Я – маргінал шесть… прийом! – Деркач Сергій

Ранній ранок. А можливо вже й день, хто його тут розбере. Та й зрештою, наразі не це головне…

З неймовірними зусиллями розтуливши закислені, зліплені до купи каламутні очі. Хазяїн поглянув на нависавше над його ложем брудне, засиджене мухами вікно. Крізь засмальцьовані, невизначеного кольору занавіски намагалося пробитись таке ж само бліде, непевне сонячне світло. Отож перший, і однозначний висновок, який спав на ще, замакітрені, загальмовані мізки, – надворі вже точно не ніч! Проте подібне, абсолютне знання чомусь зовcім не порадувало цю пересічну особистість, котра намагалася зараз повернутися до тями. Власне, яка в чорта різниця – день, ніч, але ще якась дурниця, хіба наразі це головне. Зараз питання стояло навіть й не за похмілля, це вже потім, після того..

Маячня №1:

“Вся країна завмерла, вклякла в інтригуюче – нетерплячому очікуванні, що ж насправді трапилося з їхньою улюбленецею? Як же так? Де ж справедливість…”

Повільно піднімалися думки з глибини мозку гламурно-інтригуючою хвилею, ніби той мур з потурбованого дна кришталево-прозорої, природженої калюжі.

І так, очі відкриті, пересохлі й одночасно розпухлі губи розтулені. Язик же у сухому, зашкрубленому ротовому отворі, поворушившись, заторохкотів піднебінням так, ніби був зовсім і не м’яким відростком, частиною організму, таким собі сирим шматком м’яса, а щонайменше язиком церковного дзвону. Принаймні подібна асоціація виникнувши на мить, так само несподівано й щезла десь у бездонному проваллі порожньої голови. Натомість залишаючи по собі, щось на кшталт невдалої спроби заматюкатися ввід того, що навіть плюнути було нічим, до такого стану все там пересохло…

До того ж й скинутий на підлогу, безнадійно-мертвий радіоприймач з вичавленими з нього, вилізлими назовні кишками…, і хто це його цбив?

Не встигла голова дотумкати куди й до чого, аж раптом…, о жах! З підвіконня, десь із-за нагромаджених там пляшок-банок й всілякого іншого мотлоху, потужно-натужно піднялася якась чорна, безформенна пляма. А втім, цій самій плямі подібна невизначеність зовсім не заважала затулити собою таке ж само непевне сонячне світло.

Виконавши декілька хаотично-повільних рухів-віражів, пляма нарешті вийшла, так би мовити на стартову позицію, угледівши зацікавивший її об’єкт поживи. На якусь мить завмерши, завишаючи на місці, ніби як прикидаючи-визначаючи найоптимальніший маршрут, потвора зрештою рушила вперед.

Щоправда жертва того всього не бачила, точніше може й бачила, але не усвідомлювала то це точно. Власне знав він одне, – чорна цятка, стрімко збільшуючись у розмірах неслася в його сторону…  І ось настала та мить, коли чорна хмара затуливши собою практично весь віконний отвір на повній крейсерській швидкості зіштовхнулася з чумною, зкуйовдженою головою хазяїна. Той же, паралізований жахом, заціпенілий так і завмер на місці з відвислою щелепою, з виряченими очима та вмить ставшим сторчака брудним, давно нечесаним волоссям.

-З-ж-ууу-чмок! – й морда лиця приреченого хазяїна вже біла охоплена тендітними, численними, ніжками, густо вкритими такою оксамитово-м’якенькою рослинністю… Ото якби ще гострі, жорсткі крильця зупинилися припиняючи зловіще тріскотіти, то…

Невтримавши рівновагу, від такого шаленого-стрімкого нападу, жертва з приглушеним воєм так і сковернулась зі свого лігва. Ще мить і повержений Володар життя начався підлогою, піднімаючи хмару пилюки та наштовхуючись на розкидані довколо самі найрізноманітніші речі. Одні, такі, як наприклад порожні пляшки, дзенькнувши шарахнулись врізнобіч, ніби як оживші кеглі, інші, більш монументальніші, а відтак й нерухомі предмети, стійко витримували накочуючи на них хвилі ударів від борсаючогося на підлозі тіла.

Аж ось, на черговому віражі, жертва нарешті підкотилася під своє невисоке лігво, вдарившись головою об підтримувавшу ложе підпорку й одночасно притискуючи до неї прилежну до морди халепу. А далі, ціною неймовірних зусиль, йому зрештою вдалося й взагалі відірвати від себе ворога. Міцно стискуючи його в зімкнувшихся мертво-сталевим захватом руках, звільнив шийся Хазяїн тут таки й сам кинувся в атаку. Лязгаючи ошкіреними зубами він намагався ухопити агресора за голову. Але, от біда, голова не влазила в рот…

Доводилося хитрувати…, хоча й не довго. Примудрившись, викрутившись якось боком, він все-таки всунув до рота голову ворога. Гілльйотина зі зловіще-металевим лязгом щолкнула, припиняючи боротьбу чергової істоти геройськи поклавши на жертовник своє нікчемне життя заради банального харчування.

Відкусивши частину потвори переможець тут таки й виплюнув її, а так як власне йому ще не було чим плюнути,то голова ніби та порожня  каструля підстрибуючи покотився підлогою,видаючи при цьому такий же сомо характерний звук. Важко дихаючи, якусь хвилину Хазяїн лежав нерухомо, марно намагаючись зібрати до купи й без того нечисленні думки, а тепер й взагалі повилітавши невідомо куди…

Незграбно ворухнувшись йому все ж таки якось вдалося вирівнятися. Аби ще хоча б руки були вільні…

Повільно перевівши погляд на свої долоні він з подивом виявив, що вони все так й продовжували зтискувати мертве тіло повершеного ворога. Побачене відкриття безсумнівно сподобалось.

-Ууууу…, с-сука…, – зобразивши на морді щось на кшталт задоволеної гримаси, Володар життя щосили пожбурив свій трофей в ту сторону, де за хвилину до цього зникла і його голова.

Тепер нарешті можна було перевести й дух. Підповзши ще трішки, Хазяїн притулився спиною об опору свого ліжка. Власне саме ліжко виглядало досить таки дивно, швидше нагадуючи собою нари, а ще більше славетні рускіє палати із не менш славетних, ледве не легендарних ізб. Те, що ті рублені чуми топилися по-чорному, то ця обставина лише додавала екстриму, в усякому разі подібним спадком їх нащадки пишалися. Та що там пишатися! Вони й зараз, в ХХI столітті так само жили, як і їх билінниє богатирі…

Щоправда сучасні полати дещо відрізнялися  від своїх історичних попередників, перш за все частиною матеріалу, з якого вони були виготовлені. Звісно, не хай-тек технологія, але тим неменше, – опори складання з монолітно-надійних шлакоблоків. Вони були настільки міцними, що навіть витримавши потужний таран хазяйським роговим відсіком, не зрушили з місця ані на йоту. Власне, на цьому вся сучасність й закінчувалася, адже далі сам настил складався зі звичайних дощок, зверху завалених купою брудного, смердючого ганчір’я…

- Сука…, – ще раз повторила істота, одночасно поволі озираючись довкола.

Цього разу інтонація, якою вимовлялося багатозначне слово-визначення свідчило про те, що говоривший був явно чимось невдоволений. Напевно тим, що видимість у приміщенні після запеклої боротьби геть погіршилась. Освітлений косими сонячними променями пил, який піднявшись з підлоги тепер майже стояв у  затхлому повітрі такими собі суцільними смугами. Створюючи достатньо фантасмагоричну картину. А так як тєло перебувало ледве не в епіцентрі освітленого простору, то воно не в змозі було побачити, що відбувається за його межами, десь там, у глибині приміщення, Наразі звідти, з недосягненої далечини до нього долетіли лише якісь приглушені, чавкаючі звуки, іноді історично-вдоволений, ледь чутний сміх. Але загалом нічого, чогось такого зрозуміло-людського.

А в тім, очевидно все те мало його цікавило…

Відліпившись від такої зручної підпорки Хазяїн життя рачки попрямував в одному йому знайомому, потрібно-зрозумілому напрямку. Відкинувши різким, рішучим рухом зі своєї дороги трапившогося йому перекинутого, з відсутньою одною ніжкою стільця, подорожній нарешті зупинився, вдоволено зригнувши. Тепер він перебував вже за межею освітленого ненависними пильними смугами простору. Отож, тепер він міг бачити, в усякому разі бачити те, до чого так наполегливо намагався дістатися. Зрозуміло, що тут, всього лише за якихось декілька метрів від полатів, пилу було аж ніяк не менше, але сонце сюди не досягало, а відтак й пилюки не висвічувало.

Щойно мандрівник діставшись мети зупинився, як підлий смішок посилився, більше того, здавалося,що він вже був готовий будь-якої миті вибухнути істеричним реготом. Але на подібну обставину тєло не зважало. Стоячи рачки на чотирьох кінцівках істота зосереджено й уважно вдивлялася в стояв ший на підлозі притулений до стіни брудний, засиджений мухами й щедро забризканий якимись мутними плямами чималий шматок дзеркала. А так як видимість все ж таки очевидно була недостатньою, то подоба хомо сапієнс почала то наближати голову до дзеркала, а то віддаляти від нього, одночасно нахиляючи її почергово зі сторони в сторону. Напевно намагаючись сфокусувати свій погляд на отому розмитому, похмільному зображенні.

– Еееее.., – промукала істота, з неймовірними зусиллями заворушивши губами, ніби як намагаючись прочитати намальоване навкоси, через все дзеркало кривими каракулями якесь слово.

Промукавши ще декілька марних спроб, Володар життя нарешті відліпивши від підлоги праву руку підніс вказівного пальця до стрибавших в різнобіч неслухняно-втаємничених літер. Впершись заскорублим перстом під перший знак, він ніби, як зафіксував, рішуче зупиняючи хаотичну свистопляску і, як це не дивно, очевидно йому все-таки вдалося їх приструнити, в усякому разі вправи з граматики пішли тепер набагато швидше й якісніше.

– Еееее.., сука, – чітко чулося домінуюче над  всим іншим все те ж знайоме й ємне визначення.  - Ееее…, еле.., еле-н.., – безнадійно застопорився чтець, прочитавши всього лише одну третю досить таки довгого слова.

Далі справа рухатися відмовлялася. Мукання й тупцювання на місці результату не мали. Не допомагало навіть й шкрябання по склу загнутого нігтя, з достатньо широкою, чорною смугою на самім його краю, контрастно виділявшоїся навіть на тлі загалом сіро-брудного пальця.

– Елен.., во сука!  - злобно заревла істота.

Наслідком вже такого нетерплячого пориву стало розмазування по поверхні дзеркала зробленого червоною помадою надпису.

¬– Ууууууу!!! – громоподібно протрубив Хомо – Хазяїно – Сапієнс, й що було сили, протаранив лобом кляте дзеркало разом зі ще більш ненависним, втаємниченим нарисом на ньому.

Крихке скло тріснувши, миттєво розсипалося на незліченні шматочки. Проте далеко не дзенькіт розбитого скла домінував над несподівано викинувши звуковим наповненням оточуючого простору. Майже одночасно з цим від потужного удару головою в стіну, здавалося що застукотів весь будинок. А втім, так можливо лише тільки здавалося, й загула зовсім не будівля, а безпосередньо порожня башка атакувавшого Хазяїна. Буцнувши стіну ще разів зо п’ять, той нарешті тут таки й гепнув на підлогу. Можливо навіть на якусь секунду-другу й вирубившись.

– Хі–хі–хі–хі-хі! – зареготало з дальнього кутка, до цього часу ще не оглянутої території приміщення. – Хі-хі, Янєк, с доблим утлом.

Тєло пойорзавши рилом по потрощеним дзеркальним осколкам, освіжаючи їх своєю власною кров’ю, що несподівано почала витікати з розбитої, порізаної голови, поволі підвелося. Росівшись на  підлозі воно тупо витріщилось на розкидані перед ним результати своєї роботи.

– С доблим утлом, Янек.., далай палесу…

– А-а.., – повільно повернувши голову на звук, промукав Хазяїн.

– Елек.., елек.., елек.., – заклинило бідолаху.

– Калу, нада лали плалить…

– Сука-а-а.., – перемінилася платівка у хомо сапієнса,й він погоджуючись, закивав головою.

Між тим втаємничений веселун й добровільний помічник вже наближався до потерпілої особи, перестаючи шкірити в ідіотському оскалі залишки гнилих зубів й одночасно не полишаючи інтенсивних спроб підняти в’ялого, напівстоячого свого члена. Взагалі-то ця особистість, ще один мешканець й безпосередній підлеглий Хазяїна, вирізнявся з поміж інших чи не найколоритніше, в усякому разі впадав в око сторонньому, необізнаному відвідувачу першим: в цей ранковий час, а можливо й не зовсім ранковий, невизначеного віку, а в деяких випадках й статі суб’єкт виглядав чистим, невинним немовляв, з одягу на якому був лише головний убір й засмальцьовані, з повідриваними пальчиками рукавички. Якщо звісно ж не брати до уваги суцільно розмальоване голе тіло, вкрите синіми  татуюваннями, – чого там тільки не було! Починаючи з наколотих на плечах погон якогось невідомого звання; підтримуваного крилатими ангелами потужному ланцюгу звисаючого до пуза величезного хреста; велетенської, на всю спину православної церкви й закінчуючи особливо виразними , наколотим на жирній жопі чортом-кочегаром, завзято кидаючого лопатою вугілля в ненаситне жерло топки, котрою слугувало дупло володаря пістрявих картинок. Щодо безлічі інших дрібних тату, то їх й взагалі годі порахувати. Одною ж із нещодавно набутих нових творінь, виповнених на відміну від попередніх в кольорі, красувалася наколота на пузі з одного боку добіла, а з іншого незмінна барсєтка. Як говориться, положення зобов’язувало…

– У меле с утла паланьсє всьолавно нє стоіть.., а Сосо падолзе.., куда вона нахлен ділесь.., – розпочавши говорити тепер у нього ані на мить не зачинявся рот, вивергаючи назовні абсолютно незрозумілий словесний потік.

Щоправда виголошувана промова, йому аж ніяк не заважала виконувати намічену справу щодо порятунку потерпілого. Отримавши згоду Янека, гола потвора переставши смикати туди-сюди свого члена тепер виливала з нього прямо на голову, на порізане обличчя потужний, шиплячий струмінь. Від розбивавшогося об рятувальний об’єкт струменю сечі, в усі сторони віялом летіли бризки забарвлюючись у червоний колір, омиваючи дизенфікуючою рідиною здобуті пошкодження.

– Ооооо.., халасо.., да, Янек?

– Сука.., целься поточнєє! – загарчавши, несподівано вигукнув Хазяїн наказ.

– Ага-ага! Сталаюсь-сталаюсь! – миттєво відреагував пожежний-лікар, підступаючи ще ближче та нахиляючись над своїм клієнтом, ледве не торкаючись членом-шлангом й втім подібний захід був незайвим адже струмінь недовго залишався потужно-пружнім, зараз інтенсивність його помітно впала, а за секунду-другу й взагалі безперервний потік зупинився. Тепер вже сеча чвіркала з члена ривками й рятувальник-цілитель, напевно, аби більше вичавити з себе живої вологи почав робити різні, маятникоподібні рухи тазом вперед-назад. Природньо, що подібні вправи не в змозі були поновити струмінь. Натомість сам член від таких інтенсивних, поступально-ковзаючих рухів несподівано почав оживати буквально на очах, привівши свого володаря в неабиякий збуджено-радісний стан. Відчувши під руками все наростаючу пружність та розміри свого амурного м’яза, спаситель миттєво забувся за щойно виконувану рятувальну місію. Видавши радісно-захоплююче хрюкання, він зі ще більшою наполегливістю почав мастурбувати.

–  Карпуха, сука.., пашол на х… от сюда! Йди он на Сосану дрочи! – заревів Хазяїн  життя відпихаючи від себе свого благодійника.

– Ага-ага! – заверещавши по-поросячому, Карпуха прожогом кинувся в куток приміщення, у якому він власне й перебував до того часу, коли знадобилася його допомога.

