ти залишиш на стінах свій запах і розкидані речі по всій кімнаті
і вийдеш у цей січневий ранок.
галасливі холодні вокзали залишиш позаду,
і залишиш позаду старі образи,
такі ж старі як запилені книги у твоїх шафах.

твоє волосся всю ніч не давало спати.
воно лізло у очі, у рот. лоскотало ніс.
я переніс цю ніч з тобою від початку до кінця,
ти спала як мале дитя а я все не хотів заснути.
твої теплі плечі і мої спраглі груди
торкаються.
я відчуваю твоє дихання.
ти прокидаєшся коли я знов поцілував твоє плече…

прокидатися серед твого волосся
з відчуттям потрібності і теплого
дихання на моїх руках.
з відчуттям легкого серцебиття
і сонного сплетіння твоїх пальців на моїх запястях.

прокидатися серед твого волосся
з відчуттям постійності тебе в моєму житті.
і твоєї необхідності.

мені потрібно побачити море поряд з тобою,
відкрити нові міста і нові будинки,
нові вершини і морські порти
і бути там, де ти була в дитинстві.

знати в обличчя батька і матір,
плисти на кораблі і кидати якір серед океанів
де нам ніхто, ніхто не заважатиме
шукати щастя.

кидати фарбу по стінах у ванній
на кухні чи в спальні!
розмалювати нашого кота
і двері у підїзді!
і стелю в зорі і планети
в морські зірки і хмари грізні.

і в дощ, і в сонце, і в зелені трави
ми намалюємо казки й вистави!
ми намалюємо далекі зорі
лиш би ти завжди, завжди була поряд…

не бойся, если завтра он умрет.
не бойся, ты его не потеряешь,
ведь знаешь, небо, оно как сон.
он придет к тебе однажды ночью
чтобы обнять,
поцеловать,
как 18 лет назад, ведь помнишь?

не бойся его отпустить,
а знаешь, он не переставал шутить
когда ты даже плакала.
он рисовал цвети на окнах,
а ты висказивала все, что думала,
и нервничала,
и вискакивала.

не бойся, он не перестал тебя любить.
когда-то это били не слова, а обещания,
просто сейчас ему сложно обетом говорить.
палата, медсестра, аппарат штучного дыхания.

не бойся его отпустить
не бойся, ты его не потеряешь
ведь знаешь, жизнь начинается опять
когда ты помнишь и не забиваешь.

напевне прокидатися поряд з тобою
це те саме, що тримати в руках новонароджену
власну дитину
доньку, а, може, сина..

напевне прокидатися поряд з тобою
це те саме, що шукати порятунок і знаходити
його серед домашнього тепла.
(коли ти тут була, я вчився жити.
тільки коли ти тут була, я вчився жити)

напевне прокидатися поряд з тобою
це те саме, що після смерті прокидатися в раю.
коли я знаю, що з тобою все впорядку,
я радію.
(ти так багато мені дала. нагородила вірою
у власне життя
і втекла)

напевне прокидатися поряд з тобою
це те саме, що тримати тебе за руки,коли ти посміхаєшся
коли прощаєшся,
коли цілуєш, обнімаєш, а потім йдеш і повертаєшся.

напевне прокидатися поряд з тобою,
просто неймовірно.
і якщо нам цього не пережити,
ти тільки знай, ти перша, хто навчив мене любити.

жизнь как пепел на твоих руках.
ты куришь сигареты одна за другой, а
я все считаю твои догадливые мысли.

и этот город совсем не для нас.
эти странные автобусы
мчащиеся куда-то в пропасть этого странного пространства,
и наше странствие подошло к концу.

я возвращаюсь к отцу, а ты к себе домой.

порою ты несносная!
хоть взрослая и совсем не одинокая.
хотя какая разница?..
между нами километры воздуха
и все равно, что будет послезавтра.

на завтрак ем мороженое.
как ты.
твои цвети посохли этой ночью,
прости. не поливал и не ухаживал…

пиши мне. иногда.
годами мысли становятся взрослимы
а ми бесполезными
не с нашими-то болезнями…
прости за все обиды.
люблю тебя

коли ти говоритимеш що нам не варто бути разом,
я знову починатиму писати,
я знову відкриватиму Тобі усі свої таємні клади
і покладатимусь на твою віру і твоє кохання.

