Завантаження ...
Хіба хтось з нас помічав,
що ми як маленькі мурахи
в цьому світі.
Будуємо свої будиночки,
шукаємо прихистку.
Вважаємо себе
господарями.
Господарями
цього Світу
цього Всесвіту
цього Життя.
Всі такі одинакові.
А ми ж то створені були особливим,
настав час
коли особливі уподібнюються
один до одного.
Але ніяк не стають особливими особистостями,
вони навпаки
втрачають її.
І взимку, коли чорніє
білий сніг,
як чистота нового життя
Ходимо, як клони.
Чорні штани, чорні шапки,
чорні куртки і найголовніше
чорні РОЗМОВИ.
І з ротів наших виливається
грязюка-смола,
яка заливає все навкруги
і потопає усе.
Ну то виходить. що ми самі себе топимо?
Прочитано разів: 38
(0 оцінок, середня: 0.00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Завантаження ...
це дуже клано…серйозно
Вірш гарний, рівномірний і ритмічний. Люблю чорний колір, не люблю чорні справи. Тут поєднано. Я мав би не любити обидва проте люблю чорний колір все одно. Просто він забарвлення отримує від того хто ним оперує.