Тижні за тижнями. Час вростає у вени,

Місяць змінює сонце, небо-свій колір.

Десь би спинитись, оглянути зірвані нерви,

Що швидко в’януть, як квіти вздовж з/д колій.

 

Десь би спинитись, поглянути со’бі у вічі,

Вовком завити на повню й вдихнути спокій.

Вовка почують, у нього своя таємничність,

До хижого звіра лишається десять кроків.

 

Час пролітає, кроки змінюють дійсність

Власні дослідження не зачіпають нікого,

Часто в людині звіряча лютує дикість,

Часом тварина та виє про допомогу.

Небо знову пахне мандаринами

У повітрі біло. Випав сніг

Ніжними пухнастими гардинами

На сторінки  книг.

 

Біла кішка пробіжить не спиниться,

Обертаючись на снігопад.

Вона знає – я її прихильниця,

Й розчиняється, як рафінад

Знову в небо.

Осінь старіє..Слухає соул і джаз,

Сипле нотами кави з корицею. Темно.

Вимкнули світло. Палає у лампі гас

І у повітрі ремно.

Вітер розносить подих ще не зими,

Мрійно мелодія тягнеться. Одкровення.

Осінь прямує у серце аби за дверми

Отримати всепрощення.

Захована міцно в свою шкарлупку зі шкіри 

Пробити не сила, атаки збивають лікті

У кров. Випускаєш зуби вампіра

Аби нападати першою. Слово налите.

Слово чекає уп’ястися гАряче в тіло,

Заховане міцно в їхню шкарлупку зі шкіри,

Тобі ж бо колись, як небу, уже відболіло,

А їм ще латати рани бинтами віри,

Тієї, що схована міцно в шкарлупці зі шкіри. 

Коли надто вітряно – бракне повітря

І в очі летить пісок часу,

Збиває, мов кеглі, думки на палітрі

Осіннього дотику джазу.

Обвітрені очі впиваються в місто

І тишу приглушує швидкість,

У тих кілометрах в чисельнику відстань

В знаменнику – вічність.

Дитячими класиками

На асфальті розкреслено

Сотні імен.

 

Яскравих, привітних,

веселих, доросло-казкових.

У власному Всесвіті

Кожного сотні знамен

І зустрічей не випадкових.

 

Дитячими мріями

На папері мальовано

Сотні облич.

 

Принцес, бунтарів,

Лікарів – казково-дорослих.

У власному Всесвіті

Кожного сотні сторіч

Стежками дитинства порослих. Далі цікавіше…

Давай втечемо у гори

На мить забувши про будні,

Рутину засмаглих вулиць,

Обмащених сонячним кремом.

Давай вирушати завтра,

Коли іще непідсудні

Живують із надією волі

Й гірким підреберним щемом.

Давай вирушати зараз,

Збирати карпатську свіжість,

Мов ягоди. І складати

У кошик (щоб потім гріло).

Так близько шепоче небо,

Утворюючи суміжність.

Так вічність летить в повітря.

Й спадає на гори осіло.

Напролом. До останнього нерва.

Страховка – канати вітру.

Час не змінює свого маневру –

Плазує, мов ящір, хитро.

І коли ти загостриш погляд

Аби зорі вдихнути щемно –

Його очі об твій світогляд

Поріжуться. І стане темно.

Розсічуться кордони рамок,

Збожеволіє небо й заплаче –

Розіллється  вишневим ранок

І впаде у твій сон тремтяче.

А давай дихати разом, в унісон із моїм небом.

Ти не бійся із днів падати, просто спробуй зробити крок.

А давай, як нащадки Карлсона, розмалюєм життя джемом,

Щоби йти було простором солодко бо в навушниках лине рок.

 

Не тримайся за рамки сірості, ще твій колір шукає власника

Просто дихай на повну сонцем . Може, жовтий –палітра мрій?

Закриваючи очі вітру, позбувайся душевного пластику.

Глянь у вікна, розбещені шторами, там панує із нот буревій.

Заснути у квітці, наче Дюймовочка

Й кликати в гості сни, казкових героїв,

Алісу знайому і, звичайно ж, тебе.

Літати із квітки на квітку, лишаючи

Вірші-сліди. І знати, що віднайдеш мене

На перехресті планет.