Ви тут: Головна > Проза > Н І Ч Б Р А Х М И . початок

Н І Ч Б Р А Х М И . початок

Автор:     Категорія: Проза

Digg
Del.icio.us
StumbleUpon
Reddit
Twitter
RSS

На випуклій гладкій поверхні ока гротескно відбивався навколишній пейзаж. Викривлені згином рогівки чорні пласти свіжозораної вологої від дощу, що недавно закінчився, масної землі займали добру половину картини. Решта – небо, вкрите сірими дощовими хмарами. Нижня частина відображеного кривою поверхнею – без будь-якого руху. Верхня – постійний біг гнаних і переміщуваних вітром густіших хмар на блідішому фоні розміщеної вище матової пелени. Не видно було тільки власника ока – такого ж непорушного як і воно , чорного, як земля, з сірими підпалинами, ворона. Дещо схилена на бік голова надавала птахові вигляд мислителя. Непохитність постаті створювала враження відсутності життя. Та в глибині зіниці вгадувалася потужна життєва енергія і великий досвід, здобутий за прожиті роки. Контраст між сірою динамічністю вгорі та чорною сталістю внизу  все наростав і наростав на протязі довгих, як вічність хвилин, поки несподіваний спалах блискавки, засліпивши на мить, не спровокував гучний гуркіт грому, з останніми звуками якого ворон стрепенувся, ступив крок уперед і, розправивши крила, стрибком кинув тіло в повітря. Потужний змах сильних, вкритих блискучими до різі в очах перами, кінцівок. Ще один. І ще. Впевнено працюючи м’язами король воронячого царства не поспішаючи по прямій почав підніматися вгору, поки не перетворився на невелику крапку, яка згодом повністю щезла в товщі однієї з хмар, що низько нависли над безкрайньою чорною пусткою…

 

 

- Давай швидше, Макс. Та не метушись! – останні слова викликав незграбний судомний рух товстуна в білому захисному комбінезоні, внаслідок якого скляна посудина, яку тримав у руці той, що говорив, мало не впала додолу. – Спокійніше. Вони ж не за остаточними результатами приперлися – просто поточна перевірка. Але все має бути чітко.

Ні товстун, ні худорлявий, який, до речі відкликався на ймення Док, попри всю свою майже нелюдську пильність не зауважили, що зі склянки все-таки вихлюпнулося кілька краплин рідини. Одна з них ще й досить далеко – аж до дверей приміщення, доволі густо заставленого різноманітною апаратурою та лабораторними столами з штативами, повними пробірок.

Док хутко вставив пробірку у вільне гніздо штатива:

- Закінчуй тут та принеси з кабінету синій журнал. А я про всяк випадок оброблю лабораторію антисептиком.

Док відхилився вбік, пропускаючи Макса повз себе. Нога товстуна ступила прямо на розлиті краплі, та при виході з лабораторії весь одяг все одно знезаражувався у «брудній» секції тамбура, крім того, у «чисту» заходили вже скинувши з себе робочий одяг.

Заливши підлогу їдучою маслянистою рідиною худорлявий і сам поспішив до тамбура, попередньо закривши стелажі з штативами прозорими герметичними вікнами-ковпаками. Біля дверей затримався, відкинувши панель з ультрафіолетової лампи – її слід було включати на півгодини до початку та після припинення роботи у цьому приміщенні.

За кілька хвилин обидва у сусідньому з лабораторією приміщенні присіли до столу, схилившись над згаданим вище журналом.

- Так. До сюди все добре.

- А останні результати?

- Поки що не вносимо – вони ще остаточно не перевірені. Зафіксуй лише дані про препарат номер шість тисяч двісті третій.

- Усі?

- Так. Адже нічого «екстра» все одно поки що не вдалося досягнути. І давай у побутовий відсік – ще маємо час на каву.

Через півгодини безшумно роз’їхалася тупикова стіна коридору, що зв’язував між собою кілька приміщень, закритих масивними дверима, показуючи нутрощі кабіни ліфту. Наче з пащі фантастичної істоти повз гумові губи дверей повагом прослизнула група людей. Всі вони були однаково одягнуті – офіційні костюми, білі сорочки, тонкі галстуки. Проте за ледве вловимими нюансами поведінки та тим, як одяг лежав на фігурах – незграбно, наче не на своєму місці, – було помітно: як мінімум двоє з прибулих військові, звиклі носити уставні однострої. З виразу очей, впевненого, наказового, було ясно – військові займали досить високі посади. Непримітний, невисокого зросту чоловічок, випереджаючи всю групу провів пластиковою карткою по щілині коробки, що висіла біля найближчих дверей – загорілася зелена лампочка. Той же чоловік поклав п’ятірню правої руки на відповідної форми виїмку трохи нижче коробки – за секунду двері відсунулися вліво.

- Заходьте, – у спокійному тихому голосі коротуна гуділи командирські нотки.

Всі п’ятеро прибулих вільно розмістилися у достатньо великому холі, зайнявши місця за уподобанням – хто «втопився» у м’якому шкіряному фотелі, хто сів у строге, але не менш зручне офісне крісло, а хто й на просторому дивані розслабився. Непримітний «гід» зайняв позицію згідно свого вигляду – в глибині приміщення, в кутку, мало не повністю сховавшись за великим акваріумом-ширмою, в якому крім водорослів, здавалося, не було нічого живого. Господарі – Макс та Док – теж знаходилися поблизу акваріума, за столиком, чи то журнальним, чи робочим – з першого погляду й не зрозумієш. Після обміну загальними фразами ввічливості на кшталт «Як добралися?» та «Дякуємо, добре», коротун запропонував перейти до справи, не відкладаючи все у «довгий ящик». Док кивнув Максові. Товстун витягнув з шухлядки та відкрив на столику все той же синій журнал а поруч виклав кілька яскравих цифрових фотознімків.

Один з військових підняв руку долонею вперед:

- Можливо, краще спочатку глянемо?

- Нема проблем, – відповів Док. – В лабораторії якраз закінчився цикл стерилізації.

Майже одночасно присутні підвелися. Док жестом запросив усіх у сусіднє приміщення. Ще кілька дверей і люди опинилися у просторому залі округлої форми зі шматком скляної підлоги за металевим парапетом посередині. Крізь скло було добре видно все лабораторне приміщення.

- Можемо пройти всередину? – запитав «гід».

- Якраз зараз це абсолютно безпечно.

- Тоді давайте глянемо поближче.

Трохи віддалік, біля стіни знаходився великий прямокутний отвір зі східцями, що зникали у сутінках розміщеного нижче коридору. І господарі і гості опираючись на такі ж як і навколо скла блискучі металеві перила по черзі почали опускатися на нижній ярус. Просторий тамбур лабораторії дозволяв усім одночасно одягнути захисний одяг та проникнути у робочий зал.

- Сюди, будь ласка, – Док запросив гостей ближче до стелажів з пробірками. – Ось вони. Це концентрати. З дуже високою кількістю осіб у кубічному міліметрі. Звісно, зі стабілізатором.

- Яких успіхів вдалося досягти?

- Варті уваги лише номери сорок-вісімдесять та шістдесят два-ноль три, – Док вказав на дві пробірки. Одну з них він ще зовсім недавно тримав у руках.

- Що ж у них цікавого?

- Це краще обговорити в іншому місці. Можна в кабінеті поряд, але краще – в холі. Зараз скажу тільки, що хоч бажаних результатів не досягнуто, та опірність вірусу факторам зовнішнього середовища вдалося підняти дуже значно.

Трохи постоявши навпроти скляних жител найдрібніших істот планети люди повернулися до виходу. Перед дверима рифлений черевик одного з військових накрив і розплющив краплю, що не так давно покинула пробірку. Волога відразу ж розійшлася по щілинам підошви так, що навіть не торкалася поверхні, на яку ступала нога.

- Потрібно пройти цикл обробки? – спитав коротун у Макса.

- Навіщо? Ми ж були у зовсім безпечному просторі.

Невдовзі розмова продовжилася. Гості цікавились тими властивостями вірусу, за ради яких все й закрутилося.

- Ні, – доповідав Док, – жоден з препаратів ще не володіє достатньою летальністю. Тішить лише те, що ті обидва, на які ми просили Вас звернути увагу, дуже генетично нестабільні. Вплив зовнішніх, дуже руйнівних для інших, факторів – ультрафіолету, кисню, високих температур, агресивного хімічного середовища – викликає у цих лише зміни, спрямовані на пристосування. Всі випробовування на піддослідних живих організмах поки що безрезультатні… Але у віварій ми Вас не пустимо – то вже зовсім інший рівень безпеки.

- Гаразд! – Один з військових висловив загальну невдоволеність. – Скільки ж часу ще потрібно, щоб досягти бажаних результатів? Ми не можемо вічно фінансувати розробки, що не мають успіху.

- Потрібно ще близько трьох – чотирьох місяців. За цей час ми зможемо або наблизитися до мети, або з’ясувати, що задум нереальний.

- Ви маєте сто днів і ні години більше! До наступної зустрічі. – встав і пішов до виходу один з прибулих.

В холі залишилися лише коротун та обидва військових – переглянути документацію. Але й вони не забарилися – особливої уваги не привернув жоден запис.

Коли всі прибулі покинули підземелля Макс і Док полегшено зітхнули:

- Я думав, що вони не погодяться на такі терміни.

- Їм нема куди діватись. Надто вже великі кошти та потужні інтереси були задіяні на цей проект. Давай сьогодні відпочинемо, а завтра – до роботи з подвоєною енергією, – запропонував Док.

 

 

 

Чимало звичайних, на перший погляд, не зв’язаних одна з одною подій, відбуваються поряд. Та іноді збіг обставин буває вирішальним фактором у розвитку подальшого існування не лише окремих індивідуумів, а й усієї сукупності живих істот не тільки окремого регіону, а у глобальному масштабі.

Двійко пустунів, бешкетуючи від нічого робити, забралися за огорожу з написами «приватна територія» та «обережно, небезпечно» на табличках, що висіли то тут то там на колючих дротах.

- І що ж тут такого небезпечного? – спитав один підліток іншого.

- Біс його знає. Ми вже досить далеко забрели і поки що крім лісу та цієї величезної поляни з підстриженою «під бокс» травою ще нічого страшного не зустріли. Нецікаво. Давай повертатися. Краще б ще пива взяли.