Прямо з ходу він гепнув на лежавшу на підлозі купу ганчір’я. Продовжуючи вдоволено хрюкати Карпуха захився поспішно попирсатися у цій купі мотлоху, роздратовано відшвирюючи потрапляв ший до рук непотріб в усі сторони. Проведенню розкопок ускладнювала ще й та обставина, що доводилося працювати лише одною вільною рукою…

Нарешті, поміж, загалом сіро-брудної маси, блиснуло ще одне голе тіло, спочатку ноги, а далі вже й сама чимала туша. Докопавшись з такими неймовірними зусиллями до нового жаданого об’єкту, Карпуха тепер був змушений пустити в роботу й другу руку, котра весь цей час була зайнята істерично-інтенсивною мастурбацією, так би мовити підтримуючи несподівано оживший струмент в робочому стані. Щоправда пустився він свого члена не надовго, всього лише на мінімально-необхідний час потрібний, аби віддягти в сторону одну з ніг сплячої пасії. Ноги ж у Сосанни були в об’ємі одна, як у Карпухи дві власних. Тому, щоби зрушити таке м’ясо одної руки явно бракувало.

Проте й ця операція тривала недовго. Тож наступної миті, ледь утворилася прийнятних розмірів ущелина, як Карпуха відразу ж й кинувся туди, встромлюючи.., та куди там встромлюючи! Посаджуючи свого стовбняка в заросле густою, непролазно-чорною рослинністю провалля в тому місці, де два сусідніх гірських хребти сходилися до купи.

Істерично-вдоволене хрюкання посилилось, доповнюючись тепер вже й іншими чавкаюче-хлюпаюче-булькаючими звуками, якимось сопінням, завиванням-стогоном тощо. Потім щось ще й репнуло, затоплюючи, й без того затхле, смердюче приміщення, таким бздом!!!

А втім, на подібні дрібниці тут ніхто не зважав. Тим більше, невтомний трудяга, гола задниця якого зараз рухалась туди-сюди особливо інтенсивно. Саме в такі ось кульмінаційно-динамічні моменти, наколотий чорт-кочегар оживав. І чим швидше рухалася жопа, то тим жвавіше працював він лопатою, швиряючи у топку вугілля…

Два

Тим часом, на іншім краю їхнього затиснутого всесвіту Хазяїн, обтрусивши з себе, що той собака, залишки живильної вологи, рішуче рушив на пошуки одному йому відомої мети: глазур.., сенсація… інтрига…

- сука.., не то..

Гугнявив собі під носа Хазяїн, рачки обходячи свою вотчину й одночасно зазираючи в розкидані підлогою пошматовані газети, та щільно списані, такі ж само клапті шкільного зошита:

“Перед екзаменами рекомендується заниматься сексом!” – впав в око яскравий заголовок.

Далі більше:

“Мужчины, имеющие детей, живут дольше…”.

- Пєрдович, що пишуть? – зупинився Яне коло чергового лігва розташувавшогося піл столом.

На підлозі, на кинутому поміж ножок їхнього кухонно-письмово-бенкетного столу, замизканому матрасі жив чи не найосвіченіший комунар. Зручно вмостившись на своєм, у лижаку, піднявши під голову замість подушки куфайку. Пєрдовіч посилено поглинав минулорічної свіжості випадково потрапившу йому під руку газету.

Власне Янек, на правах хазяїна, старшого їхнього тісного, згуртованого колективу, лише він один має у своїй власності й відповідно розпорядженні настояне ліжко, час від часу дозволяючи спати поряд з ним й комусь із підлеглих за особливі заслуги. Всі ж інші стали прямо на підлозі. Щоправда й поміж цієї, на перший погляд, ніби як рівності виділяли й свої еліти. Наприклад, як той таки Пєрдовіч, як-не-як, а в недалекому минулому демобілізований шахтьор мав деякі пільги, – на відміну від інших у нього був хоча б дах над головою. І байдуже, що у вигляді кришки столу.., багато хто позирав у його сторону заздрісно – кровожерливими поглядами…

Непоспіхом пересунувши на лоба окуляри, прив’язані до голови витягнутого з трусів резинкою, знавець нарешті виголосив.

- Тимошенкін рейтинг апять стаїть…

- Да-а.., – задумливо-протяжно вирячив очі Хазяїн. – Отак всігда!

- і в НАТО нас нєбєрут.., – спокійно, ніби нічого й не трапилось вів той далі, – тут єщьо пра світську левицю пишуть…

- А.., пра нашу Сосану?

- Нє, яка-та Лада Літовська…

- Лада? Ета машина така називається, – зморщивши лоба, рішуче заперечив Хомо Хазяїніус. – Я знаю, кіно бачив зовсім незважаючи на якісь там заперечення, – у вас наступаєт успєшний пєріад жизні.., каторий прінєсьот над знанам размишлєній.. суєти і Юпітера… Паетому сматрітє філософські на сітуацию…

Підсунувши до себе ногою лежавшу неподалік поржню пляшку з-під водки, Янек понюхав її, а потім перехиливши спробував було витрусити з неї хоча б краплю рідини собі до рота. Недобившись бажаного результату, з озвірілим оскалом зубів він пожбурив непотрібну тару в дальній куток кімнати. Пляшка, дзенькнувши об лежавше там перекинуте відро розбилася. Новий, різний звук полоснув по мізках яскравим спалахом, ніби блискавкою прошиваючи наскрізь вирувавшу там каламуть.

Маячня №1:

“Вся країна, вся передова, свідома громадськість який день поспіль перебуває в інтригуючому заціпенінні… Одна з наших, з найяскравіших представниць гламурно-елітного бомонду… Зірка! Звєзда! Звєздєнь! Куди там.., ЗВЄЗДІЩЕ!!! Потрапила в ДТП…”.

- Во сука! – вигукнув Володар життя й одночасно б’ючи себе долонею по лобі. А далі вже й самою потилицею об потужно-надійну ніжку столу коло якої він сидів обіпершись на неї спиною, від чого на самому столі сполошившись піднявся цілий рій мух. – Ну канєшна.., аварія! Прідурак кончений, забув… Слиш, а що там за аварію пишуть?

- Аварію? – діловито перепитав чтець, знову опускаючи на належне місце окуляри.

Пердовіч, нж тамі душу! – благально-очікуюче взмолилося тєло.

- Є за аварію… В Індії, автобус с паломнікамі-альпіністами упав нахрєн в пропасть…, є патєрпєвші…

- А хто ж винуватий? – цілком серйозно послідувало слушно-логічне питання.

- Ну-у.., – пролунав жуючи губами освічений колишній шахтьор, – пока сложна сказать, йде попєрєднє расслєдованіє… Я тут сдєлаю намєтку. Вазьму ета дєла на кантроль…

- Сука! – несподівано вибухнув Хазяїн підхоплюючись знов на чотири кінцівки, стаючи раком. – Пєрдовін, ти чо тупіш мнє?! Какая нахрєн Індія??? Я тєбя спрашиваю за аварію в акторую папала наша зірка… Ти чо, нє панємаєш?! Ведь дажилі уже да ручкі.., із-за етіх уродов-тупарилих, етіх пжшеходав.., із-за штага бидла нашей елітє уже нєгдє і приєхать! Ти панімаєш пра шо я тєбє кажу?

Нахиливши вперед голову й одночасно закочуючи очі під лоба, таким чином намагаючись дивитися на свого буйствую чого співрозмовника поверх окулярів, демобілізований шахтьор зосередженно мовчав.

- Карпуха! Куди ж ти падло суниш?! – несподівано загриміло в недалекому кутку, тим само рубаючи під корінь щойно було народжений багато-оцінюючий конфлікт.

Всі голови миттєво повернулися на звук, приковуючи до нього свої погляди. Відразу ж по цьому, ритмічно мельнувши Капрухина жопа разом з кочегаром завмерла, а наступної миті оживше під ним тіло втиснувшись задерло догори ноги. Спритно й вправно підчепивши непроханого коханця ногами, що та катапульта, з легкістю відкинула від себе бідолаху. А він же так старався…

Здійнявшись у повітря та пролетівши декілька метрів вільним птахом, супроводжуючи свій політ душероздираючим воплем, Капруха на повній швидкості гепнув спиною в стіну, чіпляючи боком прибиту полицю зі стоявшими на ній декількома порожніми каструлями-мисками та іншим господарсько-кухонним мотлохом тощо. Посуд загремів-задзвенів й все це разом із голим тілом рухнуло донизу.

Ще мить й все затихло. Невдаха-коханець лежав безформною, неживою масою в переміжку з кухонним начинням. Свідки теж мовчали. Одна лише швіцька левиця негучно матюкаючись намагалася зіп’ятися на ноги. Нарешті їй це вдалося. Представши на огляд публіки, в усій своїй жахливо-прекрасній красі, Сосанна зазирала собі між ноги, намагаючись впіймати волохатим, злипшимся від слизу центром композиції сонячний промінь. Лапнувши себе між ногами розчепіреною долонею, а потім понюхавши її швіцька левиця скривившись видала, кидаючи докірливо-образливий погляд на Хазяїна.

- Янек, ну шо за діла?! Я ж вчора всім офіційно заявила.., у мене началися критичні дні! Паетому нахрєн сюди сунуть все шо папала.., – емоційно-істеричну промову дорідна дівиця закінчувала вже не так гучно, знову перемкнувши свою увагу на турбуавший її об’єкт.

Тепер вона вже шурувала там вже двома руками та найденою на підлозі якоюсь пильною, брудною ганчіркою. Розпочалося інтенсивне наведення порядку, в рамках такого собі ранкового туалету.

- Слиш, Сосана, – спохватився Хомо Чєловєкуус, – ти вчора малювала на зєркалє маю нову должность…

- Ну?! – переставши приводити себе до ладу зупинилася левиця, витріщивши очі на говорившого.

- Шо, ну? – перепитав Хазяїн.

- Ну? – промукала та знову.

- Ти чо дура, буксуєш?!

Сосанна ж не довго думаючи пожбурила міжногі Янеку свою ганчірку, котрою щойно підтералася.

- На каво хвост пушиш, начальнік?! – зайшлася несамовитим реготом-іржанням гола бабега.

- Ну ти.., той.., – заплутавшись в накинутій на голову паранжі, невдоволено бубонів собі під носа Володар ЖИТТЯ.

Між тим піднявшися довколо весело-радісний гвалт, очевидно доложився й до так невдало приземлившогося парашутиста. В усякому разі останній поволі приходячи до тями, почав ворушитися в своєму кутку.

-Господи- Боже-святий-мій-праведний! – сплеснувши мокрими, липкими долонями так, що аж у вухах залящало, левиця прожогом кинулась рятувати свого коханця. – Як же ето я за тебе забула.., – бідкалася турботлива молодиця нахиляючись над потерпілим та злісно-енегійно розширюючи в усі сторони потраплявші під руки й заважавші їй горщики.

- Рип-ппп-пррр.., – вихопився потужній, конкретно-чєловєчаскій звук із величезної задниці нахилившоїся над Капрухою Сосанни. Здавлося, що від несподіваного напруження жопа репнувши навпіл, зробилася ще більшою, розсунувшись в обидві сторони до неохопних меж.

- Ой ти ж мій Капрушка-АУшка.., як це так получилося?! – квоктала, ніби та квочка, огрядна молодиця, зовсім не зважаючи на пролунавший позаду неї вибух. – Йди сюди, мій хороший…

Щойно турботливі руки підхопили з підлоги людино-подібний об’єкт, як врятований і собі ухопився мертвою хваткою за нависавші над ним величезно-безмежні цицькі-відра. Висолопивши язика та пускаючи слину, перемішану з соплями, Капруха одночасно намагався ще й впіймати губами неслухняного соска, весь час вислизавшого з його обмеженого сектору дій. Власне, у бідолахи не виходило ще й тому, що він просто розгубився, за яку саме цицьку хапатися, шарахаючись то одної до іншої. Хотілося ж мабуть все й одразу, а так не завжди получалося. “Невже оце все моє?!!!”, – напевно кружляла в голові подібна думка, в усякому разі мала б кружляти, аби вона в цей самий момент спроможна була думати…

- Мій маленький..,пішли до мене, щас все тобі зробимо харашо.., – між тим пестила турботлива швіцька левиця врахованого парашутиста повертаючи його на соє ложе.

- Мозг бережи, Сосана! – пролунала звідкілясь слушна порада.

- Да, да.., канеш на.., мазгов у нас мала, нада їх бєрєчь.., – велелюбно-обережно гладила вона своєю чималою долонею голову коханця, щільно-надійно захищену, затиснуту мотоциклетним шоломом.

Від удару об стіну шолом дещо зсунувшись на бік пере кособочився, що в свою чергу спотворило й саму голову Капрухи-АУ. Хоча, напевно дякуючи тому ж таки шолому парашутист-екстремал-віртуоз відбувся щонайменше легким переляком, для запобігання подібних халеп й носився цей незвичний головний убір.

Хоча, якщо бути вже точним до дрібниць, то шолом не просто одягався, він власне й ніколи не знімався з голови, в усякому разі жоден із мешканців їх комуни не зміг би з впевненістю стверджувати про те, що йому колись доводилося бачити свого колегу-сусіда без такого дивно-незмінного атрибуту життя. Подейкували, що під шоломом розташовувався вже безпосередньо й сам мозок, тобто саме цей пластмасовий панцир й був наразі безпосередньо черепною коробкою.

Минулого Капрухи, як й більшості з мешканців прихистку ніхто не знав, але, знову ж таки, подейкували, що він, у відносно недалекій історії колись працював у міліції, а точніше в ДАІ. Отож на тій нелегкій службі бідоласі десь й надло в голову. Власне, численні міфо-легенди обмежені довколо втаємниченої особистості Капрухи – Автоматічєского Удовлєтворітєля, як прозвали його за безперервну невтомну мастурбацію свого члена та постійну готовність всунути його в будь-який більш-менш живий отвір, хоча, як правило частіше вставляли йому самому, так от, скоріш за все подібні чутки таки мали під собою реальне підгрунття, хоч сам він ніколи й не розповсюджувався з цього приводу. А втім, навіщо говорити, коли все й так було викладане що на долоні, чи то пак голові: білого кольору пластмасовий шолом являв собою ніби як розтятий навпіл кавун, далі, нижню частину доповнювала шкіряна складова, щільно облягаючи, закриваючи вуха й шию. Тобто вся ця конструкція на сьогоднішній день була вже напевно стійкою, конкретною пляшкою, десь так родом із 60-70-х років. Про те, як міцно-надійно кріпився шолом до голови свідчив затягнутий під підборіддям, врізавшийся в жирові складки ремінець. Годі було й пробувати зняти цю оболонку, хіба що разом з башкою. А так як, до того ж ще й козирок був відламаний, то пластмасова півсфера плавно, непомітно переходила в густі, кошлаті брови свого господаря, надійно ховаючи під собою й лоба. Натомість на самому шоломі, над тим місцем де мав би теоретично знаходитись лоб, красувались великі, сині літери складавші всіім відомий напис й відповідно даючи відповідь щодо історичного минулого втаємниченої особи. Щоправда, на абревіатурі “ГАИ“ вся зрозумілість й закінчувалася, – впоперек шолома, від вуха до вуха й через маківку такими ж само величезними, яскраво-червоними цифрами значився 5-ти, а чи 6-ти значний номер. Отож саме цей номер й заганяв всіх в глухий кут. “Ето спєциальний код для ідентифікації бойца-гаїшніка с вертольота!“ – авторитетно пояснював всезнаючий демобілізований шахтьор Пердовіч. «Або со спутніка, тіпа GPS…» – доповнював хтось із натовпу…

А втім, інтрига зберігалася. Натомість з тильно-потиличною частиною гаїшно-мотоциклетного шолома-голови, все виглядало чітко й конкретно-однозначно. До Капрухиної потилиці надійно-довічно був прикручений двома болтами самий звичайний, такий, що як правило чіпляють на бризговинах вантажівок світло відбиваючий трикутник.

Три

- Ага, значить ось така дяка за всю мою доброту душевну, шановний Януарій Варфоломєіч, – несподівано з’явилася в дверях постать, кидаючи місцевому Володарю життя вбивчі докори.

Все вмить завмерло, в жахливому заціпенінні витріщившись на глас господинь.

В приміщенні запала мертва тиша, навіть мухи перестали двигати, і лише один Капруха не зважав на минувше одкровення, – нарешті впіймавши слинявими губами сосок, він тепер плямкаючи осатаніло сосав його, втягуючи в себе з такою силою, що аж пекельний кочегар заворушившись знову запрацював лопатою…

Між тим всі погляди в’ялися в месію, що стояв в отворі дверей. Оточений яскравим ореолом, створений світившим йому у спеку сонцем, прийшовший являв собою на даний момент щонайменше істину в останній інстанції.

