- Добрий вечір. Прикордонний контроль. Прошу документи.
Я витягнув з бардачка паспорт і передав через віконце прикордоннику.
- Куди прямуємо?
- До Кишинева.
- Мета поїздки?
- Пити.
Прикордонник, який до того сонно гортав сторінки мого паспорта, напружено звів на мене очі.  
- Не зрозумів.
- Що саме?
- Мету вашої поїздки до Молдови.
- Пити їду.
- В гості?
- А пити тільки в гостях можна?
Обличчя прикордонника посуворішало.
- Шо ти тут дибіла клеїш, – він намагався створити у голосі сталеві ноти, однак не дуже виходило.
- А ми вже з вами «на ти»? – прикриваючи рота рукою, я позіхнув, – щось не пам’ятаю, щоб з вами пив на брудершафт.
- Шо, розумний?
- А в чому річ? – ця розмова мені відверто почала набридати. – Пане офіцере, у вас є якісь претензії до моїх документів?
- До чого тут це?
- А до того, що якщо немає, то можете побажати мені щасливої дороги.
Обличчя прикордонника скам’яніло.
- Ти думаєш, що можеш тут отак їхати і з мене приколюватися? Я вже п’ять годин тут стою і маю вас таких слухати.
- То змініть роботу, – я знов позіхнув, – я тут до чого?
- Я в тебе нормально питаю, навіщо ти їдеш до Кишинева?
- А я відповідаю тобі – пити.
- І скільки ти там пити збираєшся?
- Три дні, у неділю повернуся, бо в понеділок на роботу.
- Дивись не спийся.
- Не переймайтеся, якось витримаю, не вперше.
Потупцювавши ще мить біля машини, прикордонник повернув мені паспорт.
- Їдь, стань біля стоп-лінії, зараз митники підійдуть.
- А щасливої дороги?
- Буде бля, тобі зараз дорога, – прошипів прикордонник і пішов до будки митників.
Проїхавши десять метрів, я заглушив Форда біля стоп лінії. В будці прикордонник щось жваво пояснював митнику. За мить той витягнув свою целюлітну дупу, що ледь не розривала форменні штани, і, перевалюючись на слонячих ногах, підійшов до мого авта.
- Добрий вечір, митна служба.
- І вам добрий.
- Наркотики, зброя, колючі предмети, валюта понад п’ять тисяч доларів є?
- Немає нічого
- А якщо перевірити?
- Ваше право.
- Чого ви такий навіжений? – митник скрізь прочинене водійське віконце професійним поглядом злодія оглянув салон машини. – Колегу мого он вивели з рівноваги…
- Я його не чіпав, він перший почав мені «тикати».
- Ну, ви ж розумієте, робота тут нервова.
- То хай іншу шукає.
Митник нарешті посміхнувся. Здоровенна репа розтяглася, відкривши два верхні золоті зуба.
- А вам що, було складно йому сказати, що ви просто їдете в гості?
- Мене мама в дитинстві вчила не брехати.
- То ви їдете до Кишинева пити?
- Пити.
- А що в Києві пити немає чого?
- Чого ж немає, є. Тільки то не хочеться.
- А там хочеться?
- А там да, дуже хочеться.
Митнику набридла розмова, тим більше, що позаду мене вже утворилася невеличка черга.
- Відкрийте багажник.
Я виповз з машини і відчинив. Всередині багажнику було порожньо, як у пустелі Гобі.
- Підозрілий ви чоловік, – нахмурився митник. – Що, зовсім без речей?
- Он у салоні сумка, там пара трусів і майка. Не зима ж.
- Та не зима… І все ж ви якийсь дивний. Речей фактично нуль, мета поїздки – пити. Гм…
- А моя мета поїздки вас, чоловіче, взагалі турбувати не повинна.
- Не треба так, – митник почав червоніти, – бо зараз поставимо твою таратайку на яму й розберемо на запчастини для перевірки, будеш тоді скиглити.
- Прапор вам у руки.
- Що, не віриш?
- Та чого не вірю, вам же ж потім вибачення просити. Та й скаргу я накатаю, і тут і у Києві.
- От чого ви тут уже двадцять хвилин хуйньою займаєтеся?! – свинячі очі митника почервоніли і майже злилися з пикою.
- Я? Мене спитали – я відповів. Якби ви просто робили свою справу, я б не базікав тут, а уже їхав по Придністров’ю.
Митник стояв, дивився на мене поглядом, який за його думкою, мав мене спопелити. Раптом він аж якось просвітлів, повеселішав.
- Добре, щасливої дороги, їдьте у свій Кишинів.
Остання фраза мені дуже не сподобалася, однак я завів свого Форда і поїхав до наступного терміналу, над яким майорів червоно-зелений прапор ніким не визнаної Придністровсько-Молдавської республіки. В дзеркальце заднього огляду я помітив, як митник, зайшовши у свою будку, підняв слухавку і почав з кимось гомоніти.