Товариш схвально кивнув, сплюнувши жвачкою в бік лісу, з якого нещодавно обидва вийшли:

- Дивно, що нас ще ніхто не побачив…

- А тут, певно, нема живих охоронців… Пішли назад. Сонце ще добре пригріває, а від лісу ми вже встигли відійти добряче…

Шматок жуйки сиротливо сховався у тінь травинки, покинутий напризволяще – він уже нікого не цікавив. А підлітки, не дізнавшись для себе нічого нового, рушили назад, до звичного їм життя в компанії собі подібних за стаканом слабоалкогольного напою. Вечоріло. Коли темрява загусла, звичайна на перший погляд поляна прокинулася від гуркоту, що поступово наростав, наближаючись. Зрештою нічне небо випустило з своїх обіймів щось темніше за себе. Величезна металева комаха опустилася на траву. Відчинилася дверка-люк в нутрощі літуна і випустила з себе людський гурт. Чоловіки трохи відійшли від машини і гвинтокрил знову розчинився у темряві нічного неба. Мовчки люди попрямували в бік, протилежний тому, звідки прибули. Чітко карбуючи крок один з чоловіків наступив на виплюнуту підлітком жуйку, що тут же прилипла до взуття. Люди, що прилетіли вже наближалися до узлісся, коли тишу знову потурбував наростаючий шум двигунів – по вузькій просіці назустріч рухалися три автомобілі. Машини виїхали на поляну і розвернулися. Зупинилися. Відкрилися дверцята, впускаючи всередину любителів нічних подорожей. Ноги з взуттям, прикрашеним приліпленою до підошви розжованою гумкою витягнулися у салоні військового джипу. Через кілька хвилин поляна знову завмерла у нічній тиші…

 

 

 

Маленькі, невидимі оком, кульки, обтикані гострими шпичаками повільно снували в тонкому шарі рідини, що сам ще повільніше перемішувався на твердій поверхні. Ось кілька кульок натрапили на щось набагато більше за себе – цілий шмат чогось, вкритого доволі товстою оболонкою. Вони наче відчули – там, всередині, їм буде набагато краще. Кілька шпичаків- відростків негайно встромилися у оболонку жертви, що в кількасот разів перевищувала за розмірами та масою всіх нападників разом узятих. Деякий час нічого не відбувалося. Згодом поблизу кожної кульки, що встромила свій шпичак у перепону, з щілини, що відкрилася і тут же закрилась виповзла довга звивиста нитка і обплутала кожного непроханого гостя. Та раптом, наче злякавшись, всі нитки відпрянули від шипастиків і вільно помандрували водою. Кожна своїм шляхом. Ніби забувши про свою місію. Тим часом шипи, якими кульки пронизали мембрану, стали поступово товщати, перебудовуючи свої стінки. Інші «голки» зникли з поверхні кульок і ось уже наче порожній лантух ззовні бовтаються лише оболонки. І то недовго – теж поступово всмоктуються всередину, не залишаючи слідів. Знову довший час не відбувається нічого. Аж раптом на оболонці виникає заглибина, борозна. Вона глибшає, ділячи велику клітину на дві. Одну – зовсім маленьку, зморщену. Іншу – і не відрізниш від попередньої цілої. Два новоутворення починають віддалятися одне від одного. До більшого підпливають нові кульки, але наблизившись впритул відразу ж відштовхуються, як обпечені – все, сюди вже зась. Зморщена починає тьмянішати і нараз лускає. Через розірвану в шмаття оболонку, що швидко розчиняється у воді висипаються знову ж ті самі кульки. Ні, вже трохи не ті –шипів стало менше, зате вони тонші і гостріші. Ось одна з цих нових кульок стикається з тією, що не побувала всередині. Вони з’єднуються шипами, утворюючи своєрідну гантельку, котру рухом рідини несе вбік. Минає трохи часу, і більшість кульок з’єднуються попарно. Найперші вже встигають роз’єднатися і за зовнішнім виглядом їх уже не розрізниш – яка була всередині, а яка ні. Раптом весь театр подій заливає яскраве світло. Ті кульки, що не побували всередині чи не встигли з’єднатися з побувавшими, розчиняються у воді, розсипавшись перед тим на різнокаліберні шматочки. Клітина, в якій побували кульки, теж кудись зникла з поля зору. Але життя у цій краплі продовжується – залишилося ще чимало «шипастиків»…

 

 

 

 

Мить.

Все – рух, простір, відчуття – все зникло за цю одиницю часу. Час? Ні, який час? Він теж зник. І все тут же з’явилося назад. Ні, не повернулося те, що було. А що було? І чи було щось взагалі? Годі! Що є? Відчуття. Відчуття нереальні – зникло сприйняття об’єму, простору, ваги – наче нічого цього нема. І в той же час все є. Що саме? Навколо – чорнота. Ні, не пітьма, не страхітливий морок. Просто все чорне. А десь посеред нього – світло. Спочатку невеличка цяточка, згодом – пляма. Яскрава-яскрава. Але дивитися на неї не боляче… Дивитися?.. Чим? Орган зору відсутній. Взагалі відсутні будь які органи чи частини тіла! Є тільки відчуття існування. Але усвідомлення цього не страхає і навіть не дивує – наче так і повинно бути. Одночасно виявляється що світла пляма на чорному тлі, трохи збільшившись, перестала рости. Між тим, враження таке, наче чорнота навкруги стрімко, з величезною швидкістю, несеться назад від світлої плями, як від отвору в чомусь. І хоч отвір цей не збільшується, здається, що він неухильно наближається…

Ще раз відчуття миті.

Чорнота швидко розступається, різко збільшуючи округлий світлий отвір. Тепер відчуття руху (звідки і куди?) відносно чорного простору, наче вздовж стінок величезної труби (з якого матеріалу?) стає дуже реалістичним.

Знову мить.

Ця приносить з собою відчуття прориву через якусь невідчутно тонку і водночас достатньо міцну перетинку-перепону. Прориву з одного існування-буття в інше, в корені відмінне від попереднього. Попереднього чи майбутнього? Бо ця остання мить крім відчуття прориву приносить ще й зникнення сприйняття послідовності подій. То що – «до», а що – «після»??? Що тимчасове, скороминуче, а що – тривале, постійне? Всі запитання залишаються без відповіді, бо все затьмарює нове відчуття, точніше – нові враження. Вихід з поміж чорноти проривом перепони доповнюється відчуттями свободи та щастя. Навкруги – безмежний простір (заповнений?) і не рідиною, і не густішою чи рідшою речовиною. Наче взагалі нематеріальний. Все це, нематеріальне, випромінює (чи вбирає в себе?) світло. Білувато-жовтаве, воно перемішується, віддалено нагадуючи язики полум’я.

Десь далеко внизу чи може збоку й ближче (бо не існує ні низу ні верху, як і відстані взагалі) чорнота наче згорнулася в бублик, що швидко-швидко обертається навколо власної осі. Чорний тор то віддаляється то наближається. Незрозуміло як може відбуватися одночасно, не змішуючись рух в протилежних напрямках… Раптом велетенський чорний бублик рветься в одному місці, утворюючи розімкнуте кільце, товщай кінець якого наче відкрита паща намагається наздогнати тонкий хвіст, що все більше віддаляється. З відкритого розтрубу виривається полум’я, чи щось дуже схоже на вогняний факел – жовтогаряче, пекуче, хоч зовсім не завдає ні болю, ні якої іншої шкоди. Жовті вихори бліднуть, віддаляючись від джерела, але заповнюють все навкруг, в тому числі те, що щойно було «бубликом-трубою» чорного кольору. З останніми(?) язиками з вже майже повністю розчиненого в біло жовтому мареві, що колишеться врізнобіч, величезного чорного розтруба-пащі з’являється невеличке кільце чорного кольору. Чорний велетень повністю зник, залишивши після себе такого ж, тільки маленького наступника, що повільно набираючи оберти теж поступово збільшується. І раптом – стоп. Ні, нічого не припинилося. Все продовжується, лише наче відійшло, стало фоном, місцем для наступних (чи попередніх, а, може, одночасних?) подій.

Блискучі до неймовірності згустки світла. Їх багато і мало водночас. Вони поряд і безмежно далеко, маленькі й величезні… Спілкуються, «розмовляючи» одне з одним та з щойно прибулим через чорне кільце.

- З поверненням додому, Брате! – далеко не точний словесний переклад однієї з фраз.

Не існує ні звуків, ні запахів, ні інших, звичних для відчуттів речей. Нема часу, відстані, ваги. І водночас все є. Лише інакше, з абсолютно іншими властивостями. Чому це «з іншими»?  Може це і є істинні властивості світу? А те, чим характеризується той, невеличкий, розміщений по той бік вічного кільця-тора, вимір лише підігнано для існування з певними, обмеженими правилами, створено лише для тимчасового існування… Перебування  ж тут – щастя…

Тим часом спілкування між згустками світла-енергії продовжується. Воно дуже дивне:

Все наче було сказано за мить і в той же час ніби розтягнуте на час, довший за те що можна уявити розумом в кільканадцять разів. «Розмовляють» по-черзі, «запитуючи» та «відповідаючи» один одному і всі одночасно, унеможливлюючи саме розуміння того, як можна таким чином спілкуватися. Згустки світла-енергії одночасно і відокремлені один від одного, і злиті всі в один світлий масив…

- Що досягнуто за цей День?

- Спочатку було б непогано повернути Брата з забуття.

- Справді, Браття, просвітіть.

- Давайте, я спробую. Отже, Брате, там, звідки ти щойно прибув, мене звуть по-різному, як і кожного з нас, в тому числі й тебе. І Кожному привласнюють певні властивості, кожного Дня інші. Цього Дня мене називали і Авестою, і Перуном, і Аллахом, і Буддою, і Варуною, і Зевсом, а то й просто Всевишнім. Тебе ж іменували в основному Індрою чи Андром.

- Що відбувається тут і там? Як кого з нас називали я вже знаю – адже ми й брати і одна сутність водночас.

- Тут – існування. Там – окремий епізод, спроба створення чогось іншого.

- Почекай, Думузі, я взявся за розповідь, то вже й продовжуватиму. А що потрібно буде додати – прошу, але після мене. Отже, далі. Думузі-Шіва теж вірно каже, лише тут – і не день і не ніч, не простір і не ніщо. Там – все заплутано, все по-іншому. Зараз – Ніч. Ніч Брахми. Період підготовки до наступного Дня Брахми. Яким він буде, залежить від нас і від тих, хто буде у тому, наступному Дні, там крім нас. Кожен День не схожий на попередній. Ночі ж всі однакові. Спробуємо розповісти тобі, що було останнього Дня і ти все згадаєш. Так буває кожного разу: хтось із нас завжди йде звідти останнім. Зазвичай це ти або Яма. І кожного разу ті, хто повернувся додому раніше, допомагають останньому. Достатньо просто розповісти, що відбувалось за День. Отже, вникай – Варуна почав розповідати довгу, як світ, історію, не витрачаючи на розповідь жодної миті:

- Вішну, роз’єднуючи тор-кільце, розбуджує полум’я, яке спалює і одночасно відроджує все, в тому числі й те, що знаходиться в його внутрішньому просторі – теж майже безмежний простір, лише з іншими, своїми законами існування…

 

 

По стінах хмарочосів проганяючи сутінки повільно опускалися сонячні промені. Внизу, біля фундаментів, ще досить темно, а у високості вже виблискують металеві стіни та скляні вікна. Дно рукотворних «ущелин» – вулиці – ще безлюдні, та зовсім скоро ранкова тиша зміниться діловою метушнею. Шум двигунів майже заглушить кроки та голоси людей та інші, тихші звуки. Все закрутиться і змішається. Але зараз – ще кілька хвилин ранкового спокою…

Світло ще не встигло пройти й половини шляху до низу, але окремі промені, відбиті склом все ж падають на бруківку. Невідомо звідки з’явилася швидка тінь. Птах. Великий чорний ворон. Що йому потрібно у цьому метало-бетонному лабіринті? Мабуть місто просто знаходиться на маршруті, яким рухається птах до своєї, йому одному відомої мети. Раптом тінь різко метнулася вбік – птах змінив напрямок. Його спокусила блискуча крапля роси на шматочку жувальної гумки, що затаїлася у щілині між каменями бруківки поблизу одного з хмарочосів. Природна цікавість та рефлекторний потяг до всього блискучого змусили ворона в крутому віражі приземлитися поруч з цим колись приємним на смак брудним витвором людської цивілізації. Проте, наблизившись птах виявив, що ні гумка ні крапля роси не блискучі – промені сонця падали вже під зовсім іншим кутом. Здається, вперше в житті птах був настільки розчарований. Сонце пожартувало з ним змусивши припинити політ заради зовсім не цікавого, як виявилося, предмету. Ворон замислився, наче розгубившись. І тут ранішню тишу порушили кроки. Спочатку – тихі, згодом, наближаючись – все гучніші й гучніші. Ще трохи – й з-за рогу з’явилася людська постать. Людина ще не встигла помітити птаха, як той прийняв рішення. Могутній дзьоб клюнув жуйку – хоча б тому, що цей «непотріб» змусив мандрівника затриматися. Гумка негайно ж прилипла. Птах злетів, сподіваючись позбавитися «причепи» згодом. Тим часом чоловік встиг зробити ще кілька кроків і лише встиг трохи здивуватися, коли птах пролетів повз нього настільки близько, що піднялося волосся від коливань повітря, збуреного крилами. Людина, проте, не мала часу звертати увагу на такі дрібниці. Ворон, швидко набираючи висоту теж не подарував випадковому ві-за-ві більше одного погляду. Коли сонце добралося до бруківки птах уже був за межами міста. Та від жувальної гумки позбавитися йому вдалося лише через кілька годин – вона залишилася на гілці спаленого блискавкою дерева. Цього часу було більш ніж достатньо для маленьких шипастих  кульок, що затаїлися між гумовими волокнами…

 

 

 

Минулий ДЕНЬ.

