сонячний зайчик
утрапив крізь скло у хатину
і на стіні усміхається світло і тепло,
привітно від літа.
штучні квіти поставив йому
біля нього у вазі –
може з усмішки тої
спурхнуть метелики
і, світосяйні,
мов іграшки
сядуть на штучні ці квіти
і оживуть вони раптом,
холодні і мертві.
і здіймуть листочки
і пелюстки всі до світла,
що зайчиком сонячним
їм усміхається тепло від літа –
там легіт хитає трави і віти,
вітається з небом,
у синьому небі
пір”їнії хмарки
і птахи мов райські
літають,
співають,
оспівують зорі
і день,
у якому
поля і степи,
і ліси шепочуться поміж собою.
милуються в річці своєю красою
німфи і ельфи
веселі,
сумні,
безтурботні,
бешкетні – усі відзеркалені в водах,
які розхвильовують легіт і водорость,
колами зносить до озера славою літа
їхню красу відображену в водах
ніжна стихія.
здіймаються аж,
визирають із трав
веселоколірні квіти
в бажанні побачити диво краси,
привітатися з нею…
та марно усе –
раптом зник зі стіни
усміхнений сонячний зайчик.
і хмарами небо зімкнулось
півкулями сірими щильно.
важко дихати стало
у кулі зимового холоду.
сніг закрутився у тихому танці в морозі,
завіяв уяву явлення літа.
квіти штучні,
холодні і мертві,
струнко стояли у вазі,
яка вигравала боками кришталю
всіма кольорами оперення півня
і відзеркалена в круглому дзеркалі
посміхом мерзлих розлучень…
…у прикрій іронії
сьорбаю каву гарячу, гірку
і чорну як день цей черговий у окупації

 

між небом і пеклом,

у вакуумі в гамаку,

заготовленим нечистю йому як постіль,

гойдається у порожнечі,

яка глянула в очі із ревом,

у злі розітнула його,

розчинила у кулі безмежної ночі.

 

в безодні пітьми,

отам

сяяла точка,

проколотий голкою отвір,

куди проливалася піна

й веселі у кольорі бульбашки.

– …то відліку точка напевно,

кінець і початок надій –

майнула думка луною крізь нього… –

туди всі кидають кістки й кісточки пообгризані

щойно спожитої волі і віри… –

в останнє майнуло відлунням.

 

саваном сон насувався мов ляда, як віко.

умить підкотилася мовпочка-манкі –

вся у бенгальських вогниках свят,

усілася біля, гойдалась читаючи книжку,

очима висвітлювала сторінки,

грайливо гортала сторінки

гожим тоненьким кінчиком вишуканого хвоста,

кидала зірками шкаралупи цитринних плодів,

які швидко з”їдала читаючи книгу.

раптом схилилась і щебетнула на вухо

– з новим роком, любесенький!

до тебе прибігла здалека.

за мною орда пре зі сходу

ще інших звірів-птахів-і років у переверті

в зміні перевертнів…хі!.. –

і гучно хляпнула книжкою,

в сміху її закриваючи так,

що аж хмарами з неї випорхнув пил і дими, і тумани

разом з усілякою машкарою,

метеликами і хропаками,

із шурхотом з неї повиповзали тінями змії,

личинки і павуки.

 

озирнувся

і глянув він знову на точку, у темряві що загасала

і зрозумів –

крізь неї влітають сюди випадково райські птахи,

а звідси летять кажанами…

 

прокинувся…

сірість ранкова

вляглася, оперлась вагомо об скло віконне,

за яким тонула і танула в краплях зима…

каву п”є він,

пробудженю радий.

хоча й розуміє,

що вийшов із темряви сну

в існування у темряві.

 

18/01 – 2016р.

 

 

Люди різні бувають. Серед них є величні,
Нерозсудливі, егоїстичні
Нелогічні і непослідовні в діях,
Але все ж таки, ти люби їх!

А коли у любові бажаєш жити,
І в кожному дні добро лиш творити,
Не завжди повірять у помисли чисті,
Звинуватять у самолюбстві й користі.
Ти істину цю, пам’ятай просту,
І все ж, виявляй доброту!

