= КАЗКА НИВИ =

Вхопив й тримає у руці

Маленький, сивий, як грибочок,

До п*ят з борідкою дідочок

Прудкі веселі промінці.

Та як смикне їх – аж грози

Збриніли сльози по осиці,

А він багряні блискавиці

Збирає в кошик із лози.

Надалі глянув з – під повік

Своїм орлино – мудрим зором

На каплі бісеру прозорі –

Й погнав громи у інший бік.

Дмухнув в жита чарівний дим –

І заіскрилося колосся,

Заграли барви стоголоссям

Вмить під склепінням голубим.

Чи то коромисло із вод,

Чи дід відром дістав з криниці?

Під сміх дівчата білолиці

В зелі водили хоровод.

Дзвінкі почув я голоси –

Забав омиті прагли маки…

Та мавок гурт пішов у злаки –

І зник у повені краси.

Якби ж не зорило в очах,

Як казка бавиться грайливо?

Я й сам не втямив, що за диво

У червні бродить по ланах?

Ранок трубить у ріжок,

Небо полум*ям палає…

Дім в діброву заглядає,

Що сховався в моріжок…

 

Поспіша  до двору рід:

Вийшла з хати сива мати,

Вийшов батько проводжати

Сина – лицаря в  похід.

 

Паляницю й образок

Вуй вручив – благословляє,

Ненька жваво наливає

Медовуху в келишок.

 

Пригорнулася до пліч…

Білу вишиту сорочку

Приміряє:  -Це, синочку,

Шила з льону в зимну ніч.

 

До воріт коня веде

Метушливо – невеличка

З стайні меншенька сестричка –

Аж земля під ним гуде!

 

-Дай же клятву ти мені, –

Вороному, як сідлає,

На подвір*ї промовляє, –

Будеш братом в чужині!

 

-Шабля ця для завзяття,

Як спізнаєшся з бідою:

Стань в бою йому сестрою,

Вбережи щораз життя!

 

Босоніж біжить дівча:

-Не забудь в лиху годину!

Прив*язала жмут калини

До сідельця, до збруча.

 

-Це від серця рушничок –

Вмиєш личко на світанні

Чи пов*яжеш в полі  рани,

Вчувши милий голосок!

 

Срібні сльози на очах.

Під копитом промінь зблиснув:

Козак тричі в лузі свиснув –

Закурився Чорний  шлях.

…У лукомор’я дуб зеленый,

Златая цепь  на дубе том…

А.С.Пушкин

Міцний крислатий дуб росте,

Мов страж, на пагорбі крутому;

Там дива квіт, прогнавши втому,

Тисячоліттями цвіте:

 

Як під горою білий дим,

Внизу вирує водопілля,

В краю ошатного Поділля,

Вогнем сліпучо – голубим.

 

Он по незвіданих стежках

Сліди тварин ведуть до плеса…

Часом веслом змахне Телесик,

Щоб на Ягу нагнати жах.

 

Стоїть без вікон , без дверей

В діброві дім на ніжці птиці –

Загляне сонце яснолице,

Втікає звідти в тінь Кащей.

 

Кривенька качечка з хором

Світанком йде по кладці з дошок,

Де борозну Котигорошок

Проклав давно між добрим й злом.

 

На береги виходить кіт,

Щоб сколихнуть казками води,

І водять в липні хороводи

Русалки з лісу та боліт.

 

А то , тримаючи лозу,

Стоїть до ранку на воротях

Дідок в оранжевих чоботях,

Щоб не пускати в двір козу.

 

Зітхне в лататті часом сом –

Аж душу витрусить з лисиці,

Що вовка звабила з полиці

Рибалить в лютому хвостом…

 

Де пахне хлібом , поміж тим,

Там дух моєї України:

На ниві там зернородини

Зросло колоссям золотим!

 

Хіба на квітці слід роси?

Здалось , бринять пекучі сльози,

Коли пройшлись буремні грози

По гранях ніжної краси?

 

Блакитну хочу акварель

Спостерігать , пізнавши хто я :

Бо сльози жінки – це не зброя,

Це щем , що кличе на дуель.

 

А скільки світла за вікном !

Збирай тепло з долонь гарячих,

Зайду з стежок коли козачих

У сад квіток садівником.

 

Явлюсь з незвіданих доріг

І по душі тонкопрозорій

Розсиплю з жмень яскраві зорі

Й схилюся соняхом до ніг.

 

Лиш біль відчувши не одну,

Здолавши муки й перелоги,

Діставши прощення у Бога,

Пізнаєш сліз отих ціну!

Імпульсивне збурення емоцій –

Це коли вирує в серці бунт,

Для амбіцій чорних плідний грунт,

Що гризуть тебе на кожнім кроці.

 

Темперамент вдачі та думок?

Одержимих витівки та дужих?

Може участь добрих , не байдужих?

Чи такий дотепності урок?

 

Мов метал розжарений в ковші,

Плавлять твердь останнього оплоту –

А по суті бризкаєш гидоту

По вразливо – сплетеній душі.

 

Паніка отрути почуттів :

Хаос хоче жертви і пригоди –

В потрухах прогнилої породи

Жде загибель волі без жалів.

 

Від бродіння цілість заснує

Образ твій , про що ти пожалкуєш,

Вщент єство спопелить і зруйнує

Самолюбство вражене твоє.