А втім інтригуючи-сенсаційне таїнство тривало не так вже й довго. Зробивши крок вперед, ніби як ступивши із райських за обріїв на грішну землю, вся урочистість моменту тут таки й щезла, розчинившись в оточуючій реальності. Та й вбрана істина була відповідним чином: розтоплені, кирзові чоботи щедро вимазані, заліплені вже сухою грязюкою, зверху якої поналипала ще й свіжа, сьогоднішня; міліцейські штани-галіфе; українська замизкана вишиванка підперезана солдатським ременем з аж позеленілою бляхою. З викарбуваній на ній серпа то-молотастою пятипроменевою совєтською зіркою, такий собі типаж аля-шароварнина, в шаблонно-пласкому уявленні пост-комуністично-тупорилого, дрібного начальника-чиновника; довершуючи увінчував композицію хвацько заломлений на потилицю лисого черепа кашкет, виготовлений із незрозумілого матеріалу й такого ж само невизначеного кольору. Все це вище означене вбрання, було натягнуте на потворно-безформову масу заплившого жиром свино-подібного тіла. Незважаючи на те, що надворі було ще відносно прохолодно, проте месія вже потерпав від спеки, – важко хекаючи та спливаючи потом, й відповідно розповсюджуючи довколо себе сірно-міачний сморід.

- Януарій Варфоломєіч.., – таким же спокійно-наставницьким тоном рік далі викривач, мов той китайський бовдур хилитаючи головою, – Януарій Варфоломєіч, тобі від Самого Нашого Святєйшо-Свєтлєйшого Президента було пожалувано соціальне житло.., а ти.., тебе ж назначили самим ЕЛЕКТОРАТОМ! – запала врочисто-піднесена пауза. – А ти.., неблагодарний! Чо здєся устроіл?! – грізно гримнув правосуддя, швидко скидаючи з себе маску професійного українця, натомість набуваючи вже звикло-зрозумілої форми й вигляду.

Зі зло віщим свистом, розсікаючи затхло-смердючу суміш нібито повітря, у випростаній руці караючи справедливості з’явилася нагайка. Ще мить й сплетена мотузка з сиром’якої шкіри полоснула по спині стоявшого рачки Хазяїна.

- Ти пачєму бидло сабачьє не вивал сваїх уродав на работу?! – гримів вже нормальний, зрозуміло-прийнятний голос.

- Я.., да.., ооооо! О святєйший, радной атєц-ізбіратєль!!! – в радісно-шаленому екстазі вигукнув Володар обмежено-дарованого життя блискавкою кидаючись на кирзові чоботи ізбіратєля. – Канєшна! Как я мог запам’ятовать?! Елек, елек, елек.., – знову заклинило Хазяїна.

- Електорат Варфоломєіч! – не менш радісно-врочисто захрюкала з свого нутра кормлящая младєнца Мадонна. – Електорат!!!

- Да-да.., точно.., Електорат! – стрімко збільшуючись у розмірах від усвідомлення значущості своєї непересічної особисті, нарешті озвучив свою нову посаду, колись вже намальовану на дзеркалі й сам безпосередній її носій.

- Ви чо тута.., савсєм таво? Чіму ти прідурак радуєшся?! – пнув чоботом прямо в морду повзавшого в його ногах Електората Начальник, тупо-зачудовано витріщившись на того поросячими оченятами.

А через хвилину-другу, так нічого й не второпавши месія заходився хрестити ногаєм всіх підряд кого-попало. Щоправда, повторно рубонути по спині, колисавшу на руках немовля, швіцьку левицю у буйствувавшої справедливості не вийшло. Намагаючись не порушити інтимно-врочистого моменту, тобто аби Капруха бува не випустив з рота її соска, молодиця зхитрувавши, перехопила розсікавшого повітря нагая. Спритно закручуючи довкола руки мотузку, Сосанна легко, без видимих зусиль смикнула її до себе. Начальницька, свиноподібна туша невтримавшись на ногах, втративши опору так й гепнула на підлогу, здіймаючи довкола себе цілу хмару пилюки.

По кімнатному приміщенні соціального житла пронеслася хвиля переможно-вдоволеного істеричного воплю. Натовп радісно завив. Сам же Електорат, так само рачки підійшовши врочисто-тріумфальною ходою до розплестаного на підлозі несподіваного месії-ізбіратєля, не менш врочисто вистявся на нього. Щоправда, запасу сечі у Електората вистачило всього лише на одну ногу Начальника та ще на досить об’ємну, вивершену чималим пагорбом жопу обтягнуту казенним галіфе.

Невідомо чим би закінчилося шоу, котре щойно розпочалося, оскільки бажаючих опорожнитися не бракувало, якби завчасно не нагодився водій начальствуючої особи. Рішуче-суворо розштовхавши лунаюче стадо він підскочив до свого шефа.

- Пісюарій Муфлонич! – загугнявив панський кучер у вухо боса. – Пісюарій Муфлонич, нас срочно визивають на об’єкт! Кажу визивають, нада їхати! – несамовито трусив за плече патрона водій.

Тож же тупо вирячивши перелякані баньки лише надував щоки, важно й жадібно втягуючи в себе густу суміш пилу з повітрям та дрібним сміттям вкривавшим підлогу. Не добившись від начальника хоча б якихось проявів усвідомленої свідомості, шнирь довго не вагаючись, а тим більше не розмірковуючи, ухопив того за першу потрапивши до рук ногу й поволочив безпорядне тіло надвір. Клацаючи зубами по долівці той лише видавав глухі стогони, не роблячи жодних спроб хоча б якось змінити ситуацію. Скидалося на те, що подібна мандрівка, такий собі оригінально-екстримальний засіб пересування для нього був звичною справою, в усякому разі для водія то це точно. Маючи масивно-могутню, кремезну тіло будову молодик рухався впевнено й легко. Не зменшив швидкості він навіть й тоді, коли під час проходження крізь двері, одна з вільних ніг шефа, відхилившись дещо в сторону, зачепилася за одвірки.

Першим не витримав начальник. Заверещавши на все горло писклявим фальцетом, заглушуючи всі інші довколишні звуки. Тягач, натомість, дещо притишив ходу, але піднапружившись, смикнув зі ще більшою силою, – загубивши свій дорогоцінний вантаж, молодик з чоботом у руках, що то корок з пляшки шампанського – вилетів назовні. Відправившись у вільний політ-падіння, бідолаха більше не мав можливості хоча б за що-небудь зачепитися, ото хіба що, окрім затиснутого в руках кирзового чобота. Отож з цим залишком втіленого, реінкарнованого божества, вірно-надійний слуга й гепнув у калюжу з грязюки й помиїв, відразу за порогом дарованого населенню соціального житла.

Від всплеску достатньо монументально-могутнього тіла в усі сторони з калабані полетіли рясні бризки, ніби як ще більше прискорені вихлюпнувши з дверей будівлі божевільно- радісним завиванням біснувавшогося натовпу. А за хвилину по цьому під урочисте улю-люкання вдячної публіки з розчиненої навстіж пащеки дверей показався й сам, головний розпорядник-затійник свята. Незграбно кульгаючи, в одному чоботі начальник поспішив до очікувшого його залізного коня.

- Давай всєм на работу! – визираючи з відчиненого вікна наостанок виголосило наказ втілення, демонструючи своїм піддантм однозначно-промовистого кулака.

Ще мить й “УАЗ-Патриот” гарцьонувши на місці, викидаючи з-під буксувавшх коліс спочатку грязюку, а потім вже більш сухішу землю, щодуху понісся до втаємниченого об’єкту, на який викликали начальника-бригадира…

Чотири

“Затмения укажут на приход месии!” – кричав несамовитим криком шокуючи-інтригуючий заголовок: “Дату прихода месии когут указати затмения. В этом уверен настоятель монастыря “Эш-шадай” на берегу озера Вош…”

- Слиш, Янєк, а ти увєрєн шо ми правильно йдем? – зиркнув з-під лоба на предводителя демобілізований шахтьор, зупиняючи на мить озвучення чергової порції одкровень.

Той же нічого не відповів, лише ще міцніше стиснув в руках держака хоругви – транспаранта та ще крутіш задираючи догори своє мужньо-вольове підборіддя. Тож нічого іншого, як продовжити читати розумну газету знацю й не залишалося.

Пожавши невизначено плечима, той вів далі: “Свои расчеты аббат строит на основании Священного писания и сайта НАСА…”

- М-да.., – багатозначно почухав потилицю Пєрдовіч, зробивши невеличку паузу.

“…Появление 4-х “кровавих” лун за столетие произошло 6 –ть раз, однако единственный раз, корда затмения совпадут с началом года Рош-ха-Шана и началом седьмого месяца по еврейскому календарю, -2014-2015 года. …Подобное совпдение может указывать на приход месии!”

- Так, а який же у нас сьогодні год?

Виголошене чергове питання знову залишилося без відповіді, безслідно розчиняючись в ефірі. Всі були зайняті вланими думками-клопотами…

“Ученые планирую обнатужить инопланетян к 2025 году!”

Маячня № 386:

“Американский психолог Катрин Перт получила патент на специальный “лифчик”, который, по её утверждению, восстанавливает упругость отвисщого зада..”

Відсторонено розмірковувала швіцька левиця, одночасно хапаючись час від часу за свій власний тил, й кожного разу втаємничено-вдоволено посміхаючись.

Маячня № 18:

“Большинство немок обожают плачущих мужчин”.

Теж не менш вдоволено вишкірив зуби Карпуха, бадьоро крокувавший в загальній колонії.

На цей час, так би мовити н момент виходу в люди Автоматічєскій Удовлєтворітєль дещо приодівся, набуваючи вже достатньо пристойного вигляду. Щоправда й тут він теж виділявся на тлі, загалом сіро-похмурої серйозності. Полюбляючи виклично-яскраві кольори, практично за жодних обставин залишитись непоміченим йому не вдалося: незмінний головний убір тепер доповнював коротенький топік неприродного, яскраво-помаранчевого кольору залишаючи на видноті надуте пузо зі свіжо наколотими кольоровими тату; нижче розмістилися вільного покрою, просторі ядуче-жовтого кольору шорти з розшитими отворами передніх кишень, аби там вільно почувалися невтомні руки господаря, весь час ганяючи шари кишенькового більярду, – улюбленої його справи. Маючи досить надійно-низьку посадку талії, шорти давали змогу визирати поверх пояска чорного кольору мережаним мотузочкам стрінгів. Власне завдячуючи своєму чорному кольору, стрінги залишалися фактично єдиним елементом вбрання, на якому не видно було бруду. Все ж інше було засмальцьоване до такого ступеню, що окрім, нерозуміння та подиву від того, як це ще вдається яскравим кольором визирала з-під такого, ледве не суцільного шару грязюки, – нормальним оточуючим більше нічого й не залишалося. Хоча ні, пошматовані кеди, поприкручувані до босих ніг надійно-міцним дротом й з визиравшими назовні крізь сіромаха брудними пальцями з пообламуваними нігтями, все ж таки не витримали жорстокої конкуренції, давно й назавжди втративши свій первозданний колір…

Маячня №93

“Умные дети чаще вырастают алкоголиками»;

“Гибель пешеходов на дорогах зависают от фазы луны. В новолуние гибнет на 25% больше людей, чем при полной луне…».

- Пєрдовін, Луна січас в якой фазє? – несподівано запитав Хазяїн-Електорат, при цьому рішуче викидаючи своє знамено-транспарант.

По криво витягнувшійся нестійкій процесії хвилею прокотився нерозуміюче-осудливий гомін.

- Ти панімаєш, єслі фаза нова, то значить ана ващє тут непрєдєлах!

- Хто?

- Наташка…

- Какая така Наташка?

- Ну ета.., – на мить зупинився Володар життя, наштовхуючись на глуху стіну нерозуміння.

Маячня №1

“Вся країна, вся прогресивно-твереза спільнота.., всі завмерли в інтригуючи-сенсаційно-гламурному очікуванні… Еліта, найкращі з найкращих представників нашої нації потрапляють в такі банальні абсурдності, що навіть й слів не вистачає.., – заходився затято декларувати пояснення Янек, таким собі захоплено-пласким тоном замореного на штучних, абсолютно відірваних від реальності цінностях-образах коментатора. – Зараз ми видамо пряму трансляцію з безпосереднього місця пригоди. Ми віднайдемо, встановимо свідків щоби відтворити до найменших дрібниць цей шокуючий випадок! Дякувати бога нашого-хранителя й всіх сущих начальників церкви його, що наша улюблениця,наша зіронька ясна залишилася живою! Але які наслідки? Пошкодження, як морального так й тілесного х-характер-ру-у…»

Розхвилювавшись диктор почав заїкатися, тим само втрачаючи здатність більше-менш зрозуміло виражатися.

Хлюпаючи носом бідолаха апелював до оточуючого натовпу, очевидно шукаючи у нього підтримки. Але розуміння звідки не поспішало надходити. Можливо він робив щось не так, вирячивши очі, безвучно, що та викинута на берег риба, лише хапаючи ротом повітря, а можливо й ще щось інше, хто його тут розбере. Поки що безсумнівним залишалося лише одне, – ситуація у Володаря життя перебувала давно вже поза його межами доступу, не говорячи вже поза його межами доступу, не говорячи вже за вплив. Відпустивша на якийсь час проблема знову накотила зі ще більшою потужністю, накриваючи його з головою настільки щільно, що він тепер вже взагалі перестав сприймати оточуючу дійсність.

А втім зараз від Янека чогось особливо-надзвичайного й не вимагалося. Привівши своїх підданих на роботу, натомість несподівано з’ясувалося, що як такої роботи сьогодні не буде. Принаймі в найближчій перспективі до вечора. Але поки той ще вечір настане! Отож незаплановане свято гепнуло на спаргло-чумні голови все рівно що сніг посеред літа. Та куди там тому снігу?! Ошелешені мізки ледве не закіпали, а самі голови здавалося ще трохи так й взагалі полопають.

Де ж це, в які такі віки-роки, і у якім світі таке бачино, що відразу по прибутті на остогидну, безкоштовно-примусову роботу, цьому самому роботязі, цій безправно-безвольнійній худобі, замість того аби з проходняка дати по спині канчуками та загнати в гноячу, – цій біомасі наливали водку! І не просто наливали по сто грам, так би мовити наркомовських, для сугрєву, а наливали необмежено, – пий скільки хочеш! А тим більш, що вся оця благодать абсолютно на шару!!!

До пійла довелося ще й, о диво! – закуска. Сам що не є , а м’ясо. Смажені кури і, о, ще більше диво, – сосиски. І байдуже, що кури в своїй масі загалом виглядали, м’яко кажучи дещо підозрілими, й через одну вже досить таки відчутно смерділи. Натомість сосиски були свіжо-бадьорими. Власне вони постійно так виглядали, оскільки те з чого їх виготовляли в принципі не могло зіпсуватися, одним словом, – ідентичне натуральному зі смаком…

- Давай, падхаді-налєтай! – пискляво-кастрованим фальцетом заклинав начальник-бригадир, видершись на кабіну газона, з кузова якого й роздавалася благодать.

Втілене місцеве божество ще щось говорило, але за піднявшимся гаміром біснуюючогося натовпу його майже і не чулося. Та й зрештою, кому вони були потрібні оті всі високопарні проповіді, коли головна суть вже була почута і тепер більше не гаючи жодної зайвої миті, всі лізли по головах одне одному до розвершихся райських врат із яких виливалася манна небесна. І хоча, манну видавали з кузова вантажівки одночасно на три сторони, тим не менше на панічно-ажіотажну давкотню це не мало жодного впливу. Робоча худоба сліпма лізла до машини. А відтак в такій веселій, велелюдній компанії гав не лови,та ще й сама сила помножена на нахабство тут мали перше й вирішальне значення. В кого подібних якостей бракувало, то ті вже валялися затоптаними в грязюку.