Майже на світанку.

 

 

Сильний вітер хилить верхівки високої трави додолу. Гне, та притиснути до землі назавжди не може… По цьому жовто-зеленому морі «пливе» одинока постать – одягнутий у шкуру колись забитої ним же тварини мисливець. Самотній він бо на зграю людську напала зграя звіряча і всі його родичі загинули. У жорстокому бою перемогу не здобула жодна сторона. Що з того, що мисливець залишився живий – що він вартий у цьому ворожому світі без допомоги роду-племені? Завдяки вмінню володіти кам’яною сокирою чоловік залишився майже не ушкоджений – лише кілька рваних ран на руці та стегні – та все ж битва дуже виснажила його. Йому ще поталанило, що поблизу нема інших хижаків – запах крові принадив би їх до легкої тепер здобичі. Мисливець настільки змучений сутичкою, що не розуміє, куди йде. Ноги несуть його по величезному колу, повертаючи назад до місця бою. Сонце починає заходити, коли мисливця остаточно покидають сили і він мало не падаючи опускається додолу. Тут його очі раптом зустрічаються з іншими, що дивляться на нього з-поміж трав’яних стебел – очима ворога. Виявляється і з нападників хтось вижив! Тільки ворог теж дуже слабкий – навіть не в змозі загарчати, лише наледво спромігся вишкірити зуби у погрозливому оскалі. Вовк повз у іншому напрямку, теж геть від місця загибелі своїх родичів, та доля знову звела його з ворогом ніс до носа. Виснажені битвою та пройденим шляхом вони зараз могли лише з ненавистю дивитися один одному в очі…

Денний жар спадає, даючи місце вечірній прохолоді, що дуже швидко змінюється нічним холодом. Бажання вижити змушує ворогів щільно притиснути власні тіла щоб зберегти бодай трохи тепла. Хто з них заснув першим – невідомо… Ранок знову розвів ворогів врізнобіч і лише кволість не дозволила жодному з них покінчити з суперником. Так і лежали поряд довший час з ненавистю дивлячись один одному в зіниці. Сонце вже доволі високо піднялося, коли очі вовка розширилися і глянули за спину людини, вказуючи на небезпеку. Мисливець побачив відбитий блискучими очима стрибок змії і в неймовірному зусиллі відхилив своє тіло та ще й спромігся вхопити нового ворога рукою. Клацнули вовчі щелепи, відчикриживши голову з отруйними зубами від тіла. Краплі зміїної крові бризнули на сіру морду та волохату руку. Очі ворогів зустрілися, і в них вже крім ненависті було ще щось – повага до колишнього супротивника та якась примітивна вдячність за врятоване одне одному життя. За секунду обидва вп’ялися зубами в ще тепле тіло вбивці, що тепер сам став їжею для інших. Випадково сталося так, що хребет з тіла змії вовк видер собі і вийшло, що їжа поділилась на порції відповідно до вимог кожного. Підкріпившись людина та вовк знову глянули один на одного. Ненависті у їхніх поглядах стало менше, здається вони навіть почали трохи довіряти один одному. В усякому разі мисливець насмілився відвести очі вбік і помітив неподалік ягоди. Ягоди, як він знав, їстівні і корисні. Особливо, коли людина погано володіє своїм тілом внаслідок хвороби чи отриманих ран. Чоловік простягнув руку до рослини. Вовк вишкірив зуби але тут же сховав їх побачивши для чого людина зробила цей рух. Мисливець обірвав усі ягоди і вже намірився було їх всі з’їсти сам, але тут його погляд зачепився за сіру шкуру поряд. Рука застигла на півдорозі до губ. Він задумався. Рішення прийшло не відразу. Але все ж поділив урожай на дві майже рівні частини, відправивши одну до рота, а іншу на відкритій долоні простягнув до вовчої морди. Той спочатку відсахнувся, навіть гарикнув стиха, зблиснувши очима, але потім, глянувши, що ворог-друг по нещастю з насолодою смакує червоні бусинки, обережно нюхнувши зняв з протягнутої долоні одну і з’їв. Глянув мисливцеві у очі. Знову нахилився до долоні і злизав решту. Розжувавши ягоди людина глянула на вовка і злегка всміхнулась – той теж дожовував ласощі. На якийсь час обидва завмерли. Згодом вовк спробував поворухнутися. Проповз трохи вбік. Глянув на мисливця, наче запрошуючи – давай за мною! Тому було трохи важче повзти, але шлях виявився не таким вже й далеким. Незабаром вовк, черговий раз понюхавши землю, зупинився і почав розгрібати грунт лапами. Правда, виходило це у нього дуже незугарно. Нарешті доповз мисливець і, трохи віддихавшись, відсунув вовка вбік, сам взявшись до «копання». Трудитись довелося недовго. Руки людини не заглибилися в грунт і на довжину долоні, як після чергового руху з-під землі бризнули струмені. Вода! Обидва відчули себе врятованими. Напившись вдосталь спробували звестись на ноги. Вовку це вдалося краще – у нього була лише розідрана шкіра на голові, мабуть від сильного удару каменем, який лише ковзнув по черепу, не проламавши його. Згодом, правда й мисливець переміг біль у покусаній нозі. До заходу сонця ці двоє ще й змогли вполювати вечерю для себе – мисливець збив каменем птаха. Ніч сироти провели як і попередню – притиснувшись один до одного. Наступного ранку вовк, напившись води потрюхикав у трав’яні зарослі. Людина, подумавши, що їхні шляхи розійшлися, посунула в інший бік. Але цього дня удача відвернулася. Коли сонце повернуло вже назад до землі мисливець, нічого не вполювавши, повернувся до джерела, щоб хоч напитися води. Та тільки-но почав пити, як шурхіт збоку змусив його напружитися – небезпека? З трави вийшов вовк із здобиччю в зубах. Глянувши в очі людині опустив щойно впольовану тварину біля його ніг. Розділивши трапезу обидва зацікавлено перезирнулися – адже разом – краще. Наступні дні та ночі ще більше скріпили впевненість у цьому. Через кілька днів обоє оправилися від отриманих ушкоджень і почали потрохи розширювати межі своїх «володінь». Поки що їм не зустрівся ніхто, здатний чинити достойний опір обом, чи більше того – пустити самих мисливців собі на їжу.

 

 

- Кра! Кра! Кра! – здається, все навколо насичене воронячим карканням. Їх тут безліч. Більшість – кружляє в повітрі, заповнивши майже третину видимого небосхилу. Доволі значна частина осідлала гілки високих тополь. Кілька сотень повагом проходжаються по землі, вкритій подекуди вже пожовклою невисокою травою. Міряють воронячими кроками розміри площі поодинці чи маленькими групками, періодично скупчуючись у більші чорно-сірі плями на жовто-зеленому фоні.

- Кра! Кра!

Склад «фракцій» постійно змінюється. Птахи, що ширяють у висоті, чи то зморившись, чи з якихось інших причин без усякої закономірності що в частоті, що в кількості опускаються на грунт чи, частіше, сідають на дерева. Не те, щоб витісняли з «сідал» своїх соплемінників – місця ж бо вистачає всім – та іноді ворон, щойно склавши крила, стрепенувшись, знову відправляється у політ чи опускається на траву. Ті, що на землі теж не «прибиті до грунту цвяхами» – поодинці, а то й іноді цілими групами теж час від часу злітають хто в небо, а хто на гілку дерева. І – «Кра! Кра! Кра! Кра!». Здається, що ці звуки вже невіддільні від самого існування у цьому місці. Ні, вони не надто гучні, просто – як фон на полотні художника. Лише не колір. Звук.

- Кра! Кра! Кра! Кра!

А ще – постійний хаотичний рух чорно сірих тіл, від якого мерехтить в очах.

- Кра! Кра! Кра!

Воронячий форум продовжується.

Однак, не здається, що птахи дуже активно спілкуються, вирішуючи якісь свої нагальні проблеми. Швидше все це виглядає як тусовка. Потужна, грандіозна за кількістю учасників та характером їх переміщень у просторі. Усі ведуть себе дуже поважно, з гідністю вельмож. Жоден з птахів не відкриває дзьоба часто, швидше, навпаки – досить рідко. Та їх тут настільки багато, що каркання лунає постійно, з якоюсь невмолимою безперервністю : то далеке, тихіше «кра» змінюється одним чи кількома гучнішими, то навпаки, без усякої закономірності, окрім тієї, що звук цей не припиняється ні на мить…

- Кра! Кра! Кра! Кра! кра! кра! кра! Кра! Кра! кра!

Вороноворот продовжується. Здається, цьому рухові не буде кінця ніколи. Немов існує лише це : каркання та постійне безладне перемішування чорних плям. Все решта : синє небо з білими хмарами, що повільно пливуть по ньому, старий забутий парк, освітлений ще доволі теплими променями осіннього сонця – все це губиться як невдала декорація до вистави на фоні невпинного воронячого руху та каркання :

-Кра! Кра! Кра!

Розміри птахів різні, але майже всі вони досить великі, очевидно, дорослі особини, проживши вже немало літ. Важко визначитися щодо розмірів лише тих, хто літає високо в небі, та й то лише доки ворон не опуститься донизу, слідуючи лише йому одному відомою траєкторією, яка все ж у переважній більшості являє собою дугу чи коло великого радіусу. Зрештою, навіть це, єдине більш-менш прогнозоване у цьому воронячому злітовиську теж дуже різноманітне – спостерігаючи за яким-небудь окремим птахом можна виявити, що політ раптово змінюється в напрямку або швидкості.

-Кра! Кра! Кра! Кра!

Лише якимось шостим, чи, може, взагалі, двадцять четвертим, відчуттям навіть не помічається, а вгадується одна трохи дивна для цього хаосу річ. Існує центр всього цього. Центр далеко не геометричний. І, тим більше, не такий, що постійно знаходиться в одному місці. Цей центр поєднує всіх птахів воєдино. Це один з них. Найбільший з усіх. І вирізняється він не тільки гігантськими для цього виду птахів розмірами. Ще щось невловиме присутнє в його особі. Дуже потужне. Він теж то мандрує, поважно крокуючи, поміж стовбурами дерев, то злітає у небо, то сідає на гілку. Тільки завжди в компанії когось із соплемінників. При чому, жоден з них не затримується поряд з велетнем дуже довго. Лише настільки, скільки потрібно для якогось певного спілкування. І, здається кожного разу це якийсь інший, новий птах…

-Кра! Кра! Кра! Кра!

Птахів досить багато, і, якщо зібралися вони тут для того, щоб кожен «переговорив» з королем, то «тусовка» обіцяє бути дуже довгою…

-Кра! Кра! Кра!

 

 

Ще одна мить світанку.