Знову стоп-лінія. Цього разу підійшли одразу двоє придністровців – митник і прикордонник. Подальша розмова між нами відбувалася на україно-російсько-молдавскій суміші, тож щоб не плутатися, переповім у довільній формі рідною мовою.

- Доброго вечора, вітаємо у Придністровській Молдавській республіці. Прошу документи.
Я простягнув паспорт. Доки прикордонник щось у ньому розглядав, митник обійшов навколо машини, чомусь зазирнув під праву передню арку колеса.
- Куди прямуємо?
- До Кишинева.
- В гості?
- Ні.
- А чого?
- Пити.
Чоловіки повеселішали, мабуть тільки й чекали від мене цих слів.
- Пити? А що дома не наливають?
- Наливають. А що, хохлу в Молодову вже поїхати випити не можна?
- Та можна, чого ж не можна, – посміхнувся прикордонник, – тільки навіщо галас на кордоні піднімати?
- Я не піднімав.
- А твої щойно дзвонили – казали, що ти нарваний.
- Вони спитали – я відповів. Ви спитали – я вам відповідаю.
Прикордонник крутив мій паспорт в руках.
- І все ж не зрозуміло, чому просто не сказати, що їдеш в гості, і їхати собі. Чого обов’язково нариватися?
- То казати правду по вашому означає нариватися?
- І де ж ви там ночуватимете?
- Вулиця Леніна, будинок два.
Прикордонник на мить замислився
- А номер квартири?
- Там приватний будинок, товариша.
- От бачите, так в гості їдете.
- Ні, не в гості. Він там не живе, хата від батьків лишилася.
- Якийсь ви дивний. А може ви й зараз п’яний?
- А ви що, в ДАІ підробляєте?
- А ви таки п’яний? Чи може обкурений?
- Я не вживаю наркотиків, – зиркнувши на митника, який і досі крутився біля машини, гукнув до нього, – вам багажника відчинити?
Митник, який усім виглядом показував, що він тут чи не найголовніша фігура, на мить звів на мене погляд і процідив крізь зуби.
- Треба буде – скажу. Треба буде – то й машину розберемо на складові.
- Угу, давайте, одні вже щойно намагалися.
Ситуація потроху почала виводити мене з себе.
- Хлопці, ну що за фіг? Ну, є претензії до мене – кажіть. Хочете машину розбирати – розбирайте. Робіть хоч щось, або пропускайте. Ті голову морочили, тепер ви. Ну, їду я пити, вам з того що?
- А чого ти так нервуєш?
- А чого б це я був спокійний, коли мене ось вже годину мурижять за те, що я правду кажу?!
- А нахера вона кому треба, твоя правда! Тут тобі не цирк. Люди працюють, а ти їх виводиш з себе.
- Ну то працюйте, я ж не заважаю. А то стоїте, мені в паспорт дивитеся, як баран на нові ворота, і філософствуєте.
- Обережніше у виразах.
- Добре, вибачте.
Прикордонник повернув мені документи і повернувся до митника
- Будеш машину перевіряти?
- Та нєхєр там чого перевіряти! Порожній він, сказали ж тобі.
- Добре, – прикордонник повернувся до мене, – зайдіть у міграційну службу, заповніть документи і можете їхати.
Від’їхавши від КПП на парковку, я зайшов у кабінет міграційної служби. Усі стіни кімнати були завішані фотографіями злочинців та зниклих без вісти.
- Ого, скільки тут вас, – вирвалося у мене.
Маленький сухий чоловічок сидів за столом, щось писав і навіть не зводив на мене очей.
- Це ви, той, що пити їдете?
- Я
- Міграційку самі будете заповнювати?
- Та, думаю, ви ж допоможете?
Разом з паспортом я поклав перед чоловіком двадцятку. Той спокійним вивіреним жестом скинув гроші в шухляду і почав писати мені карточку. Надряпавши щось і клацнувши штампом він нарешті звів на мене погляд.
- А чого в Кишинів пити? У нас в Дубоссарах коньяк кращий.
- Мо й так, – я посміхнувся, – просто в Дубосарах у мене нікого немає.
- А в Кишику виходить є?
- Виходить є.
Чоловік прискіпливо оглянув мене, потім посміхнувся.
- Ох і наробив ти тут шороху. Ваші взагалі думали, що це якась перевірка з Києва. Їдь, – він тицьнув мені паспорт і міграційну карточку. – Тільки обережно – внизу у балці на тебе вже ДАІ чекає. Наші щойно передали. З ними краще не сперечайся. Тут у нас не Європа. Заберуть права і шукай вітру в полі. Бананова республіка, вона і є бананова республіка. Жалітися потім не буде кому.
- Дякую, – я посміхнувся, махнув наостанок чоловікові рукою і вийшов з кімнати.