Карпуха належав далеко не до першої категорії стражденних, проте схитрувавши все-таки встиг вихопити пластмасового стаканчика з водкою й чималий шматок напівгнилої, смердючої курки. Більше того, – одного стаканчика він відразу ж й вилив собі в пельку, й тут таки простяг його аби туди знову налили пекучого пійла. Зрозуміло, що прорватися крізь натовп назад до вільного місця, не втрапивши при цьому дорогоцінної здобичі жодної можливості не існувало. Повторно ж, навздогін виливати у шлунок порцію теж не хотілося, та й сам організм не прийняв би в себе такої інтенсивної атаки. Тому довго не розмірковуючи колишній гаїшник-парашутист присівши поліз, під вантажівку. Затиснувши в зубах шмат закуски, виявляючи абсолютно незбагненно-віртуозні над можливості, йому вдалося не лише зберегти шарову водку, а навіть й дістатися з нею до безпечного місця. Зручно прилаштувавшись, зкручуючись в три погибелі за заднім колесом, тепер вже можна було й перевести дух, щоби за хвилину-другу не поспіхом випити другу порцію…

Далебі,який там! Не встиг бідолаха й оком кліпнути, як якась загребуща-нахабна рука ухопилася за визиравше з рота шмат м’яса. Тут, на нижньому рівні видимість панувала мінімальна, а тому він не бачив якому загарбнику належала посягнувши на приватну власність лапища. А втім, то напевно було й не важливо, хай навіть вона й існувала само по-собі, хіба від цього робилося легше?

Одна Карпухина рука непорушно утримувала поки що повного стаканчика, на іншу ж він опирався, аби не впасти. Тож, окрім того, щоби ще сильніше затиснути в зубах шмат здобичі та оскаженіло загарчати власне нічого більше йому і не залишалося. Натомість і рука теж, так просто, без бою не збиралася здавати захопленої позиції, – збільшуючи силу виривання настільки, що потягла за собою й Карпуху. Невідомо до якого результату привело б протистояння, таке собі перетягування канату, аби шматок курки перервався б навпіл раніше. На цей момент Карпуха опирався так міцно й затято, що коли отримав несподіване звільнення, то полетів шкереберть у зворотній бік з неймовірно стрімким прискоренням. А так як, простір під вантажівкою якихось шансів для успішного маневру не залишав, то переможець змагань відповідним чином й садонув головою об задній міст. Не врятував бідолаху й мотоциклетно-гаїшний шолом. На мить тривала, ачи ні, то історія замовчувала. Але безсумнівно достатньо, аби коли той прочунявши вже не виявив, ані відвойованого шматка м’яса, ані, о жах! – такої жаданої порції водки. Рідина щезла разом із стаканчиком.

Заревівши-загарчавши чисто по-людячому, Автоматічєскій Удовлєтворітєль ошаленіло заходився шарахатись з одного боку в інший попід вантажівкою. Затиснутий, обмежений простір несподівано накотив на нього такою потужно-нестримною лавиною, що від безвиході той завив ще сильніше й виразніше. Але це не допомагало. Оточуючий світ був байдуже до чиїхось дрібних проблем, – виходу не було.., довкола гарцювали лише колоди ніг.

«Виходу немає!»

«Проход закрут!»; «Хода нет!»; «Не влезай, убъет!»

«Стережись потягааааа!»

- Аааааааа!!! – несамовито заволав Карпуха. Вкладаючи в цей сатанинський ойк весь свій відчай та страх.

Злобно загарчавши, тим само ніби як виголошуючи бойовий заклик, істота у відчайдушнім пориві ринулась вперед, хапаючи, вгризаючись залишками гнилих, достатньо проріджених зубів в ненависний ліс ніг. З божевільним остервенінням, мов та скажена собака кидаючись на ворога й відразу ж відскакуючи назад, аби зі ще більшою люттю та завзяттям повторити свій випад, абсолютно не усвідомлюючи своєї безпорадності перед лицем стихії. А втім… одна нога.., друга вже покусана, але третя спромоглася дати здачі, поцілувавши дебелим черевиком прямо поміж очі нападнику, вибиваючи у того з голови цілий спалах іскор. Від такого потужно-яскравого випаду енергії, такого собі міні-протуберанця, бідоласі на якусь мить здалося, що під черевом вантажівки аж посвітлішало.

Чи так було в дійсності того ніхто не знав, а от те, що після добрячого стусана в башні Карпуха, прояснилося настільки, що він майже відразу ж й угледів вихід, то цей факт дійсно сумніву не підганяв. В кінці вантжівки, чи-то так, на її початку, попереду капоту зяяла світла прогалина, ненависного лісу ніг там не спостерігалося. Одночасно з блимнувши ми проясненнями безслідно щезла й клята клаустрофобія, котра ледве не позбавила й тих мізерних залишків розуму, які ще якимось дивом утримувалися під мотоциклетним шоломом. Але, як би там не було, а отриманий струс явно пішов йому на користь, в усякому разі, саме завдячуючи цьому Карпуха й зміг угледіти світло в кінці тунелю. Більше не зволікаючи жодної зайвої секунди просвітлений стрімголов кинувся на чотирьох кінцівках до рятівного вогнику. Дорогою попід пузом сталевого монстра шолом декілька раз дзвінко чіпляв виступавшо-нависавші металеві частини, але те лише піддавало завзяття.

Швидко здолавши тунель щасливець нарешті вже входив бадьорою ходою в очікував ший на нього з розпростертими обіймами великий, яскравий світ. Проте, ледве новоприбулий встиг висунути більш як наполовину своє тіло за межі крайньої точки, котрою наразі являється газоновський бампер, як в цю ж саму мить, десь із недосяжної для плазуна вершини влади на його спину щось опустилося. Від не сподівання, а ще більше під вагою непосильної ноші бідолаха так й заорав рилом. Підпиравші його кінцівки не витримали, підігнувшись-розповзлися в усі сторони, а сам нещодавній переможець впавши на землю розпластався на ній що той кізяк. Відтак радість від спасіння-повернення була недовгою. Знову накотила темрява, а десь в горі, десь там, в райських за хмарах гримів-реготав вдоволено-піднесений поросячий фальцет.

- Вот ета я панімаю, уваженіє начальства! – верещав начальник-бригадир крокуючи по східцях зі свого п’єдесталу на землю. – Об’явіть Автоматічєскому Удовлєтворітєлю благодарність с занєсєнієм в скрижалі пам’яті на вєчние вічності! – сипалися щедроти на голову ощасливленого підданого від його начальника.

Щоправда сам цей обдарований всевишньою ласкою вже ледве не випуска дух, адже начальник-оратор спускаючись з кабіни вантажівки, ступивши на так вчасно й вдало підставлену йому Карпухину спину, зовсім не поспішав її полишати. Безсумнівно, місцевому світилу сподобалося з’їхати з бампера до рівня землі мов на підоті. Та й тепер, стоячи на невеликому підвищенні керівній особі було зручно оглядати прилеглу територію.

- Пісуарій Муфлонич.., – підлещенно підкотився помічник-ад’ютант, мнучи в руках капелюха та кланяючись ледве не в коліна своєму босу, – кажися уже єдут-с.., – показав він кудись в сторону.

- Аааа.., – пролунав вдоволено втілений, а потім вже до розплестаного на землі тіла, на якому все так й продовжував стояти. – Ану Карпуха, давай падимай мене назад.., мєнє нада свєрху падивиця…

А втім шмат м’яса під ногами так й продовжував лежати нерухомою купою.

- Ну ти бидла, табє гаварять! – миттєво змінббчи свій підлабузницько-лагідний тон на кровожерливо-суворий вигукнув секретар-попихач. – Давай, випалняй каманду!!!

Звісно, що на рівні землі жодних змін-зрушень не відбулося, та й взагалі, там напевно і не чули лунавших наказів-погроз. І лише коли Карпуху почали гамселити носаками попід боки з усіх сторін. Лише тоді він почав ворушитися, відгукуючись на побиття глухим муканням. На свою біду, при падінні він ще й набив повний рот землі, а тому нічого іншого, окрім мукання у колишнього гаїшника-парашутиста не виходило. Але жодних промов від нього й не домагалися. Добре, що вуха залишалися вільними й спроможними чути, через них до замакітрених мізків зрештою і дійшло те, що від нього очікували. Отож бідоласі нічого іншого, як виконувати виголошений наказ і не залишалося, тим більше, коли бажання начальства підкріплювалося такими переконливими аргументами. З неймовірними потугами-зусиллями Карпуха почав підтягувати поближче до себе кінцівки, котрі при падінні розповзлися врізнобіч.

Одночасно з каламутної глибини мізків піднялися, накочуючи хвилею, спогади із далекого минулого. Власне, в нього вже був подібний досвід, – служачи в армії парашутистом він постійно виступав в ролі бойового коня, таскаючи на своїй спині дивізіони-ескадрони дідів. Природно, що під час бойових дій коні часто падали під своїми вершниками, ті ж в свою чергу, таких павших скакунів намагалися чим по швидше повернути до строю. Карпуха, як ніхто інший, найшвидше й найвправніше вмів підніматися разом зі своїм наїзником з нульового рівня. Не приховуючи своїх неперевершених здібностей, він відверто тішався ними. Більше того, коли настав час й він вже сам став дідом, а відтак теоретично мав би перемінити фах з коня на вершника, то майбутній гаїшник не поспішав цього робити. Йому більше подобалася роль коня. Нсправді, відверто кажучи, Карпуха одного разу спробував було заїкнутися щодо необхідності зміни в такому собі неофіційному табелі о рангах. Але швидко отримавши ногою під зад, від свого ж призову, більше подібних дурниць не виголошував. Та й взагалі, всім розповідав, переконував, що саме роль коня наразі найголовніша, а відтак йому і до вподоби. З таких міркувань він навіть відмовився й від парашутних стрибків,незважаючи на те, що його й так ніхто до них не допускав…

Отож мозг, пригадавши дешо призабуту улюблену справу свого господаря, надіслав відповідний наказ тілу, яке в свою чергу вже більше не розмірковуючи заходилося затято його виконувати. І де лише ті сили взялися?!

А проте, кого те цікавило, – всі оточуючі зачудовано витріщали очі на небачене видовище, як їх місцевий месія-начальник повільно, але невідворотно-впевнено, буквально виростає на очах, піднімаючись із заземлено-примітивного рівня до неосяжних вершин. Сам же Карпуха так затято увійшов в улюблений образ, що спромігся висадити втіленого не лише на бампер, а аж на самий капот газону. Таким чином перевернувши самі найсміливіші припущення-очікування.

- Ууууууу!!! – істерично-захоплено заревло стадо, але після інтенсивно-щедрих вливань алкоголю швидко набувало звично-природнього стану. Такої собі вдоволено-ейфорійної загальмованості.

Сам же месія-начальник купаючись, куди там, – потопаючи в променях слави роздувся, від усвідомлення своєї неперевершеної величності, до неймовірних розмірів. А дивлячись закохано-еротичними поглядами на свого щасливо-радіючого начальника, намагалися не відступати від нього й самі найближчі прихлєбатєлі-шнирі. Звісно, про нещодавнє прикре непорозуміння з їх світилом, в одному з відстійників соціального житла, наразі не йшлося.

Щойно опинившись на капосному подіумі, бригадир-начальник зтягнувши з голови кашкета та затиснувши його в своїй могутньо-справедливій правиці показав владним жестом на кавалькаду вантажівок, що в супроводі міліцейського авто повільно наближалася до скупчившогося населення.

- Вот! – заверещала месія. – Сєйчас всє загружаються в камфартабельниє автобуси, а потом всє ми паєдєм празновать празник в район!

- Ууууууу!!! – радісно-вдоволено завила біомаса.

- А там єщьо юольше водкі..!

Палкий оратор намагався виголосити ще щось, але вдячний натовп не бажав його слухати, – щільно обтинивши газона підлеглі намагалися підняти догори авто разом зі своїм улюбленцем, аби хоча б трішки його поколисати, віддаючи належну шану за виказану їм благодать…

П’ять

І лише один Янек перебував ніби як осторонь цього безмежного свята життя. Звісно, він теж встиг добре прикластися до шарової водки, більше того, йому, як дрібному керівнику полагалася окрема й дещо більша пайка. Щоправда те зайве наразі пішло напевно й не на користь. Адже отримавши додаткове живлення-допінг, комп’ютер, захований десь там у черепі набув таких шалених обертів, що здавалося ще трішки й дах остаточно знесе нахрен…

Й чого там зараз лише невіднаходилось:

Маячня № 71:

“Нечто неизвестное притягивает нашу  Вселенную…”

“Длительный сон ведет к инсульту”.

“Недосыпание может вызвать психическое расстройство”.

“Ежедневная чистка зубов может вызвать серьйозную болезнь сердца!” – шалено клацав файлами бортовий комп’ютер, що аж дим йшов із вух його володаря.

Але те все було не те, головне ж просочуючись крізь пальці мов пісок, десь безслідно зникало, розчинялось, щезало…

Янек ледве дочекався коли зупинеться міліцейське авто. Він точно знав, що саме там є те, що йому потрібно, без чого він зараз просто сконає. Власне вибору в нього все рівно не залишалось.

Підскочивши до останньої надії він вигукнув, завмираючи в нетерплячім очікуванні.

-  Слиш, друг.., таваріщ-гаспадін…

- Ну.., – безтурботно-нехотя хрюкнув міліціянт, не поспіхом вилазячи із-за керма службового “Жигуля” й так само повільно потягуючись, розправляючи свої члени-кінцівки.

- Я ето.., у тєбя радіво є?

- Чо-о? – тупо вирячив очі страж порядку, від чого його вдоволена морда, неспотворена відбитком інтелекту зробилася ще виразнішою.

- Кашу…

- Чо?! – ще більше набичився служитель, одночасно опускаючи праву руку на ручку тиліпавшогося на поясу гумового кийка. – Ти хто?

- Я?! – зніяковіло перепитав пошуковець радіопристрою, чомусь боязно озираючись довкола.

- Ну?! – ще більш суворіше гримнуло мусолило, при цьому не двозначно ляскаючи себе по долоні вихопленим із-за пояска кийком, готовим будь-якої миті застосувати його за прямим призначенням

- Я той… Я Електорат! – несподівано для самого себе врочисто виголосив откровення Янек,одночасно пихато задираючи догори підборіддя та розправляючи плечі. Тим само миттєво перетворюючись знову на володаря життя.

Натомість в його опонента, теж, напевно від несподіванки, аж щелепа відвисла, а з лівої ніздрі чималого, в синіх прожилках червоного носа вискочила зелена, соковито-яскрава булька. Повиснувши на відносно тоненькій мотузочці сопелька, така собі краплина-пузир, захилиталася вверх-вниз, ризикуючи будь-якої миті відірватись й назавжди залишити свій надійно-затишний прилисток. Щоправда бравий правоохоронець хоч й розгубився на якусь мить, але тут таки взявши себе в руки швидко виправив ситуацію, вислизнувшу було з-під його контролю.

Все-таки досвід й професіоналізм завжди стануть в нагоді в таких ось екстремально-критичних ситуаціях. Потужно сьорбнувши носом повітряно-сопельну суміж, за мить зелено-смачна булька щезла в бездонному проваллі голови, цієї невід’ємно-складової належності державних внутрішніх органів. Виконавши ще для вірності контрольний рух попід носом рукавом кітеля, міліціянт витягнувся перед ошелешеним прохачем струнко. А за мить, спохватившись, що все ще так й стискує в руках необачно витягнутого кийка, заходився поспіхом запихувати його назад, в шкіряне кільце прикріплене до ремня штанів. Від хвилювання й поспішних, нервово-плутаних рухів, ось так, відразу заховати спецзасіб йому не вдалося.

- Я той.., я же нєпадумавши.., виноват! – бубонів собі під носа гроза злочинності, одночасно й вигукуючи фрази каяття. – Ісправшивмось!

- Еееее.., – мукав у відповідь не менш ошелешений, подібним розвитком сюжету, призвідник виникнувшого непорозуміння.

- Ізвіняюсь.., а я-то думаю-гадаю.., хто такой етот самый Електорат? – між тим не угавав прозрівший, хаотично кидаючись зі сторони в сторону, аби хоча б якось зарадити, компенсувати свою провину. – Так ето значіт тебе.., то єсть вас, ізвєняюсь, ми должни ах ранять і саправаждать, да?

- Ну-у.., – багатозначно-невизначено прогудів Янек. А потім знову несподівано, і в першу чергу для самого себе, як гаркне. – Так ахраняй же!!!

- Слушаюсь! Так точна! – миттєво пролунав у відповідь не менш потужний відгук, складавшийся з набору відомих служивому люду слоганів. – Служу Совєцькому Союзу!!!