 

Збуджень клич здійме  роздратування

Що і рвуть суцільне на шматки

Та підточать впевненість руки

На шляху в добу розчарування.

 

Певне, не обачно я кажу:

Велич власну гадано – убогу

Протиставиш в гордій позі Богу,

Щоб підвищить значимість свою

 

Потрясіння пристрасті – лиш гнів,

Драйв , що глузд потьмарює до краю…

Це не стежка , мощена до раю –

Це шипить потік твоїх гріхів!

Подаруй мені , мамо , вечір,

Щоб сьогодні з вишневих крон,

Прилетів , наче запах з печі,

З днів минулих дитинства сон.

 

Розстели на долівці зілля:

І при світлі нічних лампад

Проведем собі вдвох дозвілля,

Відчинивши вікно у сад.

 

Напечи картоплин в духовці,

У макітрі зітри часник…

Хай вином на траві – зубрівці

Почастує тебе боржник.

 

Та не плач же , прошу , доволі!

Краще поруч на мить присядь,

Бо і так ти слізьми за долю

Тут засіяла кожну п*ядь.

 

Нагадай , розкажи спочатку,

Як зростав хлопчаком раніш…

Не соромся , постав для згадки

Ще до столу густий куліш.

 

Хай гарячі твої долоні

Доторкнуться нараз чола:

Приголуб, пригорни , в полоні

Обігрій промінцем тепла.

 

Відчуваю , як в грудях  б*ється

Твоє серце…Та в тому й суть,

Що у завтрашній день, здається ,

Оте серце торує путь.

 

І коли забринить світанок,

Розігнавши пітьму  в дворі,

Помолившись , мене на ганок

Проведи ще до світ зорі…

По якомусь колу бігаю самотнім,

Без тепла і світла залишаю дні,

Копирсаюсь мовчки у багні болотнім,

Витрачаю    власну силу в метушні.

 

В юрмиську людському хочу звіром вити –

В світі цім не зовсім затишно мені…

Не виходить якось холодом любити

Та весні співати радісні пісні.

 

Чи не в тому місці ,чи не в тому часі

Підневільну долю на шляху зустрів:

Мов ворона біла, виділяюсь в масі,

Не інстинктів прагну – щирих почуттів.

 

Чи обпік пучки я , чи відтяв на тертці –

І щемить , і терпне добра глибина…

А кому потрібний з болем ти у серці?

Байдуже стороннім , звідки сивина!

 

І взуття , і одяг в мене зарубіжні,

Хоч ховаю тіло зранене в глуші…

Ще на дотик маю я клітини ніжні,

Та позбувся свята тонкої душі.

 

Сміючись , здаюся іншим безтурботним,

Не живу – існую в страхітливім сні…

По якомусь колу бігаю самотнім,

Без тепла і світла залишаю дні!

Перед Богом стану на коліна ,

Хоч раніш ніколи й не ставав :

Збережи народ мій й Україну

Серед інших націй та держав!

 

Боже наш , ти сильний й милостивий!

Покаравши гріх , допоможи –

Край ти мій , чарівний і красивий ,

Для нащадків наших збережи.

 

Ти у вчинках праведний і в слові,

Нас створив , щоб ми зламали зло.

Дай же краплю злагоди й любові

Цій землі , якій так не везло.

 

Підніму до неба я зап*ястя :

Мій народ нікого не розп*яв –

Подаруй його Вітчизні щастя!-

Якщо горя стільки він зазнав.

 

Все життя лиш прагнули до волі

Та до віри власної і прав…

Тож , невже не вимріяли долю

Серед інших націй та держав?

 

Помолюся тихо в самотині

У хвилини болю й каяття :

Дай добра хоч трішечки Людині,

А взамін бери моє життя.

 

Щось за себе …Ні за що тут дбати!

Заслужив – карай мене за гріх…

Тільки ж буду вічно їх кохати ,

Українців – кожного і всіх!

Здається , Вами я вже відхворів,

Давно від болю серце не ятриться,

В душі , бува лиш , щемно заіскриться

Вогонь найперших щирих почуттів.

 

І ось зустрілись…Стиснуті  уста,

Не можем з себе видавити й слова.

Либонь , лишилась музика казкова

Бриніть з очей вологих неспроста.

 

На скронях –  іній, плетиво густе

Мережить рясно хвилі кучеряві.

Рум*янець Ваш в проникливій уяві

На личку все ще вишнею цвіте.

 

Тремтить рука, хвилюємось удвох,

Чомусь тривожно серце завмирає –

Це кожен важко так переживає…

І сльози з вік спадають , мов горох.

 

Цілує вітер усмішку живу…

Було так важко втрату пережити!

Нащо мовчать ? Щось треба  говорити!

Ну , скільки ж можна хмурити брову?

 

Срібляться в сонці крапельки роси…

Дороги наші врізно розійшлися.

Пройшли роки, І в долі обійшлися

Ми до сьогодні якось без краси.

 

Було так сумно й холодно мені.

Немає , мабуть , затишку у світі,

Коли теплом й любов*ю не зігріті

Твої оселя , прагнення та дні.

 

Згасають зорі з мріями в імлі.

Минуле наше стримують ледь груди…

Про Вас та матір , впевнений я , буде

Моя остання думка на землі!