Надворі почало сутеніти. Я закурив і поїхав від кордону. Дорога круто пішла вниз. Перед спуском я помітив знак обмеження швидкості «50».
- Могли б і не ставити, – пробубонів я сам собі, випускаючі цівку диму носом. – З такими дорогами все одно швидше не поїдеш…
На дні балки, праворуч у кущах дійсно стояла міліцейська машина. ДАІшник стояв майже на дорозі і поглядав у мій бік. Рука зі смугастою паличкою піднялася, махнула в мій бік і показала на дорогу поруч з їхньою машиною.

- Добрий вечір, інспектор ДПС, сержант Радару, будь-ласка ваші документи.
- Будь-ласка,- я протягнув міліціонеру водійське посвідчення через віконце. – Я щось порушив?
- Вийдіть з машини.
- Навіщо?
Сержант поправив кашкета і нахилився ближче до дверцят машини.
- Тому що я так хочу.
- Ви можете хотіти, що хочете, – я відкинувся на спинку крісла. – Ви навіть не сказали причину, через яку мене спинили.
Сержант почав нервувати.
- Чув, хохол, це тобі не вдома.
- Та чув, мене попередили.
- Що означає попередили?
- Ну попередили, що ви мене тут чекатимете, бо вас попередили, що я їду до Кишинева пити.
Мені здалося, що я почув, як мозок сержанта скрипнув від напруги, запрацювавши на непередбачену заздалегідь потужність. Сержант на мить завмер і лише кліпав очима.
- І хто ж це такий попереджальник?
- Спитайте в того, хто вам дзвонив і попереджав про мене.
- Слухай, чоловіче, – ДАІшник поправив кашкета, – от ти дивний. Замість того, щоб спокійно їхати собі у справах ти тут ось вже півтори години з усіма сваришся.
- Хіба я сварюся? Я просто відповів на запитання.
- І ти вважаєш що це нормально?
- Що саме?
- Ну те, що ти на кордоні серйозно заявляєш, що їдеш в іншу країну пити. Та ще й на машині?
- А в чому проблема, я ж зараз тверезий.
- А назад?
- Я два дні питиму, потім за сутки висплюся от і усе.
- Дурня якась.
- Ну чому дурня, сержанте? От ви змінитеся, і що, приїдете додому і не вип’єте?
- Може й вип’ю, однак перед цим не буду усім цим вихвалятися.
- А я й не вихвалявся, я просто чесно відповів на запитання.
- Та кому ти нахер потрібен зі своєю правдою?! Головне – це порядок. А який може бути порядок, коли ти всім розказуєш, що їдеш бухати? Ми тут усі для чого стоїмо?
- Для чого?
- Для того, щоб порядок був. Ми зобов’язані його контролювати. А ти нам у душу сереш.
- А, так от у чому річ! – я закурив ще одну цигарку. – Ви просто заздрите.
- Ми?!
- Ну а хто, я? Ви всі. Ви маєте щодня брехати. Собі, один одному, друзям, батькам, дружинам, усім. Усім, аби тільки здавалося, що все навколо чинно й благородно. А я не хочу брехати, розумієте, не хочу і не буду! Ото ви мені й заздрите. Ото й передаєте мене одне одному, щоб попити у мене кров.
Сержант зітхнув покрутив права у руках, знов перевів на мене погляд.
- А може ти таки обдовбаний, чи п’яний, у трубку дихнеш?
- Ну, звичайно! Тільки в присутності двох свідків і за наявності сертифікату на прилад.
- Ти мабуть зовсім тупий, де я тобі зараз свідків знайду?
- Ну не я ж вам їх шукати буду.
Сержант віддав права, взяв під козирок.
- Щасливої дороги, їдьте обережно, – потім нахилився до мене ближче, – скажіть мені чесно, все залишиться між нами, це вас хтось послав, щоб ви тут таке влаштували?
- Чесно?
- Ну, звісно, чесно.
- Я в Кишинів пити їду.
- Тьху на тебе! – сержант сплюнув на бік і пішов до своєї «шістки».
Я крутнув ключем у замку і Форд почав збиратися на інший бік балки.

