= КАЗКА НИВИ =

Вхопив й тримає у руці

Маленький, сивий, як грибочок,

До п*ят з борідкою дідочок

Прудкі веселі промінці.

Та як смикне їх – аж грози

Збриніли сльози по осиці,

А він багряні блискавиці

Збирає в кошик із лози.

Надалі глянув з – під повік

Своїм орлино – мудрим зором

На каплі бісеру прозорі –

Й погнав громи у інший бік.

Дмухнув в жита чарівний дим –

І заіскрилося колосся,

Заграли барви стоголоссям

Вмить під склепінням голубим.

Чи то коромисло із вод,

Чи дід відром дістав з криниці?

Під сміх дівчата білолиці

В зелі водили хоровод.

Дзвінкі почув я голоси –

Забав омиті прагли маки…

Та мавок гурт пішов у злаки –

І зник у повені краси.

Якби ж не зорило в очах,

Як казка бавиться грайливо?

Я й сам не втямив, що за диво

У червні бродить по ланах?

 1

Ненависть зве губить життя,

Любов у серці кличе жити,

Щомиті прагнути й любити,

Бо їй не буде вороття. Далі цікавіше…

…І я повстав.Душа сказала доки?

Втопили край у підлості і злі.

І я сказав:чужинці , дайте спокій,

Не сійте зради на моїй землі

Л Костенко

1

Горить рубіновий рубіж,

А хмарки трусять перелинки:

Вальсують – падають сніжинки

На зледеніння гострий ніж.

  Далі цікавіше…

Ранок трубить у ріжок,

Небо полум*ям палає…

Дім в діброву заглядає,

Що сховався в моріжок…

 

Поспіша  до двору рід:

Вийшла з хати сива мати,

Вийшов батько проводжати

Сина – лицаря в  похід.

 

Паляницю й образок

Вуй вручив – благословляє,

Ненька жваво наливає

Медовуху в келишок.

 

Пригорнулася до пліч…

Білу вишиту сорочку

Приміряє:  -Це, синочку,

Шила з льону в зимну ніч.

 

До воріт коня веде

Метушливо – невеличка

З стайні меншенька сестричка –

Аж земля під ним гуде!

 

-Дай же клятву ти мені, –

Вороному, як сідлає,

На подвір*ї промовляє, –

Будеш братом в чужині!

 

-Шабля ця для завзяття,

Як спізнаєшся з бідою:

Стань в бою йому сестрою,

Вбережи щораз життя!

 

Босоніж біжить дівча:

-Не забудь в лиху годину!

Прив*язала жмут калини

До сідельця, до збруча.

 

-Це від серця рушничок –

Вмиєш личко на світанні

Чи пов*яжеш в полі  рани,

Вчувши милий голосок!

 

Срібні сльози на очах.

Під копитом промінь зблиснув:

Козак тричі в лузі свиснув –

Закурився Чорний  шлях.

…У лукомор’я дуб зеленый,

Златая цепь  на дубе том…

А.С.Пушкин

Міцний крислатий дуб росте,

Мов страж, на пагорбі крутому;

Там дива квіт, прогнавши втому,

Тисячоліттями цвіте:

 

Як під горою білий дим,

Внизу вирує водопілля,

В краю ошатного Поділля,

Вогнем сліпучо – голубим.

 

Он по незвіданих стежках

Сліди тварин ведуть до плеса…

Часом веслом змахне Телесик,

Щоб на Ягу нагнати жах.

 

Стоїть без вікон , без дверей

В діброві дім на ніжці птиці –

Загляне сонце яснолице,

Втікає звідти в тінь Кащей.

 

Кривенька качечка з хором

Світанком йде по кладці з дошок,

Де борозну Котигорошок

Проклав давно між добрим й злом.

 

На береги виходить кіт,

Щоб сколихнуть казками води,

І водять в липні хороводи

Русалки з лісу та боліт.

 

А то , тримаючи лозу,

Стоїть до ранку на воротях

Дідок в оранжевих чоботях,

Щоб не пускати в двір козу.

 

Зітхне в лататті часом сом –

Аж душу витрусить з лисиці,

Що вовка звабила з полиці

Рибалить в лютому хвостом…

 

Де пахне хлібом , поміж тим,

Там дух моєї України:

На ниві там зернородини

Зросло колоссям золотим!

 

Хіба на квітці слід роси?

Здалось , бринять пекучі сльози,

Коли пройшлись буремні грози

По гранях ніжної краси?

 

Блакитну хочу акварель

Спостерігать , пізнавши хто я :

Бо сльози жінки – це не зброя,

Це щем , що кличе на дуель.

 

А скільки світла за вікном !

Збирай тепло з долонь гарячих,

Зайду з стежок коли козачих

У сад квіток садівником.