Тепер вже витягнувся струнко й охоронюваний об’єкт, тупо лупаючи нічого нерозуміючими очима. Але страж правопорядку всерівно перевершив свого візаві у виправці й знанні стройового статуту: міліціянт хвацько виконуючи інструкцію так напружив свого живота, випинаючи його колесом, що від застебнутого кітеля один за одним почали відриватися ґудзики. Дзигаючи, мов ті пулі, металеві кружальця роєм пролетіли повз VIP-персону, на щастя не заподіявши тому жодної шкоди. І лише після того, як нічим більше не стримувані поли кітеля по-зрадницьки поповзли в різні сторони, непристойно оголюючи мєнтовське черево, лише тоді наступила розрядка напруженої обстановки.

- Ізвінітє.., – знову промямлив собі під носа міліціянт, незграбно хапаючись за краї кітеля та марно намагаючись звести їх до купи.

- Да ладна сука, разслабся! – весело заіржав у відповідь Електорат, якого кумедний випадок з ґудзиками очевидно не аби як потішив, таким чином відпускаючи від напруження. – Ти той.., слиш…

- Да-да…

- Ето самоє.., радіво давай! – підсунувся ближче до свого нового підлеглого-охоронця Володар життя.

- Ага-ага, – спочатку було відпрянув вбік міліціянт, а потім спохватившись, кинувся до дверцят авта миттєво розчиняючи їх, але так стрімко й сильно, що ледве не вирвав з них обмежувач-запобіжник, – сюда-с. пожалуйте-с сюда.., радіво у нас тутечки, – люб’язно запросив він високоповажного гостя до автівки, складаючись перед ним ледве не навпіл.

Проте Володар життя вже й сам, без запрошення посунув в середину,діловито всідаючись за кермо. Насправді ж його діловитість на цьому й закінчилася, поступаючись місцем розгубленості. Облапавши заскорузлими, неслухняними пальцями всі наявні на панелі приладів кнопочки-ручки-тумблери тощо, Янек нарешті повернув голову до підлеглого стража.

- Де?

- А.., так вот же.., мєж сідєній.., – прогугнявив мєнт з готовністю показуючи необхідний прилад.

- А, сука! – вдоволено ригнув Електорат, роблячи на своїй пиці радісний оскал.

Відкинувши вбік, чомусь лежавшу тут слухавку, схожу на телефонну, але ніби як і не зовсім телефонну… А втім, наразі ніколи було розмірковувати щодо доречності її місця перебування… Отож відкинувши слухавку клієнт заходився затято тиснути численні кнопки, очевидно таким чином намагаючись віднайти ту жадану й поки що для нього недосяжну радіо-хвилю, ачи станцію, хто його знає…

Натомість салон авто заполонило неприємне, різонувши по слухових органах шипіння, – такі собі шуми відкритого космосу…

Маячня №1:

“Вся країна, всі нормально-гламурні люди, народ.., завмерли в нетерплячому заціпенінні, в очікувані результатів експертизи… Поки що достеменно відомо лише одне, що зірка перебувала підчас зіткнення на передньому сидінні. Хоча, в той же час й невідомо на якому саме… Отож, зіткнення відбулося.., за інерцією зірка подалася вперед й відповідно чимось вдарилася! Здавалося б, на цьому справа мала б й вичерпатись. Але ні, інтрига полягала саме в оцьому самому питанні, – чим, якою частиною тіла вдарилася наша звєзда? Думки експертів розділилися навпіл.., принаймні існує дві робочих, реальних, взаємовиключних версії.. ”

Клац! Комп’ютер виконавши перегазовку, викинувши в озонову діру невеличку хмарку диму, перейшов на інший рівень…

Маячня № 58:

“СПИДа НЕТ? – правда о СПИДе невыгодна тем, кто обслуживает эту тему, – производителям препаратов, тестов, презервативов и общественным организациям… ”

Клац!

“61% амереканцев верят в непорочное зачатие, а 37% утверждают, что вера в пришельцев и призраков составляет основу их миропонимания ”;

“Среди долгожителей распространена депрессия…”;

“У шимпанзе отсуствует менопауза!!!”

Від накотившої хвилі, піднявшої із потаємних глибин свідомості каламутні, самі найрізноманітніші, але наразі абсолютно непотрібні відомості, бідолаху аж передьорнуло. Осатаніло замотилявши головою, так, що аж губи залопотіли від прискорених коливань, Електорат нарешті видав цілу тираду людино-звірячого гарчання.

– Сука-а.., зиркнув він ні свого підлеглого.

– Щас-щас.., все щас направим.., – налякано піднявся міліціянт.

Він давно вже перебував на задньому сидінні, розгублено спостерігаючи за втаємничено-незрозумілими рухами державної особи, котру йому доручили охороняти. Коли ж нарешті до нього дійшло, що в обов’язки охоронця, напевно, повинна входити й допомога, то від подібного усвідомлення служивому геть стало скверно. Адже з VIP-персоною, чим далі то тим більше відбувалися якісь дивні зміни, і судячи з усього, явно не в кращу сторону. Це було видно, як говориться навіть неозброєним оком. В усякому разі міліціянт, треба віддати йому належне, зумів досить швидко збагнути таку просту, очевидну істину своїми загальмовано-замореними мізками. Щоправда руйнувати усталені конони, щодо святої непогрішності, абсолютної істини в останній інстанції виголошеної начальством, хай навіть якою б бредово-божевільною вона не здавалась, типовий служака не поспішав. Втовкмачена, вкарбована в мозок аксіома-поняття: “Я начальник, ти – ДУРАК!”, працювала безвідмовно-надійно.

Тому клон більше не зволікаючи жодної зайвої секунди спохватившись, поспішно кинувся на допомогу, жахаючись від одної лише думки, що його можуть запідозрити, звинуватити у неприпустимо довгому зволіканні.

– Осьо сюди.., нада сюди говорить, а одновременно нажимать пальчиком осьо цю кнопочку.., – ухопивши раніше відкинуту начальством слухавку, міліціянт спробував було повернути її назад, одночасно намагаючись пояснити високоповажній начальствующій особі, як правильно користуватися цим хитромудрим пристроєм.

– Га?! – суворо-розгнівано глипнув Електорат на невідомо звідки взявшогося помічника, почергово переводячи здивовано-отупілий погляд зі слухавки на мусолила й навпаки.

– Кажу.., – повторно, ще більш прискіпливо-детально заходився повторювати пояснення інструктор-охоронець.

– А-а.., сука! – нарешті промайнуло на святому образі щось на кшталт вдоволено-радісного оскалу-посмішки. – Дай сюди!

Жадібно-поспішно ухопивши слухавку тєло почало лаштувати її до своєї морди. А так як ці, нескладні рухи виконувалися плутано-незграбно, то фахівець-міліціянт встиг ще й налаштувати радіостанцію на потрібний канал, оскільки після Янекових маніпуляцій там все переплуталось.

- …стой, прійом! Я слушаю, гаварітє! – несподівано. Звідкілясь з-під сидіння пролунав з металевими інтонаціями голос невідомого, заміняючи собою монотонне космічне шумовиння.

Заскочений такою халепою Володар життя аж підскочив на місці, при цьому глухо грюкнувши башкою в стелю салону автівки.

– Чо ета?! – вигукнув Хазяїн. – Хто це?

– Я Маргінал шесть! Маргінал шесть! Прийом! Хто мене визивал? Хто визивал? – між тим не переставав лунати металевий голос.

– Це діжурний, – поспішно пояснив мєнт, – нажимай, ізвєнітє.., нажимайте ацю кнопочку пальчиком і гаварітє єму шо ви хатіли…

- А.., ну да.., – набувши серйозно-зосередженого вигляду закивав головою Януарій Варфаламєіч, тим само підтверджуючи, що все зрозумів.

– Слиш, діжурний.., ти мене чуєш? Атвєчай!

Але все мовчало, металевий голос більше не лунав з-під переднього пасажирського сидіння.

– Пальчік.., пальчик нада убрать с кнопочкі.., – ледве не шепотів міліціянт, обережно, з пересторогою показуючи, що саме необхідно було зробити, аби знову ожив втаємничений голос.

– Ти чо прідурок там маячіш?! – сердито гримнув начальник на свого притихшого підлеглого робившого якісь незрозуміло-втаємничені паси. – Гдє етат хєр собачий, етат самий.., дєжурний, де он сука прапав?

Набравшись сміливості, страж простягнув свою руку до слухавки відліплюючи притиснувшого кнопку пальця. Відразу ж по цьому з’явився й металевий голос наповнюючи ефір вибухнувши обуренням та намаганням з’ясувати допитатись хто це там хулігане на каналах службового зв’язку.

З хвилину-другу послухавши монолог металевого голосу Володар життя насупившись, рішуче кинувся в бій. Тепер він вже знав. Як необхідно поводитися з цим хитромудрим пристроєм, а тому, спочатку втопивши кляту кнопку в ручку слухавки так, що ледве не розчавив її в своїй лапищі, заходився далі виголошувати в ефір все що йому спадало на язик та, що він взагалі особисто дума стосовно невідомого чергового. Власне, самі думки у Хазяїна особливою різноманітністю й широтою поглядів не вирізнялися, а відтак вся небагатослівна тирада-промова звелася до суцільного матючиння. Щоправда лійна, у виголошенні такої непересічної особистості, виглядала особливо виразною й врочисто-піднесеною.

- …с табой сука сам Електорат базарить! – легалізувавши свою особу вдоволено закінчив оратор, кидаючи переможний погляд на свого завмерлого, з відвислою щелепою підлеглого обожнювача. В промовистому погляді однозначно читалося: “Ну як?! Як я його сдєлав?!!”

Проте не встиг тріумфатор пожати лаври, насолодитися своєю беззаперечною перемогою, як металевий голос знову оживши, миттєво звів нанівець всі здобутки славетного бійця.

– Ви чо здєсь.., шо ета за урод да рації дарвався?! – несподівано залунав істерично-писклявий вигук в тилу, зовсім з неочікуваного боку, тим само ще доповнюючи виголошувані обурення металевого голосу.

“ Зрада!!!” – блискавкою прошило мозок Електорату, електричним розрядом пронеслося туди-сюди по всьому тілу.

– А ти чо, прідурак прахлаждаєшся?! Гдє ти должен бить? – між тим продовжувало лунати вже безпосередньо й на адресу ошелешеного правоохоронця.

– Так.., ето само.., – намагався той хоча б щось хрюкнути у відповідь своєму, так невчасно нагодившомуся начальнику.

– Калона вже пачті гатова.., сєйчас виєзжаєм!

В цей же само момент чиїсь руки, ухопивши за голову царствуючу особу, безцеремонно-брутально потягли його із-за керма авта назовні. Ще мить й скинутий з п’єдесталу колишній Володар життя валявся на землі, викручуючись, шо той вуж на сковороді під сипавшимися на нього з усіх сторін ударами. Буцали тєло хоч й не довго, але досить таки азартно-інтенсивно, що називається – відводячи душу по повній…

- Товаріщ майор.., еее.., майор Нікалаєвіч.., – паралізований видовищем відбувавшоїся екзекуції міліціянт геть розгубився, спершу ледь спромігшись видавити з себе щось на кшталт застережного попередження, – ета самає… вєдб це ж сам Електорат! – нарешті видав він на однім подиху бентежившу його жахливу інформацію.

– Ти чо, прідурак?! На сонці перегрівсь? – щиро заіржав дійсний начальник, котрий ще за хвилину до цього будучи серйозно-злим так затято розпікав свого недолугого підлеглого, – Какой нахрєн в жопу Електорат?! Електорат вона, – з огидою кривлячись, показав він в сторону натовпу, що саме товкся коло автобусів, поволі заповнюючи їх, – вон то бидлячєє стада.., вот гдє електорат. Ти шо нєпрасєкаєш?

– Ну-у.., – збентежено-невизначено промукало мусолило, ошелешений й очевидно остаточно збитий з пантелику цим новим одкровенням. – Так, а как же…

- Каком к верху! Прідурак.., – ще більш загиготав міліцейський чиновник, а вже слідом за ним й інші декілько мусорил, що до того так хвацько клепали скинутого з п’єдесталу самозваного авторитета. – Запомні, дибіл, що електорат па сваєй суті ета тупорило-безмозглая біомаса, бидло адгім словом. Само же ето, такоє таінствєнна-інтригующіє апрєдєлєніє как ЕЛЕКТОРАТ, прідумалі палітікі, щоб називать ім. ета самає бидла. С адной старани звучіт заманчіва-красіва, а с другой-толком і нє панятна шо ета за хєрня такая. Січьош?

- Ну-у.., – зніяковіло переступаючи з ноги на ногу промукав, пожимаючи плечима правоохоронець.

- Ну-у.., баранні гну! І де вас тако вилавлюють?! – безнадійно махнув рукою майор, зібравшись вже було вирушати до формувавшоїся колони, а в останню мить зауважив.

- Кстаті, замєть, що еті самиє еліти – палітіки, сєбя етим самим електоратом і нєсчитают, хотя всє ані тоже галасують.

Чи докумекали рядові мусора, про що їм так наполегливо намагався втовкмачити їхній бос-шеф, залишалося невідомим, в усякому разі виречені откровення на їхніх діях жодним чином й не відобразилось. Адже поглузувавши з хвилину-другу зі свого отримавшого наганяй колеги, браві служаки знову ухопилися за несподівану жертву – розвагу, котра харкаючи кров’ю все ще так й валялася у пилюці під ногами. Проте Янека-електората більше вже не били, його просто погнали до загального стада, прискорюючи рух веселими копняками. На місці погрузки не даючи тому отямитись, в такому ж само швидкому темпі й закинули до транспортного засобу, названого таким гучно-комфортно, як автобус.

Шість.

Насправді ж те, куди так весело і завзято завантажувався електорат, на звичне визначення “автобус” не зовсім і походило. У всякому разі необхідно було докласти чимало зусиль аби все це якось асоціювати, звести до чогось такого прийнятно-зрозумілого. А втім, гучно гомонівше, реготавше стадо подібними визначеннями-роздумами переймалося менше всього, якщо взагалі воно спроможне було думати. Адже головне те, що в кожнім салоні вже перебувала певна кількість водки-закуски, виступаючи такою собі заманухою, таким собі стимулом-допінгом покликати забезпечити комфорт та всілякі веселі розваги поважним пасажирам, гордовито іменувавшихся – ЕЛЕКТОРАТ! Не більше й не менше.

Автобуси представляли собою самі звичайні фури-скотовози. Хоча ні, не зовсім і звичайні, адже стіни, стеля, загалом весь цей чималий вагон, причеплений до потужних тягачів, являв собою одну суцільну величезну клітку зварену з товстої, надійно-міцної арматури. Власне для невибагливої публіки нічого кращого в цей спекотний, сонячний день годі було й придумати…

Сталеві ворота-грати з лязгом зачинилися, замкнулися, як і належало на навісні, коморні замки й місцевий месія-розпорядник дав відмахну для відправлення. Взревівши потужними дизелями, викидаючи в оточуючий простір хмари чорного, тягуче-важкого диму п’ять “Супер-МАЗів” вирушили в дорогу. Очолював же колону блимав ший маяками патрульний автомобіль ДАІ, далі, власне слідували автобуси-скотовози, ну а за ними ще кілька дрібних автівок з місцевим начальством, їх посіпаками-помічниками тощо. Але, то все було другорядне, головні ж VIP-персони їхали в комфортних, загратованих загонах…

А втім, якраз в тих таки загонах жодних проблем й не спостерігалось. Веселий гамір й сміх не замовкали ані на мить, навпаки чим далі тим інтенсивніше збільшуючи свою потужність та завзятість. Цього разу кількість водки була незрівнянно більшою, ані ж в отому маленькому загоні, а тому обділених практично й не залишалося, ото хіба ще не прийшовши до тями повержений хазяїн життя. Кинутий на сталеву, свіжо захаркану підлогу Янек валявся нікому непотрібною, всім байдужою купою майна. Тож приходити до тями доводилося без сторонньої допомоги, якщо не рахувати того, що на черговій ковдобині розбитої дороги хтось із сусідів не втримавшись гепнув на бідолаху, при цьому відчутно-боляче стаючи каблуком кирзового чобота на руку потерпілого-хворого. Отримавши поштовх, у вигляді прошивного все тіло больового шоку, тєло вскинулось.

- Сука-а.., – розлючено-невизначено прогарчав колишній одноосібний електорат.