 

Ці двоє варті одне одного. Обидва – хижаки. Двоногий брав мисленням, умінням використати будь-що з навколишніх предметів для досягнення мети, хитрістю та здатністю пристосовуватися до різких змін. Чотирилапий теж відзначався неабияким розумом, та головними його перевагами були спритність, швидкість та напрочуд розвинені органи чуття : слух, зір та нюх. Особливо нюх. Цей «інструмент» був чимось! Сірий хижак міг не тільки відчути запах на величезній відстані але й безпомилково визначити не тільки кому він належить, а навіть стан власника того чи іншого аромату. Інстинкт виживання змусив колишніх ворогів створити плем’я-зграю іншого, не знаного раніше типу. І це було добре для обох. Межі їхніх спільних володінь швидко розширювалися, незабаром охопивши досить великий шмат місцевості. Місцина ж була досить колоритна : тут тобі й степ і хаща, і рівнина і невисокі, хоч подекуди й неприступні, майже поспіль вкриті чагарником та лісом гори. Тут, в горах, і відбулася перша з зустрічей, які остаточно розставили всі крапки у відносинах вовка й людини. В погоні за швидконогим рогатим красунем, що пестив очі обом хижакам лише як джерело свіжої смачної їжі, їм довелося вийти за межі «завойованого» простору. Олень таки спромігся не стати здобиччю – втік. Але тут вовк, охоловши від ражу погоні, відчув ще два запахи. Один з них змусив шерсть стати дибом. Другий… Другий був – як пісня (коли б ще сіроманець умів співати!). За силою ароматів було ясно – непроханих гостей теж не могли не занюхати. Людина не могла збагнути поведінку компаньйона : вовка одночасно й тягнуло в бік, де й двоногий вже почав відчувати присутність чогось, але й було дуже помітно, що там – чимала небезпека. Незабаром все стало зрозуміло – в чагарнику зблиснули дві пари червоних вогнів : розлючені очі безкомпромісних борців за своє право існування на цій території. Без жодного звуку, з одним лише поглядом, сповненим ненависті та бажання розірвати на шматки нахаб, з гущавини вислизнули дві сірі тіні. Здоровенний, майже на голову вищий від «гостя» вовчисько та молода, але вже досить міцна вовчиця. Двоногий наче вріс у землю, приготувавшись дорого віддати своє життя, захищаючись, як він думав, від трьох дуже небезпечних противників. Здивування, що було викликане наступною подією, замалим не вивело його з рівноваги, так необхідної у смертельній сутичці. Всупереч усякому здоровому глузду сірий стрибнув уперед, прикриваючи від своїх же родичів людину. Два на два – це вже радикально змінює ситуацію! Вовки-господарі теж дещо збентежилися поведінкою свого одноплемінника, хоч і не надовго : все ж таки прибульці з’явилися на їхню територію непроханими гостями, отож обоє заслуговували прочухана. Вовк-велетень стрибнув на свого «брата», відчуваючи у ньому не лише чужинця-зайду, а й молодшого самця-суперника. Вовчиці ж залишилося нападати на людину. Втім, двоногий виявився спритнішим, ніж сподівалася сіра блискавка. Вона й незчулася, як зуби, що мали вгризтися в горло, клацнули, кусаючи лише повітря. І тут же відбулася ще одна не зовсім зрозуміла для самки річ : тіло її продовжило рух у повітрі набагато далі, ніж мало б. Цьому посприяв той, на кого було вчинено напад – людина вхопила вовчицю за шерсть та одну з лап і, відхилившись, допомогла прикидатися птахом народженій бігати й стрибати. Кінцевим результатом цих блискавичних рухів було те, до чого, зазвичай, і призводять спроби польоту істот, не створених для цього способу пересування : голова вовчиці зіткнулася з товстим стовбуром дерева, що знаходилося досить далеко позаду двоногої жертви. Швидкість польоту вовчиці, задана м’язами та підсилена ривком рук людини при її вазі та «м’якості» плацдарму «прибуття» дали закономірні наслідки : сіра леді на якийсь час вибула з зони активних подій. За цей, здається дуже короткий час, вовки самці встигли добряче погризти та пошарпати один одного кігтями. Тут перевага була на боці масивнішого, старшого і вочевидь, більш досвідченішого. Йому вдалося завалити суперника на бік. За мить велетень уже добирався до горлянки. Над звірячим зусиллям суперник кігтями та зубами спромігся на мить призупинити наближення смерті. Не надовго… Та раптом палаючі багряним вогнем зелені очі велетня потьмяніли, а ще за мить почали запливати червоною кров’ю, що потекла з розтрощеного черепа разом з мізками. Це людина, побачивши друга в біді поспішила на виручку. Миті, на яку вовк спромігся зупинити смертоносні щелепи, вистачило мисливцеві, щоб ухопивши з землі каменюку з усієї сили інкрустувати її у тім’я нападаючого, тим самим замалим не наблизивши загибель того, кого намагався порятувати : від могутнього удару щелепи щільно наповзли на шию притиснутого до землі. Добре, що стиснути їх уже не було кому. Погляди двох дуже різних зовнішньо, та від тепер близьких в середині єства мисливців знову зустрілися. Людина вивільнила свого товариша, відтягнувши труп його кривдника. І мало не загинула сама. Вовчиця очуняла після зіткнення з деревом і кинулася на спину мисливцеві. Цього разу він не встигав хоч як-небудь захиститися. Але в леді знову нічого не вийшло – виявилося, що не її день сьогодні. Сіру блискавку перед самим людським карком наче здуло вітром – вовк повертав борг життя, перестрівши своїм стрибком смертоносне створіння. І ось уже він тримає зубами шию поверженого ворога. Та не стискає щелепи – адже це самка. Людина якось не звертає увагу на такі тонкощі – ворог він і є ворог. Тому наступним кроком була спроба убити й цього суперника. Аж ні – вовк став між вовчицею та мисливцем і загарчав, вишкіривши зуби. Показував : не буду нападати, але й ти не чіпай. Мисливець розгублено спинився. Коли ж вовчиця, зіп’явшись на лапи, спробувала втретє кинутися на людину, сіроманець своїм корпусом кинув її на землю, загарчавши, мабуть : «не рипайся, куди не треба». А потім, клацнувши зубами на самку : «місце!», схилив голову до ніг мисливця, всією позою говорячи : «не вбивай її». Збагнувши, нарешті, у чому справа, мисливець випустив камінь з рук і зробив кілька кроків убік.

 

 

 

- Коли Шеша, спонуканий Вішною, запалює новий День, – продовжувала надходити інформація від іменую чого себе Авестою, – кожен з нас вносить у змодульовані животворним вогнем бездушні об’єкти частку свого я.

Зрештою, знання ішли безперервною хвилею звідусіль, тільки тому, кого назвали Індрою, простіше й легше зараз було сприймати їх як векторний потік. Адже він повернувся додому останнім.

- Кожен наступний День не схожий на попередній. В намаганні наблизитися до звичних нам домашніх умов, зазвичай, ми досягаємо послідовних результатів і кожен раз виходить все краще. Та іноді щось іде, можливо з самого початку,  не так, і тоді кінцевий результат перекреслює всі попередні здобутки настільки, що наступного Дня доводиться розгортати ледь не заново все, – продовжувала надходити інформація.

- Чому ж ми тоді граємося цим?

- Хіба ти не відчуваєш у собі творчої жилки? Кожен з нас зокрема і всі разом – творці, деміурги. І це навіть не залежить від нашого бажання. Якщо ми припинимо щось робити – все, щезне сам наш дім, зникне це місце, де ми існуємо у повному обсязі. На початку кожного Дня кожен з нас, втілюючись у створені об’єкти, надає їм життєвої сили. Спершу, коли об’єктів ще мало, наші єства перебувають у цих ємкостях в цілісному, нероздільному вигляді, надаючи субстратам більше якостей, зв’язаних з власними уподобаннями того чи іншого з нас. Потім, коли учасників дійства стає дедалі більше, доводиться ділитися на щораз більшу кількість нерівних частин. Ділимося ми не всі одночасно, розподіл дуже не прогнозований. Зазвичай, на тривалий час все ж більша частка кожного з нас залишається в якомусь одному з об’єктів, надаючи йому характер того, хто втілився. Об’єктів дуже швидко стає безліч. Наша сутність може як об’єднуватися в єдине ціле так і ділитися до безкінечності. Оскільки досить швидко об’єкти виходять з ладу, то частки нашого єства переходять у інший, щойно ставший самостійним об’єкт. Коли об’єктів стає геть багато,  все й починай йти шкереберть: починають розподілятися на безліч часток усі наші, раніше залишені цілісними, основи. Процес стає в тій чи іншій мірі не керованим. Тоді хтось із нас, спочатку один, а потім і декілька, покидають створений День через кільце-трубу Шеші, щоб дочекатися Ночі, і, з поверненням решти, підготуватися до наступного Дня. Оскільки радикально вплинути на перебіг подій стає неможливо, а День мусить продовжуватися, то більшість залишається, ділячись на дрібніші та більші часточки та реінкарнуючись з одного об’єкта в інший, щоб із нутрощів самого Дня хоч якось коригувати процес і не допустити повного знищення того, що було досягнуто.

При виході з ладу кожного об’єкту, не залежно від ступеню його важливості, частина його інформаційного поля через все те ж кільце Шеші надсилається сюди. В цій системі передачі даних, як і в любій іншій, теж не все ідеально : іноді буває так, що поле не проходить трубу повністю і повертається назад. Тоді термін функціонування об’єкту трохи продовжується. Трапляється що інформаційні хвилі при виході об’єкта з ладу повністю залишаються в умовах створеного Дня. Тоді додому повертається якась частка нашого єства, відокремлюючись від тієї, що надавала можливість функціонувати даному об’єкту. З кожним наступним Днем об’єкти все кращі й кращі. Минулого Дня найрозвиненіші вже на світанку сприймали нас і на протязі майже всього періоду намагалися усвідомити нашу присутність. Правда, в зв’язку з їхньою недосконалістю спроби з’ясувати щось стосувалися лише їхнього власного буття, існування Дня, але аж ніяк не загальної сутності…

Біло-жовте марево, в якому не існує відстані, напрямків, сили тяжіння, часу, ніжно охоплюючи, колише в собі інтелекти деміургів, як мати дитину : « ви вдома, відпочивайте…».

- В сутінках кожного Дня залишається лише декілька з нас. Обрані. Мусимо зачищати після себе арену подій. Керують цим процесом найдосвідченіші. Об’єкти минулого дня дали їм такі шифри : Яма, Індра, Сатанаїл, Ваал, Агні… Зрештою, немає змісту називати всіх. Останній штрих усе одно довіряється лише одному з двох…

 

 

 

І знову світанок.

 

Впевненим кроком густим підліском простував двоногий хижак. Хоч мандрував наодинці, та відчуття самотності у нього не виникало. Знав, що десь неподалік нишпорить його сірий компаньйон зі своєю завойованою подругою. Періодично на різні за тривалістю проміжки часу вовки , зайняті своїми особистими справами, залишали людину. Мисливець не заперечував. Вовчиця, хоч і не змогла повністю змиритися з присутністю хижака іншого виду, все ж поступово звикала до людини. Такої ступені довіри, яка була між сірим та мисливцем від неї годі було чекати, але за кілька десятків проведених разом ночей з’ясувалося, що полювати один на одного вовчиця й людина вже навряд чи будуть. Швидше, у випадку небезпеки стануть пліч –опліч проти ворога. Полювання втрьох теж довело вигідність збільшення «зграї-племені», особливо, коли виявилося, що вовчиця понесла від сірого. Їжі потрібно було більше, а вполювати гуртом її було набагато легше. У вагітної вовчиці, як і в любої жінки, дещо зіпсувався і без того норовливий характер, але оскільки обидва самці чудово розуміли з чим це зв’язано, то зважаючи на більш терпиме ставлення до себе і вона робила певні допуски. Тож загалом серйозних конфліктів не виникало. Разом вони були настільки потужною силою, що потенційні вороги ( великі хижаки на кшталт ведмедя чи тигра) вважали за розумніше втратити частину мисливських угідь, ніж накладати з дивною трійкою. Тож тільки вловивши запах чужинців вступалися з їхньої дороги, не бажаючи з’ясовувати стосунки з заздалегідь сильнішим супротивником. Зграї нахабних дрібніших хижаків, володіючи колективним розумом-інстинктом, теж обходили трійку стороною, бо хто не хотів чи не встигав звільнити простір, мусив стати здобиччю сильніших. Тривалі стосунки все більше й більше налагоджували взаєморозуміння між людиною та вовками. Коли з’явилися щенята, на якийсь час «плем’я-зграя» змушена була осісти. Та нестачі в їжі не виникло : батько вовченят та «друг сім’ї» приносили достатньо здобичі й без допомоги представниці прекрасної статі. На перших порах вовчиця не підпускала до дітей не тільки двоногого, а й їхнього батька. Згодом щенята все ж пішли на вишкіл до сірого. Але коли мисливець наближався надто близько до когось з малих, мати дуже нервувала, тому потоваришувати з жодним йому так і не вдалося. Ішов час. «Зграя-плем’я» знову повернулася до кочового способу життя. Щенята виросли, перетворившись на згуртовану купку молодих вовків. Так і не змігши звикнути до людського товариства, трохи змужнівши діти покинули батьків, пішовши шукати свого власного «хліба» та завойовувати собі своє королівство. Вовк, вовчиця та мисливець продовжували контролювати свою територію втрьох.

