Стара бамбетля на горищі
Блукає в просторі століття,
Минулі спогади все ближче
Торкають болю верховіття.
Розсохла,змучена роками,
Прокопчена думками й димом,
Коли прислухатись,розкаже –
Як поколінь багато жило.
Пилюку витру,зніму денце,
Вдихну залежане повітря.
Пожовклі знимки колять серце,
Неначе гострих списів вістря.
Котрісь – підписані чорнилом,
На інших – видно краплі крові,
Багато років як застигли
І зберігають вічний спокій.
Візьму до рук скарби безцінні,
Погляну щиро в очі предкам,
На стінах вбачу їхні тіні,
Вони прийшли до нас здалека.
Позичу в них той дух безсмертя,
Закинутий навічно в небо,
Що ця прадідова бамбетля
Сховала в собі так як треба.
Я всі скарби тоті здобуду,
Послухаю столітню тишу,
Закрию денце,все,як було,
Для поколінь своїх залишу…

Під вікнами листя опале
Застелює жовтою млою.
Поснули тривожні вокзали,
Ковтають хвилини спокою.
Покотяться хвилею краплі,
По ринві промчаться струмочком,
На мокро-блідому асфальті
Запіняться біло-молочно.
Намочать комусь черевика,
Не глянуть на них перехожі,
У відблисках чорного лиха
Самі вже на себе несхожі.
На стінах столітні ікони
Заплакано дивляться вгору.
Їх голосно-тихі тромбони
Готові подати свій голос.
Діана піде з Площі Ринок,
Прокинеться жвавий Меркурій,
А біля трамвайних зупинок
Франц Йосиф сигару закурить.
Примари століть до світанку
Гулятимуть тут свої вальси,
Мелодій смачних філіжанку,
Ковток за ковтком споживавши.
А зранку втечуть в підземелля,
Щоб добре за день відпочити,
Бо завтрашні ночі безсмертя
Наказують їм вічно жити…

Надворі морозно та зимно
І січень місяць в гості йде.
Всі поспішають, що не дивно,
Свята вечеря дома жде.
І я виходжу із трамваю,
Крокую швидко навпростець,
А біля тротуару скраю
Сидить жебрак, неначе мрець.
В його очах той біль помітний,
Що розтривожить душу враз,
Колись він також був амбітний,
А зараз? Зараз без образ.
Ти для суспільства не існуєш,
Тебе забули навіть ті,
Кому ти й зараз не забудеш
Подати руку у дворі.
Та більше вже не сподівайся,
А краще взагалі забудь.
В своїм болоті ти купайся,
Не загороджуй іншим путь.
Тебе ніхто не зрозуміє,
Чому життя в тебе таке
І звідки вітер сильний віє,
Що так пронизує тебе…
Збіжать роки, неначе миті,
Ніхто не скаже “прощавай!”
Всі поспішають і надалі
У переповнений трамвай.

(Нью Йорк,2012)

Мій погляд летить у небо –
Туди,де лелечий ключ.
Напевне,все це так треба,
Ти більше мене не муч.
Не муч мені моє серце,
Занадто воно слабке,
Розбите і все замерзле,
Знекровлене,неживе.
Ти хочеш сказати – Вибач!
Догледіти не змогла.
Тепер по щоці у тебе
Побігла гірка сльоза.
Не думала,не гадала,
Що прийде розлуки час
І наче смертельні жала
Пронизує смуток нас.
Той смуток гірке полиння,
Ті сльози – то біль і щем,
Всихає моє коріння,
А листя змите дощем.
Колись казав тобі – Мамо!
Та зараз стаєш чужа
І завтра буде так само,
Бо віри більше нема.
Услід кричиш мені – Сину!
І руки тремтять тобі,
– Без тебе я тут загину
У цій холодній зимі.
Болять задавнені рани,
В душі спокою нема,
Довкола густі тумани,
Залишусь з ними одна.
Не буде поруч нікого,
Наче голодні вовки,
Ординці завиють соло,
Потім розтягнуть кістки.
Не буде ніде могили
І не поставлять хреста,
А хату давно розбили,
Лиш в небі душа літА.
Пройдуть роки,наче миті,
Потрапиш додому ти.
Погасне сонце у літі,
Мене не зможеш знайти…

(Нью Йорк,2012)

Летять  із вирію замучені лелеки

Махаючи оббитими крильми

Вони були від дому так далеко

Але назад в свій рідний край прийшли

 

Їх обезсилене до скону тіло

Гуде і ниє виранах і болЯх

Та серце знову кличе в Украіну

Щоб годувати рідних лелечат

 

Ніхто їх не посміє запитати

Чому ви тут? Чом не зостались там?