- Добрий вечір, прикордонна служба республіки Молдова, будь ласка документи, техпаспорт і міграційну карточку.
- Та вже швидше доброї ночі, – я простягнув документи, – доки проїдеш усі ваші кордони, то й ранок настане.
- А, то це ви, той, що в Кишинів пити їде? – прикордонник засміявся.
- Вже й вам клацнули?
- Ну, а як! Ти доки назад їхатимеш, тут про тебе всі знатимуть. Дивись, навіть у міграційній картці написано.
Я зазирнув у міграційку. Дійсно, у графі «мета поїздки», не було підкреслено жодного з варіантів, а розмашисто виведено російською «пить еду».
- Круто, – я кліпнув очима, – однак, це ж правда!
- Вірю. Я її собі на пам’ять заберу, – прикордонник, усміхнувшись, дійсно засунув міграційну собі в нагрудну кишеню. – Ну, не буду вас затримувати, їдьте, а то й правда ніч скоро впаде. Привіт столиці!
- Дякую, – я засунув свої документи у бардачок, – дуже приємно було з вами поспілкуватися.
- І мені. Приємно, коли людина їде в мою країну не красти, чи грабувати, а пити. Пий на здоров’я!
Він махнув і тітонька відчинила переді мною шлагбаум.

- Ну, нарешті, – троньки дав під хвоста своєму Форду і попрямував в бік Кишинева.
Дорога, на відміну від Придністровської, була значно кращою, тож я і не счувся, як доїхав до мосту через Дністер, або Ністру, як його тут називають. Влетівши на міст, я раптом побачив якусь тінь на іншому боці мосту. Чоловік у формі махав мені жезлом з червоним котофотом на кінці, примушуючи спинитися.
- От, йопт! – я вдарив по гальмах.
Форд матюкнувся на мене з під капота, однак таки спинився перед постаттю у формі. Чоловік у хакі в одній руці тримав жезла, іншою притримував автомата, що висів у нього на плечі. Обережно він підійшов до моєї машини.
- Ну, куди ти преш? Що, зовсім в голові немає? Щас би на брилу налетів, льотчик.
Попереду на дорозі дійсно лежали кілька розмальованих у біло-червоні смуги блоків. До того ж стояло два зварених із залізничних рейок «їжака». Далі з-під маскувальної сітки, неначе розглядав мене і мого Форда, БТР.
- От блін, і правда ледь не вляпався.
- А я що кажу.
Я нарешті розгледів, що на касці у чоловіка блакитними буквами написано «МС».
- Ото б було шухеру, якби я в миротворців в’їхав. Вибач служивий, не хотів.
- Та ти думаєш ти один тут такий «шумахер»? Куди це ти так летиш?
- До Кишинева.
- В гості?
- Та ні, пити.
Вояк аж прицмокнув.
- Клас. Молодця! Щаслива людина. Якби ти знав, як би я хотів бути на твоєму місці.
- Сідай, поїдемо разом.
- Ага, – заржав, як кінь, вояк, – почекай-но тільки збігаю скажу начальству, що я в Кишинів пити поїхав.
Вояк зняв каску і почухав коротко стрижену потилицю.
- Ну, бувай, не жени сильно, а то й не нап’єшся, – він зробив крок до БТРа, аж раптом повернувся. – Слухай, у тебе куриво є?
- Тримай, я простягнув йому щойно розкриту пачку, – вибач більше немає.
- Та мені одну.
- Бери, не видумуй, я по дорозі десь куплю.
Я обережно об’їхав бетонні блоки і завернув повз Вадул-луй-Воде до Кишинева.

- Ну де ти? – голос у мобільному був неначе з підземелля. – Я вже задовбався тебе чекати!
- Та я вже на Ботаніці, зараз буду, – гаркнув я, – давай чекай біля Макдональдса, а то дорого в роумінгу балакати.
Я кинув трубку на сидіння поруч і за пару хвилин вже спрямував машину на стояночку за Макдональдсом. Там, просто посеред стоянки стояв і посміхався Давід.
- Привіт, старий, – я заглушив двигун і вийшов до нього розкривши обійми.
- А я вже почав хвилюватися де ти, дзвонив пацанам на кордон, а у них там якесь «ЧП».
- Яке «ЧП»?
- Та я так до кінця й не зрозумів, чи то п’яного ловлять, чи то ще щось. Та ладно, забий. На ось – Давід простягнув мені запотілу пляшку пива «Кишинів» – випий. Щойно купив для тебе у Масдональдсі.
- Знаєш, – я покрутив у руках пляшку – щось я не хочу пити.
- Ти що захворів? – Давід зареготав. – Проїхати пів тисячі кілометрів і не хотіти пити?! Це на тебе не схоже.
- Схоже чи нє, та щось не хочеться. Хай почекає, – я кинув пляшку на сидіння машини. – Пішли, Давіде, ти мені місто покажеш, а потім може й вип’ємо.
- Щось ти темниш, брате, – Давід обійняв мене за плече, – ну пішли. Що тобі показати?
- Почнемо з генделиків.
Ми обидва зареготали так, що бездомний песик, який обнюхував смітник біля Макдональдса, аж чкурнув через дорогу.