 

Явлюсь з незвіданих доріг

І по душі тонкопрозорій

Розсиплю з жмень яскраві зорі

Й схилюся соняхом до ніг.

 

Лиш біль відчувши не одну,

Здолавши муки й перелоги,

Діставши прощення у Бога,

Пізнаєш сліз отих ціну!

Імпульсивне збурення емоцій –

Це коли вирує в серці бунт,

Для амбіцій чорних плідний грунт,

Що гризуть тебе на кожнім кроці.

 

Темперамент вдачі та думок?

Одержимих витівки та дужих?

Може участь добрих , не байдужих?

Чи такий дотепності урок?

 

Мов метал розжарений в ковші,

Плавлять твердь останнього оплоту –

А по суті бризкаєш гидоту

По вразливо – сплетеній душі.

 

Паніка отрути почуттів :

Хаос хоче жертви і пригоди –

В потрухах прогнилої породи

Жде загибель волі без жалів.

 

Від бродіння цілість заснує

Образ твій , про що ти пожалкуєш,

Вщент єство спопелить і зруйнує

Самолюбство вражене твоє.

 

Збуджень клич здійме  роздратування

Що і рвуть суцільне на шматки

Та підточать впевненість руки

На шляху в добу розчарування.

 

Певне, не обачно я кажу:

Велич власну гадано – убогу

Протиставиш в гордій позі Богу,

Щоб підвищить значимість свою

 

Потрясіння пристрасті – лиш гнів,

Драйв , що глузд потьмарює до краю…

Це не стежка , мощена до раю –

Це шипить потік твоїх гріхів!

Відкриттям , напевне , це не стане:

Серед чар існуючих та див,

Цей офірно – відданий порив

Шокувати світ не перестане.

 

Синім ранком , темними ночами

В час руїни , лиха чи грози

При свічках стає під образи

Квола постать згорбленої мами.

 

На колінах хреститься перстами,

Піднімає очі до небес

І молитву шепче , щоб воскрес

В душах інших , шорсткими устами.

 

Щоб там в світі цьому не струсилось ,

Просить долі світлої в путі,

Щоб від втрат і болю у житті

Серце сина битись не втомилось;

 

Щоб не смів ніколи забувати

Ні пісень я маминих , ні слів,

Щоб на мові пломеня й вітрів

Вмів добро у душі засівати;

 

Щоб талант та прагнення здорові

Досягли довершених вершин,

Щоб не зміг найменшу із хвилин

Між людей прожити без любові…

 

Час спливе…На покуті так само,

Склавши руки струджені між брів,

За спокуту , прощення гріхів

Молить Бога віруюча мама!

Подаруй мені , мамо , вечір,

Щоб сьогодні з вишневих крон,

Прилетів , наче запах з печі,

З днів минулих дитинства сон.

 

Розстели на долівці зілля:

І при світлі нічних лампад

Проведем собі вдвох дозвілля,

Відчинивши вікно у сад.

 

Напечи картоплин в духовці,

У макітрі зітри часник…

Хай вином на траві – зубрівці

Почастує тебе боржник.

 

Та не плач же , прошу , доволі!

Краще поруч на мить присядь,

Бо і так ти слізьми за долю

Тут засіяла кожну п*ядь.

 

Нагадай , розкажи спочатку,

Як зростав хлопчаком раніш…

Не соромся , постав для згадки

Ще до столу густий куліш.

 

Хай гарячі твої долоні

Доторкнуться нараз чола:

Приголуб, пригорни , в полоні

Обігрій промінцем тепла.

 

Відчуваю , як в грудях  б*ється

Твоє серце…Та в тому й суть,

Що у завтрашній день, здається ,

Оте серце торує путь.

 

І коли забринить світанок,

Розігнавши пітьму  в дворі,

Помолившись , мене на ганок

Проведи ще до світ зорі…

Під вікном моїм срібло рос –

Наяву, визнаю, не сниться,

Спектром барв виграє, іскриться

Поміж трав на листках мімоз.

 

Залишивши святий Едем,

В кришталевий басейн присіло

Сонце, бо шмигонуть схотіло

В бірюзово – молочний крем.

 

Вітерець із туману грим

Сполоснув, в очерет загнавши,

Із жоржин, із лілей піднявши

Золотий та рожевий дим.

 

Не душа, а світліє світ:

Тягне руки мені безвинно

Сонях жовтий, немов дитина,

Через довгий високий пліт.

 

Чи бува не стрибнути в двір

Він із грядок зібрався ранком?

Чи гайнути чим швидш з – під ганку

Забажав до сліпучих зір?

 

Впала щедро блакить роси

На вразливу – чутливу вдачу :

То сміюся – і тут же плачу

У полоні тепла й краси…