Я – камінь

Я перед дзеркалом стою
неначе перед брамою
я очі відвертаю
дивитись соромно
На кого перетворююсь
ходячим каменем
я з острахом дивлюсь
на протилежну сторону

Ходячим каменем
тяжкою глибою
кочусь я по життю
з порожнім ехом гуркоту
за все, що буде
на шляху моєму зламано
перепросити Вас
я буду змушений

Влад  Дрозд

 

-          Пам’ятаєш, ти казав про те, що любиш акторську гру та усі ці мої акторські фішки? – Він дивився на мене, неначе з викликом.. По його очах, у яких стрибали сотні лукавих бісиків я вже читав сценарій геніального театрального перфомансу. Героєм його мав стати я. Спектакль одного божевільного актора-початківця. 

-          Отож!.. – Він розпочав, – … Прошу тебе заплющити очі… Заплющуй!.. Тепер почни глибоко дихати… Дихай глибоко-глибоко, настільки тобі це дозволяють твої прокурені легені!.. Блін, припини сміятись! Так нічого не вийде!..

Я засміявся і спробував відкрити очі. Він одразу ж знайшовся і скомандував мені швидко заплющити їх, і починати все спочатку. Швидко нормалізувавши дихання я привів його до стану розміреного енергетичного пульсування крізь моє тіло. Ось тут, у цьому звичному життєвому процесі дихання зароджувалась містика. Я повільно і рівномірно вдихав і видихав, аж доки перестав відчувати все навколишнє і повністю переключився на режим сприйняття світу з середини себе.

-          Дихай повільно… Не розплющуй очі… Не рухайся… А тепер уяви що ти – камінь!.. Та не рухайся і не смійся!!! Ти – камінь, розумієш?!

Мене знову пройняло приступом постмаріхуанного сміху і я ненадовго вийшов із гіпнотичного стану, розплющивши очі, по яким одразу ж пресильно різонуло світло осіннього вечірнього сонця. Пересиливши самого себе я повернувся до стану затуманеної свідомості, у дивний світ каменів, у якому мені випадало стати одним з них.

-          Ти камінь… Не рухайся… Лежи спокійно… Тепер усвідом себе і розкажи мені який ти!.. Якої ти породи, якого розміру?.. Який у тебе колір і форма?..

Я нарешті зрозумів те, чого так не хотілося визнавати. Я дійсно камінь. І навіть можливо що зміна сталася не тільки ментально. Якщо зараз поглянути на мене із Точки Всесвіту, то я точно б  лежав справжнім твердим і холодним каменем на Його ліжку, у напівтемній кімнаті. Точка Всесвіту…  Я подумав про неї і одразу ж опинився неначе під стелею, неначе вмить вилетів зі свого тіла і душа, немов легка надувна кулька зависла у кутку кімнати. Звідти мені було видно себе самого. І я дійсно був каменем! Я лежав на ліжку і розмовляв з Ним!..

-          Угу.. Так! Я камінь! Я бачу себе! Я лежу на землі, я коричневого кольору.. Я твердий і холодний.. Я мокрий і на мені вже навіть поросли водорості..

-          Чекай! Де ти знаходишся? – Він помітив що я починаю вестись на його черговий сценарій і у азартному передчутті чогось неймовірного продовжив свій допит..

-          Я лежу на березі річки… Я пам’ятаю її! Я знаю ці місця, я тут виріс!.. Ось тут ми малими ще ловили йоржів у річці! Голими руками!..

-          Так, стоп! Якими руками! Ти камінь!..

 

Я-людина в мені знову проривалося назовні. Оболонка мене-каменя була всього лише ментальною оболонкою і не могла стримувати моїх справжніх спогадів і вражень.

 

-          Блін, ну досить! Я ж попросив зосередитись! Так нічого не вийде! Ти камінь! Думай і поводь себе як камінь!

Я одразу ж зібрався. Повернувся до свого каменя. Поглянув знову на себе із Точки Всесвіту – все нормально!.. Я знову круглий і холодний, я темний і гладкий.. Я – камінь!

-          Я лежу на березі річки і дивлюся навкруги… Бачу як вода перетікає по камінню, що лежить поруч і повільно точить його міліметр за міліметром.. Рік за роком, десятиліття за десятиліттям… Мені багато років, але я ще не старий… Скоріше за все я – дорослий камінь…

-          Добре!.. – у його голосі відчувалося задоволення і тріумф… – Добре, я тобі вірю! А тепер… Тепер уяви, що тебе ось так просто взяли і перевернули! Спробуй, і розповідай що ти бачиш!?

Завдання ускладнювалось. Я ще не до кінця розумів що від мене потрібно, але моя сутність-камінь вже зорієнтувалася і видавала мені сприйняття світу під якимось дивовижним незрозумілим кутом і в малозрозумілому мені місці…

-          Так, я камінь, і я зараз лежу на лівому боці, на одній зі свої граней і не бачу нічого крім клаптика неба і довгих гілок верби, що звисають наді мною десь угорі!.. Я лежу на боці і більше нічого не бачу!.. Ай!.. Мені страшно! Хто-небудь, переверніть мене!.. Я не хочу так пролежати до кінця життя!!!

-          Все! Стоп! Браво! Ти це зміг! . – Він зупинив мене, скомандував відкрити очі і тепер я спантеличено сидів на ліжку, намагаючись зрозуміти що зі мною зараз сталося…

-           Ти розумієш, що зараз ти просто перфектно зіграв камінь! Ти майже став ним! Це була майже справжня акторська гра…

Він вітав мене, але й сам не стримував  свого захвату від такої грандіозної роботи себе у ролі гіпнотизера-режисера, що ставив фільми з одним актором, викопуючи сюжети з його власних мізків.   Він змусив мене пірнути у мої далекі і глибокі спогади, що вже надійно припали були пилюкою прожитих років, і витягти звідти яскравий і потужний спогад. При чому, у цьому спогаді я був ні ким іншим як просто каменем! З таким же успіхом я міг би бути, скажімо, деревом, травинкою або навіть пилинкою! Головне – не форма, не тілесне відчуття а сам спогад. І не має значення крізь чию фізичну сутність він пропущений – людини, каменя, дерева чи травинки!..  Я усвідомлював це і повільно охуївав від розуміння того, наскільки Його сили всепроникаючі і вражаючі. Це було щось! А ще, місця в яких я побував були дуже знайомими, і не тільки через те, що були викопані з моєї ж-таки пам’яті. Я бував тут, і саме завдяки Йому. І це було також минуле і в минулому. Проте, це вже зовсім інша історія.