Одного прекрасного погожого вечора люди поспішали додому. Це був кінець серпня. Подекуди дехто з них зупинявся, щоб насолодитися останнім сонячним промінням. Літо – це, зазвичай, прекрасні спогади про відпочинок на морі чи приємну поїздку на пікнік, а чи знайомство з коханою людиною. Так чи інак, але всюди вирувало життя. І лише в звичайному шкільному дворику час ніби зупинився. Зовсім скоро і це шкільне подвір’я наповниться галасом, сміхом учнів. А зараз лише лунають мелодійні звуки гітари. Та легкий вітерець змін куйовдить неслухняні хлопчачі чуби і торкається щічок дівчат.
Дев’ять дівчат і вісім юнаків перемовляються між собою, слухаючи музику, яку грає темноволосий хлопчина. Зовсім скоро вони всі розлетяться, хто куди мріяв.Вони вже зробили перший крок – склали успішно ЗНО, вступили до вишів, де на них чекають нові друзі, нові можливості. Життя готує для цих минулих школярів свої пастки. Так, будуть у них свої труднощі, свої радості. Доросле життя здається їм величезним океаном, яке, однак, не позбавлене своїх підводних каменів. Але, коли тобі лише сімнадцять, то зовсім не хочеться думати про це.
– А пам’ятаєте, як ми репетирували вальс, сперечались з паралельним класом? А раніше жалілись на вчительок. А чудову поїздку до Львова пам’ятаєте. Зараз здається, ніби ці події були дуже-дуже давно, – озвалась темноволоса дівчина на ім’я Вірка
– Не засмучуйся, Вірко. Ось побачиш хто-хто, а Борисівна нас точно не забуде. Вона ж за нас відповідає, – перекривив вчительські інтонації Іван без злоби в голосі.
– Слухай, Захар, а ти точно повинен у кожного з нас на весіллі зіграти. Слабо? – звернувся Максим до хлопця, який грав на гітарі. Всім було відомо, що Захар любив виступати на сцені.
Той, кого назвали Захаром, лише посміхнувся:
– А чого ж? Тільки запросіть.
– А давайте щось станцюємо. Що ми немічні якісь, щоб отак-от сидіти, – намагалась якось розрядити атмосферу Оленка.
– Правда-правда. Захар, зіграй нам щось,- загукали зразу кілька голосів.
Залунала музика. Завтра на цих колишніх школярів чекає розлука, але це завтра… А поки що вони насолоджуються прекрасними митями, коли можна побути разом і ні про що не думати. Можливо, хтось осудив би їх: такі собі безсердечні, їм сумки потрібно збирати з речами на навчання, батькам допомагати, а вони тут танці влаштували. Ніякі це ще не дорослі люди. Бо дорослими не стають згідно паспорта чи по закінченні школи. Дорослими нас робить життя. Головне тільки, дорослішаючи, не втратити краплю тієї дитячої мрійливості.
***
Вірка, а точніше Віра Сергіївна, зайшла на шкільне подвір’я, туди, де десять років назад вони всім класом влаштували танці, туди, де пережила стільки всього. Уже завтра це подвір’я сповниться галасом учнів, різнобарв’ям квітів, сльозами переляканих мам. Уже завтра колишня школярка Вірка приведе сюди свою маленьку принцесу Іринку. Очі наповнилися вологою. Скільки ще прекрасних митей спізнає її донечка у житті. Вірка загорнулась у шаль, незважаючи на те що вечір був доволі теплим. Праворуч залунали звуки знайомої мелодіїї. Глянула вбік і одразу помітила знайомі обличчя трьох чоловіків і двох жінок – її однокласників. Мало їх і не такі як на фото, але це її минуле. Вірка прийшла на зустріч зі своїм минулим. Змінилися її однокласники, але тільки зовнішньо. Їхні очі зберегли усі ті дитячі мрії та прагнення. А це головне. Яке ж то щастя – побачитися зі своїм минулим. Однокласники – це ніби згадки про ті милі серцю шкільні роки. Вірка зраділа, що бодай на один вечір можна знову поринути у ті прекрасні миті і забути про всі проблеми.