Перегорни нашу джазовість
Вчорашність випиту з скотчем
Десь під омелами рук прохолодних

Вставиш касету між фразами
Зафіолетовиш простір
Ніжно між пальців безоднями

Втеча, роздерта на сутінки
Ранок убитий газетами
Завтра розпуститься бруньками

Вип’єм взаємності трунками
Зміним приписку планетою
Шкіру подряпавши струнами

Розбиваються сльози об нашу скляну стіну
Там всередині звязане, від скотчу німе кохання
І на миті окремі здається: Я перейду
Ні… Надійно поклали холодний фундамент мовчання

Залишилось тобі – співати хіба, що пісні
Комусь іншому, комусь “насправді” достойному часу
А мені мішок, де віршованих слів асорті
І касета твого рок ен рольно – болючого джазу

Холод пробирається пошепки крізь вуха
Ті слова і спогади десь на мінус тридцять
Ти іще не мертва, тільки крові кубики
Льодяними трасами йдуть до серця, грітись.?

З кожним новим подихом рідше й рідше стука
Не таким й холодним став шепіт той байдужий
У мороз закутана аж по самі вуха
Перемерзне все що зайве, знову вільна будеш

До завтра.. I пiшов у нiч
Я думала зiрки збирати
Щоб зранку знов подарувати
Красу небесну своiх вiч

А я сьогоднi не пустила
Цiлунками взяла в полон
I як на диво не було
Нi вогника на небосхилi

До завтра… I пiшов на небо
Так ненадовго лиш на нiч
Щоби вогонь небесних свiч
Помiг знайти кому що треба

Прошу малюй мене на світанку,
Де мною зваблене сонце.
Заплутається поміж фіранок
Розсиплеться в наші долоні.
Прошу малюй мене в надвечір’ї.
Як одягає небо червоне.
Як вишиває точні сузір’я.
По одній зірочці, сотні мільйонів.
Прошу малюй мене серед ночі.
Як буду в кошик збирати ті
звізди.
Я можу бути такою як хочеш.
Ти маєш просто мене любити

Ти занадто голосно думаєш,
А я хочу солодке незнання
Це напевне трохи абсурдно та
Не здружилося з глуздом
кохання
Я занадто тихо страждаю
Ти не вмілий в очах читанні
Вже б давно всі стоп крани
зірвала.
Зачекай, тихо шепче кохання
І хай поїзд намотує кола
Я знайду те бажане незнання.
Знаю, що не скінчаться ніколи
Дивні рельси, що звуться
кохання.

Пливе човен, в ньому дівча,
Розпустило коси.
Плаче гірко тай сльозами,
Люди кажуть роси.
Звізди сипле рукавами.
Може й відгукнеться…
Ой, мій милий, сонце ясне.
Де ти моє серце?
Пливе дівча, кожну нічку.
Заглядає в хати
Засвіти, коханий свічку.
Я буду шукати.

Зламалась голка,
що зшивала нас
докупи
А ми і досі
тріщимо по швах
Жаль іншої нема,
таку не купиш
Уже й спимо на
різних простинях
І різні руки в нас
сидять в кишенях
Пришиті вже до
зовсім інших
штанок
Але нитки твої
знаходжу ще я
У тих місцях, де
ІНШІ не бували

Сонце, не дивись
на мене
Так натхненно
Я уже непевна
Що й трава зелена
Я б хотіла серцем
скам’яніти
Прийдеш знову
зрання
Удаю незнання
Краще так, ніж
зрадою убитись
У душі, напевне
дика кішка
В тебе інші
В мене вірші
з ким сьогодні
ділиш своє ліжко?

Знов день вмикає радіо нашого
міста.
Кілька зупинок, і нам стане
двом, надто тісно.
І гігагерцами б’є у повітрі
нещадно тиша.
А із навушників линуть чиїсь про
когось вірші.
Погляди скажуть, якщо
посоромляться губи.
Але не знаю чи схочеш читати?
Чи зможеш? Чи будеш?
І лиш на мить співпадають наші
частоти.
Галюцинації? Скажеш собі: Спішу
на роботу.
І потім нас віднесуть хвилі FM
Колись одне одного може й
знайдем
Якщо дійдем
Якщо збагнем