Під час літньої спеки на окраїні контрольованої ними зони відбулася ще одна цікава подія. Троє хижаків саме дружно білували щойно впольованого дикого коня, як з-за невеликої річки, що створювала природній південний кордон їхньої території, вітер приніс спочатку свіжі різкі запахи, а за мить і звуки. Хтось швидко переcувався, наближаючись. Вовки та людина, припинивши трапезу, насторожилися. Аромати теплої крові та свіжого м’яса лоскотали ніздрі, та всі троє розуміли : мабуть, доведеться захищатися. Незабаром на протилежному березі, майже навпроти «обіднього столу» трьох компаньйонів з кущів вискочила, зовсім не зважаючи на роздираючі шкіру колючки двонога постать. Вигляд людської самиці, зовнішньо дуже схожої на вже трохи забутих мисливцем представниць його власного роду, був жалюгідним. Скуйовджена грива світлого волосся прикривала закривавлене та прикрашене синцями обличчя, по руці й грудях та нижче по животу й ногах теж сочилася кров. Очевидно, це був останній відчайдушний ривок до життя замученої, загнаної жертви, що спромоглася скористатися якимось мізерним шансом, підкинутим долею. Вона продовжувала рятуватися втечею вже, мабуть, не за рахунок фізичної сили та витривалості, а, напевно вже лише в останньому вибуху первісних емоцій. Ще трохи – і їх теж не вистачить. Не роздумуючи втікачка кинулася у на її щастя завдяки літній спеці нешироку, але все ще досить бурхливу річку. Може раніше вона й була непоганим плавцем, та у теперішньому стані не могла опиратися натиску води і, хоч відстань до бажаного берега й зменшувалася, течія все ж невмолимо відносила щораз далі від мисливців, що затаїлися, припинивши обід. Жертва встигла пересікти половину течії, коли із чагарника один за одним вигулькнуло кілька переслідувачів. Вони виглядали трохи інакше. Перш за все звертав на себе увагу більш темний колір шкіри та волосся. Іншою була й постава : сильніше нахилений вперед корпус створював враження, що руки довші. Ну, і якщо вже добре пригледітись – більш скошене чоло, грубіші риси обличчя та, здається, трохи менша голова. Побачивши, як здобич тікає з їхніх рук, вони почали жбурляти навздогін каміння. На щастя втікачки жоден не те що не влучив, а навіть не шубовснув у воду надто близько. Збагнувши, що таким чином нічого не вдіють, темношкірі всім скопом теж кинулись у річку. Замучена жертва вже вибиралася на крутий беріг, але погоня невмолимо наздоганяла її. Знесилена білявка спромоглася лише трохи проповзти по рівному, як перший з переслідувачів уже вискакував з води. Хоч темношкірих було не так вже й мало, щось змусило мисливця пожбурити камінь у голову першого, коли той вхопив біляву за волосся. Снаряд вцілив добре, змусивши мішень смикнувши руками завалитися на спину з проламаним черепом. Переслідувачі помітили, що крім знесиленої втікачки тут є ще одна потенційна жертва. Рука мисливця вхопила наступний камінь. Стиснувши його, мисливець відчув, що крім твердого шматка скелі тримає у руці ще щось. Те «щось» виявилося довгим шматком кінської шкіри, згорнутої вдвоє, котру нещодавно відгризли вовки. Чомусь вільні кінці цієї нерівної смуги знаходилися в іншій руці людини. Часу на вивільнення каменя не було, тому довелося кинути його з двох рук, з’єднаних шкіряною шлейкою. Всупереч сподіванням політ каменя був набагато меткішим та швидшим. Від сили удару темношкірого аж збило з ніг. Мисливець миттю збагнув вигідність пристосування і негайно продовжив розстріл ворогів з допомогою першої у цьому світі пращі. Ряди переслідувачів танули, але все ж не настільки радикально, як хотілось би. Незабаром взятому в круг мисливцеві праща вже не могла допомогти. Тільки зараз він зауважив, що вовки кудись зникли. Вхопивши в руки сучкуватий здоровий дрин, що на щастя валявся поблизу, приготувався дорого віддати своє життя. Та перші ж двоє темношкірих, що кинулися до нього встигли зробити лише крок. Обабіч, розламуючи дрібні гілки кущів, пронеслися два сірих вихори. Вовки не кинули мисливця напризволяще. Вони нишком оточили ворогів, посіявши своєю раптовою появою крім миттєвої смерті перших двох невдах ще й розгубленість та страх в решті. Ніяк не вкладалося в мізках темношкірих, що людина й вовк можуть діяти заодно. Незважаючи на кількісну перевагу вони були уже переможені. Лише одному, чи то найрозумнішому, чи найбоягузливішому  вдалося повернутися до свого берега. Інші назавжди залишилися хто на цьому боці, хто в бурхливій воді річки – мисливець після короткої рукопашної знову взяв у руки пращу. Коли останній з ворогів, підбитий навіть на протилежному боці, завалився у кущі, «винахідник» з повагою глянув на звичайний шматок шкіри, що так допоміг йому в битві і підійшов до розпростертої навзнак утікачки. Першим поривом усіх трьох було покінчити і з нею теж. Та раптом наче щось змінилося у голові мисливця. Випустивши з рук камінь, яким збирався проламати голову, вкриту закривавленим світлим волоссям, він швидко вхопив своїх сірих друзів за загривки, не дозволяючи і їм продовжувати сіяти смерть. Очі загнаної втікачки перелякано блискали то на людину, то на вовків. Мисливець же, глянувши на своїх супутників, дещо пригадав. Відтягнувши «песиків» назад, аж до ще теплого обіду, повернувся до білявої втікачки, тримаючи в руці шматок свіжого м’яса…

 

 

- Пане Ольгедте, ми ознайомилися з вашим послужним списком та характеристиками з попередніх місць, де ви працювали. Загалом заперечень щодо вашої кандидатури нема, – людина, що вимовила ці слова зацікавлено оглядала свого візаві. Інтерес викликала не зовнішність чоловіка. На вигляд : пересічний тутешній мешканець. Середнього зросту, дещо худорлявий. Одягнутий у темно-сині джинси та зелений смугастий джемпер. На ногах  звичайні чорні кросівки. Коротко стрижене темно-русе волосся обрамляло правильний овал обличчя з сіро-голубими очима, що ховалися за трохи почервонілими (від недосипання?) повіками. Довгий ніс закінчувався «картоплиною» під якою наче трава на газоні стирчала щіточка акуратно підстрижених темних вус. Тонкі бліді губи розтулилися, показуючи дрібні білі зуби:

- Дякую. Отже, я можу розраховувати на вакансію у вашій фірмі?

- Лише одна деталь, котру ми з’ясували навівши довідки, нас не зовсім влаштовує. Та, мабуть, доведеться нею знехтувати в надії на те, що ви з часом переглянете своє відношення до цього факту.

- Хотілось би… – Претендент на вакансію знав, що саме не влаштовує роботодавця. Та на даному етапі свого існування аж ніяк не міг дати гарантії, що ця «дрібниця» буде ліквідована.

- Зрештою, це Ваші особисті справи. Нас же більше цікавить виконання обов’язків, що будуть на Вас покладені, – менеджер по кадрам кривив душею : його якраз дуже заінтригував саме цей факт з досьє майбутнього співробітника. На жаль комерційний директор віддав недвозначну вказівку щодо вусатого – катастрофічно не вистачало спеціалістів саме його профілю. До того ж при досить високому класі майбутній працівник не особливо впирався у рівень оплати. Очевидно, влаштуватися за фахом йому було досить проблемно саме через ту деталь, на яку звернув увагу менеджер. – Отже, з понеділка чекаємо Вас на об’єкті. В перший день – короткий інструктаж, знайомство з особливостями процесу, прийом справ, тощо. З вівторка Ви – повноправний майстер своєї дільниці. Робота починається о дев’ятій. Дозвольте привітати Вас у нашому колективі.

Старожил фірми припіднявся з-за столу й простягнув правицю. Майбутній співробітник потис протягнуту п’ятірню і повернувся до виходу. Сьогодні йому тут робити вже було нічого. Та й в майбутньому в офіс він буде потрапляти дуже рідко. Дещо стурбований затримкою – чекати «вироку» довелося аж до обіду – Ольгердт поспішив до зупинки громадського транспорту : звідси до житла добиратися трохи далекувато. Аж через півтори години він вийшов з маршрутки на окраїні міста. До помешкання потрібно було ще хвилин двадцять іти. Однокімнатне холостяцьке житло вражало не своєю скромністю : тут було все необхідне. Інтер’єр дійсно був витриманий у стилі мінімалізму : шафа-купе, доволі велика, щоб могли поміститися всі речі хазяїна, стіл з безліччю шухляд, заповнені книгами полиці та довгий розкладний диван. Єдине, що не вкладалося у загальну тенденцію – надто багато освітлювальних приладів : і підвішена до стелі велика люстра, і торшер, і настольна лампа, ще й підсвітка у карнізі шафи над дзеркальними дверима. Всі меблі були розміщені так, що денне світло проходячи через величезне вікно освітлювало кімнату створюючи мінімум тіней. Коридорчик, що з’єднував кімнату з кухнею та ванною і санвузлом теж був яскраво освітлений. Вікна кухні і кімнати виходили на сонячний бік. Обидва вікна були без штор – лише жалюзі, завжди опущені,  вночі закриті, а вдень постійно відкриті, щоб сонячні промені могли вільно пройти. У приміщеннях, де не було вікон постійно горіли дві-три лампочки, а предмети інтер’єру розміщувалися таким чином, щоб світло могло проникнути у всі закутки.

Ольгердт пройшов на кухню, дістав з сумки куплений по дорозі хліб, витягнув з холодильника каструлю і почав розігрівати собі вечерю. Вперше за остaнні кілька років він був більш-менш спокійний : здається, вдалося надійно зачепитися. Коли почало сутеніти, чоловік позакривав жалюзі і повмикав скрізь електричне освітлення. Потужність ламп була невелика, але оскільки скрізь їх горіло по декілька, то все помешкання було добре освітлене. Ольгердт перевірив усі лампочки – чи нема, часом, перегорівшої і , заспокоєний результатом, сів до столу. Трохи згодом, вклавши закладку між сторінками, закрив товсту книгу і почав готуватися до сну. Перед тим, як примостити голову на подушку, ще раз оглянув усі лампочки. Не вимикаючи жодної спробував заснути. Через деякий час це йому вдалося…

Перше, що зробив, прокинувшись вранці – знову перевірив, чи всі лампочки робочі. І лише після того зайнявся іншими справами.

 

 

 

Знову на світанку.

