вся ця дрімотна австрія

надто калорійна їжа надто повільні рухи

забагато старожитностей

надто доглянуті парки

віденська кава віденський шницель

віденський вальс

портрети моцарта на сірникових коробках

якесь підпиле дівчатко на вокзалі

пропонує зіграти на моїй чарівній флейті

за десять евро

ціни майже як вдома

потім вона сміється і каже

або можеш мене полизати

це коштує так само

водка потка і куриво

і життя куревське не жалкуєш

розміняти дрібним прайсом

справедливо вважаючи рівноцінно

що там нести в офіру

дзеленчливий дріб’язок побуту

чи ладан і миро

чи стрибаючі рими біографії

всуціль із прописних літер

що так гарно дивиться

бронзою на граніті

та можна насправді можна

можна писати вірші після освенціму

можна жити після смерті

можна бачити ліс за деревами

навіть рослини з червоної книги

можна побачити в тому лісі

наприклад конвалію звичайну

адорно дивовижний мудак

не можна курити натще

так говорить мій сусід

у нього постійний кашель

ще каже що має виразку

не можна падати духом

не можна запливати на глибоке

преходити вулицю на червоне

брати білі шкарпетки до чорних мештів

життя постійно повторює тобі не можна

депресію лікують з успіхом без поспіху

як усі венеричні хвороби

а ти можеш тільки посміхатись

не можна любити свої комплекси

але що в тобі ще залишиться

що було б дійно цікаво любити

звільнитись з роботи

не виходити з дому

кинути курити

припинити бухати

не думати про жінок

їх ноги попи груди

купити акваріум

з тритонами або черепахою

чи золотими рибками

які слухатимуть твої бажання

так уважно

як не слухала навіть мама

в твої два-три-п’ять років

я вже мовчу про дружину

дивитись телевізор

або слухати радіо

не вилазити з ліжка

так друже так

ти направду можеш втекти від світу

але світові на це просто насрати

знаєш братіку

я люблю фашистів

за їх чорні сорочки.

від них пахне здоров’ям

навіть з телеекрану.

стара кінохроніка –

паради молодих і красивих,

експресія, виразні жести,

беніто схожий на борця

чи там, скажімо, боксера,

виступи з балкону

істеричні як накликання дощу

на співучій мові данте,

інколи думаю – знаєш

напевно його недруги

вчились в школі краще за нього,

вони більше цінували ренесанс

все-таки петрарка там чи бокаччо,

і, щоб йому не було самотньо

на цьому провінційному балконі,

вони повісили поряд кохану

той вчений німець

дойче убер

бабця навчала мене

бійся німця

він може вийти з телеекрану

вона казала такий злий

у запилюченому мундирі

яйка там курка млеко

але розумієш

той мій вчений німець

він полюбляв

крохмалені сорочки

академічну музику

блискучі мешти

принаймі

таким він мені уявляється

отож він

тобто вчений німець

написав

бог помер

а ми ще не змогли

але для нас готують труни столярі

нас понесуть співаючи псалми

бог помер

ми не вміємо бути самотні

григорій іванович любить вранці грітись на сонці.

підставляє йому жовті ребра та сиве волосся

на грудях і ногах руках

втискує пергаментову шкіру

у прогріте дерево лавки.

звикло читає місцеву пресу

і трохи злостиво коментує вкрай недолугі кроки влади

най би вже сі повсирали нарешті до курвимами

його дружина марія степанівна

підтакує йому із прочиненого вікна

вона погоджується

що буває вкрай рідко тому особливо цінується

най би мама їх висцяла по кропиві

найдухів франсуватих

газет вона не читає

каже маю то в сраці

марія з вікна дивиться на площу залиту сонячним світлом, тільки-но прокинулась

жан-жак натирає більярдний кий крейдою, йому щось не щастить сьогодні, похмурий

барбара розкриває парасольку, асфальт змитий дощем темніє, усміхається

марк роздратовано переключає радіо, він не любить чекати, особливо на цю суку

ніколь майже стертою помадою обводить губи, дуже вже відтінок вдалий, звикла

ніна вкотре вирішує померти, набирає у ванну теплу воду, телефонує кудись, короткі гудки

бернар перечитує стендаля, гадає, що це його надихне бодай на тисячу слів , позіхає

анна наливає в миску молоко для цуценяти, той ластиться об ноги, красунчик

люсьєн замовляє шампанське, здивований, що ніхто не вражений марнотратством

тереза в білому плащі виходить з дому, прикро коли немає коханця, а тобі лише двадцять

франсуаза померла десять років тому, сонячний промінь у холодній воді. са ва? – са ва.

любити її це як переходити річку вбрід

коли яйця холонуть

і лід в твому горлі зростає раптово

і знаєш що це мине

але страх наче страж неволить

ти не можеш піти і не йти.

щось таке в давніх греків

вони знались на справах таких

коли Лета летка мета твоя метка

і на тобі мітка обранства богів

хоч цього і не хтів у хтивості ласій

у трагедії вибір скупий

тож змирись і прийми.

щось таке промовляв старий ма¢рян

веселий рибалка

коли ми допивали другу пляшку

заїдаючи свіжопеченими карасями

що пахли мулом і базиліком.

у музеях як правило моторошно.

речі вирвані з контексту самотні.

написи свідчать про нерозуміння

природи конфлікту і взагалі природи.

лишень експозиційна група фонтанів

від справжнього класика

як апологія цінності мистецтва

у знеособленому світі який сам-собі музей

знімає відчуття недоречності твоєї

присутності та взагалі присутностей.

у всіх цих закладах культури

звикло згадую розважливе буркотіння

старого візіонера Лишеги

який з усіх благ що пропонують бібліотеки

пам’ятає тільки цісарсько-королівські

позеленілі від ще вочевидь австрійського моху

пісуари. він розуміє сенс життя і усміхається.