Заплело вузлом. Хто розв’яже все?
У стіні пролом. Замурує хто?
Засипає пил плетиво проток.
Заплело вузлом. Як забути це?

Ой, завихрила буря паводком.
Ой, затоплено береги круті.
То загублено золоті вогні.
Затужили вже за загравою?

Ой, дощі, дощі. Хмари грозами.
Чи залишимо нездоланними?
Чи забудемо серце ранами?
Що ховається за прогнозами?

Розбилася скрипка на друзки.
Розколоте навпіл життя.
Вже струни стримлять, мов галузки.
Не чують слова каяття.

Скалічено музику,душу,
Уламки страшні , порожні,
Навіки замовкнути мушу,
У світі я подорожній…

Масивні неоковирні двері з грюкотом зачинилися, випустили із бетонної коробки тендітного юнака із зовнішністю ельфа. Той, очевидно, був чимось розлючений і його довгі світлі пасма розвіяв вітер.
На похмурих сірих вулицях снували невиразні постаті, що не бачили хмарного неба, та й взагалі не роздивлялися навколо.
«Як же набридло бути батьківською невдачею» виразно напружилося витончене обличчя, таке незвичне на цих вулицях.
«Як набридло боротися за кожен вибір!» скреготіли зімкнені щелепи.
«Чому завжди доводиться бути об’єктом чужих глузувань?! І що такого жахливого у тому, що я хотів стати архітектором?!»
Відповіді не було. Навколо облізлі стіни, потерта бруківка і яскраві біл-борди з рекламою накачаних тіл, що здатні лише до руйнування. Далі цікавіше…

Не складається мозаїка,
Бракне в ній шматка останнього,
І кричить діра, що знаємо
Хто знайдеться за зізнаннями.

Що шукати між уламками?
Розбігаються вже сумніви.
Та питання знаком гаковим
Зачепили міцно, вдумливо.

Заморозило розмай весни,
І повіяло десь холодом.
Чи почуємо іще пісні?
Чи у мріях ірій золота?

Погляд пропалює скроню,
Реверберація звуку,
Наче в нірвану з грозою
Саторі скапує місяць.

І у вібраціях майї
Тіні приходять опівдні,
Котиться втілена карма
Колом нескорених істин.

Гасне загнузданий вогник
У павутинні сансари,
Дим відкриває безодню
Тиша п’яніє словами.

Небо стікає дощем – наче кров`ю.
Хмари розбиті немов самотою.
Серце ридає чужою журбою.
Листя спадає на землю і долю.

Більше немає ні мрій, ні бажань.
Все заніміло й чекає лиш вибуху.
Люди не чують більше послань,
Я все чекаю для себе вироку.

Осінь проймає вже душу холодом,
І за невдачею лиш невдача.
Ангел покинув це місце холоду,
Нам залишивши виття собаче.

Навколо чорно-чорно. Не видно куди ступити крок.
Хто поруч?
Скільки їх?
Не пізнати.
Ні тепла. Ні дотику.
Куди йти?
Далеко ще?
Довго?
Часом виникає навіть питання «Навіщо?».
Тоді хочеться зупинитися. Завмерти. Зникнути.
І веде тільки страх, що доведеться залишитися тут на завжди.
А якщо попереду все ж є світло?
Час від часу можна наштовхнутися на щось гостре. Тоді пекучий біль сповільнює ходу. Важко і неуникно.
А йти треба.
Через пустку і невідомість прорізати шлах.
Де мета?
Темрява.
Але що це?
Звідки лунає мелодія?
Жіночий голос дарує пісню.
Незнану, але здається, що чув її колись давно,в часи гармонії і затишку.
Щось таке рідне у розсипах кришталевих звуків.
Хто наважився розірвати пастку тиші?
І темрява вже не здається такою густою і порожньою.
Хтось поруч.
Хтось виведе, ви чаклує жадане світло.
Та, що співає у темряві.

Листопадно руйнує осінь
Той розкішний останній промінь,
Тиша змінює стоголосся.
Хто залишиться в обороні?

І гілки мов хребет відкритий.
Чи скує їх жорстоким льодом?
Незахищені лісу діти.
Чи згадає весна їх згодом?

Заніміло усе навколо,
То здолала осіння втома.
Затуманилось видноколо.
Де дорогу знайти до дому?

Там поріг до чужої хати,
Що колись називав своєю.
Чи можливо цей сон здолати?
Чи то правда? Як жити з нею?

Сьогодні великий день. Шанс для групи, що вже рік помітно музикує у підвалі. Скільки порогів оббито, скільки студій обійшли. Не формат. А звуки так і розривали із середини. Голос – ніби відділявся від тіла. Хто чув? Ніхто. Та все зміниться. Ввечері концерт. Приїде Той, чиї постери заповнюють стіни. Єдиний виступ. Все залежить від цього. Він – вокаліст. Обличчя команди. А отже – лідер. Мусить думати про майбутнє. Скільки друзі витримають? А якщо розбіжаться? От і скінчився феєричний концерт. Які враження! Очі засліплювали софіти і декорації. Справжнє шоу! Кумир швидко йде до виходу крізь натовп шанувальників. Треба ловити момент. Дозвольте на хвилинку! Спробував проштовхнутися до зірки. Та де там. Не почув. Пройшов. Все. Що далі? Втомлений фронмен сховався за дверцятами лімузину. Усміхнувся. Згадав того, що так завзято намагався запропонувати записи своєї групи. Чув їх. То була дивовижно щира і цікава група. Шкода, що не вийшло. Все одно він уже не міг би їм допомогти. Хороші хлопці. Сам був таким. Колись.

 

Вона прийшла додому раніше.

Як звично перевдягнулася, рушила на кухню. Поставила пательню на плиту. Все автоматично. Як завжди.

За звичкою увімкнула радіо.

Але загрозливу тишу не перервали знайомі звуки. Радіо мовчало.

Хвилину.

Дві.

Напруга зростала в приміщенні.

Нервово крутила ручку настройки.

Тільки шум і скрегіт.

Що таке?

Про їжу забуто. Тиша дратувала.

А в голові вихором проносяться думки: «Що сталося?», «Яке лихо?», «Мовчанка навмисна чи випадкова?»

Це було незвично. Такого не очікувала. Не була готова.

Надія понесла у вітальню. Може телебачення щось повідомить?

Квапливо увімкнула телевізор. Проклацала пультом.

Нічого.

Тільки «сірий дощ». Та шум. На всіх каналах.

Дивна паніка. Завжди казала, що не довіряє телевізору. Навіщо його дивитися? Але тепер усе не так.

Зауважила, що без звичного «звукового фону» не обійтися.

Тепер цього бракувало.

Не було й інтернету. Забула поповнити. Відімкнули ще вчора.

Що далі?

Повернулася на кухню. Запалила газ, хоча їсти так і не хотілося. Просто звичні дії заспокоювали.

І раптом у спину гаркнуло (аж здригнулася від несподіванки):

«Шановні радіослухачі!

Перепрошуємо за технічні несправності. Продовжуємо наше мовлення!»