Пожовкне і впаде,

неначе сонне, листя.

Як спомин про дні

коли жило і тріпотіло.

Не хочу

Не хочу і не буду прибирати

Нехай труною білою прикриється

і спати…довго спати

Малим сидів я на підлозі

І слухав п’яну лайку тата.

Тоді сказала вперше мати –

«ідіть ви на х#й батько з хати»!

 

Підріс на молоці та сварках,

Приносив з школи по 2 бали.

А батько вже й не ображався

Він просто йшов куди казали

 

В п’ятнадцять років швидко виріс

І зверху вже дививсь на тата.

Одного вечора побились

І кожен мав свою палату.

 

Час гоїть душу й рани маже

Сам скоро сина буду мати

Цікаво чи коли він скаже

«ідіть ви на х#й батько з хати»!

 

Приятно войти без стука

А лишь зарегистрировавшись

Под ником спрятав

души заплаты

И жмут ожиданий не сбывшихся.

 

Казалось, кликни и вот оно

Счастье общения с похожими.

Да только админ,

Не спится же, блин!

Пшел вон, не вышел, мол, рожей.

Не знаю як хто, а я не люблю дзеркал. От не люблю і все. Звісно, це не означає, що я ними не користуюся. Користуюся, от тільки не люблю. Мабуть тому, що дзеркало не бреше.
Прокинешся ото, помацаєш тижневу щетину, і розумієш, що треба йти у ванну на поклін до цього шматка скла, щоб воно тобі показало, чи можна ще так іти на роботу, чи вже ні.
Так і є. Дзеркало безжально показує дебелу, місцями з сивиною, щітку на обличчі. А на додачу ще й червоні від учорашньої гулянки очі. Далі цікавіше…

Присвячую Олександру Анісімову –

«історику, журналістові, літератору, спортсмену, комсомольцю і просто гарній людині 🙂 Чемпіону Берліну по тенісу».

Журналістові, який знав, поважав, а часом і захищав свій рідний Київ і прожив у ньому майже 51 рік.

 

 

Вітер рвонув комір куртки і загнав кудись вниз, аж на спину, кілька холодних дощових крапель. Бр-р! То був момент, коли виходиш з теплого парадного і перетинаєш межу між затишком і вуличною круговертю, що січе обличчя холодними, майже крижаними крапельками.

Ненавиджу жовтень. А надодачу й листопад. Як можна любити осінь? «Унылая пора, очей очарованье..» Бредятина.  Вересень ще так сяк – тепло, дощів мало, бабине літо знову ж таки. А далі суцільний жах. Далі цікавіше…

 – Привіт, ти вже тут? – ховаючись у дуту болоньову куртку від вітру, Сергій підбіг до парадного.

– Та тут, я. Замерз, як цуцик, – Микола витягнув руки з кишень і дмухнув на них. – Де тебе носить?

Ранок був похмурий. Над містом зібралися темні, неначе зі свинцю, хмари. Дощу не було, та поривчастий вітер хіба що не збивав з ніг.

– Курнемо? – Сергій кілька разів чиркнув запальничкою доки нарешті зміг підпалити цигарку на вітрі. – Ох і вітрюган, тільки дощу не вистачає.

Вітер, неначе почувши слова парубка, припустив з більшою силою. Хлопці стояли біля парадного, втягнувши голови в плечі і набгавши шапки на самі вуха.

– Кидай вже, – Микола піднявся по сходах до дверей і набрав код на дверях, – а то закоцюбнемо тут зовсім.

-Іду, – Сергій кинув бичка під ноги, той бризнув іскрами від вітру, і зник за Миколою у під’їзді.

Далі цікавіше…

–         Ну, не твою дивізію.., – тихо лайнувся Толік і виліз з «дев’ятки» – хто стільки бензина в баку залишає?!

Ніч поступово здавала позиції. Далеко за лісом темне небо вже почало світлішати. Ще кілька хвилин і все навколо – і поле і ґрунтовку по його межі, і Толіка, і кляту крадену машину буде видно як на долоні. Толік знову пірнув до салону, відкрив бардачок і повикидав з нього все на сидіння.

–         Так, а це що таке? – розгрібши купу якихось паперів та водійського дріб’язку, він побачив старого гаманця. Далі цікавіше…

Щу-ух, шу-ух, жовтогаряче листя розліталося в боки, відкриваючи темну смужку асфальту. Новий, зроблений напередодні деркач, змітав всеtyle=”text-align: right”>Ах как нам хочется,

Как всем нам хочется,

Не умереть, а именно уснуть…

В. Высоцкий

 

 

на своєму шляху, залишаючи на асфальті білі смуги. Щоранку Юрій, натягнувши робочий комбінезон, методично чистив подвір’я від осіннього листя. Так було вчора, і позавчора, і поза-позавчора… Загалом так було вже четверту осінь.

Далі цікавіше…

Коли у Василя Семеновича народився третій син, він узяв у клуні мотузку, підхопив правицею ослона і, нашкрябавши на обдертому клаптику паперу кілька слів жінці, пішов городом до річки. Хода Василя була важка. Ноги, взуті в кирзові чоботи, не зважаючи на травневу спеку, вгрузали у землю і неприємно чавкотіли. В думках справжній безлад. Василь ішов до старого горіха, посадженого ще колись на день його народження. Йшов з конкретною метою – закинути мотузку якомога вище на гілляку, затягти на шиї зашморг і… лишень би не бачить цього світу.  Далі цікавіше…

Вагон електрички був майже порожній. Василь сидів посередині біля вікна і крізь брудну шибку, дивився,  як швидко мерехтять повз нього електричні стовпи, неначе стрілки якогось чудернацького годинника відміряли час  простором. Десять секунд, три стовпи – промайнуло озеро. Ще з десяток стовпів та секунд – пролетіло поле. Потроху смеркалося. У вагоні увімкнули світло, і невиразні лампи поперемінно блимали, кволо висвітлюючи різні кутки вагону. Їхати Василеві залишалося хвилин з десять. Далі, від станції чотири кілометри до села доведеться долати або ногами, або, якщо пощастить, попуткою. Василь залюбки їхав би так і далі, дивлячись на стовпи, і день і два, аби не йти додому. Аби не бачити захаращеної хати та дурного цуцика у будці, не топити печі та не робити усього того, що треба робити неодмінно, бо так роблять усі.  Далі цікавіше…