Якщо впевнено йдеш до мети,
Якщо успіху зміг досягти,
То поруч з тобою будуть стояти
Друзів фальшивих багато,
Й ворогів, дуже справжніх, побачиш ти,
Але все ж, досягай мети!

Якщо у житті ти чесний і щирий,
По правді живеш, справедливості, вірі,
Звичайно, ти гідний мати пошану,
Але не уникнеш брехні і обману.
Все ж душу свою від людей не відвертай,
Будь чесним, будь щирим і будь відвертим !

Все, що зводив роками,
до цеглини кладучи цеглину,
Може згарищем стати в одну лиш хвилину.
Вставши, далі іди ти незмінно,
І будуй, вже нове, неодмінно!

На життєвім шляху є печалі, проблеми, тривога.
У хвилини такі, людям бажана допомога.
Може статись, і це ти також маєш знати,
Згодом будуть за неї, тобі ж, дорікати.
Ти подяки від них не чекай,
А чим можеш, допомагай!

Якщо ти досягнув безмежного щастя,
Заздрощів тобі обминути не вдасться.
Та нехай не лякають життєві зливи,
Будь веселий завжди, будь щасливий!

Про добро, що сьогодні зробив, так буває,
Завтра вже ніхто й не згадає.
Все ж любов із собою в дорогу бери
І добро в кожнім дні, твори!

Все що кращого маєш, вділи і людям,
Хоч цього ніколи достатньо не буде.
Й невідомо, чи взагалі, оцінять колись.
Все ж найкращим з людьми ділись!

І тоді лише, зрозуміти вдасться,
Що минуле, теперішнє і майбутнє – це ти.
У тобі твої сльози, твої перемоги і щастя,
Все для себе, в собі лише носиш ти.

І в кінці кінців, ти відчуєш собою,
Що навколо такі ж як і ти, просто люди.
Все, що робиш, це є між Богом й тобою,
Між тобою і ними, ніколи не буде!

Кожен із нас вміє творити дива.
Ми їхали в поїзді. В нього була купа бабла.
Він його вголос пристраcно рахував.
Здавалось, йому на очі спадав осінній туман.

Він їхав з Польщі – пропрацював там півроку,
В його селі під Ватутіним таку не знайти роботу.
Хвалився мені ноутбуком й своєю зарплатою,
Сміявся, що чай у Польщі називають «хербатою».

Його зрадила жінка – напевно, не надто давно,
Уперто мене запевняв: «Зрадливі люди – гівно»,
а вірних на цьому світі важко знайти,
Скоріш за все, найвірніші – це пси і коти.

Його батьки розлучені – живуть у різних містах.
Просять постійно грошей і трохи тепла.
А як я поділюсь тим, чого у мене нема?
Коли я просив підтримки – отримував копняка.

Але жалітися гріх – «пеньондзів» достатньо мені –
Купив ноутбук, телефон, а решту віддам рідні.
Для цього фарбу вдихав шістнадцять годин на день.
Жартую тепер, що змінився колір моїх легень.

Для мене запах заводу – божественний аромат.
Якось на голову впав алюмінію шмат.
Спитаєш, хто врятував від смерті мене?
Та наше життя закоротке, для балачок про сумне.

Головне, насправді, завжди залишатись людьми,
Щоб не ставалось, і скільки б не з’їв туги.
Виховай свою думку й загострюй як слід-
Мов останню стрілу, щоб добути собі обід.

Коли я заснула і бачила дивні сни,
Бодя ковдру віддав мені і від холоду захистив.
І у снах, здавалося, що маю стільки тепла,
Ніби в змозі зігріти усіх, і умію творити дива.
А слова, що казав Богдан про свої дихальні шляхи
В сні спліталися у веселки і стікались в барвисті річки.

Ось тепер він, напевно, вдома
і затято рубає дрова.
Та ніхто у селі не чує, як
Він дихає кольорово.