Підтягнувши до себе коліна він нарешті дещо підвівся над нульовим рівнем, всідаючись на належавшому йому невеликому майданчику-п’ятачку. Повільно повівши довкола себе злобно-агресивним поглядом він нарешті зупинився, зосереджуючись на потрібному об’єкті. В загальмованих мізках прийняте рішення не довго формулювалося, а тим більше зважувалось щодо його доцільності-недоцільності тощо.

- Сука-а-а! – заревів Янек, згову усвідомивши себе Хазяїном, якщо й не самого життя, то теперішнього моменту точно. – Сука, – повторив він дещо спокійніше-стриманіше, натомість, вкладаючи всю свою злобу та відчай у потужний удар.

Бив же Янек не кулаком, а долонею легко, мов ту еластичку-податливу, таку собі ніжно-оксамитову річ, легко забиваючи в горлянку своєму нахабно-щасливому сусідові плящку з водкою. Сидівший поряд з ним нічого не учікувавший молодик, в цей самий момент якраз вставив собі до рота півлітрову пляшку, заливаючи в себе її вміст. Позакочувавши від задоволення під самого лоба очі, бідолаха напевно нічого ними і не бачів, а тим більше й не усвідомлював, що ж то власне таке з ним трапилося!

В результаті нищівного удару пляшка спочатку ввійшла, вскочила ледве не вся у горлянку, а вже потім, коли рухатися далі очевидно було нікуди, скло не витримавши напруги розбилося. Гострі осколки легко й глибоко увійшли в м’які податливі тканини, розтинаючи, ріжучи на своєму шляху все, що їм там траплялося. Тому природно, що буквально відразу по тому, коли в бездонному проваллі голови ошелешеного молодика щезла пляшка, як на зміну їй звідти почала витікати кров. Та що там витікати, – кров цабеніла ледве не фонтанами заливаючи, захоплюючи собою все і всіх, хто трапився поруч на цей момент.

Одночасно з розколюванням-забиванням пляшки в горлянку нещасної жертви потужний Янековий ляпас збив, кинув на підлогу й самого потерпілого. Отож той конаючий, корчився в передсмертних судомах укопившись руками за те саме місце яке лише щойно приймало подаючи через себе в організм живильну вологу. Парадокс же полягав у тому, що ця сама вогненно-жива вода фактично й убила його, ставши причиною несподіваної смерті.

Ледве почала розготаючись розігруватися яскрава картина трагедії, освітлена пекучими променями сонця, й забарвлюючи все довкола в зловіще-криваве сяйво, як заскочене зненацька стадо в жахнувшись відсахнулося врізнобіч. На якусь мить одному з п’яти автобусів-скотовозів запала відносна тиша, хоча за такий не тривалий проміжок часу залишаючись абсолютно й непоміченою на загальнім тлі веселого шумовиння. А тим більше під час руху колони та істерично-пронизнивого свою мєнтовської силени супроводу. Та й сама приречена, конаюча жертва практично жодного гучного звуку не видавала, лише глухо хрепіла та булькала кривими бризками. А від так й несподіване заціпеніння в натовпі жадавшого водки й розваг тривало теж не довго.

Сам же автор творіння, на відміну від свого оточення нікуди не смикався, витріщившись тупо-спокійним поглядом на успішний результат своєї роботи. А можливо й зовсім не успішний, хто його знає… В усякому разі жодні емоції на морді-лиця Хазяїна не відображалися. Натомість оточуюча біомаса цю застиглу спокійність потрактувала зовсім по-іншому, – безапеляційної й однозначно сприймаючи, визнаючи за сильнішо-холоднокровним право першості. Колективне безсвідоме, ніби той єдиний, монолітний живий організм, попередньо вже достатньо об’єднаний за допомогою водки, відразу признало за переможцем свого лідера. І чим кривавішо-жахливішою була здобута перемога, тим більший і не похитніший мав авторитет, а точніше наділявся ним їхній вождь.

– Уууууу.., – пробігла натовпом хвиля невизначеного мукання.

– Так ета же наш Янєк!!! – пролунав чийсь несподіваний, вдоволено-захоплений вигук.

– Уууууу!!! – полегшено видихнуло стадо, відразу ж по цьому змінюючи інтонацію на радісне гудіння.

Тут таки віднайшлися й прислужники-шнирі, люб’язно підсовуючи щойно призначеному герою-вождю ще не почату пляшку водки та найкращі шматки закуски. Загалом же стадо вдоволено загомоніло, підступаючись поближче до свого нового лідера-начальника. Роблячи подобу, щось на кшталт розумного оскалу-гримаси на своїх тупих, п’яних пиках, біомаса тепер роздивлялася його з цікавістю й одночасно з якоюсь потаємною величностю, навіть побожністю. Хтось, простягнувши руку намагався й доторкнутися до щойно відбувшогося прямо перед їх зором живого втілення нового месії, при цьому топчучи ногами вже сконавши, але поки що тепле тіло бідолашної жертви. А в тім кому було діло до валявшоїся на підлозі маси відпрацьованого матеріалу, котра невдовзі перетвориться на купу відпрацьованого гною…

- Урааааа!!! Да здраствуєт наш Янєк – пабєдітель! – завирувало життя ще більшим й відривнішим святом.

- Урааааа…!

Отримавши з появою нового вождя потужний поштовх біомаса вкрай збожеволіла остаточно злетівши з котушок. Історично-ж-забійні вигуки-лозунги логічно, й ніби як непомітно перейшли в зомбуюче-веселе виконання пісні:

“… ат Масиви до самих да акраін,

с южних гор да сєвєрних марей,

чєлавек праходіт как хазяїн

нєаб’ятнай родінай сваєй…

… і я другой такой страни нє знаю,

Гдє так вольна дишит чєлавєк!!!” – остервеніло-отупіло вила біомаса.

Обвішавши, мов ті мавпи, загратовані стіни свого комфортабельного загону-автобуса, щасливий електорат визирав назовні, у великий світ підставляючи зустрічному потіку вітру свої вкрай замакітрені голови. Перебуваючи в ейфорії від радісного передчуття ще більш інтенсивних розваг, очікувавших їх попереду, щасливці геть нічого іншого не помічали довкола себе. І лише коли кавалькада автівок зупинилася на під’їзді до райцентру VIP-персони, угледівши, нарешті зглянулись на стоявші обабіч дороги святково вбрані, такіж само не менш щасливі натовпи зустрічавших їх людей, уквітчаних на сяючих, радісних обличчях широкими, щирими, ледве не американськими посмішками-оскалами.

Щасливо-радісний натовп інтенсивно-завзято вимахував їм незліченними квітами, прапорами-транспарантами розписаними відомими салоганами-закликами обіцявшими манну небесну в купі з казково-щасливим життям тощо. От лише загалом яскраво-пістряву картину дещо одноманітило домінувавше партійне забарвлення.

– Угу-угу! Угу-угу! – скакав по загратованих стінах безмежно-радісний електорат.

– Родьнєнькіє маі! – несподівано вихопилась, відліплюючись від зустрічавшого натовпу непоказна жіночка, спритно кидаючись до зупинившогося поряд скотовоза. – Вазьмітє маю чєлабітнаю… Памагітє нам! Только на вас задніх адна надєжда!

А наступним рухом вона вихопила десь із-за пазухи зкручений в трубочку й перев’язаний яскраво-червоною стрічкою сувій паперу, відразу ж передаючи його до клітки. На перший погляд безневинний сувій, спричинив в салоні автобуса-скотовоза справжній вибух. Щасливця, котрому в руки так несподівано потрапило чєлобітноє прошеніє, відразу ж збивши з ніг почали топтати, намагаючись видерти у того яскраво-незвичну річ. Ще мить й сувій пішов гуляти по всьому чималому загону, дорогою поступово зменшуючись в об’ємі, залишаючи в руках, в котрих він побував частину свого тіла. Природньо, що кожному хотілося отримати у свою власність шматочок чєлобітной, а відтак спричинився неймовірний галас та штовханина, швидко перерісши в хаотично-суцільну бійку. Одурівший, чумний електорат бився кожен проти всих одночасно, вже абсолютно не розуміючи власне чого і через що. Власне на цей момент від злощасного сувію не залишилося навіть й згадки, не говорячи вже за якусь матеріальну складову, – чєлобітная розчинившись, буквально зникла в розгулявшомуся гуртовому несвідомому…

Все було б і нічого, аби досить чимала кількість буйствовавшого в міцній клітці-салоні не почала розшатувати саму фуру. Власне розламати, розгризти сталево-загратованого каркасу пасажири скоріш за все були не в змозі, а от перекинути фуру то це так, небезпека саме в цьому й полягала. Отож схвильовано-потурбоване начальство й забігало туди-сюди попід зупинившоюся колоною. Необхідно було терміново вживати якихось заходів, адже небезпечне полум’я виникнувшої пожежі стрімко починало перекочуватися й на інші, сусідні автобуси-скотовози, ризикуючи остаточно вивести ситуацію з-під контролю. Тим більше, що авто стояли вервичкою один за одним, таким чином перекриваючи видимість із кліток вперед-назад, тож електорат міг лише чути, що там коїться у сусідів. Це ж в свою чергу ще більше напружуючи загострювало ситуацію. Невідома невизначеність лише піддавала завзяття.

– Назад, назад! Атставить! – репетуючи бігав якийсь місцевий менеджер-розпорядник, вигукуючи накази організованому натовпу зустрічаючих. – Ето не ті, назад! Атайдіть назад!

– Як не ті?! – розгублено кліпала очима призвідниця до масового безладу. – Хіба це не депутати?!

– Ти чо, старая, ваще рєхнулась?! – весело заіржала дівиця, одна з численного натовпу ряжених в українські вишиванки та з понакручуваними на головах величезними бантами. – Іді сюди да нас…

- Хавайся, а то січас атхватішь піздюліну! – вигукнула інша, така ж само ряжена в професійну українку діваха, підтримуючи свою подругу й за одно приходячи на допомогу цій дивно-дивній тітці.

Ухопивши застиглу на місці, ошелешену прохачку попід руки дівчата потягли її з узбіччя дороги, ховаючись у затінок рісших попід парканом людських осель розлогих, великих каштанів. Відбігши на незначну, але між тим достатньо безпечну відстань, веселі подруги зупинилися не перестаючи реготати.

– Ну ти тьотка й дайош! – давлячись сміхом нарешті вигукнула одна з дівчат. – Ти чо туда папьорла?

– Так, депутати ж.., – очевидно досі ще не второпавши, що ж власне трапилось, намагалася якось пояснити свої дії жінка.

– Какіє нахрєн дєпутати! Ти чо, савсєм таво? – промовисто покрутила вказівним пальцем коло своєї скроні одна із рятівниць.

– Так, а шо, хіба нє вони?

– Ну ясне дєло! Ета же бидла, хіба ні бачиш?!

– Аткрєпкиє!

– Чого-чого? – перепитала жінка, очевидно чим далі то тим більше нічого вже не розуміючи.

- Аткрєпкиє гаварю.

– А як ето?

– Ну-у.., бидлота, ето іх сєйчас пака трєнірують, – заходилася пояснювати одна з дівчат, одночасно задираючи на собі спідницю та намагаючись щось з-під неї дістати. – А на вибори їх будуть вазить по ізбіратєльних дільницях.., тіпа як туристов, шоб по аткрєпних справках галасувать. Січьош?

– А нашо, хіба вони дома нє можуть прогаласавать?

– Ну ти тупа! – цілком щиро зареготала хука, нарешті діставши з-під спідниці пачку “LM”. – На, луче закури, мазги нємнога правєтри.

– Та ні, я не курю, – заперечно захилитала головою жінка.

– Да нєстєсняйся, угощайсь! – підбадьорливо моргнула оком й друга діваха, беручи у подруги сигарету. – Пакури, ето ж спєциальна для нас, для кабил, придумали.., льогкий міньєт називаїця!

– Та нє, дівчата, я уже стара для цих дєлов, – категорично відмовлялась та, одночасно зі все більшою цікавістю спостерігаючи за подіями, що відбувалися на дорозі. – Я вот все нє магу павєріть, шо так магла па милиця…

- Вона как! Ти так базариш, шо тіпав натурі бачила живова депутата, – не переставали потішатися дівиці, повсідавшись під деревом на траві та пихкаючи сигаретами.

– А чого ж нібачила?!

– Ну льотка, ти прокольна! Хто ти така, шоб табі сам депутат живим паказивався?!

– Ну так, а чо?! Па талавізару бачила.., енту саму іхню.., – на мить зупинилася вона, очевидно намагаючись пригадати, як називається оте збіговисько, коли збираються всі до купи слуги народу. – Короче, дуже похожі, шо в талавізорі, шо енті самі.., в клітках…

- Слиш, а ти кстаті за каво галасуєш? За каку партєю?

– Ну ти чо, дура?! – замість тітки відізвалася інша діваха, жартома штовхаючи подругу ліктем під бік. – Ясна же за каку, тут всє за адну, да?

– Ну да, навєрно.., – невпевнено знизала плечима невдала прохачка, – я с етіх самих, с електоратов…

- Ну вот віш, я чо гаварила, ана с наших! – радісно вигукнула тьолка номер 2, вдоволена отриманим підтвердженням своєї правоти. – Я сразу тєбя прасєкла, шо ти наша, електаратавека. А вот воко, казково хєра ти папьорла к етой бидлотє в клітках?

Сім

А між тим події на самій дорозі, розривалася надзвичайно стрімко й динамічно. Для приборкання розбурханого стада спершу задіяли міліцію. Нечисленні стражі порядку, котрі тут знаходилися, осатаніло кинулися утихомирювати електоральне бидло. Застосовані методи були невибагливо-простими, але в той же час й максимально ефективними, – першим завданням стояло позкидати бидлоту із агратованих стін клітки-салону. Отож собаки Луценка й заходилися щосили лупцювати кийками по ногах та пальцях рук, котрими із середини трималися-стояли на гратах VIP-пасажири. Вирувавший ґвалт відразу ж посилився, щоправда дещо змінюючи інтонацію, від радісно-збудженого до істерично-жалісливого вою з частими, душе роздираючими поплями болю від отриманих травм. Але то таке, кого тут цікавили чиїсь поламані, покалічені пальці тощо, головне, що стіни-грати швидко стали звільнятися. Висівши на цього на них тіла посипалися донизу, шо ті перестиглі груші, відповідно й переставши розгойдувати фуру.

– Давай, затуляй іх к чортовой матері! Дєлай тьомную, хватит ім балдєть! – пролунав наступний наказ від одного з численних начальників.

В цю ж само мить операція втихомирення-приборкання електорату перейшла від активної до наступної, більш пасивної й якісно відмінної від попередньої фази. Міліціянти ще продовжували лякати нечисленних, замешкавшихся обабіч грат пасажирів. В той час, як до них долучилися вже й водії самих фур. На кожній вантажівці поміж кабіною й фурою знаходилися брезентові тенти-запинала, поскручувані на кшталт такими собі шинельними скатками. Отож звільнивши тенти від стягувавших їх ременів, водії швидко й спритно заходилися зачохлю вати каркаси своїх загратованих фур-скотовозів.

На електоральне поле стрімко накочувала непроглядна пітьма. Якась незбагненна, але однозначно хижо-злобна істота невідворотньо-впевнено забирала у них світло, створюючи посеред білого дня тягуче-липкий, непроглядний морок.

- Хто? Що? Звідки!

Звідусіль посипалися питання, миттєво заганяючи стадо в глухий, безвилазний кут. Відповідно до цього й сама оточуюча атмосфера по мірі того, як насувався чохол-пітьма на довгі, вагоноподібні салони їх комфортно-невибагливого прихистку, зменшувався, притишувався й панувавший до цього шумовий фон. Чохол, окрім того, що приносив з собою темряву, так ще й ніби як і подавляв потрапивши під нього стадо на морально-емоційному рівні. До цього часу так несамовито веселившийся, реготавшо-іржавший натовп, вмить принишк. Тепер чулося лише розгублено-невдоволене, глухе гудіння. Стадо налякавшись притихло, так, ніби всю цю масу несподівано накрили мокрим рядном, враз притушуючи їх запал.

