Сни з тобою глибокі, немов морські западини,
Де сенс життя під міцно зімкнутими повіками
Отак би й лишитись до кінця днів сновидою,
І милуватись місячними краєвидами.

Отак би вхопити той сон за край простирадла,
І сховати якомога глибше під теплу подушку,
Щоб потім довгими ночами зимовими
Їсти його немов згущенку чайними ложками.

А літніми, погожими ранками тихими,
Коли на моря й океани удосвіта сходять припливи
Сни застрягатимуть у теплих твоїх простирадлах,
Немов у рибальських сітках сполохані риби.

22.05.2012

З весняних
розкислих снігів,
з розталих сердець
стікають пісні
і скапують вірші.
Інколи – голосні,
а інколи тихі,
зворушливо-ніжні.
За містом,
на річці
поволі
скресає
ненависна крига.
У всьому живому,
у кожній змерзлій душі
і навіть,
підозрюю,
що й у мені
от-от
розпочнеться
відлига.

06.03.12

Немає віршів.
від лінивої музи
лишились
тільки сліди.
Ось, на холодній кухні
у попільничці сигарета –
пішла, недокурила.
Ось, ліжко,
розорене,
немов бджолиний вулик,
ще стікає медом
наших завзятих злягань.
Ось, сліди на вікні,
де малювала послання,
ключ до яких –
теплий подих.
Ось, порожнеча,
а в ній чекання
твого наступного візиту.
Ось – тиша
і в ній,
немов узори
на морозних вікнах
кристалізуються вірші.

11.02.2012

Якщо ти хочеш померти,
не кажи про це вголос.
Там, на небі, можуть дізнатися
про твої плани.
Смерть не терпить реклами.
Господь не роздає тіла задарма,
І якщо вже випала карма,
Будь ласкавий – доживи
до логічного завершення.
Смерть – це не вихід,
А лише тимчасове полегшення.
У смерть, як і в Бога
потрібно вірити.
А ще, справжня смерть
не терпить лірики.
Смерть – самовпевнений цинік
з косою в руці.
Смерть – це холодні мерці,
Смерть – це сльози рідних і близьких,
У смерті на цвинтарі вічна прописка.
Пам’ятай, не всі самогубці – мерці.
А життя – хиткі терези
у Бога в руці.

12.01.2012

Місто застигло в чеканні зими,
Місто в дрімоті видихає тумани,
Стелиться смуток поміж будинками і дворами,
І грає ехо в пінг-понг від стіни до стіни.

Місто застигло. Чекання зими –
Як спротив суспільний потеплінню глобальному.
Місто застигло, застигли і ми,
І сніг, як ніколи – потреба нагальна.

Люди на вулицях – все більше мов привиди,
І в кожного смуток у стиснутій міцно долоні,
Здається, що щастя у погоди в полоні,
А смисл життя – у чеканні зими.

20.12.2011

***

Я хочу,
щоб ти увійшла у моє життя
Через парадний вхід,
а не чрез
запасні двері.
Я сиджу і чекаю твого дзвінка,
і серця удари,
гучніше ніж бій молотка,
А тиша навколо –
тихіше мовчання
самої пустелі…

***

Тримаю на устах
сліди твого поцілунку.
Я навіть не знаю тепер,
як говорити, їсти і пити,
І що взагалі
можна зробити
Щоб слід твого поцілунку
для себе назавжди лишити…

Жити тільки тобою?
Говорити тільки про тебе?
Пити тільки тебе?
Забути про себе!

І голуби злітаються тобі до ніг, неначе ангели,
і звірі за тобою йдуть, немов апостоли,
а іноді здається, ніби вкрала ти
ключі від раю у само

го Господа.

Ти снідаєш щоранку з Буддою,
а на вечерю йдеш до Магомета,
і так цнотливо усміхаєшся,
неначе Мона Ліза зі свого портрета…

2009

Відтоді як її неперевершене “Альо!”
назавжди оселилось в телефонній трубці,
Він зачинив вікно, що протягом тягло,
і більше не писав віршів про самогубці