Топтати це місто ногами, бити щосили брук,

щоб воно тобі не сказало, що вже не друг

тобі той, хто це ж місто під ноги клав

й забував спати, їсти і часом дихати.

 

Вся небіль не вкладається у некрок.

Неурок не для мене. Послухай, навіщо

ще знімати квартиру у цьому місті,

де ні жити не можеш, ні просто дихати?

 

І збрехати хотіла б тобі, як збрехала сусідам,

що мої тижневі самотності називають депресіями

і передають вітання біляпід’їздними бабцями,

А ще часом пакунки  якимись п’яницями.

 

 

Виростаю разом з будинками високою, мовчазною, дикою

На окраїнах і передмістях, у місцях не пристосованих

Ні для чого, окрім безвиході.

Так стають невагомими і неважливими.

Я нервово тільки дихаю,

Те й роблю, що тільки дихаю.

Жінка на вулиці розгублена

хоче купити трохи спокою.

Тут не треба бути мудрою,

а, тим більше, глибокою.

Жінка на вулиці бачите

хапає повітря пальцями,

змагається із безумцями

і всіма своїми коханцями.

Усе, що збивало її із вірного шляху,
крок за кроком спрямовуючи тіло кудись наліво,
усе, що викидало на узбіччя без страху
обпікало оголені ділянки шкіри.

Усі ті скарби, що їй нікому залишити –
старі фотокартки підписані, книги куплені
забере із собою ранами й ранками,
можливо, згодяться на щось у майбутньому.

Усі її ножові поранення і ранкові повернення,
холодна бруківка міста на босу ногу.
У медичцій картці абулаторного хворого
жодного запису – молися і дякуй Богу.

Усе, що тримало її у знайомих місцях,
Що нитками пришивало до полотна землі,
Вибирає їй один найпростіший шлях,
А вона все падає,
падає,
падає
навзнак.