Сьогодні масова література розширює свою бібліотеку і розповсюджує свої твори надзвичайно швидко, не говорячи вже про моментальне захоплення читацької аудиторії, яка не може відмовитись і перестати читати те, що деякі літературознавці називають «макулатура». Але це не значить, що цей вид літератури не має своїх правил, норм та канонів написання, навпаки, масова література, як ніяка інша, є жорстко канонізованою відповідно до жанрового поділу, і саме завдяки цьому вона здобуває таку популярність, адже читач може обрати книжку не за автором чи назвою твору, а лише за її приналежність до конкретного жанру, який, як каже Кен Гелдер, не так-то і легко визначити для елітарної літератури, тому що вона виходить за межі жанру і не призначена започатковувати серійність творів.
Детектив є одним з найвпорядкованіших і найпопулярніших жанрів масової літератури. Якщо звернутись до праці Джона Кавелті про формульну літературу, то стає зрозумілим, що спочатку цей тип розповіді не виділявся в окремий жанр, а був певною літературною формулою, яка модифікувалась, доповнювалась, уточнювалась і згодом стала на стільки общирною, що поняття «формула» стало завузьким і переросло у поняття «жанр». Зараз у жанрі детективу працює незліченна кількість авторів, найуспішніші з них стають номінантами престижних літературних премій, як от Ріс Боуен – авторка кількох серійних детективів, володарка Премії імені Агати Крісті та неодноразова номінантка премії імені Едгара По, а також президент організації «Mystery Writers of America» у минулому. Її коротке оповідання «Please watch your step» («Будь ласка, дивись куди ступаєш» ) принесло авторці премію імені Макевіті і видається доволі цікавим для більш детального розгляду і порівняння його поетики з поетикою класичного детективу.
Перш за все увагу привертає заголовок, який пропонує два варіанти назви оповідання «Please watch your step or Тhe crime writer’s cat» («Будь ласка,дивись куди ступаєш або Кішка письменниці детективів»), і цікавішою є друга його складова, тому що саме вона конструює певний горизонт очікування: в оповіданні одним з героїв є автор детективів, який має кота, що в свою чергу викликає асоціації з Едгаром Аланом По – батьком детективу, одне з оповідань якого (хоча і не детективних) також розповідає про кота. Але це не єдине, що певним чином нагадує настрій детективів По; хронотоп оповідання видається доволі похмурим та містичним, з ізольованим, старим будинком, де майже ніхто не живе, але в якому за невідомих обставин помирає людина. Варто додати ще й погодні умови: злива, вітер, що завиває навколо будинку, проникаючи в димар, – все це створює потрібний настрій неспокою та підозри : «Outside the storm swept in from the ocean, peppering the windows with rain and howling around the chimneys. It was the first time she had fully appreciated how isolated the house was.» Третім перетином даного оповідання з творчістю Едгара По є те, що він запровадив пресу як «третього шукача істини» (крім Дюпена і поліції) у детективному оповіданні «Таємниця Марі Роже», а у Ріс Боуен детективом виступає журналістка. Отож, зазначену подібність до оповідань Едгара По можна розглядати як інтертекстуальність, яка є однією з основних рис постмодерної літератури. Іншою характерною особливістю є «подвійне кодування», яке дозволяє інтерпретувати один і той самий твір по-різному через залучення елементів кількох жанрів одночасно. Хоча на прикладі даного оповідання це виражено не надто яскраво, але, безсумнівно, його можна прослідкувати, адже детектив тут переплітається з містикою (кішка як уособлення померлої Олівії або навіть посланця з того світу, метою якого є забрати вбивцю із собою).
Говорячи про канонічність класичного детективу, одразу зрозуміло, що вона не збереглася в оповіданні Боуен в повній мірі. Розповідь не починається зі злочину, смерть Олівії, – популярної авторки детективів, – взагалі є не більше ніж стимулом, який штовхає журналістку до зустрічі з Керолайн (жінкою, що продовжує писати детективи в манері Олівії і живе в її будинку). Тобто позицію сищика займає журналістка, що трапляється абсолютно випадково, вона не є не те, що професійним детективом, навіть не аматором (класичний стандарт) і, звичайно, немає такого товариша, який розповідає історію розслідування (як у Е. По і А. Конан-Дойла). Іншою особливістю є те, що жертвою стала людина, яка сама писала детективні романи, а вбивцею – її наслідувачка. Отож, якби цей твір було написано в кінці ХІХ ст., то Олівія (жертва) була б на місці сищика, в гіршому разі – його товариша, який пише історію, але ніяким чином не жертво.
