Вас так багато,рицарі пера.
Вас таке багато-може вже й нетреба…
А вірші все не йтимуть із двора.
І все душа торкатиметься неба.

Та я не стану забирати хліб
У тих,кого шаную більше себе.
І тільки зірка спалахне услід,
Коли впаду із зоряного неба.

І тільки голос тихий забринить
Відлунням неосячжної любові.
І тільки серце закарбує мить
Мого життя у незбагненнім слові.

Оживе в мені древній волох
Незгоримою купиною.
Вдарить серце його на сполох
І залишить той біль зі мною.

Я візьму його у долоні
Оживлю й понесу над світом.
І вуста, що від сліз солоні,
Освячу його заповітом.

Пронесу через тьмущі далі:
Ще з відлуння у нині сущі
Й розіллю у піснях печалі
Ніжновладні і невмирущі.

Думки мої,димочки,в небо сіються,
Корабликом у ніч земля летить .
Лиш вогники далекі серцю мріються,
Душа благословляє тиші мить .

Куди, куди спішиш ,моя хвилиночко?
Нехай тебе хоч словом обійму.
Горить на ватрі часу мов билиночка
Моя печаль торкаючи струну.

Свята надія вранці розговіється,
Коли на небо очі підійме .
Моє світило променем розсіється,
А ніч оця,мов сумніви,мине.

Думки мої,димочки, в небо сіються,
Корабликом у ніч земля пливе.
Лиш вогники далекі серцю мріються,
Мелодією спогад оживе.

Нехай завжди звучить в душі мелодія
І вітру,і осіннього дощу.
І щоб не буть подібною до злодія,
То я її у мандри відпущу.

Заради грошей віршів не пишу.
Я просто рани в серці ними гою.
Ода віршу!Безумному віршу!
Перед яким ніколи я не встою.

Бо це не чоловік,що хіть свою
Приховує й сміється прямо в очі.
Це світ в якому змалечку стою
Й кохаюся із ним,коли захочу.

Поезіє моя ,ти-не слова.
Поезіє моя,ти-краплі крові.
Коли душа,мов Фенікс ожива
До тла перегорівши у любові.