 

Всю ніч негода давала знати, хто тут господар. Сильний вітер поламав немало дерев. Проливний дощ, здається, не залишив сухим нічого. Вранці сонце так і не змогло пробитися крізь хмари, щоб відігріти своїми променями промоклих жалюгідних істот. Трусячись від холоду та притискаючись один до одного невелика компанія вирушила з-під розлогого дерева, що всупереч сподіванням не врятувало від всюдисущої вологи, у пошуках поживи. Склад групи був досить різношерстим. У прямому розумінні : двоє були поспіль вкриті сірими шубами власного вирощування. Позаду них, мандруючих на чотирьох кінцівках, перебирала двома ногами вища постать, притискаючи до себе ще щось, замотане у шкури. На пів кроку позаду йшов вожак. Теж на двох ногах.  Те, що він головний було зрозуміло з того, як раз-по-раз саме йому в очі кидали погляд інші перед прийняттям кожного рішення. Всі були дуже змучені й голодні. Давненько їм не доводилося потрапляти в таке становище. Більше доби злива та буревій не давали змоги знайти їжу. Ураган почався раптово, так, що сховатися краще просто не було часу. Ще добре, що нікого не прибило стовбуром падаючого дерева. Як тільки дощ трохи вщух а вітер перестав валити з ніг, вожак повів усіх на полювання : голод – не тітка. Довший час поживи знайти не вдавалося: ураган, мабуть, сам «з’їв» все, що було – і ласощі й об’їдки. В очах двоногої білявої самки (вона притискала до себе власне дитинча) вже починав світитися відчай, коли вовки, щось занюхавши надовго спинили погляд в очах вожака. Той рушив уперед, обійшовши сіроманців, що нерішуче зупинилися. Відійшовши вперед на кілька кроків він теж відчув запах. Власне, два запахи. Один з них лоскотав ніздрі ароматом свіжої крові. Інший – лякав смородом гарі. Голод пересилив страх. Вожак рушив на запах, запрошуючи інших наслідувати його прикладу. Невдовзі з’ясувалася причина такої дивної суміші запахів. Біля підніжжя прямовисної скелі лежав, стікаючи кров’ю, величезний буйвол. Але на горі свіжого м’яса потріскувало полум’я, пожираюче повалене сухе дерево. Тварина, прохромлена гострою гіллякою падаючого дерева могла загинути в будь-який момент бурі. Потім, мабуть, в сухостій ударила блискавка. Скеля нависала над місцем подій, а вітер дув у інший бік, тому дощ не міг збити вогонь. Зараз, коли буревій стомився, багаття, якому тепер ніщо не перешкоджало, вже майже з’їло всі дрова і підсмажувало тушу тварини. Вожак підійшов ледь не впритул. Тут було тепло! Покликав своїх супутників. Ті боязко наблизилися. Вовк довіряв ватажку настільки, що без роздумів кинувся шматувати буйвола, і вчасно – ще трохи, і вогонь сам би знищив свою здобич. Обидві леді не мали стільки відваги, щоб відразу підійти дуже близько. Але й їм потрібні були зараз тепло та їжа. Коли всі відігрілися, та досхочу наїлись, вожак замислився. Трохи віддалік, в гірській печері вони мали непогано облаштоване лігво. Негода настільки швидко й потужно розбуянилася, що про мандрівку туди на початку зливи не могло бути й мови, але зараз… Всі застигли, побачивши, як мисливець взявся рукою за грубий крак, протилежний кінець якого був уквітчаний язичками полум’я. Ще більше здивування викликало те, що потім він з нею рушив у напрямку лігва. Вовк уже бачив багато дивного, зв’язавшись з цим двоногим. Самка подумала, що мисливець  сказився, але все одно рушила вслід за до всього звиклим сірим. Нічого іншого не залишалося й білявці. Ну не стирчати ж з дитинчам без надійного захисту у повній небезпек пустці! Мисливцеві вдалося донести вогонь до печери. Та лише коли почав падати сніг його товариші почали більш прихильно дивитися на багаття, розкладене посеред лігва – чомусь ця зима була набагато лютіша, ніж всі попередні. І все одно, крім вожака підтримувати вогонь наважитись не міг більше ніхто.

Люта й довга зима повільно перейшла у холодну весну. Їжі не вистачало.   Мисливець з сірим наважувалися на далекі рейди за межі власної території, але й ці походи не завжди були успішні. Вже добряче потепліло, коли нарешті вдалося вполювати справді хорошу здобич – доволі великого оленя. Нарешті всі змогли наїстися досхочу. А наступний ранок розпочався з тривоги. Першим прокинувся вовк і відразу ж кинувся будити мисливця – запахи, що дражнили його ніздрі були неприємними і вказували на небезпечність їх власників. Обоє кинулися до виходу з печери. Визирнувши обережно з-за скали спочатку нічого не помітили. Застигли, сховавшись за камінням. І коли вже майже затерпло тіло помітили, що деякі кущі рухаються. Невеликими короткими ривками, невмолимо наближаючись до входу в лігво. Їх було багато. Надто багато, щоб сподіватися на перемогу. Але й втікати вже було надто пізно. Печера не мала другого виходу. Що ж робити? І тут мисливця обпекла скажена думка. А чому б і ні? Він швидко кинувся вглиб печери. Вовк лише здивовано глянув услід, залишившись спостерігати за пересуванням кущів із захованими в них ворогами. Мисливець не барився. Невдовзі біля входу в лігво опинилась купа ще палаючих головешок. Вхопивши пращу мисливець розпочав стрільбу «запалювальними снарядами». Якийсь час нападники не розуміли, що діється. Коли ж до них дійшла суть процесу, було вже надто пізно : більшість кущів палали, і люди, що ховалися в них теж. Охоплені полум’ям у розпачі кидалися врізнобіч, сіючи паніку та запалюючи ті схованки, в які ще не встиг поцілити мисливець. «Розстрілюючи» ворогів мисливець захопився процесом і вийшов з печери. Зрештою, це вже було безпечно – майже всі темношкірі були охоплені полум’ям. Ті ж, що лишилися неушкодженими, відмовилися від затії і з максимальною швидкістю поверталися туди, звідки прийшли. Стрілець на мить замешкався. Головешка обпекла долоню і він, шарпнувши від болю рукою, впустив її на купу сухих гілляк позад себе. Помираючі у вогні жертви побачили на фоні сірої скали освітлену полум’ям, що спалахнуло, постать переможця. Більшість з них уже були на грані життя та смерті, тому в їхній уяві ця людина наче була створена вогнем. На полі бою пролунали гучні гортанні крики, сповнені жаху від побаченого :

- Агн!

- Ог-ні-і-і-і!

Ті з утікачів, хто озирнувся і побачив мисливця на фоні полум’я, пришпорені криками гинучи товаришів, не зважаючи на зрадливе тремтіння ніг додали швидкості…

 

Хутір лихоманило. Всі були збуджені, багато хто дуже наляканий. І, безперечно, оскільки майже всі приходилися один одному хоч і далекою, та все ж ріднею, стурбовані. Зник один з малюків.

З низького осіннього неба від самого ранку сочився дрібний дощик. Ще вчора з безхмарної голубої високості землю зігрівало сонце. Більшість дітлахів майже весь день проводили в хащі навколо хутора – там було повно осінніх грибів. Дорослі, заклопотані буденним, могли вирватися на грибне полювання хіба що у свята. В будні дні все буйство осіннього лісового врожаю належало дітям. Звісно, всі дуже добре знали місцевість – адже ходили в ліс ледь не з пелюшок, з дідусями чи старшими дітьми, що вже почувалися серед гущавини як в себе дома. Часто-густо після таких цілоденних прогулянок хтось з малечі міг залишитися ночувати у когось з родичів, що жили ближче до лісу. Тож на хуторі ніхто особливо не переймався, коли дитина не ночувала дома, знаючи, що про неї будуть піклуватися. Аж ні…

Ще й природа наче оплакувала втрату…

Негода, здається, зарядила надовго.

Зазвичай другого дня вся малеча до обіду обов’язково поверталася до рідної домівки. Однак, цей день був іншим… Батько й мати дитини були стурбовані з самого ранку – ні, не відсутністю малюка, ще не було такого, щоб дитина не повернулася до полудня, або хтось з сусідів не дав знати, де чадо. Нещасні батьки прокинулися з якимось непевним відчуттям. Але довший час, займаючись ранковими клопотами по господарству не звертали уваги на свій внутрішній світ – списували все на різку зміну погоди. Та коли через п’ять-шість годин ні дитиною, ні звісткою про неї навіть не пахло, почали цікавитися спочатку у ближніх сусідів, а потім і в решти односельчан. Виявилося, що з жодною дитячою ватагою малюк з лісу не повертав. Всі в один голос твердили – так, був, бігав поряд, збирав грибочки, ходив то з одними, то з другими – ліс був переповнений дітлахами. Та коли й куди дівся малюк коли почало вечоріти не знав ніхто. Останніми начебто бачили його кілька старших дітей, що відійшли від села найдалі – аж до глибокої, зарослої кущами балки. Вони забрели так далеко трьома невеликими групами і кликали малюка повертатися додому разом. Той ішов  то з одними, то з іншими, але зрештою, мабуть, відстав від усіх…

Стривожені хуторяни розпочали пошуки саме з балки. До вечора весь хутір був у хащі. Та навіть собаки не могли допомогти у розшуках. То були всього-навсього дворняги, але кожна з них чудово знала запах усіх жителів – і дорослих і дітей. Пошуки безуспішно продовжувалися до повної пітьми, котра завдяки дощовому небу була особливо моторошною. Ні люди ні собаки в цій темряві не помітили, як чорне небо впоперек беззвучно пересікли ще темніші за ніч великі крилаті плями…

Другий день теж нічого не прояснив. І третій, хоч район пошуків розширили, теж виявився безрезультатним. Лише наприкінці четвертого, коли нарешті зупинилася бридка холодна мжичка та біля самого обрію з-за туману пробилися сонячні промені, хтось з підлітків звернув увагу на щось неприродно біле, щось, що зовсім не вписувалося в барви мокрого осіннього лісу. Разом з старшим на кілька літ молодиком хлопчина підійшов ближче, навіть не маючи надії, що це якийсь слід – востаннє ж бо малюка бачили ледь не в протилежному кутку хащі. Наблизившись, обидва спинились, як вкопані, і, перезирнувшись з усієї сили рвонули назад, до старших. Навіть віддихавшись від несамовитого бігу, обидва спромоглися лише вказати рукою напрямок та видушити з себе:

- Там…

А «там» на мокрій траві, під високою тополею лежав невеликий кістяк – лише самі кісточки, і більше нічого. Навіть одягу не було поряд. Коли сусідський собака, з яким ще недавно малюк так полюбляв бавитися, витягнув з густих кущів, що росли неподалік, дитячий чобіток, мати зниклої дитини знепритомніла…

 

 

 

Дві тоненькі ниточки. Одна біля іншої. Поряд. Переплетені у тоненьку спіраль навколо спільної осі. Сплетені в грубше, але все одно дуже й дуже тонке плетиво. Раптом спіраль, розкручуючись, роз’єднується, ниточки віддаляються одна від одної. Та «святе місце пустим не буває» – кожна з’єднується з кусником іншої, прийшлої ниточки. І так постійно. А що відбувається це невпинно на різних ділянках мініатюрних спіральок, то вслідкувати за цим рухом неможливо…

Покрита оболонкою протоплазма зовні зовсім не змінилася. Ніде нема навіть натяку ні на те, що суть вже трохи інша, ні на причину, що призвела до цього – ніяких слідів чогось чужого, не притаманного цьому сплетенню хімічних сполук. Та якщо б хтось задався метою визначити особливості хімізму чи фізичних явищ, що відбуваються, то виявив би дещо дуже цікаве. В першу чергу – зміни в електричних потенціалах. Змінились також перебіг хімічних реакцій, швидкість поширення імпульсу, в деяких місцях – полярність. Все це обумовлено тим, що запрацювали ще декілька ділянок нитки-спіралі. Ті, що раніше були завжди виключені. Не тільки у даного індивідуума, а у всіх представників цього виду істот. І всі ці зміни відбулися лише завдяки проникненню у протоплазму інших дрібних ниточок, теж закручених у спіраль…

 

 

 

Чорна далечінь поцяткована блискучими різнобарвними вогниками. Чим ближче, тим вогні стають яскравішими і більшими, перетворюючись вже зовсім поряд з крапок у прямокутні плямки, створюючи чудесне безладне мереживо. Чим ближче, тим краще у світлі цього візерунку видніються обриси рукотворних скель – будівель. Блискучі цятки – це освітлені вікна будинків, вогні величезного міста, що на фоні темно-фіолетової ночі створюють фантастичне світлове видовище. Безлад в їхньому розміщенні вигідно підкреслює всю красу такої ілюмінації. Вогнів багато, вони простираються аж до самого обрію. У всій цій масі важко помітити, що іноді з’являються нові вогники, або, що частіше, деякі з тих, що світять – гаснуть. Контури споруд, освітлені штучно створеними променями, поблизу видно досить чітко – вони контрастують з ніччю. Трохи далі – обриси будівель «змазуються», зникаючи спочатку в світлій імлі, а потім – у темному тумані ночі. Ближче до горизонту видно лише химерний візерунок з дрібненьких світлячків, що ще більше підкреслює величну красу панорами.