Класичною стратегією детективного роману була «чесна гра» автора і читача, під час якої вся інформація, яку отримує сищик, представляється і читачеві. Ріс Боуен відходить певним чином і від цього правила: звичайно, читач помічає підозрілі та «слизькі» моменти, але лише через свій читацький досвід творів даного жанру; йому не відомо, що журналістка була знайома з померлою і володіє деякою інформацією, хоча авторка хитро подає її як несподівано згаданий факт, що змінює весь хід подій і, по суті, саме цей момент перетворює журналістку на детектива, тому що тільки тоді у неї з’являються конкретні підозри. Таким чином, позиція читача і детектива нерівні, тому що читач не знає про попереднє знайомство жінок і тому не має «зачіпки», хоча і відчуває, що Керолайн причетна до смерті Олівії. З іншого боку, це можна виправдати твердженням Честертона, що автор не має права до останніх рядків розповідати все найцікавіше про головних героїв, чим по суті і була інформація про давнє знайомство Олівії та журналістки. Іншою його вимогою був новелістичний розмір оповіді, що також витримано Ріс Боуен. Н.Н. Вольський виділяє однією з найважливіших рис детективу його гіпердетермінованість (над-впорядкованість), яка напряму залежить від тих норм, яким слідують письменники. У випадку оповідання Боуен маємо такі визначені Вольським риси як: звичні обставини – старий будинок, стереотипність поведінки (божевільні і жорстокі фанати, журналісти, які люблять заглиблюватись у дрібниці, кіт як носій чогось містичного, неможливого пояснити), існування апріорних правил побудови сюжету, які не завжди відповідають реальному життю.
Чи не найважливішу роль для розгадування таємниці має деталь, упредметнений слід дії. Деталь у детективі повинна мати характер, що є ключем до розгадки таємниці, а щоб такі ключі відкривали таємниці, їх треба розшукувати в певній системі. Такою деталлю була відкрита полиця зі старими рукописами Олівії, де сиділа кішка, це помітила журналістка, а пізніше за рахунок цього згадала давню розмову, яка свідчила про те, що Керолайн причетна до смерті Олівії. Таким чином, як і в класичному детективі, журналістка-детектив обирає аналітичне мислення як шлях до пізнання істини, вона освічена людина, наділена сильними логічними здібностями, іноді навіть провокуюча: «Her death was definitely ruled to be an accident, was it?» the woman asked suddenly. Caroline’s coffee cup rattled on its saucer. «What do you mean by that?» she demanded. «The first fall, I meant» Terry said serenely.»
З точністю можна сказати, що абсолютно не змінився, в порівнянні з класичними вимогами, центр оповіді – це не злочин, а певний інтелектуальний процес пошуку істини, елемент розумової гри: не важливо, за яких умов померла Олівія, це взагалі нікого не цікавить, адже все виглядає як нещасний випадок, а важливо, що несподівано стає зрозумілою можлива причина смерті і мотив, який приводить до визначення вбивці шляхом конкретних мисленнєвих операцій. Двоплановість детективу розгортається у вигляді двох ліній сюжету: зовнішню лінію веде журналістка, а внутрішню – Керолайн (вбивця) і, до речі, жодна з них не знає попервах про «призначення» іншої, і навіть більше – та з жінок, яка, здавалось би, мала вести читача (детектив), з’являється не на початку твору і не знає, що їй розслідувати вбивство, а це і є ще одним відхиленням від класичної норми. Таке введення героїні-детектива є свого роду грою автора з читачем, коли читач першим може відчути, що жінка буде сищиком в цій історії, читач стає на крок попереду від неї, здається, має більші шанси розгадати таємницю, але неочікувано викривається «балансуючий» елемент – знайомство померлої і журналістки.
Коротке оповідання Ріс Боеун є вдалим втіленням можливих варіацій елементів детективного оповідання в постмодерністську добу, воно не втрачає ні встановлених каноном норм, ні оригінального настрою, воно повне натяків на те, як і що трапилось, які важко помітити при первинному прочитанні, воно показує долю автора детективів, ідеї та праці якого можуть бути вкрадені і лише випадок ставить все на свої місця, і, нарешті, воно не розчаровує, незважаючи на те, що читач розуміє, що розкриття та розплата за злочин була влаштована якоюсь містичною кішкою, а не логікою та інтуїцією детектива.

Теги: детектив, Постмодернізм, Ріс Боуен

(0 оцінок, середня: 0.00 з 5)
Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.

 Завантаження ...