Рима пішла від мене
Мов ображена жінка –
Забравши з шафи в мені
Усі свої закінчення, суфікси і алітерації.
Даремно я
Клялася їй у вірності –
Їй потрібно щось більше.
Та я знаю, що вона повернеться,
Як повертаються
до родинного затишку.
Зрештою,
Вона завжди повертається.

…почалася з однієї зустрічі.  Далі цікавіше…

Падати не бояться злітають легко

Люди яким відкрито дивлюсь у вічі

Люди які витримують кожен погляд

Люди яким не байдуже що ти хто ти

Кожен себе собою собі за себе

Та не вони бо їм ще болить нещирість

Їм ще відомі справжні тепло і світло

І притаманна справжня глибинна віра

Знають але не судять. Дають поради.

Думають. Розуміють свою природу

Що би не мали мають іще на когось

Щедро розділять хліб на усіх присутніх

На полотні душі намалюють квіти

В радості будуть поряд за руку візьмуть

З ними любити просто молитись просто

Справжня молитва завжди велика вдячність.

В кожного з нас всередині  монастир

Тиша його провулків, його хрести,

Місце, де навіть з Господом ми на Ти

А із собою просто таки віч-на віч.

Місце, куди б не йшли ми туди прийти

Зможемо. Серед вічних його картин

Хочеться говорити комусь “прости”

Або самим простити когось принаймні.

В кожному з нас десь глибоко є аскет.

Інколи хочеш побути один між скель,

Власне життя – насичене і міське,

Все залишИти і залишИтись з небом.

Небо таке високе, таке близьке

Ріжеш його, смакуєш його, мов кекс

Спостерігаєш диких птахів піке…

Ця висота  – найвища на всй планеті.

 

Та висота дорівнює самоті

Ця висота із рівністю на меті

Богові…

Та можливо, ти просто втік,

Щоб не носити будні, важкі мов камінь.

Може насправді ти серед сірих стін,

Святість в тобі – примара, незрима тінь…

Ти так багато маєш у цім житті!

Просто візьми й тримай обома руками.

Рибини людських очей

Не розмовляють вголос

Та кажуть

дуже багато

І завжд суттєве.