Прокинся Матінко,Вкраїна!
Кайдани вдіті розірви.
І подивися навкруги,
Побач гріхи своїх синів…

Зреклись вони,твоєї слави,
Немов від Мати відреклись!
Самі в ярмо тяжке впряглись.
Неначе всі осиротіли…

Встряхнися Мамо і узрій.
За страшний гріх,
Страшенна кара…

В кацапські шкури одяглись,
І ярма їхні запряглись.
Та тричі відреклись від тебе…
Мамо…

Немов усі вони осліпли,
У вуха їх диявол каже,
Але гадають що Христос
А ті сліпі і слухать раді.

Одуренні немов чумні,
Землицю матінку прокляли,звірі…
Дурні,прокляття їх,
До них вернеться.

За їх гріхи,ще їх синам,
Онукам й іншим.
Безвинним ,їх хреста,
Їх зраду ,їхній гріх,
Нести прийдеться без вини…

Таки може,таки буде!
Мир у Дикім полі .
Поскладають лихі люди,
Кривавую зброю .
Не проллється більше кров.
Та забудуть люди…
Страшну східну смуту
І на березі ріки,виростуть тополі,
І степи,лани і гори,
Навіть в небі зорі.
Хочуть мир у Дикім полі
Защебечуть солов’ї,птахи заспівають.
І весь світ узнає,що війна минає!

Важкий тягар на серці є.
Не полишає він мене.
Крізь світ,за очі я іду,
Лише Хреста не підведу

Старим життям нажився я
З повна.
Хочу нового сприйняття.
Старі обличчя в новому бутті.

Потрібні враження мені.
В новому-старому житті.
Колишній простір вже минув
Колишніх друзів позабув.

О простір мій,моє буття
Моє натхнення,й забуття.
Я відродився,я новий.
Мій край Луганський ,я все ж твій.

Земля моя,о земле моя
Радій за мене,я твій син.
Я народився крізь руїн.
І побудую там свій дім.

Не кину нененьку свою.
З могили витягну страну
Вона вмера,та ще не вмерла.
Іще жива,живи страна.

У лютий час,
у времья люте
як доньку рідную свою
бандитам-звірям не лишу.

Коли відродишся земля
І прийде знову забуття.
Тоді прийде мій посланець.
Щоб зняти твій тягар із плеч.

Сила у єдності,
у братстві душа,
один ти не воїн,
ідея одна.
єднає людей,
лиш спільна мета.
коли обьєднались,
то легше війна.
під гаслом війни,
під стягом повстаня.
зьявились нові герої повстаня,
у чесного люду,
братерство в дущі.
єднаймося люди,єднаймось брати.

Ми маємо зібратися з терпінням,
та трохи почекати їх війни,
вони там сваряться в верхах,
не побачивши єднаня у низах.

нехай там сваряться і бьються,
нехай деруться та грезуться.
до поки,
ми єднаємо війська.

не відмахнутись більше від майдана.
не битимуть чорнобильских бійців.
настав наш час,
настав їх судний день.

волатимуть від болю,ті пани…
кричатимуть від болю багачі.
огидні радіанські засланці.

Ти хвилями немов вода, Свіжиш, піклуєш, вабиш, граєш, Але в думки ти не пускаєш… Ось наче водоспад спада, В мене стихію цю кидаєш, Й духмяно вогке, звабне плаття – Відкрита врода у інтимі! Про що думки твої ігриві, Про зачинання чи зачаття?! Навколо теплі кружать хвилі. На міцній скелі розтіка, Бажання стисне і охопить, Немов в середині окропить, Жагуче щось… І та ріка, Контрастно лід на дні розтопить, Він так пощіпує, стіка, На шкірі дибне все й змока. Що криєш ти, що відкриваєш? Я бачу спеку, чую струм Струмків свіжіючих і шум, Наших сердець, що наповняєш. Яка ж таємність твоїх дум? Арома, пахощі, ладан, В твоїх просторах наркотичний. Твій світ підкорює величний, Кида в залежність і туман. Що ж криєш, правду чи обман? Я вип’ю сік твій еротичний! У глибині яскравих чар, В останній краплі, у ковткові, Інтимне й істине у слові, У думці твоїй і у мові, Я віднайду той справжній дар: Ти прагнеш пристрасті лиш пар… Чи чадо, як росу любові?! (с) 27.10.2015р.