А по-великому рахунку десь на те й скидалося, в усякому разі накотивша темрява мала окрім іншого ще й такий наслідок – при зникненні видимої картинки десь щезли й якісь більш-менш існувавші до цього, такі собі табелі о рангах. Натовп у непрогляднім мороці, небачачи перед собою маячивших до цього часу вожаків, тепер їх уже точно в упор не помічав в повнім смислі слова. Отож нещодавній володар життя злетів зі свого надуманого, штучно створеного п’єдесталу надзвичайно швидко, як говориться, не встигши й оком кліпнути. А в тім, йому поки що було не до своєї персони, наразі в стрімко мутнішій свідомості яскраво-кольоровими пламами плавала більш актуально-зрозуміла інформація:

“БАБЛО  ПЕРЕМОЖЕ ЗЛО!”

“ФРОНТ НАЦІОНАЛЬНОГО ПОРЯТУНКУ!”

“ФРОНТ ЗМІН – ПЕРЕМІН!”

Звідусіль кричали, віроломно вломлюючи в запаморочену, очманілу свідомість із численних, щільно обліпивши весь довколишній простір біг-бордів нахабно-ствердні заклики-слогани. Виступаючи, щонайменше істиною в останній інстанції інформаційно-зомбуючий потік лайна маневру для роздумів не залишав. Зрештою, біомаса за визначенням не повинна була думати, адже для цього є вожді-керманичі, ось хто думає-вирішує! Справа ж бидла телячо-тупо тягти лямку й виконувати всі накази-інструкції, все те, що вигадувала священна влада, яка, як всім відомо – від бога…

“БАБЛО ПЕРЕМОЖЕ ЗЛО!”

“КРАЇНІ ПОТРІБЕН ЛИТВИН!” – несамовито орало гасло в електоральній голові Янека.

“ФРОНТ БОРОТЬБИ ПРОТИ БОРОТЬБИ ЗА ВЛАДУ!”

“ФРОНТ ОСВОБОЖДЕНИЯ ПАЛЕСТИНЫ ИМЕНИ ФАРАБУНДО МАРТИ”

“ТИГРЫ ОСВОБОЖДЕНИЯ ТАЛИБАНА”

“ДАЕШЬ ФРОНТУ УГЛЯ И ПАТИЛЕТКУ ЗА ЧЕТЫРЕ ГОДА!”

“А НА ВОСТОЧНОМ ФРОНТЕ СВЕРАВНО БЕЗ ПЕРЕМЕН!”

“ТИ, ЗАПІСАЛСА ДАБРАВОЛЬЦЕМ?” – ніби обухом по голові гепнуло Електората, одночасно вихоплюючи з потаємного файла заборонено-провокуючу музику:

“… между землей и небом ВОЙНА!

… и где бы ты не был,

что б ты не делал, – ВОЙНА!!!”

і миттєвий перехід:

“Хатят лі рускіє вайни?”

– Хатят-хатят!!! – ехом відгукнулося з незліченних куточків мікро й макро космосу…

А далі пішла повна маячня!

“Холодне практичне повітря охопить майже всю нашу країну. Атмосферний фронт перемін/не перемін, буде зберігати низький, антикорозійний тиск, тоді як інший, протилежний фронт створить, спровокує антициклон з усіма можливими витікаючими звідси опадами-випадами, генно-модифікованими оксидантами-стабілізаторами ідентичними до натуральних виділень-експерементних фекаліїв зі смаком курки й запахом пластмасового мяса… Строк придатності необмежений… Зберігати в сухих, вентильованих мізках, подалі візі смаком курки й запахом пластмасового мяса… Строк придатності необмежений… Зберігати в сухих, вентильованих мізках, подалі від можливих, думаючих суб’єктивно-об’єктивних реальностей…”

І наступний перехід:

“ – Я это называю, эффектом лошадиной задницы

- Поясніть, будь-ласка, що ви маєте на увазі?

- А все очень просто.., если все время, по всем телевизионным каналам показывать только одну лошадиную задницу, рассказывая при этом, какая она исключительно-уникальная, и что у нее рейтинги просто зашкаливают, и при этом никакой другой альтернативы нет! То в конце концов, народ выберет президентом ЛОШАДИНУЮ ЗАДНИЦУ!…”

– Сукааааааа!!! – заревів Володар життя зі всієї своєї дурної сили рубаючи кулаком оточуючий простір-морок.

А втім морок, хоч й за визначенням не передбачав побачити будь-що, а відтак, коли чогось не видно, то значить його і не існує? Чи не так? Звичайно, що не так.

Не встиг кулак ще й як слід розігнатись, як відразу ж й врізався в щось таке драглисто-тупе, але тим не менш спроможне видавити звук…

Під кулаком Хазяїна щось хлюпнувши заверещало, а наступної миті хтось добре поцілив у вухо вже й самому призвіднику. Отож несамовите весілля, ніби як взявши невелику паузу-перепочинок, рвонуло вперед з новими силами та в дещо інших оточуючих реаліях.

На цей час автобуси-скотовози знову перебували в               хилитаючись по не першої молодості й свіжості дорозі. Загалом, колона проминувши заплановану раніше кінцеву мету, у вигляді райцентру, взяла курс на область. Десь там, щось у керівних головах перемінилося, а тому нічого не підозрюючи VIP-щасливці тепер мандрували в своїх ізольовано-зачинених салонах в таку далеку далечінь, про яку ніхто з них у самих сміливо-фантастичних снах не міг навіть й мріяти…

З плином же ще деякого часу, допоки очі не призвичаїлися до темряви, а за допомогою стусанів-кулаків стало відомим й найближче оточення то з’ясувалося, що можна почувати себе достатньо впевнено й комфортно і без отого сонця-світла, тим більше, що невеликі його частки все-таки сюди проникали. Через дірки та порізи в брезентові оточуючу темноту прошивали, такими собі пильовими смугами сонячні промені, створюючи доволі фантасмагоричну картину. А сама оболонка чохла зараз скидалася більше схожою на втаємничено-незбагненне зоряне небо, чим власне на звичайно-банальний брезент.

Отож, поволі все ставало на свої місця.

Щоправда не всі почувалися так само впевнено й безтурботно у темряві, як і на світлові, а тим більше в затиснутому, обмеженому просторі. Зачохлення-затемнення загратованого салону добило Карпуху остаточно. Бідолаха й без таких додаткових заходів перестороги вже майже нічого не бачив, – від нещодавно отримавшого міжиочі удару під вантажівкою, на цей час верхня половина його рожі походила на один суцільний синець, вже більше й більше розпухаючи. А тут ще й оця клята клаустрофобія ошелешуючи, в черговий раз несподівано накрила з головою.

Від безвиході колишній парашутист-гаїшник ладен був вже когось вбити. Натомість його самого ледве не прибили, потужним штовханням у спину збиваючи на підлогу. Земля в черговий раз перевернувшись з ніг на голову знову стала надзвичайно близькою. Хоча ні, наразі це поки що була лише металева підлога їхнього загратованого, зачохленого загону. До самої ж землі звідси залишалося, ой як ще далеко. А втім, все відносно.

Щойно рило бідолахи проорало зубами по брудній, слизькій підлозі, а по йому самому потопталися ноги сусідів, як… О диво! Світло!

Карпуха розгледів чітко й ясно. – з-під землі, чи-то лак з-під підлоги виривається достатньо чимала пляма світла. Як таке може бути?! Може у нього вже галюни? Проте зараз не до роздумів. Отримавши, угледівши такий потужно промовистий стимул, він щосили рвонув вперед. Відстань до рятівної плями на перший погляд ніби-то була й недалекою, але, зважаючи на тупцював ший поміж ними ліс ніг, то довелося докласти чимало зусиль, аби дістатися мети.

Скільки пішло часу на подолання цих кількох метрів простору залишилося невідомим, але коли він нарешті дістався її то безсумнівно отримав належну нагороду за всі ті перенесені ним страждання, як говориться, – тяготи і лішенія. По-перше, і це головне, світло не виявилося міражем, воно було реальним! А по-друге, через цей отвір у підлозі можна було дихати свіжим повітрям, та ще й до того ж дивитися на пробігавши під колесами авта нескінченну стрічку асфальтату. Тобто на якийсь час за оту кляту клаустрофобію можна забутися. Ось де спасіння.

Припавши до дірки у підлозі з нерівними, рваними краями, Карпуха жадібно хапа в рота свіже, духмяне повітря, таку собі запашну суміш диму від відпрацьованого дизельного палива з дорожньою пилюкою. Який процент у цьому коктейлі належав власне самому повітрю, то звісно залишалося лише здогадуватись, в усякому разі безсумнівне було одне, що повітря перебувало далеко не в більшості. Але подібні нюанси звісно ж не цікавили щасливця, адже щодо прийнятності того чи іншого явища вирішальне значення перш за все мало ставлення до нього самого об’єкту. Кожен сам для себе вирішує, так само, як і визначає оті самі прийнятні межі-рамки та пріоритети…

Рвані краї дірки, котру очевидно вирізали в металевій підлозі газо-електрозварною, чи не найбільше спричиняли незручності, надаючи йому повністю висунути голову назовні. Він навіть не зважав на те, що ця спасительна дірка суцільно була буквально обліплена слизом, залита й воняла так виразно й однозначно-чітко, що навіть запах дизельного диму не був в змозі заглушити, перебити стійкого сморіду самого занедбаного громадського туалету. Хоча, з іншої сторони, їхньому соціальному житлі подібний сморід був звично-зрозумілим фоном, особливо хтось п’яний всирався-ибсцикався прямо там, де й нажирався до цього, так би мовити не відходячи от каси. Отож все гаразд, життя триває. А наступної миті хтось, неймовірно важний та сильний, став Карпухі прямо на голову, легко проштовхуючи-продавлюючи її в отвір. Залишаючи на порваних, обісраних краях металу шматки шкіри, обдираючи об них мотоциклетного шолома.., голова нарешті досягла ледве не максимально можливої мети, котра, тобто мета з лишком компенсувала всі ті численні негаразди, що супроводжували її на цьому нелегкому, небезпечному шляху…

- Какой ета урод парашу занял?

– Навєрнає плохо каму-та стала…

- Так а мнє хо с ентава.., пасцать же нада кудата…

Між тим лунало десь там далеко-далеко, в недосяжних, та й з рештою не маючи жодного значення верхів’ях.

А втім Карпуха того всього власне й не чув, перебуваючи зараз на такому возвеличено-піднесеному райському пасовищі, що йому тепер вже й діла не було до чиїхось банально-приземлених клопотів. Нарешті він досяг своєї мети! Перемістившись на вищий рівень буття, тепер він міг позирати звідси на всіх з безмежним презирством й зверхністю. Тепер вже ніхто не в змозі зіпхнути його назад, тут він вкорінився надійно-конкретно. З цього моменту він, Карпуха, він і лише він особисто буде вирішувати кого підпустити, наблизити до себе, ачи зневажливо відпихнути, відшвирнути ногою…

В підтвердження – довершення своєї правоти, на райське пасовище припустив теплий, лагідний дощ. І так від цього зробилося розслабляюче-приємно.., що Карпуха, в черговий раз підтверджуючи своє високо-гучне звання Автоматічєского Удовлєтворитєля, аж кончив від задоволення. Що правда складалася якась дивно-парадоксальна ситуація, адже став він святим ніби як наполовину, – в той час, коли голова вже перебувала в раю, натомість, все інше тіло продовжувало залишатися на іншій землі з усими зідси випливаючими негативними наслідками. А тим більше, коли виявилося, що голова з цього тіла зафіксована надійно-конкретно у дірці похідної параші. Природньо, що ніхто з найблищого оточення осторонь не залишався, аби хоча б якось розважитись за такої ось слушної нагоди з абсолютно безпорадного стану таваріща. Панувавший в салоні скотовоза морок, лише піддавав біснуючомуся натовпу азарту, ховаючи під своїм покровом всих дійових осіб, надійно стираючи будь-яку ідентифікацію…

Насправді в зафіксованій непорушності проявилося щонайменше дві сторони медалі. Спочатку розпластане на підлозі тіло просто топтали, буцали ногами, декілька раз обісцяли його, але так тривало в принципі недовго. Далі зайнялися Карпухою вже більш конкретніше-прискіпливо. Натомість біда підкралась з іншої, абсолютно неочікуваної сторони, – не встиг бідолаха як слід й второпати, що ж там власне сунуть йому в задницю, як в цей само момент вантажівка, втрапивши в чергову яму на дорозі, викинула звідти колесом каменюку, влучаючи Карпухі прямо в п’ятачелу!

Камінь хоч й був нібито невеликим, але потужно кинутий колесом він з легкістю зрізав, відбив звисавшу з парашного отвору випуклу нерівність. Відносно міцний міліцейсько-мотоциклетний шолом, не дав розбитій на шматки голові розлетітись в усі сторони, утримуючи її в купі. Й дякуючи цьому стиснута шоломом голова підстрибуючи покотилася, що той футбольно-динамівський м’яч, асфальтованою дорогою, зрештою гинучи під колесами зустрічного “Камаза”…

Втративши життя, повним складом свого тіла Парашутист Гаїшник нарешті потрапив таки на райські пасовища. Ось вона омріяна, заборонена церковно-православними канонами нірвана. І тепер йому абсолютно байдуже куди їде, в яке таке світле майбутнє прямує їх автобус-скотовоз…

Вісім

З переміщенням на вищий рівень одного з бійців життя звісно ж не зупинилося, воно тривало, й не зважаючи а ні на що, все більше набирало обертів. За якийсь час караван вже підсовувався центральної площі їхнього обласного центру, вливаючись ніби той струмок, в більшу, повноводну ріку, яка складалася з таких же само, завбачливо затентованих автобусів й з майже стандартною яскраво-піскрявою розмальовкою тентів-фур. Чого тут лтше не було!

Від банально застарілих, вигорівши на сонці за тривалі роки експлуатації суворо-конкретних написів “Совтрансавто”, до безтурботно-веселих, пістрявих картин покликаних розважати й звеселяти публіку: “Луна-парк”;

“Только в нашем цирке можно всё ЭТО увидеть!”

“Комната смеха и шпагоглотатель!”

“Эксклюзивная сенсация: Мистическая голова”

“Мобильный зверинец – самое экзотические, уникальные виды животных”

“Только сдесь, человеко-обезяна и говорящая жопа-чревовещатель! ”

“Спешите видеть!!!”

“І пристав Ноєв ковчег догори.., і почав Ной випускати із нього животних..! Всякой твари по-парі..! І побачив Ной бєгущіх до нього людей, радісно кричащих і машущих руками.

- Слюшай, цирк пріє хал, да?!”

- Пєрвий пашол! Втарой! Трєтій пашол – звідусіль, від кожного скотовоза-вагончика лунали звичні оклики-накази конвойних лягавих.

VIP-пасажири, хоч й чумні від в неліченій кількості шарового спиртого, а втім добре розуміли й усвідомлювали суть виголошуваного. Переважна більшість публіки побувала на зоні, а відтак й знайома була з етапами-пересилками й відповідними правилами тощо. Отож почувши такі різко-звичні, милувавші слух оклики стадо майже організовано заходилося вивантажуватися, не забуваючи при цьому здивовано озиратися довколо. Проте організатори-розпорядники не гаючи часу швиденько спрямовували електорально-фекальні потоки на кишівшу такою ж само нетерплячою публікою площу.

Насправді прибувше стадо вивантажуючись із загратованих, зачохлених салону-загонів ніби як на волю, було не просто здивоване, – воно було вражно приголомшене, розчавлене, розмазане по свіжо полапаному асфальтованому покриттю. Такого яскраво-насиченого, з велично-наповненого оточення безсумнівно, що абсолютна більшість чогось подібного у своєму житті ще не бачила. В режисерів-розпорядників головного в області передвиборчого мітингу-шабашу фантазії, так само, як і дурних грошей не бракувало. Тож розмах, масштаби вражали навіть ситих, перебірливих міських мешканців обласного центру, не говорячи вже за привезену з глухої периферії бидлоту.

- А сєйчас для вас, спєциально для вас будєт пєть золотой голос Расії Нікалій Баскаааааав!!! Встрєчайтєєєє! – репетував якийсь божевільний на величезній сцені, збільшений, підсилений численними велетенськими екранами обступившими по периметру площу, аби з будь-якого місця було добре видно, що власне відбувається на головному подіумі.

Натовп хилитнувшись однією щільно-монолітною масою завив, заплескав в долоні несамовито-радісно вітаючи пожалувавши до них в гості звєзду. І байдуже, що їм почали крутити звичайний відеоролик-кліп, а на самій сцені в цей час вигоцувались декілька напівголих дівиць. Для не вибагливого стада досить було й телевізійної картинки…

Маячні №1:

“А країна між тим так й продовжує перебувати в невіданні, інтрига зберігається… Так чим же все-таки вдарилася наша зірка? ”

Маячня №23:

“G-8 дійшла думки, що потепління клімату більш ніж на 2О С не допустимо!

