, збере своє чорне волосся в хвостик на макушці, розкрутиться сильніше і летить. Хвіст на голові як пропелер. Ото так і літала над лісами, полями, дитмайданчиками і т.д. і т.п.
Летить вона одного разу і бачить як якісь 2 хлопця до дівчини чіпляються. Знижається… Ті як побачили: дівка з неба( а в неї ще очі такі зелені, яскраві, як у кішки), ще і очі у світлі ліхтаря світяться та й тікать. І вирішила вона тоді бути супер-вумен. Купила костюмчик латексний, такий щоб крутіше. Ризинку для волосся нову. І літає собі, і літає. Летить собі якось над містом і раптом бачить, чоловіки в масках банк грабують. Знижається. Та тільки ж і вони на банк не з фломастерами пішли. Прицільно. Кулю в серце. Так і закінчилася її кар’єра супер-вумен…
Ото не лізьте туди, в чому нічого не тямите.

Біль здавив віски. Не давав думати, сприймати, розуміти. Миготіло, бігало, зіштовхувалося. Вона намагалася зосередитися, думки розбігалися. Ще хвилина, ще хвилина. Вічність. Вона ледве дихала.
– Жива ще. Стріляй.
Вона відчула, що біль скінчився. Все стало байдуже…

Синій вир думок. Останній погляд на зарюмсану дівчину і дорога додому. Скільки років минуло…
Сірі стіни лікарні. Обурливі ліхтарі, які майстерно давили на самолюбство. Вікна затуманені решітками і надія здихатися всього цього. Розбити вікно було неймовірно просто. Решітка вже давно втратила свою рішучість і силу. Скельця боляче різали руки. П’ятий поверх, може пощастить? Та ні, не пощастило.
Нещадний холод пробирав до кісточок. У морзі завжди холодно. Здригнулась підлога.
– Цього ось недавно привезли. З вікна випав. Психлікарні.
Чоловік покірно оглянув тіло.
– Всі вони такі…