А розум залишився на квітучій гілці,

де ми колись блукали уві сні…

напевно забула, коли по веселці

побігла донизу назустріч весні

А потім, сумна, крокувала бруківкою

до епічного вирію весняних думок…

хмарочоси очей стали домівкою

і я мандрувала від зірок до зірок

Твої окуляри сліпучо мені усміхалися

я ловила смайлики і слухала дощ…

до твого дихання прислухалася,

розглядала намоклі камені площ

І так важливо просто прокинутись

від стуку по ринві срібних краплинок

я хочу у травні знову прикинутись

молодою росою на зорі павутинок.

Просто помовч і занурся у тишу,

послухай, як дощ грає хард-рок,

виглянь на неба похмуру афішу,

відчуй шепотіння космічних дірок

Просто завмри і довірся вітрові,

і, може, гроза тобі дасть пораду,

як кинеш виклик сірому світові

струмок заспіває німу серенаду.

 

Три дев”ятих кроку до неба
подолати до болю важко
збоку ти і теорія Фрейда
розбивають дощенту казку

Сорок два досконалих слова
не заповнять по вінця душу
без цензури у нас розмова
я для тебе нічого не мушу

Без душі у сімнадцять років
двадцять дві хаотичні думки
прийняла незнайомий спокій
а в землі розпростерті руки.