рана від тебе
заростає
так повільно,
як весна

кидає тінь на
померклі від
сну дерева…

їм давно пора
розпускати
бруньки,

а корінь –
все невпинно
тягне у землю.

Осінь, не озираючись,
Утікає вузькими вуличками,
Що ведуть у зиму.
Нічого дивного,
Та чорні ворони на її шляху
Мовчать тужливо…

Зриваючись краплею дощу
З моєї долоні,
Вона розбивається об
Х

вилі моря,
Червоного, мов листя у
Передсмертній агонії.

Їй важко вдихати свій дим
На бігу, бо
Місто для неї надміру чуже.
Холодна, самотня і майже
Без одягу

Із відчаю ріже свій простір
Ножем.

Сьогодні тиша
надиво
терпка, бо

непомітно так
проникає у
тіло,

розливаючись
по
моїх венах,
артеріях…

Вона догра́є
своє соло
випиваючи
моє тепло,

залишаючи
спокій,
що
пахне тобою…

[вимкніть світло] –

я на одинці
з музикою

(голий).

Що б там не було,
а ми
з тобою
залишимось в архівах
спогадів

і ніякий хакер,
зрештою,
не зірве нас паролями,

бо все тому, що мить
сильніша
за
випробування

років, століть
і навіть ер.

Мене тривожить
роса
на твоїм тілі

й залишки
солі
на мокрих від тіней
повіках…

Я знаю –

ти надто чутлива
до дотиків,

тому дозволь
хоч
краплею світла
розбавити
сон твій…

Обіцяю:
ніяких опіків,
а поки

волосся твоє
хай леліє на сонці –

[тільки б не
засвітило плівку…]