Адже могли залишитись й плекати

Свої надіі та не до цього вам

 

У них немає думки і вагання

Залишитись навічно в чужині

Бо тут дитинство юність і кохання

А там лиш тільки проживають дні

 

Тут сил їм додадуть ранкові зорі

А теплий дощ омиє ранене крило

І рани всі болючі він загоіть

А серце втішить батьківське тепло

 

свій рідний край миліший за чужину

і хоч там тепло та завжди весна

Але ніщо їм не замінить Украіну

Бо тут надія і жива душа

 

Плакуча скрипка завива романс
У переході більш столітнього метро
І ця мелодія роз’ятрює нутро
Немовби дали їй
Останній шанс

Скрипаль все грає всіх не поміча
А ті біжать й не спиняться на мить
Отак ціле життя в них пролетить
Як розтопилась
Спалена свіча

Йому байдуже,опустив повіки
Збирає ноти десь в своїх думках
Давно розгублені по закутках
Що мучать душу
Цю навіки

Струна бринить додавши болю
Здавивши серце каменем важким
Не знає,що під стогоном таким
Воно захоче
Чути волю

Згадає те,як почуття колись
Заставили тремтіти всередині
Майже загоілось усе,та нині
Від тої згадки
Тріщини взялись

Продовжуй грати,струни рви
Але не в серці а лише на скрипці
Й зоставшись з болем наодинці
Вона заплаче
Від журби

Та людям не потрібне це андАнте
Вони біжать,втікаючи від себе
І тільки погляд повернуть до тебе
Щоб дати цент
Тобі,таланте

Твої поцілунки з присмаком кави,
На моїх вустах смак коньяку
І я люблю тебе таку,
Таку гірку…

Таку гірку й таку солодку водночас,
Що так п’янить і так дурманить,
А потім пошаманить
В одну мить…

В одну мить зупиниться весь світ,
Бо ти тепер керуєш цілим світом.
Тебе засиплю білим цвітом
Запахнеш літом…

Запахнеш літом. І я, мов божевільний,
Буду ловити запах твій щоночі,
А потім в снах шукати твої очі
Тепер щоночі…

Тепер щоночі снишся ти мені
І я не бачу в світі більш нічого.
Тепер не покохаю я нікого,
Не знав я цього…

Не знав я цього дотепер ніяк,
Та ти внесла в життя ці корективи –
Нові мелодії й мотиви,
І наче зливи…

І наче зливи, змили увесь бруд,
Твоїм я став і серцем, і душею,
А ти прекрасною зорею
Лише моєю…

Лише моєю будеш назавжди,
Купатимусь в любовному полоні.
Не стане вже ніщо на перепоні.
Твої долоні…

Твої долоні на моїй щоці,
Палаю, плавлюся, згораю.
Давно шукав такого раю,
Я кохаю…

Я кохаю в твоїх очах блакитних
Життєву іскру вічного буття.
Не потребує більше каяття
Моє життя…

Моє життя зазнало змін суттєвих,
В нім радість, щастя, ну, а головне,
Сказала, що кохаєш ти мене –
Це не мине…

Це не мине, це щастя буде вічним
І разом ми шляхи усі пройдемо.
В коханні, в єдності будемо
Любов знайдемо…

Я не шукаю
У пісках Сахари
Прихисток тіні
Від спекотних днів
Життя моє
Такі болючі рани
Що навіть ворогу
Бажати б не хотів

І день за днем
Ті рани кровоточать
Та не згаса
В душі моїй любов
Лише вона
Дзвінка і стоголоса
В мені запалює
Життєву іскру знов

Коли поломлені
Кістки гуділи болем
А у очах давно
Погас вогонь
Тоді вона прогнала
З серця горе
Віддавши щастя
Зі своїх долонь

Моя любове,
Живи у мені вічно
І не згасай
А кожен день гори
І я той біль
Здолаю героічно
Щоб серце билось
Так як хочеш ти