Чорна Вершниця на Білому Коні.
Як інь і янь, смерть і життя.
Іноді приходить у вісні
І звідти вже нема вороття.

Вона приносить його,
Вона його й забира.
Нема вже вороття,
Нічого нема!

Чорна Вершниця на Білому Коні.
Як ніч і день, щастя і біль.
Не помітити її тобі,
Вона пройде, як тінь…

 

День. Тиждень. Місяць. Рік.
Час дуже швидкоплинний.
ось ти був і уже – зник.
А в душі, ти все такий же нестримний.

Та сонцк вже не так світить,
Вітер не так гонить хмари.
Все швидше проходить літо,
Все частіше я бачу дитинства примари.

А як же хотілося, дорослішим стати,
І не слухати мамині поради.
Даремно – якщо чесно сказати.
Тепер знаємо, що таке зради.

І якими болючими втрати бувають.
Брехня стає повсякденням,
Про дитинство спогади поступово зникають.
Все частіше живемо сьогоденням.

І з кожним знайомством,
Все складніше людству довіряти.
Твої вчинки – вважають безумством.
Все важче цей світ підкоряти!

А десь, глибоко у душі, хочеться бути
Все такою ж, малою дитиною.
Всі перемоги на світі здобути.
І для всіх бути єдиною!

Пароплави…
Згадую часи, коли були разом Ми –
Кращого часу не знайти.
Літаки…
Залишилися в минулому Ми,
Зараз же нас не знайти.
Потяги…
Десь, там, на станції Ми
Прощаємось назавжди:
Біль у серці і сльози на очах.
Боже, як жаль.
Час промайнув так швидко шалено
І я, немов, навіженна
Біжу за тобою.
Навіщо? – не знаю!
Небачу нічого,
У Бога благаю:
Час повернути назад…

Она стояла у обрыва и смотрела вдаль, любуясь закатом. Солнце уже почти скрылось за верхушками леса, который виднелся вдалеке, и на небе были розово-фиолетовые облака, а также виднелась первая звезда.  Ей было невыносимо больно и обидно, что она, прокричав со всей силой, уже готова была сорваться вниз, но вдруг оступилась назад и впала на землю украшенную весенними цветами. Она зарыдала что есть сил. Её терзал лишь один вопрос: «почему он так поступил?». И ответ на него девушка уже очень долго ждала. Он ей обещал, что как только разберется со своими делами, то они сразу же встретятся и поговорят, что он объяснить что случилось. Хотя, девушка и сама уже обо всё догадывалась, ей нужно было всё услышать от него. Она поднялась с земли и, приведя в порядок своё платье небесного цвета, пошла к ручейку, чтобы умыться. Но, посмотрев на иву, что росла рядом, она вдруг вспомнила, как они здесь встречались, и зарыдала ещё сильнее. Слёзы текли по ее нежным бархатистым щекам. Далі цікавіше…

Ніч…місяць зійшов…
На небі – зірки.
То душі померлих –
Говорили мені у вісні…

І вітер весь час шепотів:
“Настане твій час,
Не треба тут сліз!”
Це лиш випробування для нас.

Ранок…сонце зійшло…
Настав новий день!
Хтось із ніччю пішов,
А хтось співає пісень…

Роки летять непомітно.
Весь час зміна дня і ночі,
Для когось буває остання,
А комусь ще багато пророчать…

Часто найрідніші нас покидають,
Тоді, як говорили що довго ще будуть
У цьому світі жити.
Але наші серця їх не забудуть…

І в день свого весілля,
Про найріднішу людину згадаю!
Обіцяла бути поряд в цей день…
Буду вірити, що вона мене з небес благословляє!