1
надворі так тепло і вогко
ніби в пащі якогось гігантського звіра

відчуваєш цей рух?

бережно несе нас
один до одного
швидкий мов блискавка
випереджаючи запах мокрого пилу
з озоном

і завжди мовчить
боїться нас занадто близько
притиснути
мокрим своїм язиком
2
говори зі мною говори
так ніби ці грози ніколи не скінчаться
кожної ночі гроза
кожної ночі засинаєш далеко

говори зі мною говори
торкнись мене як тільки ти вмієш

хоча б словами
говори зі мною

Коли здається що все несправжнє –
За що триматись?
Коли боїшся заснути,
Чи варто врешті прокинутись?
Де ти літаєш, пташко моєї віри,
Кого цілуєш в руку і лоб?
Чим ти займаєшся, доки
я тут рахую зморщечки на долонях?
Повернися до мене, пташко,
Виклюй зернятка страху з моїх очей.

Закохана в тебе жінка
шукає спокій
Між смужок твоєї сорочки
Між дужок твоїх ребер
Між тактів твого пульсу
І страшиться знайти

Про що думають абрикоси
перед падінням на гарячий міський асфальт?
Чи встигають злякатися
до того як розбризкаються по ньому
солодкою липкою кров’ю?
До того як ніхто вже не збере їхніх кісток.
Вірніше одну
кісточку.
Чи встигають зловити вітер кожною ворсинкою?
Чи встигають підставити до сонячного цілунку бік
мякий, як дитяча щічка?
Про що думають абрикоси
під колесами автівок і ногами необачних перехожих?
Про що взагалі думають востаннє?.

вона любила чорних котів,
не боялась розсипати сіль
і не рахувала щасливих квиточків.
серед усіх забобонів, віщувань і передбачень
вона дозволяла собі лише одне:
коли на годиннику світилися
чотири однакові цифри
вона заплющувалась
і швидкошвидко просила циферблатів:
“нехай він буде щасливим”

розсипалась
по гарячому піску
Ти
така як писав Чубай
в такому житті як писав Римарук
такою любов’ю як писав Москалець
і ніяк не зберешся
докупи

надворі від морозу так синьо-синьо
а від сині твоїх очей
так гаряча-гаряче,
що ніяк не визначусь
синій – це тепло чи холодно.
*
очима під ноги ховаєшся,
рум*янець на щоках.
але червоне – не сором,
червоне – пам*ять.
*
найдорожчі дрібнички
стираються поволі.
спогади ховаються в туман.
білий – це страх забути.
*
листи приходять від тебе
чорним по білому.
то як же чорний може
бути журбою?

Рядки полягали змучені й тихі, мов прокажені –
Прокажи їх і можна знову палити.
Скільки дерев зросло у твоїх кишенях?
Скільки гріхів уникало твоєї молитви?
Скільки ночей якась жінка чекала безсонно,
доки ти зійдеш за нею зі свого неба?
Ти писав їй листи і небу ставало соромно,
і воно, на секунду, пускало її до тебе.
Писав як ти скучив і як зі смаком цілуєш
тонесеньку шворку її досконалого рота…
Жоден лист не дійшов. Та слова не згоріли всує –
оту жінку зсередини гріла твоя турбота.
Часом їй снилося, що, на секунду, ти поруч
миттєва втіха й повернення в дійсність вогку.
Зранку вона малювала квіти й власноруч
через пів міста несла їх до твого надгробку.

щось дивне відбувається тут

ніби не весна і не літо
ніби ніколи не наступала
босими ногами на гострий камінь
ніби ніколи не витирала
солону воду зі щік
ніби не бігла сходами,
задихаючись

ніби сонцем поцілована в маківку
ніби ніжністю напоєна з широкої чашки
так, що сліди над губою лишилися
і від них смішно

ніби вперше і назавжди

обвів мене кругом серця
так, ніби кругом пальця
чи
так, ніби білою крейдою

сижу тепер і думаю,
а як там все чується
із твого боку?

                                                М.Б.

в кожному з нас живе кіт дня і кіт ночі
в кожному з нас молока налито по вінця
наші коти цілують нас із середини і муркочуть
про душ невідомі закутки і провінції.
наші коти сплять по черзі, згорнувшись калачиком,
мостяться в животах, смішно стрижуть вухами.
коли про них забувають вони хвилюються, начебто
море. внутрішні коти люблять, щоб їх слухали.
ми виростали б сліпими,глухими і черствими
якби наші коти об серце не терлися спинами.
кіт ночі привчає нас бути простими і чесними
кіт дня привчає нас бути взаємно красивими.