коли ти говоритимеш що нам не варто бути разом,
я знову розриватимусь на міліони снів,
на міліони слів і всі до Тебе,
на сотні тисяч клаптиків, шматків.

коли ти говоритимеш що нам не бути разом,
я забуватиму старі образи.
я цілуватиму частіше твої шрами,
рубці. на шиї, на руці.

коли ти говоритимеш що нам не бути разом,
я відпускатиму Тебе не зразу.
я відпускатиму Тебе в півподиха на кожний крок,
так до самого ранку.
я відпущу, я обіцяю, на світанку…

мені часто сняться сни де ти зімною,
ти моя.
у нас своя квартира, кіт, робота, діти.
дві донечки, які на тебе дуже схожі,
у них твоє волосся, твої очі.

ще часто сниться твоє місто
ліплене з болота, машин і тіста.
місця де ми гуляли й залишали трішечки свого тепла.
ти говорила, що весна вже зовсім поряд..

і вечори під ліхтярями Львова,
красива музика вже звичного для міста гітариста,
і твоя посмішка прозоро чиста
у сантиметрі від мого лиця.

трамваї і трамвайні колії.
будинки, стіни і вагони в поїзді.
вистави, небо, дні і ночі,
і твої нескінченно чорні очі.

так смішно сидіти на підвіконі в кухні
коли ти намагаєшся хоть щось приготувати.
хоч зовсім і не варто.

ти кажеш, нам не вистачає снігу,
що новий рік на носі, а ми з тобою
граємо у пару.
і наше перше кохання на підлозі, холодній,
у коридорі, і у ванній.

ти кажеш, що осінь забрала усі почуття
і час іти додому.
ключі від вхідного замка, улублена кружка,
повернешся не скоро
або не повернешся зовсім.

і якщо завтра нарешті прийде зима,
і ми знову почнемо мріяти,
ти памятай, з тобою я навчився жити
хоч і перестав вірити

Ти носиш кольорові панчішки.
Ходиш між стінами квартири,
Яку знімаєш біля метро Мінська
І між стінам Могилянки на подолі,
І життя складається доволі
непогано.

І довгими вечорами, сидячи в Інтернеті
Чи роблячи домашнє завдання,
Ти не хочеш бачити, як падають комети,
І не загадуєш бажання.

У вихідні їздиш додому.
У тебе батько і мати, старша сестра
І племінник,  який у вашій сім’ї є просто незамінним.
Джерело радості. Джерело натхнення.
І мати, як завжди, сувора до тебе.

Ти носиш червоні кросівки.
Можливо Київські асфальти пасують їм більше
Ніж Львівські бруківки.
Перетинаєш вулиці в недозволених місцях
Так, щоб цього не бачила міліція.

Ти не любиш метро, а я його обожнюю.
Не любиш алкоголь який я вживаю,
Не п’єш кока колу і пепсі, я знаю, що ти
Не приймаєш таблетки.
Вкидаєш монетки в фонтани при кожній нагоді.
Не віриш, що мрії збуваються,
Хоч знаєш, що все можливо в природі.

І коли з ранку ти прокидаєшся,
Десь там, за 570 кілометрів я тільки засинаю,
І відчуваю як твоє обличчя все більше і більше забувається.

Я був за тисячі кілометрів від тебе
А відчуття були, що от прийду додому, а ти
Сидиш, читаєш книгу, і зовсім ще не хочеш спати
Я пригорну як завжди твоє тіло, що вдягнене в салатовий халатик
І розділю з тобою цілу ніч
 
Мені не привикати до стрільби і смерті
Поранених і мертвих, тих, з ким з ранку йшов по смерть.
Мені вже не страшні агонії від болю
І крики воїнів: вперед! вперед! за волю!
Ми кров збирали у долоні
І їли землю щоб не опинитися в полоні
Безсмертних ворогів
 
Ми годували мертвими богів, яким все мало!
І коли в нас стріляли, ми кричали Слава!
Коли нам пулі груди пробивали, ми шли в вперед
Кричали і вмирали…
 
А зараз я стою біля твого порогу
І вже так близько, за дверима, я знаю, ти читаєш книгу
І зовсім ще не хочеш спати
І на тобі як завжди твій салатовий халатик
Ступаю ближче, ми не бачились три роки , я чую за стіною твої кроки…