Стали ми сталими

трохи відсталими

недосконалими

душами талими

жили ми жилами

вижили цілими

і не тужили би

між пасажирами

тільки забули ми

що там за буллами

вбиті акулами

спали під дулами

і під прицілами

харкали силами

всі ми поцілені

Коха бацилами.

звуком вириватися з гортані

словом опинятись на губах

зупиняти натовпи тиранів

віртуально снитися в ночах

це твоє покликання у світі

повертати мертвих до життів

чуєш я кажу тобі спасибі

за моє натхнення та вірші

я без тебе не живу не мрію

ти печаль і радість і душа

вогником всередині жевріє

вдячне лезо спогадів ножа

сподіваюсь ти мені пробачиш

за усі неправильні думки

тільки ти про них не знаєш наче ж

я тримаю все в собі

віки

відстанню знайомої

руки

Так мало життя – в нього треба вмістити багато.

І хочеться іноді раптом сказати: “Постій!

Давай пригадаємо те, як любили блукати

Кварталами міст лиш удвох під конвоєм надій.

І спогади спільні вбивають своїм незвороттям.

А ти пам'ятаєш ті змучено-радісні дні?

Ми їх зрозуміли, лиш як зачинились ворота

У інші світи, що далекі від холоду сн

нас оточують речі

що цілком недоречні

ніби спалах картечі

розривають життя

на зсутулені плечі

не по-людськи старечі

опускають предтечі

кілька порцій биття

не спинить кровотечі

знов ідуть ворожнечі

і на гори чернечі

вже нема вороття

плачуть гнізда лелечі

дістається малечі

чи благати утечі

чи чекати гниття?

Я    руку    простягну    до    сонцесяйних    зір, Що    палко    мерехтять    у    втопленому    небі. О,    як    би    ти    до    них    наблизитись    хотів, Прийти    до    вічності    та    відійти    від    себе. Крізь    терни    бачу    я,    як    на    теренах    доль Зростає,    мовби    ряст,    зір cipro 250mg кова    мить    для    мене. Іще    не    до    кінця    відіграна    ця    роль    – Я    знов    виходжу    на    життєву    сцену. Минають    видатні,    зустрівши    вічний    сон. Усім    здається,    що    ідуть    вони    під    землю. Та    в    кожного    є    свій    гарячий    медальйон    – Шматок    душі    на    зоряному    небі.

а  люди  часто  мають  звичку  йти
на  вантажівці
під  забутим  небом
загублені  у  юрбах  темноти
і  тиші
їм  нічого  вже  не  треба
а  л

Ховати  молодих…  Це  ненормально,
Абсурдно  боляче  та  невловимо  страшно,
Коли  іще  батьки  батьків  –  реальні,
А  їх  онуків  –  на  плечах  повз  башту.

Що  суті  з  цих  безглуздих  церемоній,
Дерев  Життя  й  усміхнени

Скверик сухо давився каштаном.
На землі рудувата піна.
І дерева ставали в пари.
І життя пролітало
Мимо.

Вихористо неслося листя.
Прилипала до пальців фарба.
Тренувалися скейтбордисти.
І здавалося часу
Мало.

І до мене приходив жовтень.
Перебігла дорогу білка.
І довкола було post mortem.
І у небі було
Мілко.

І також там були люди.
Але що мені з їх ниток.
І глибокі сибірські руди.
І тепер це дощем
Змито.

Я  ненавиджу  тих,  хто  стирає  дитячі  ще  мрії,
Що  записані  в  Книзі  Життя  на  полях  олівцем.
У  дитячих  надій  є  душа.  Їхні  очі  щемливі
Нас  читають  наскрізь,  ніби  книгу  з  наївним  кінцем.

Ненароком  затопче  хтось  дивні  космічні  малюнки,
На  асфальті  накреслені  крейдами  з  інших  світів.
Час  мине,  і  поблякнуть  яскраві  колись  візерунки,
Перед  школою  лишені  тими,  хто  йти  не  хотів.

Все  згорить,  і  рукописи  теж  (вибач,  майстре  Булгаков!),
Все  пройде  –  не  залишиться  навіть  вологих  слідів.
Перевернеться  все,  і  старий,  що  в  дитинстві  не  плакав,
Заридає  нестримно,  згадавши  славетних  дідів.

На  самотнім  вікні,  що  спітніло  у  лютому  герці,
Чийсь  невпевнений  палець  почне  малювати  любов,
Аж  зненацька  здригнеться,  нервово  скалічивши  серце,
Швидко  зникне  все  те:  хтось  дорослий  в  кімнату  зайшов.

Хтось  був  піч  прикрашав,  ну  а  хтось  малював  на  шпалерах,
Хтось  пейзаж  неземний  зображає  на  дошці  шкільній.
Не  стирайте  все  те  –  це  ж  бо  мрія,  нехай  і  химерна.
Мрія  жити  повинна,  допоки  існуємо  ми.