Та людині, що знаходиться за одним із темних вікон не до милування пейзажами. Дорослий чоловік, вкритий липким холодним потом, труситься, скрутившись під покривалом. Скажено колотиться серце, перекачуючи по артеріях переповнену адреналіном кров. Повіки відкриті, очі світяться нездоровим блиском. Якби було трохи світліше, було б видно розширені зіниці. Ольгердт не може поворухнутися. Всі м’язи напружені до межі. Чоловік навіть не помічає, що сидить у власних випорожненнях. Вся його увага звернута на те, що знаходиться у приміщенні. Очі бігають по темних тінях, які відкидають предмети інтер’єру, розшукуючи щось, чого не повинно і не може бути в реальному житті. Зір у чоловіка чудовий, нічого зайвого він не помічає. Та все одно погляд гарячково перестрибує з одного предмету на інший, зі стіни – на стіл, з дверей – на підлогу, на стелю, закриті жалюзі перед вікном… Здається, нічого… Все одно Ольгердт не може заспокоїтися. Дочекатися світанку – мука, каторга. Йому здається, що світло ніколи не з’явиться. Час розтягується у вічність. Чоловік навіть не здогадується, що від повного й безповоротного божевілля його рятує поганенький слух – адже за межами приміщення вночі іноді лунають досить неоднозначні звуки… Звуки, які навіть неупереджену до пітьми людину могли б налякати. Нарешті жалюзі через щілини впускають до кімнати ще навіть не сонячні промені, а лише відбите, розсіяне світло. Пітьма починає відступати. Серце Ольгерда ще скажено колотиться, наче намагаючись проламати собі дорогу крізь ребра, але сам чоловік вже трохи спокійніший. Сутінки повільно стають все світлішими. Ольгердт вже розрізняє навіть дуже дрібні деталі інтер’єру. Стомлені кількагодинною напругою м’язи відпускають тіло, і воно розслаблено падає на диван. За хвилину чоловік підхоплюється і починає скидати на підлогу брудну білизну. Добре, що сьогодні вихідний – має час прибрати весь бруд. Та потрібно ще довідатись, чому помешкання залишилося без освітлення й до ночі ліквідувати причину. Досить швидко з’ясовується, що подача енергії припинилася ззовні – без електрики залишилася вся будівля. За межі житла Ольгердт у такому вигляді вийти не може. Отже спочатку – душ, хай і холодний, прибирання, а вже потім – до справи. Ольгердт уже був кілька разів у повній темряві. Щоразу його охоплювала паніка. Більшість з них відбувалися в дитинстві – поряд були батьки. Хлопчику було дуже лячно, але підтримка матері допомогла пережити випробування. Останнього разу справа була набагато гірше – поряд не було нікого, та, мабуть, і присутність людини не допомогла б. На щастя, запобіжники вибило перед самим світанком. Як і цього разу, тоді Ольгердт теж не міг поворухнутись, поки в кімнаті не посвітліло. Але пережити десять-п’ятнадцять хвилин темряви набагато легше, ніж пів ночі. Він не знав, чому так лячно в пітьмі, чого він боїться, що має з’явитися і що це «щось» має зробити з ним. Та не міг нічого вдіяти супротив цього свого страху. Численні візити до дипломованих професорів-психологів, народних цілителів чи чаклунів-ворожок не допомогли не тільки впоратися з проблемою, а й навіть і у визначенні її причини. Навпаки, всі поради були суперечливі одна одній. Кожен радив робити щось відмінне від того, що рекомендували інші. Зрештою Ольгердт вирішив розібратися у всьому сам. Звісно, довіритися він не міг нікому. Заробляв непогано, то й мав можливість купувати досить рідкісну літературу. З часом зібрав чималу бібліотеку. Тут були й товстелезні томи офіційної медицини та психології і широкий спектр художньої літератури. Крім того, багато раритетних видань, що стосувалися релігії та чаклунства. Були навіть старовинні рукописні тексти. Найдавніший з них був написаний навіть не на папері – на шкірі. Ольгердт дуже сподівався, що сама шкіра колись належала не людині, а тварині, хоч сам текст давав підставу підозрювати, що ця надія – ілюзія. Крім того, оскільки знав, що переклади дещо спотворюють оригінал, були присутні й іншомовні видання та рукописи. Довелося вивчити кілька іноземних мов. Та до цього часу Ольгердт так і не зміг з’ясувати ні як боротися з самим собою, ні причини фобії. Це змушувало його бути одинаком. Ні, знайомих і товаришів Ольгердт мав дуже багато. Хоч страх темряви й дуже гнітив його, та серед людей він завжди був весельчаком, приємним «своїм парубком». Лише дуже уважна людина, до того ж така, що ідеально розбирається в людській психології, могла запідозрити що тут щось не те. Такі поки що на Ольгердтовому шляху не траплялися. А от справжніх друзів, тим більше, дружини чи дівчини, у нього не було. Та й навряд чи могли б бути… Самотність примножувала дискомфорт, і, якби не цікава складна професія та мета (перемога над власними страхами ), існування Ольгерда у цьому світі могло б мати зовсім інший вигляд…

 

 

Легкий теплий вітерець змушував тихенько шепотіти листя на гілках дерев, що росли вздовж усієї вулиці. Зелені друзі непогано рятували жителів цього кварталу невеличкого містечка від літньої спеки. Цього дня додаткової прохолоди додавали ще й тіні білих хмаринок, що швидко пролітали у небі. Очевидно, вітер там, у вишині був набагато сильніший. Все ж перехожих не було багато. Зграйка хлопчаків бавилася м’ячем на невеликій площадці та кілька дорослих чимчикували тротуарами кожен у своїй справі. Молда жінка, супроводжуючи літню – мабуть матір чи свекруху – зайшла в охайний будиночок посередині кварталу, несучи в руці чималий кошик з продуктами – обід або вечерю для сім’ї. Зник за дальнім рогом, повернувши направо чоловік середнього віку. Слідом за ним, лиш у протилежний бік пішов низенький товстун у темно-синій робі з валізами для інструментів у руках. На вулиці крім дітей залишилися лише цокаючий паличкою сивий згорблений дідусь, щойно видибавши з-за рогу та  з ще один чоловік, мабуть досить молодий, судячи з вигляду стрункої широкої спини. Зрештою, і вдягнений він був за молодіжними смаками: модні кросівки, джинси та біла футболка з бичачою головою та написом «Chicago bulls». Ні клацання ціпка, ні галас дітвори особливо не порушували спокій вулиці. Молодик зупинився, щоб витягнути з тісної кишені джинсів телефон. Натис кнопку, перериваючи їдку мелодію і приставив апарат до вуха: «Алло…». Та тут же конвульсивно смикнувши руками випустив слухавку – швидка, як блискавка чорна тінь, вилетівши з проміжку між сусідніми будинками, наче висрелене з гармати ядро вдарила його в обличчя. Хрускіт пластмасового корпус телефону, що розамувався

під тупцяючими ногами, заглушив завиваючий безпорадний крик… Всі інші люди на мить завмерли. Припинилося клацання, глухо вдарився об землю випущений з рук м’яч. Дідусь та діти повернувшись на крик злякалися – надто вже поведінка молодика нагадувала напад божевілля. Болісний розпачливий крик супроводжував «танець дикуна». Не рухалися лише руки – вони були притиснуті до обличчя. За кілька секунд стало зрозуміло, що хлопець не збожеволів. Він вищав і шарпався від болю: з-поміж пальців униз по руках сочилася кров. З усією можливою для себе швидкістю старий почав шкандибати у бік постраждалого. Кілька  малих хлоп’ят теж було смикнулися на допомогу, але їх порив урвали старші. Повернувся з-за правого рогу чоловік і майже слідом за ним «викотився» з іншого боку товстун. Майже одночасно обоє вигукнули:

- Що сталося?

- Що з тобою?

- А-а-а-а-а!!! Очі!.. А-а-а-а!!! – спромігся відповісти молодик, монотонно хитаючи корпусом взад-вперед, притримуючи руками голову що наче хотіла відділитися від шиї.

- Що – очі?

Та молодик волав, не відповідаючи.

- Що – очі?!? – вигукнув товстун знову.

Зграйка дітлахів наблизилася на безпечну у їхньому розумінні відстань. Чоловіки добігли до парубка і вхопили його за плечі. Дід, стомившись від занадто швидкої для нього ходи, спинився і прошамкотів:

- Тримайся, шинку, ти ж мужик!

- Заспокойся, візьми себе в руки, – мало не у вухо гукнув товстун. – Зараз викличем швидку.- І поліз у кишеню за телефоном.

З сусіднього будинку виглянула жінка:

- Хлопці, що за гамір?

- Ви що, тітонько, не бачите – людині зле! – не дуже прихильно буркнув один з хлопчаків – очевидно частенько бештаний нею за пустощі.

Товстун тим часом додзвонився  і вже вказував медикам, куди потрібно під’їхати.

- Дайте, будь ласка, води та якусь чисту ганчірку – попросив другий чоловік жінку і знову звернувся до молодика:

- Що сталося, хлопче?

Той, відчувши людей та піклування про себе зміг пересилити біль та паніку і трохи заспокоївся. Уривками, крізь нерівні вдихи почав розповідати:

- Тінь… Великий… чорний птах… Звідти… з-поміж будинків… Вилетів… І просто до очей!.. Стерво!.. Боляче!.. Не бачу … І полетів геть… Стерво!.. Здається… ворон… Тільки щось… дуже великий… Я ще не бачив… таких…

Кров з-поміж пальців уже капала на тротуар, біла футболка теж місцями змінила забарвлення…

З будинку вийшла жінка, несучи в одній руці стакан з водою а в іншій – бинт:

- Підійде?

- Те, що треба! – відповів товстун.

- Стій спокійно, хлопче. На, попий води.

- Дякую…- зацокотів той зубами по піднесеному до рота стакані.

- Тепер повільно забери руки від очей, а я перев’яжу тебе.

- Ні!!!

- Спокійно! Ну ж бо!

Тихо зойкнула, прикривши долонею рота жінка. Дзенькнув, розкидаючи навсібіч осколки, стакан. Закашлявся товстун.

Замість очей у молодика залишилися лише розідрані дзьобом та кігтями повіки, зовсім не прикриваючі глибоких ям, з яких цебеніла кров…

- Що!?! Що з очима?!? Я нічого не бачу…

- Стій, потрібно накласти пов’язку, – ухилився від негайної відповіді чоловік.

Товстун приклав палець до губ, наказуючи всім мовчати. З незручного положення виручив приїзд автомобіля з медиками. Вискнули гальма, хряпнули дверцята:

- Ну, що тут у Вас?

- На хлопця накинувся птах. Який саме – не бачили…

- Дайте глянути… Та-ак. В машину!

Ще з півгодини після від’їзду авто на вулиці точилися розмови про неординарну нещаливу подію…

А за кількасот кілометрів, у набагато більшому місті розмовляли, лежачи на лікарняних ліжках ще двоє чоловіків. У обох були пов’язки на очах.

- …зірвалася з осі. Щиток над станком був тріснутий. Я давно хотів його замінити, та все ліньки було. От і поплатився тепер. Осколок пластика вцілив прямо в око. Богу дякувати, навскоси, сказав хірург, може ще й буду ним бачити…

- А я мабуть уже ніколи нічого не побачу…

- Ну… – запнувся перший, – чому ти такий впевнений?..

- Не переймайся, я вже змирився з цим… А чому впевнений? Так слухай.

Після короткої паузи почав розповідь:

- Це сталося надвечір. Сонце ще не зайшло. Я повертався з роботи додому. Як завше – пішки через парк. Я любив ходити там: все зелене, свіже повітря. Красиво… – Оповідач змовк, подумавши мабуть, що не зможе вже більше милуватися красою.

Співрозмовник, відчувши в голосі сліпого сум, не підганяв.

