У світлі повсякденних снів,
заплющивши зрадливі очі,
ми загубили радість днів,
втопивши їх у ріках ночі.

Малюнки сонця на землі
покрились попелом від втоми,
блукаючи в думок імлі,
побачили із страхом – хто ми.

Вплітаючи слова прості
в безмежжя часу павутини,
відчули, що серця пусті,
неначе старості вітрини.

У вікнах напрям віднайшли,
побачивши крізь шкло минуле,
проте до цілі не дойшли,
бо шепіт смерті вмить почули.

В вогні життя згораєм ми
не вміючи ні з чим миритись,
лиш дочекатися б зими,
щоб холодом сухим напитись…

В цій весні ми, мов сон, розчиняємось в сонця промінні,

і вдихаємо запах бажань підсвідомо-далеких,

поступово малюєм життя кольорами думок на камінні,

повертаєм туди, де гніздяться примарні лелеки.

Ми віддалися вітру в обійми, немов навіжені

і пливемо у хвилях до центру планети поволі,

заховавши самотності крихти в діряві кишені,

ми вдаємо весь час, що не знаємо доторків болі.

Ми вдаємо, що віримо в завтрішні щастя пориви,

загубивши ключі й забиваючи вікна дошками,

і відносять нас в хаосу море вечірні відпливи,

закриваючи вихід із лабіринту пустими пляшками.

В цій весні, ми поволі старієм, забувши причину,

у завісах із диму ховаєм буденні проблеми,

і не маємо навіть у царстві Морфея спочину,

із бажанням змінити написані долею схеми.

Наш корабель вже відчалює з порту
під крики скажених і звуки сирен,
і не відомо ні богу, ні чорту,
куди віднесе нас у морі проблем.

Лиш вітер терзає обличчя бездушно,
лишаючи часу глибокі рубці,
а хвилі пінисті різко та відчайдушно
нам смерть продають, наче хитрі купці.

Тут штиль постає, мов спасіння вінець,
що сплетений з променів сонячних течій,
тут шторм пророкує майбутній кінець,
який не залишить нам шляху для втечі.

Стихають із часом чужі голоси,
зникають поволі у лоні природи,
бо корабель – це життя полюси,
а порт – то безкрайнього хаосу води.

За вікном новий день, мов скляна павутина,
обіймає свідомості дивні планети,
що поволі горять; я – маленька людина
на сторінках пожовклої з часом газети.

За вікном сірий сніг, мов забуті бажання,
розтопився і зник у безоднях рутини.
І щороку здається, неначе востаннє
розцвітає земля ніжним сміхом дитини.

За вікном знову дощ, мов завіса прозора,
змиє зайві слова із думок порцеляни.
Постає, наче сон, тиха даль неозора
відкриваючи спокою світлі поляни.

За вікном нова ніч, мов у царстві туманів,
застилає буття ехом зоряних співів.
Я залишуся десь на сторінках романів
у бездонних шухлядах життєвих архівів.

У хвилях гнилої буденної суєти
що дивним чином
настирною бурею автоматизмів і норм
в стилі : мушу, треба, зобов’язаний
перебиває всі думки
мрії
і бажання
відносячи їх разом із відпливом
у море забуття

У проблисках живого страху
що так буде усе існування:
тонути
у сипучих пісках
без клаптика суші
або палиці
або руки
щоб зачепитись
виповзти і віддихатись
не вистачить кисню там
де життя уже відцвіло

Я помічаю
що атрофуюсь
розчиняюсь
помираю
поховайте мене за плінтусом
забийте дошками
і спаліть
щоб навіть
молекули ніде не залишилось
тому що нам тут не місце
тому що браковані гвинтики
приречені на ампутацію

А ви смійтесь
сходіть в відділ оптики
замовте нові рожеві окуляри
позручніше
щоб не спадали і не тиснули
і забудьте поскоріш
що
ви давно
вже
також
мертві…

Сонце все іще світить, проте вже не гріє,
Зник кудись весь запал і всі іскри затухли.
Натовп молиться, плаче, регоче, шаліє,
А боги їх, мов вітром віднесені, вщухли.

Вчора вже відбулося, а завтра не буде,
Я від смерті почув це за чаркою водки.
Апатично, безпомічно корчаться люди,
Заповзаючи в свої бетонні коробки.

Човен наш відбуває в чорні хаосу води,
Де немає нічого і водночас усе є.
Одинадцять драконів вирвались на свободу
Й спалять Землю ущент, мов стражденні Помпеї.

Вже зникає надія, проте це й на краще,
Прийняте неминуче звільняє людину
Від безглуздого страху, що ніколи й нізащо
Не залишить нас навіть в останню хвилину.

Я невтомно сміюся з диким вітру поривом,
Віддаю своє тіло в обійми вулканів,
І зливаюсь з пустим та безликим масивом.
Нас уже не знайти серед тисяч курганів,

Не напишуть нащадки поеми трагічні,
Бо нащадків тієї ж секунди не стало.
Буття мовби упало у сон летаргічний,
Сонця перше проміння лиш попіл застало…

Вирішив дещо кинути
не знаю, чи підійде на конкурс, тому поки кидаю без помітки )

Не торкайся мене – я фігурка зі скла,
покриваюся пилом на верхній полиці,
де панує безмежно-тягуча імла,
а у тілі палають самотності шпиці.

Не торкайся мене – я розсиплюсь умить
на мільйони невидимих оку частинок,
і ніхто не побачить, що все ще болить
збайдужіла душа, що згубила спочинок.

Закопай моє серце у темряви глиб,
на п’ять метрів у землю, а може й на десять,
щоб бродячі собаки його не знайшли
у кривавому світлі пекельних експресів.

Принеси мене бризом холодним туди,
куди сонце прямує й за обрій зникає,
кришталево-прозора поверхня води
новоявлені мрії, мов губка вбирає.

Де на пляжі пустому каміння цвіте,
а будівлі з піску вітру не зруйнувати,
де поблідлі від старості сині кити,
залишаються вік свій тяжкий доживати.

Відбуває все далі надії літак,
у вогні цигарок тліє час попередній.
Я питаю в буття : « Ну чому ж все не так?»
Та у відповідь бачу лиш палець середній.