Поки луна твого голосу блукає прохолодними мушлями моїх вух,

губи  сусідів складають анафему невідворотним пристрастям,

плити бруківки на вулиці чекають твоїх кроків,

двері панічно згадують твою манеру їх відкривати,

а східці  бояться, що ти переступатимеш через одну і на якісь із них не наступиш,

на моєму тілі не залишилось вільного місця від тамування очікування твого дотику,

я каюсь, що марнувала час, коли не знала тебе, не думала про тебе, і навіть не вигадувала тебе.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Доказати твою присутність не вдається словами:

ти набуваєш все нових форм:

Твоє балансування з двома невідомими на березі прірви сумління,

( та які там невідомі? Та я їх знаю!)

твій вихід неушкодженою в добре провітрену аудиторію,

твій рожевий сміх, що заколише до запаморочення,

ведуть мене до перегляду моїх мрій та планів,

метрополії моєї совісті переживають декаданс промисловий, культурний, аграрний…

Тишком-нишком спускаюсь у шахти підсвідомості.

Вічна спека. Там стоїш ти. Твої очі горять і світять, ти простягаєш склянку води.

На вулиці твого серця – різдвяний ярмарок.

Зимно як глибоко восени.

Дні проходять тихо і врівноважено.

Всякий автомобільний рух зупинено: суцільна пішохідна зона.

Незнайомі чемно посміхаються,  знайомі вітаються, деякі обіймаються.

А в принципі, ярмарок – це добре: нажухають лише бажаючих.

Не люблю сновигати у натовпі, ярмарки здебільшого оминаю,

та коли засутеніє іноді хочеться прийти і випити гарячого вина.