Прийменник некиваний людоволодарств слобідних
Зтулила на повіки велика Рось
Най дужчає відроблЕний в олієві народовім
Одиношний пОтужний радянський прийменник.

Ослався вітчимство начеб-то вільне
“Дружбу” народів – надійно об пліт!
Партія Ульянова – сильно нарідна,
В урочище із комуняцтвом ведіт!

Крізь грози сІяли на сонце свободи
Й Ульянов (шо більший) геть колію запорпав,
На ліву справу поздоймав на пологи
І до роботи та рухавки позапрягав!

Призавивування

В легковику зомбі-думок комуняцтва
Ми вздріли гаплик у майбутнім Землі,
Й криваво-червоній фані вітчимства
Безкарно мем бути завірені!

Призавивування.

З НОВИМ РОКОМ , РУКОПИС !!!

 

 

 

 

 

 

 

Сахара пилом закрила очі.
Гіблі… Пісчані вітри…
Та серце в грудях вірити хоче –
Сонця дождеться пори.

Малахітова меланхОлія
Музикуючи медитує.
Порцелянова паранойя
Перелякано панікує.
Мигдалево-м’ятна манія
Моторошно манить медом.
Шепотить шизофрЕнія
Щавелевим ширпотребом.
Деменція довго дрімає
Димом долівку дуючи.
ІстерІя ініціюється,
Інтонації ігноруючи.

Лиш здоровий глузд не тушується споглядаючи ці рекреації.

Закарпаття. По дорозі котиться автобус.
Невеличкий. «Пазик». Рейсом до околиць.
Населення трохи їздить від села до міста,
Навпаки, чи – як хто хоче. Аби лиш не пішки.

Люди загалом спокійні. Вік – різноманітний:
Молодь, старші, а у цьому – дві жіночки літні.
Добре літні – вже бабусі десь під 90,
І ще й сіли позад поряд не так собі просто.

Бо давно уже знайомі, лиш рідко буває,
Що одна подруга іншу отак зустрічає.
Життя трохи розкидало їх по різних селах.
Стрілись.А поговорити? Ну як же без «цего»!?

Мова, звісно, специфічна – місцева говірка,
Та, бува в Верховній Раді розмовляють гірше.
Тут розмова тече плавно – є про що спитати,
І самій про все на світі подрузі сказати.

За розмовою бабусі геть за все забули,
Ледь помітила одна з них, що село минули.
– Пане шофер! – крик лунає наче дзвін-набат.
– Пане шофер, станьте Дуба, та ще втворіт зад!

Василинка Івася потягла до міста –
Щось купити в магазині,подивитись трішки
Як живуть ті городські – без подвір’я й поля,
Тролейбусом покататись з «великого горя».

Що ж, роботи коло хати не так то й багато,
Можна й з’їздить – жінці також треба догоджати.
Ковбаса і сир голанський все ж дешевше в місті,
А Іван, як хлоп порядний, не дурний поїсти.

Походили, погуляли, щось трохи скупились,
На базарі продуктовім в кінці опинились.
Наче тут усе з села – «Дома все це маєм.
О! А яйця дешеві – а ну ж бо, купляєм.

Бо домашніх щось не густо – кури не несуться».
Ну, купити то купили, а чи довезуться?
В сумках місця вже немає. «Що тепер робити?»
В Вані сітка є в кишені – «От куди зложити!»

Гарно. «Ну ж бо до вокзалу.» В тролейбус – не впхатись.
Тих людей щось так багато… А треба добратись!
Добре, що дверей багато – є куди полізти,
Бо як ні – то ночувати доведеться в місті.

Правда, й люди є ще добрі – сітку й Василину
Допоміг мужик у формі «занести» в «машину»
Наплатформу, ту, що ззаду. Іван – на середню.
Двері шаркнули – порядок! Їдемо в «деревню».

Та на жаль, не все так гладко завсігди буває –
Василинка чоловіку щосили волає.
На у весь салон : «Іване, дай хустину швидко!»
«Нащо?» – «Треба! Яйця офіцеру витру!»

Вітер і дощ.
Дощ і вітер.
Музика зливи править світом.
Музика зливи: дріб – барабани,
Звивання – соло, громи – літаври.
Суддя-природа жадає правди?!?

Вода і темінь.
Пітьма й волога.
Мистецтво фарби Темряви-бога.
Мистецтво фарбів: пейзажу страху
Сваволі сил первісних жахів
В уяві мороків і переляків.

Мара і дійсність.
Ява й примара –
Невідділима свідомості пара.
Невідділима картина від року,
Фарби від музики й того,
що не з’ясоване нами нітрохи.

І лише схована дуже глибоко
Все ж є надія, трошечки, трохи
Що буде ранок, райдуга й сонце…

Пітьма і вітер,
Дощ і примари…

***
Ламана лінія між темно-зеленими, майже чорними, трикутниками гір та густофіолетовим захмареним небом манила в далину своєю таємничістю. Гіпнотичний ефект підсилювала, передражнюючи складки рельєфу, друга, розміщена вище. Здавалося, що там знаходиться ще один, набагато вищий хребет. Між тим, це були всього-навсього менш насичені вологою і через те більш світлі хмари. Морок глупої ночі, що опускалася на зволожену недавнім легким дощем землю, поступово згладжував обидві лінії. Невдовзі верхню, створену лише хмарами вже неможливо було розгледіти. Далі цікавіше…

Вчорашня вечірка далася взнаки, насилу перекантувався на роботі до вечора. І тут на тобі – відправили на об’єкт. Під кінець робочого дня! Ще й у найвіддаленіший мікрорайон міста. Якийсь клієнт «прокинувся» – щось там у нього не ладиться. Ну що ж, інструменти в сумку і вперед! Добре, що торбина містка та лямка через плече досить широка – ремкомплект важить біля пуда. Старший менеджер втиснув у руки клапоть паперу з адресою і «на доріжку» дозволив не повертатися на базу. А чого вже повертатися? Поки маршруткою туди добратися, там півгодини, а то й більше, возитись – уже й вечір… Далі цікавіше…

Весняний день. Один із перших.

Бува, ще й снігом порошить,

Ще голі гілки в небо вперши

Тепла дерева ждуть, щоб жить.

 

Та аура вже не зимова.

І календар говорить це ж.

До речі, а про що в нас мова?

Так про весняний день, авжеж!

 

Роки назад зійшлись дівчата,

Серйозні, жваві жіночки

І загадали добре св’ято,

Щоб всім вручали квіточки.

 

Та не у подарунках справа,

Хоч нам приємно дарувати.

Це – побажання всім добра вам,

І щоб в душі розквітло св’ято.