- Так от, – продовжив той трохи згодом. – Іду я парком, насвистую собі «Єстедей». І десь приблизно посередині центральної алеї наче шкірою відчуваю – щось не так! Це вже зараз я зрозумів – що. Тоді ж не міг. У парку ж завжди птахи щебечуть, цвірінькають. А тут – тиша… Лише шелест листя. Навіть комахи не дзижчать. Я не придав значення – іду собі далі. Лише якесь передчуття недобре. Трохи насторожився – ні, наче нічого… Тож крокую собі далі. І тут незнати звідки, десь збоку – як вихор. Чорна, як смола, тінь – величезний ворон. На мене, прямо до очей. Мабуть, назавжди в пам’ять врізалось – широченні, на весь парк, чорні крила та страхітливий дзьоб з криваво-червоними очима прямо перед носом. Вітром, здійнятим тими крилиськами аж капелюх з голови здуло, волосся врозліт, чуприну підняло… Незчувся й коли чорний бандюга видовбав очі… Я ж не встиг навіть зачепити його, не те щоб відігнати чи вдарити… Добре, що парк напам’ять знаю, якось добрів до виходу…

В палаті запанувала тиша…

 

 

Розкручуються і знову скручуються тугі коси жовтогарячого необпікаючого полум’я. Наче струмені води, чи, скорше, потоки безлічі дуже малесеньких піщинок. Схожі й не схожі взагалі ні на що у іншому вимірі. Неймовірно, але чорне кільце-Шеша одночасно й крутиться і пожирає саме себе. Яскраве «живе» довкілля постійно перемішується, водночас застигнувши, як мертвий моноліт. Блискучі згустки-істоти пливуть чи летять жовтим безмежним океаном. Ні. І не пливуть і не летять – адже закони фізики тут зовсім інші. Нема ні сили тяжіння, ні тертя, ні інерції. Зовсім. Кожен згусток-розум існує одночасно окремо і вкупі з усіма іншими. Але «одночасно» теж неправильно – часу ж тут не існує. Як і відстані чи розмірів. Бо не існує ні матерії ні поля. Ніяких. Лише якась інша сутність. Те, що в тому, іншому місці іменують «ка», душа.

Авеста закінчує (чи може, продовжує або лише починає) ділитися знаннями з останнім ( а може – першим? ) прибувшим – Індрою.

- Минулого Дня створені нами розуми називали душі коротким воливанням хвиль у газовому просторі – видихом «хги». Під кінець Дня, правда, в існування хги вже мало хто вірив. Надто багато було особин. Ми ДУЖЕ подрібнили себе. Світ наступного Дня має бути іншим. Гадаємо створити всього кілька тисяч мільярдів дещо більших скупчень високотемпературної плазми на фоні порожнечі. Скупчення мабуть вийдуть різні й за формою й за вмістом. Є надія, що за різних умов урізноманітниться й сам процес утворення живих істот, а тому День буде вдаліший за інші. В багатьох скупченнях менші шматки плазми повинні остигнути. От на іхній базі й будуть утворюватися життєносні термінали, у які ми й будемо транспортуватися звідси. Цього разу хочеться трохи знизити хаотичність матерії Дня. Зробимо так, щоб об’єкти залежали один від одного, взаємодіючи один з одним завдяки різноманітним силам. Потужність, напрямки та характеристики взаємодій потрібно зробити залежними від якомога більше факторів – величини об’єкту, внутрішньої будови, відстані між ними і ще багатьох інших. Створимо більш-менш відповідні закономірності, щоб можна було більш впевнено керувати процесом. Цей день просто мусить принести кращі результати.

 

 

 

В тонких звивистих прутиках водяних потоків яскраво відбивається з висоти голубе небо. Негустою сіткою нерівну поверхню там, далеко внизу, покривають темно-сірі набагато рівніші й вужчі лінії шляхів, збудованих людьми, поділяючи залиту сонцем, що ось-ось зайде сушу на нерівні, різноманітні за кольором та формою шматочки. А на частині цієї суші – ледь видима, майже невловима оком тінь – широко розкинувший крила птах. Кілька сот чи, може й тисяч гектарів перекрито цим затінком, створеним величезним вороном, що піднявся в небо вище поодиноких хмар. І вже точно лише вороняче око може помічати з такої висоти ще дещо. Весь простір, прикритий від сонця крилами мерехтить дрібненькими чорними крапочками – всю цю площу наче нафаршировано чорнокрилим птаством. Воронячий імператор ширяє вгорі, оглядаючи зверху свою тінь, як полководець карту перед майбутньою битвою. Птахи внизу наче отримують команди від вожака, не проронившого з дзьоба ні звуку і передислоковуються в місця, де погляд ворона-велетня затримується надовше. Очі воронячого царя виблискують холодним вогнем, наче знаменують початок чогось іншого, нового, переломного для всіх, хто живе тут. На землі ж спокійно займаються повсякденними справами люди, зовсім не помічаючи тіні, що нависла над ними…

 

 

 

Незліченна кількість невеликих сірих клаптиків, що наближаються хто зна звідки з сіро-синьої пелени. Зблизька, на відстані протягнутої руки видно, що клаптики ці зовсім не сірі – вони білі-білесенькі. Наблизившись впритул до молодого мисливця більшість з них, минаючи його, пролітають вниз, збільшуючи й без того вже не тонкий білий холодний килим внизу – падає рясний сніг…

Людині не холодно – на плечах  товста шкура впольованого батьком ще в товаристві з старим, зараз вже покійним вовком, ведмедя. Старший мисливець ще в печері. Це лиш молодому цікаво дивитися, як нескінченно падають сніжинки з безкрайньої висоти. Незабаром обидва мисливці, кожен з чотириногим товаришем-вовком вирушать на полювання. Треба годувати зграю. У вовків – троє щенят. В людей теж прибуток – дві маленькі дівчинки. І всі хочуть їсти. Вовчиця вже давно бігає на полювання разом з двоногими та «чоловіком». А от людська мати, хоч пройшло вже кілька днів, почуває себе кепсько. Їй важко навіть підніматися та годувати малюків…

Молодий мисливець відчув дотик теплого хутра – з печери вийшли і зупинились обабіч, наче підтримуючи майбутнього ватажка зграї вовк і вовчиця. Зовсім небагато часу минуло, і з темного отвору, осяяного вглибині відблисками багаття, з’явилася ще одна заклопотана фігура. Старший поклав ліву руку на плече молодшому, а праву витягнув уперед. Вся компанія рушила. На полювання…

 

 

- Алло! Алло!?? – На тому боці телефонного дроту лише тиша, що запанувала після якогось незрозумілого шкряботіння. Абонент встиг відповісти лише на кілька фраз. На цьому боці, подумавши, що відбулася якась поламка в телефонній мережі поклали слухавку на важіль. Зрештою, розмова не така вже й термінова – можна буде передзвонити й пізніше…

Щось схоже відбувається за кілька сотень миль від цієї телефонної будки. Парубок, кілька хвилин порозмовлявши зі своєю дівчиною і теж вислухавши тишу, нервово передзвонює своїй любій і раз по раз отримує інформацію від оператора, що апарат абонента зайнятий іншою розмовою. Зрештою надсилає повідомлення з проханням пізніше вийти на зв’язок.

На протязі якогось часу відбувається кілька таких випадків. Телефонна розмова ні з того ні з сього просто переривається. Наче абонент на протилежному боці ефіру раптом поклав не вимкнену трубку і чомусь пішов геть, не закінчивши розмову. У кількох випадках розрив відбувся просто посеред щойно розпочатої фрази. Єднає ж ці розмови дивна річ : замовкають телефони у одному певному місці. Люди, що телефонують туди, не можуть цього зв’язати до купи, бо самі знаходяться в різних районах, деколи дуже далеко один від одного. Минає трохи часу і ось уже й спроби додзвонитися в те місце марні –  ніхто просто не бере слухавку. Ні дротова ні стільникові мережі не дають змоги поспілкуватися. Поки що спроби порозмовляти відбуваються на приватному рівні. Що ж відбувається? Природний катаклізм: землетрус чи смерч? Може просто різка зміна електромагнітного фону? Ні те ні друге…

Місто з кількасот тисячним населенням та кілька навколишніх сіл наче щось відрізало від зовнішнього світу. Ні, цей шмат землі не щез. І доступ донього ззовні не зник. Якби лиш не одне… Люди. Люди дещо змінилися. Всі. Одночасно. Чи майже одночасно – на протязі лічених годин. В більшості зовні це нц проявилося нічим. Лише погляд став іншим – затуманеним, мутним. Та рухи виваженішими, зазвичай – повільнішими, і лише у випадку необхідності – набагато різкішими. Наче в два-три рази прискорилися нормальні рефлекси. Щоправда людей стало менше. Бо багато просто померло. Ні з того ні з сього перестали дихати. Деякі загинули іншою смертю. Та цих було небагато.

Ті, що залишилися зайнялися «похоронами» мертвих. Дивна була ця процедура. Померлим ніхто не віддавав ніяких почестей, навіть ті, хто раніше були ріднею чи друзями. Ні в кого не було ніяких ознак скорботи. Живі рухалися та спілкувалися між собою. Але без жодних емоцій. Як механізми. Дуже розумні, але зовсім бездушні. Вони могли робити все, що вміли до цього – читати, писати, користуватися різноманітною технікою. Але розмовляли лише між собою і лише для вирішення якихось ділових питань. Процес поховання відбувався дуже хутко й раціонально. Живі методично обходили всі будівлі та прилеглі території і виносили мертвих на відкритий простір, складаючи тіла у невеликі купки.

 

 

 

 

Прочитано разів: 11
Оцінок: 1, average: 5.00 з 5Оцінок: 1, average: 5.00 з 5Оцінок: 1, average: 5.00 з 5Оцінок: 1, average: 5.00 з 5Оцінок: 1, average: 5.00 з 5 (1 оцінок, середня: 5.00 з 5)
Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Завантаження ... Завантаження ...

10 коментарів до “Н І Ч Б Р А Х М И . початок”

  1. Буду частинами коментувати, бо частинами читаю. Перше що припало до душі – це опис польоту. Точніше його підготовка. Таке враження ніби шматок фільму описано. Якраз для заставки піде на ура. Атмосферно дуже.
    Подобається психологічний опис і аналіз людей. Як військових наприклад. Не подобається, як і найчастіше що буває у фантастиці – деталі часто втрачаються і витягуються з теперішнього часу. Наприклад – зелена лампочка. Технології захисту новітні, а лампочки, як індикатори, – вже давно у 80-х заблукали.
    Деталі – супер, люблю деталі. Оця подорож гоши, що вляпалась – захоплює. Поки що відкладаю читання на потім. Але зацікавило, тому прочитаю точно :smile:

  2. Dana Dana коментує:

    Ну от, є ще один привід порадуватись тому, що Рукопис не лише відновився, а й не пошкодився. Тому що вдалося дочитати твір до кінця.

    На технічних тонкощах не розуміюсь, тому скажу як відчуваю: Мені сподобалось. Читати було цікаво і легко. Зробила це з великим задоволенням. Оскільки схильна більше до філософії ніж до фантастики, то увага акцентувалась саме на тому, що глибинне – “а що автор хотів цим сказати, що донести, яку думку висловтити? і тд.” А подумати було над чим.
    Тому просто – дякую.

  3. ia ia коментує:

    великі твори отак сприймаюцця тяжко. щось не можу осягти повністю. но скажу так- місцями нормально. но троха затянуто

    • vic.tor.doc vic.tor.doc коментує:

      Дякую. Знаю, що такі об’єми важко читати з монітора. Та що робити – таке воно вже вийшло. Уривками нема змісту подавати – неповна картина вийде.

  4. ia ia коментує:

    О…Золоті слова! НЕ СПРИЙМАЄТЬСЯ ТУТ ОТАК! треба показувати людям, які шарять в тому- критикам. бо ми лиш поверхово глянем. А вони вже казки розказуют. де чотко і красіво. а де гнилувато. а так ніби нічого. Респект!

  5. vikont1967 коментує:

    Тисну Вашу руку. Не осягнув усе, але те, що прочитав, сподобалося. Рівень хороший. читається легко.Одним словом-ТАЛАНОВИТО)))

Залишити коментар


Top