- Так, це зрозуміло, – погоджуючись не відставав прискіпливий журналюга, – але, як можна на практиці досягти подібних, бажаних результатів, чи-то пак, утримати температурну планку на необхідно-прийнятному рівні?

- Та дуже просто. Від тепер всі дослідження, всі спостереження в кліматичній галузі по всій планеті перебуватимуть під суворим контролем, ніхто не матиме права оголошувати широкому загалу своїх досліджень без узгодження зі створеним спеціально з цією метою міжнародним координаційним центром.

-Іншими словами, необхідні дані будуть підтасовуватися?

- Я на вашому місці, шановний, утримався б від таких категоричних припущень, – невдоволено скривився високопоставлений державний муж.

- Гаразд, утримаюсь…

- Ну от і чудово! Бачте, як ми швидко з вами порузумілися.

- А по-іншому й бути не може, адже все геніальне – просте! То тепер ми можемо бути певними, глобальне потепління більше не погрожує нашій планеті?

- Так, звичайно, G-8 за все і всих подбає… ”

- Сука-а.., – шо той пес потрусив головою Янек, відганяючи роєм нападавши на нього самі найрізноманітніші думки, від перенасичення якими бідолаха все ніяк не міг зосередитись на головному, власне заради якого його сюди й привезли.

А між тим головне дійство вже розпочалося на сцені. Музичну фанеру перестали крутити, натомість подіум заполонив натовп високоповажних, серйозних яйце голових чиновників. Переважавше поміж начальствувашого істеблішменту строге сіро-чорне вбрання помітно розчиняли пістряво-яскраві шати чималого стада тупцювавших тут таки копів. За звичай ходивші в траурно-чорних рясах церковники сьогодні сяяли парадно-святковими мундирами. В розшитих золотом балахонах та з такими ж само золотими хоругвали в руках, вони покликані були напевно уособлювати собою, підкреслювати, що все оце дійство є не просто богоугодна справа, більше того шоу санкціоновано ним особисто. Хоча, з іншої сторони,куди там йому,коли ледве не кожний церковник виступаючи від його імені вергав тут такими ділами… Не приведи господи дізнатися за оте все їхній пастві!

- …Я бил там! – показав кудись в бік очевидно головний тут вождь-оратор. – На гарє.., етой самай.., да, – на мить зупинився він, кидаючи вухо в сторону штиря, щось йому підказувавшого. – Да.., карочє, алімпійскіє старци далі мне зєлєную, то єсть благаславілі на прєзідєнта!

- Урааааааа! Урааааааа! – не самото-радісно заволала біомаса на вщент заповненій площі.

Почикавши декілька хвилин, доки дещо вщухнуть безмежні вшанування вождь продовжив.

- Ані далі мнє єщйо талісман.., кості антіканкурентнага святова! Да.., тьфу ти глядь мощі! – підправив він себе після чергової підказки штиря-суфлера. – Мощі, да.., ані памогут нам пабєдіть етіх казлов, шо нам с вами жить мєшають!

- Ураааааааа..! – хилиталося, вирувало біомас не море затопивши собою весь вільний простір.

Месія ж тим часом підчепивши носком лакового туфля кришку стоявшого коло його ніг невеликого, схожого на дитячий гробика та відкинувши її в бік, дістав з відти чималу костомаху зі звисаючими з неї якимись лахміттями.

- Вот! – заорав що було сили вождь, потрясаючи над головою своїм дивно-жахливим талісманом. – Вот! Вот ага святога с каторай ми пабєдім сваїх врагов! Всєх пабєдім!!! Всех!!!

Які не потужні підсилювачі підсилювали лунавші одкровення втіленого бого-вождя, а втім перекричати вкрай заведене біомас не стадо, техніка була не в змозі. Біомаса зайшовшись в ейфорії екстазом в даний момент являла собою одне ціле. Єдиний, згуртований організм перебував під владою нав’язану-зомбуючої ідеї, котра вивергаючись назовні була проста і зрозуміла. Власне над її зрозумілістю навіть не потрібно було й думати, якщо звісно у когось із присутніх ще залишалася подібна здатність.

- У-ра! У-ра! – в єдиному ритмічному пориві скандувало стадо, згодом зливаючись в один монотонний гул, де вже складно було виокремити окремі слова, розділити їх тощо. Власне закінчення одного вигуку поглинало початок наступного, таким чином створюючи безперервний потік звуку, у якому, при бажанні та деякій фантазії можна було почути будь-що. – У-ра! У-ра! А-ру! А-ру! У-ра! Ра-ул! У-ах! У-лаг! Гу-лаг! Гу-лаг! Гу-лаг! Да-йож! Гу-лаг! Да-йож-гул-лаг! Гу-лаг! Впє-рьод! У-а! У-а!

Маячня №1:

“ На-та-ша! На-та-ша! – вся країна затято скандує в інтригуючи затяжній паузі… Що трапилося? Чим же ця сука вдарилася?!!”

Хомо-Чєловєкоус остаточно прокинувся в перегрітому комп’ютері Янека, і надалі вже ані на мить не відпускаючи його.

Просто маячня:

“…ми ведемо пряме включення з місця пригоди…Зараз тут відбувається щось абсолютно небачене, величне…Ваш покірний слуга все це може спостерігати на власні очі.., оцю відкрито-щиру, палку любов електорату до свого кумира, до майбутнього нашої країни…Нажаль формат радіопередачі не в змозі передати візуально картин.., але, повірте мені на слово… ”

- Сука-а! – в черговий раз загарчав Електорат.

Проте цього разу це був радісний вигук. Нарешті! Нарешті він згадав, що йому зараз необхідно знайти. Навіть, чого б це йому не вартувало! Хай там як, а він мусить.., мусить.., зобов’язаний.., адже без цього далі не можна… Без цього оточуюче шоу зі всіма феєрверками, запальною музикою та безкінечно-відривним весіллям вже не в радість. Навіть водка…

Від згадки за водку у Янека аж морда посвітлішала, а каламутні, хаотичні думки самі собою шарахнулися врізнобіч, на мить звільняючи його мозок від нав’язливих ідей. А в тім, просвітлення тривало зовсім не довго, після чого ж шизоїди дещо більшим остервенінням накинулися на бідолаху остаточно заганяючи його в глухий кут.

Сьорбаючи з горла пляшки водку, яка завбачливо була захована до внутрішньої кишені піджака, Хазяїн життя рішуче рушив на пошуки здійснення своєї мети. Куди саме йти, й власне де її шукати від кого не знав. Точно було відомо одне – потрібно рухатися вперед, туди за межі оцього безкінечного, хилитавшогося моря. І він рушив…

Клац! Комп’ютер пошелестівши файлами, знову врубав отой, гламурно-інтригуючий, недававший спокою на протязі всього дня сюжет.

Маячня № 1:

“Що трапилось? Чим же ця сука вдарилась?!! несамовито – істерично волав придуркуватий журналюга, тим самим переводячи сенсацію на чкісно вищий рівень абсурдного маразма. – Чииииим?!! Та не один хєр чим-коли, шо морда, шо задниця у неї ОДИНАКОВІ! Інше питання, як же тепер танці без зірки на каналі 1+1? Але, про це в наступнім нашім включенні… ”

- Сука.., так всєгда.., на самом інтєрєсном!

Набичившись, енергійно-жваво працюючи ліктями, а подекуди й кулаками, Янек посунув на край площі… А в тім, безмежна територія не закінчувалась, він вперся в нависавшу над ним кам’яну будівлю. Куди далі? Вправо-вліво? Яка різниця.., головне вийти на більш-менш вільний простір.., вийти з оцього воловшого, ненависного натовпу.

Будівля нарешті закінчилася.., власне, як і все у цьому світі колись та закінчується. Провулок. Так, добре.., Але що ж доброго, коли довкола мукора, ніби ті пастухи завертавші назад худобу, що хотіла виокремитися, відбитися от стада…

Дев’ять

“…БЕЕД-БЕЕД БОЙЗ! КАМОНИ.., КАМОНИ…” – молотом била по голові гремівша із салону авто музика.

На ому плавацей час зомбі якимось дивом все-таки вдалося вирватися за межі площі, й він тепер перебував фактично у вільному плаванні – тиняючись безкінечними, напівтемними провулками чужого, ворожого міста. Він вже не знав куди йде, та й взагалі де власне знаходиться. Ясно одне, потрібно рухатись вперед.., мета десь тут, зовсім поряд…

“…БЕЕД-БЕЕД БОЙЗ! Є.., АГА-АГА! БЕД БОЙЗ КАМОНИ.., КАМОНИ…”

Рішенняя прийшло миттєво. Ось він! Наворочений “Лексус” двозначного тлумачення передбачав. А відтак, запустивши ліву, вільну руку у відчинене у дверцятах вікно, Янек ухопив сидівшого за кермом молодика. Легко, мов ту ганчірну ляльку пішохід потяг водія назовні. Щойно ж голова ошелешеного, волаючого молодика висунулась за межі салону, як тут таки й отримала нищівного удару порожньою пляшкою з-під водки. Тіло борсавшогося намагавшогося чинити спротив мажора миттєво перестало смикатись, здуваючись мов пробита гумова куля. Але шукачу істини очевидно видалося недостатньо одного лише удару, а тому для надійності він виконав ще декілька контрольних ударів залишком рощбившоїся пляшки. Затиснуте в руці месника горличко з гострими, щербато-порваними краями легко входило в м’яку, податливу шию втратившого свідомість тіла. Від кожного наступного такого удару з утворених ран кровотеча лише посилювалась.

- Ууууу..,сука! – вдоволено вигукнув Хазяїн життя, нарешті залишаючи у спокої свою жертву.

Відчинивши дверцята, на яких виїхавши із салону авто, так й залишилося висіти понівечене тіло, Янек поліз на його місце.

“…БОЙЗ! БЕЕД-БЕЕД БОЙЗ! КАМОНИ..,” – несамовито орала музика подавляючи собою всі інші оточуючі звуки.

Саме через оцю сатанинську канафонію, та плюз власний загальмований стан зомбі більше нічого довкола себе і не помічав. Зір його був прикований до танцювавших яскраво-колорьох численних стовпців, котрі ніби ті морські хвилі, перекочувалися туди-сюди на екрані автомобільної стереосистеми в такт лунавших ритмів. Зачудовано Янек вилупився на досі ще не бачене диво, на якусь мить геть забуваючи чого він взагалі сюди придибав. Тому переможець і не бачив і не бачив, як з автівки врізнобіч лопонулися залишки компанії, котра за якусь хвилинку-другу до цього так весело й безтурботно проводила тут час.

Не відриваючи погляду від танцювавших стовбців новий Хазяїн захопленої, відбитої у ворога власності дещо поворушився, очевидно аби зручніше всістись тощо, одночасно спираючись рукою десь на край сидіння.

-Сукаааа!-не своїм голосом несподівано заревло тєло, відпрянівши назад.

Тепер він вже дивився на інший цікавий об’єкт, на медицинський шприц, котрий пробивши долоню зараз теліпався на його руці. Довго не роздумуючи Янек висмикнув зі свого тіла наркоматську машину, сердито відшвирюючи її кудись вбік. Щоправда отриманий укол одночасно вивів його й із зачудованого стану заціпеніння, тепер сяявша панель космічного корабля більше не вставляла, та й гучна гупаючи музика теж ніби відійшла на задній план, поступаючись у його свідомості місцем нав’язливо-маніакальної ідеї.

А проте, реалізація ідеї чомусь проявилася в проведенні в розкішному авто топального шпону, який жодного конкретного змісту й не носив. Зрештою пошуковець скоріш за все й сам не знав, що шука…

-Сука!-щосили рубонув кулаком по ненависних яскраво-веселих цятках Хазяїн, все так й продовжувавших безтурботно стрибати на екрані крутої музики.

Вишукана іноземна техніка очевидно не була розрахована на таке ось, аж занадто спрощене поводження їз собою, а тому наслідки не забарилися. Враз все вмерши затихло. Якусь хвилинку-другу зомбі ще сидів, тупо витріщившись на результати своєї реальності, і лише потім спробував було щось там полагодити. Маніпуляції заскоробними, неслухняними пальцями щодного позитивного результату не дали, а тому довелося діставати із за халяви кирзового чобота чималого ножа.

- Сука.., давай.., радіво давай.., – сопучи бубонів собі під носа переможець, зосереджено ковиряючись своїм знаряддям у мертвій панелі автівки.

Окрім власного бурмотіння зломлювача, чулося ще й шелестіння, тріск знищуваної панелі. Під міцним сталевим лезом ножа, підсиленим не міреною, дурною силою божевільного, пластик ламався відносно легко. Й ось після не тривалої, але достатньо клопіткої праці Янек тепер міг вже засувати в зроблений отвір пальці обох рук. Повириваши з внутрощів цілі жмути дротів, пошуковець зрештою ухопився обома руками за край, й одночасно впираючись ногою в панель намагався очевидно ще більше розширити отвір. Натомість відломився чималий шмат панелі. Але радіва все так і не було…

- Сука! Сука! Сука! Сука! – зайшовся в істериці бідолаха, тепер намагаючись вже добити залишки ненависної розкоші кирзовими чоботами. – Сука! Будєш знать, сука! Я тєбя.., – молов всілякі дурниці він остаточно втрачаючи глузд, якого й до цього знаходилося і черепній коробці не надто багато.

Зрозуміло, що салон престижної автівки аж ніяк не був розрахований на футбольно-бойові вправи, а тому під час чергового розвороту-повороту боєць вдарив по керму, миттєво збуджуючи дрімавший до цього потужний, звуковий сигнал-сирену. Ця нова несподіванка так налякала бідолаху, що він стрімголова лопонувся на вулицю, по ходу скидаючи на землю все так й висівши на дверцятах понівечене, непритомне тіло водія “Лексуса”. Щойно втікач вискочив на проїзжу частину дороги, як відразу ж потрапив в осліплюючі світла нісшоїся провулком автівки.

Ще мить і Янекове тіло опинилося на капоті запищавшого гальмами, посунувшогося юзом збившого його авто. Проте він там залишався не довго. Вдарившись об лобове скло, одночасно перетворюючи його на суцільну мережу павутини, тєло Хазяїна нарешті перелетіло через автівку на іншу сторну з усього маху гепаючись на асфальт. Не встигло тіло всією своєю поверхнею максимально приліпитися до твердого покриття, як ошалілий мозковий комп’ютер вже посипав йому наступний наказ:

“Встать! Живо! Только в движении твое спасенне! Вперёд!”

Але, куди? В який бік?

“Вперёд!!!” – не угавав внутрішній голос.

І Янек побіг… З кожною наступною секундою набираючи швидкість й збільшуючи відстань від переслідувавших ворогів.

Можливо б йому й вдалося втекти, аби він правильно вибрав напрям руху – побіжи він повздовж дороги… Натомість бідака спрямував всі свої зусилля для спринтерського подолання вулиці впоперек. Не широка проїзжа частина.., ще вужчий тротуар.., й бігун на повній швидкості зіштовхнувся з величезним вітринним склом. Зіткнення прийшлося якраз на розділявшу вітрину навпіл вертикальну стійку металевої рами. Отож оця сама стійка й зупинила шалений лет здоровенного чолов’яги, не даючи йому проскочити на територію за склом. Натомість величезна вітрина потужної атаки не витримала – луснувши, розколюючись частина скла рухнула до низу, засипаючи, хоронячи під своїми гострими осколками непроханого візитера. Натомість інша, верхня частина завмерши зависла на місці…

Ще мить й величезний пласт скла, завтовшки в палець дорослого,здорового чоловіка рухнув донизу. Стартувавши з триметрової висоти , зі свистом розсікаючи повітря лезо гільйотини легко,мов той огірок перерубало навпіл тіло невизначеної,електорально-поділеної істоти трапившоїся на шляху стихії…

-Я маргінал шесть! Я маргінал шесть! Прийом! – лунав в порожньому ефірі металевий голос, намагаючись догукатися хоча б до одної з численних мєнтовських груп, неквапом поспішавших до трапившоїся чергової пригоди.

- Я маргінал шесть…

м. Вінниця                                                                  22 серпня 2009 р.