Моє ім’я Григорій Путіщак,я український науковець. Із самого дитинства моєю мрією була машина часу,коли у дитинстві я читав книжки про сиву давнину,про Римлян,Спартака мені хотілося потрапити у їхній час,у час гладіаторів. Однією втіхою для мене була мрія про подорожі у часі.
Завжди хотілося битись на мечах,їздити на конях,і ходити в походи на інші країни. Коли я подорослішав,і вчився в академії,я згадав про мрію дитинства,машину часу,з кожним днем вона ставала для мене все жаданіше.
Друзів у мене майже не було,тому я сидів увесь час вдома,вільного часу було хоч відбавляй. Одного разу проходячи поблизу бібліотеки,мене неначе щось почало затягувати туди,неначе тягло,і я зайшов. У бібліотеці нікого не було,було якось самотньо,я вільно ходив і дивився на книжки,але поезія мене не хвилювала,дивлячись на фантастику час неначе зупинявся,здавалося що крім мене та неї нічого більше не існує,мій погляд зупинився на якійсь старій,обшарпаній,потертій книжці,вона називалась ”ПОДОРОЖ”,я вирішив узяти її. Я пішов до дому вийшовши з бібліотеки мій настрій зіпсувався,з одної сторони небо було затягнуте темно – синіми хмарами,з іншого боку йшла темна,навіть чорна хмара,по крівлях будівель бив сильний дощ,гримів грім,неначе щось вибухало блискавки неначе хотіли влучити в мене. Я вирішив залишитись у бібліотеці щоб перечекати дощ. Я зайшов ще раз,людей як і раніше не було,я сів на підвіконня у коридорі,там було якось похмуро,не весело,це ідеальна атмосфера для того щоб залишитись на самоті зі своїми думками. Не втрачаючи часу відкрив книжку і почав читати,читалось цікаво,навіть захопливо,як летить час я не помічав,хтось постукав мене по плечу,я повернув голову, там стояв охоронець,він сказав що бібліотека вже давно зачинилась,але він згодився відчинити двері для того щоб я вийшов. Підходячи до дому намагаясь згадати про що книжка,в мене нічого не вдалося,пам’ятав лише те що вона була дуже цікава. Та про що саме не пам’ятав ,мене це здивувало навіть налякало.
Прийшовши до дому зробив собі чай,і сів далі читати,цікавим було те що у книжці йшлося про те що минуле,справжнє і майбутнє проходить одночасно,але на різних фізичних хвилях(частотах),для того щоб потрапити у минуле чи майбутнє,треба зробити щось схоже на великий радіоприймач,але дуже потужний. Я приступив до збірки машини часу,в мене все йшло дуже швидко,і на диво добре. Моєю слабкістю була любов до пиття чаю,що і зіграло зі мною поганий жарт,коли все було майже готове я сидів і пив чай,встаючи я ненавмисне перекинув кружку із чаєм,він пролився на дроти які були під напругою,відбувся вибух,я втратив свідомість,коли прийшов до тями був у якомусь лісі,першою думкою було те що я збожеволів,я піднявся і пішов вперед,куди йти я не знав тому і вирішив якщо попрямую вперед то все одно кудись вийду. Йшов довго,день,два,три,на восьмий день без їжі та води,я вже два рази втрачав свідомість,коли втратив в третє,отямившись над мною стояли якісь люди,двоє молодих парубків,жінка та чоловік.
Вони мене нагодували та напоїли,харчувались ті люди лише плодами трав, та дерев,я захоплювався їхнім спілкуванням з тваринами,вони наче обмінювались мислями,і розуміли одне одного. Таких тварин як там я ще ніколи не бачив,плоди були дуже смачні,таких смачних яблук як там в світі немає. Ті люди спілкувались українською мовою,це трохи заспокоювало,бо знав що точно десь на Україні. Коли я спитав де я,вони переглянулись і нічого не відповіли,у того місця не було назви.
Потім я зрозумів як я там опинився, через замкнення дротів моя машина часу запрацювала,але не контрольовано,тому і закинула мене кудись дуже далеко назад.
Те місце було дуже гарним,хоча там нічого надзвичайного не було,все дуже просто,але красиво,воно мені нагадувало сад,якийсь заповідник.
З приходом вечора люди які там жили не розводили вогнища,коли я спитав чому,вони відповіли що не знають що таке вогнище. Їх там було всього четверо,але вони постійно казали прочоловіка якого називали Батько,де він вони не знали, тому я його ніколи не бачив,і не чув. Кілька тижнів я з цікавістю приглядувався до природи та людей. З часом мені почало здаватись що десь читав про це місце,ніяк не міг згадати де.
Кожен день мене дивував все більше,люди там були добрі,навіть безгрішні,як святі. Прожив я там довго,за їхнім календарем двадцять років,здивувало мене те що ні краплі не постарішав,як був студентом,так і лишився молодим хлопцем,люди там зовсім не старішали.
Гуляючи лісом,побачив змію,велику змію,що розмовляла людською мовою,слів я не розбирав,а у підсвідомості розумів що він каже,я злякався так сильно що ледь серце з грудей не вистрибнуло.
Одразу згадав де читав,і що це за місце. Це був Едемський сад,тепер я точно зрозумів що це Едем. Повернувшись до людей,я дивився на них із подивом і захопленням,це були Адам,Єва та їхні сини Каін та Авіль. Одразу після цього у мене в ушах почали лунати слова”Григорій,Григорій прокинься”,перед очами стояла моя мати,я лежав на підлозі біля своєї машини часу,не розуміючи що коїться не сильно вдарив себе по обличчю,щоб впевнитись що це справді реальність,мати сказала що почула вибух і одразу прибігла до моєї кімнати.
Це означає що то не машина мене закинула,а через вибух просто втратив свідомість,усе що я бачив усе це наснилось.
З часом усе обмислив,і зрозумів що спілкувався з першими людьми бачив змія:через якого Бог вигнав людей з райського саду. Я почав вірити у Бога,неначе мене хтось на це підштовхнув,з якоюсь певною метою,потім я зрозумів навіщо все це зі мною трапилось,тепер моєю метою стала історія та релігія,моя мета довести всьому світу що Едем був саме в Україні.
Потім зробив ще одне велике відкриття,але тільки для самого себе,машина часу це сон,простий сон,у якому ти можеш потрапити хоч у минуле,хоч у майбутнє.
Коли почав вірити у Бога,в мене з’явилося багато друзів,та кохана дівчина,зажив не багато,але щасливо. Багато мандрую Україною,і одного разу мандруючи лісами,бачив місце де був тоді у своєму сні,сказати де саме не можу,не маю права,скажу одне це точно на Україні.
І люди перші Українці,
І Україна рай земний.
***
Там де раніше був Едем,
Тут зараз ми з тобой живем
Бо рідний край,
для нас це рай.
Там де раніше жив Адам.
Тут зараз ми п’ємо Агдам
Бо наш Дніпро,це був Фісон
Південний Буг,злотий Гіхон
Там Хідекель,як Прип’ять ллється
І на Десні,Євфрат проллється..!
(1 оцінок, середня: 5,00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading...
Моє ім’я Григорій Путіщак,я український гомосек…. Ти шо дебіл? Гарберт Уелс блядь…