Що живим – ударами ногою під дих,
те для мертвих – саркастичні зітхання.
Коли серце без бігу прискорить свій біг –
то лиш духу живого стрімкі поривання.
Вище бруду й жорстокості, бездіяльності днів,
несподіваних радощів й зради.
Цей безконтрольний тупіт крові до жил
скаже правду назавжди, омине всі принади.
Ще здивує не раз своїм трепетом легкого ходу,
Коли вітер веде вас в нову синь і густі теплі води,
Коли світло від саме того світила
крізь всю темряву космосу вчасно
в очі до тебе влетіло й влетіло назавжди.

11 квітня був прекрасним днем!
Через свою небайдужість до знищення духу!
Духу вічно молодого Києва, що витає багато де,та в повітрі Андрівського узвозу – насправді казкова концентрація, що варта багатьох замирань багатьох сердець і мого зокрема.Його камені нагадують про багато теплих днів, багато ніжних рукостискань, відвертих душевних розмов і несказанного задоволення від краси, що особливо загострює на собі увагу в таких місцях. І про один містичний літній вечір 11го року Я теж ніколи не посмію забути…
Коли в його пустій темряві, поспішаючи, дивилась під ноги, аби не скрутити собі в”язи і в один момент погляд вперся в п”яти. Точніше сказати в кросівки…знайомі кросівки, знайомі ноги, знайомі шорти….одного малознайомого, та від цього не менш цікавого і чарівного художника…
І мені мало хто повірить..що саме 11 квітня, нарешті..так само несподівано вже зустрілись наші погляди….не буду брехати, що на розкопаній вулиці) Життя простіше і приємніше, коли ви його любите. Тож в найдобродушніші обійми я потрапила на підході до екскалатора на станції Контрактова))І від космосу цих радісних синіх очей рухатись стає приємніше і посмішка,стає незвично широкою і думаю зникне вже скоро увісні))Добрих сноВидінь, любі читачі*

солодкий шепіт літа кличе,
танцють квіти у повтірі,
вкрашає посмішка обличчя,
чого ще варто нам хотіти?

думки і мрії гріють серце,
дзвінки коханих слух турбують,
яку б дурницю не створила
лиш поцілують – не пожурять.

легкі тканини, вільні кроки
по теплим каменям у сквери,
де помічаєш ненароком,
чужих думок в очах озера

дивує світла гра навколо
ніби уперше зір принадить
все ніби просто і чудово
нічим твій настрій світ не зрадить.

Найніжніші подихи подумки
подарую потайки,
Помахом руки тихо
принесу слова пошепки,
Ледве стримую дотики,
грію повітря прошарки,
над твоїми очима сонними,
Не зруйную їх спокій втомлений,
їх цілую самим поглядом
і милуюсь на день пройдений
по твоїм слідам, добрий мій)

До чого ці звуки в повітрі тепер?
Коли сто разів почула від тебе, що зовсім не ТА,
то яка тобі різниця жирна Я, чи страшнувато худа?
Не тривож мою тишу дзвінками посеред забуття,
що так довго шукала і коли, здається, знайшла,
знов вибиваєш з рівноваги своїм безглуздим виттям.
Хочеш померти швидко молодим і впертим?
В мене інші плани написані на долонях буттям
Боятись немає чого, коли можна бути впевненно сметрним
серед цих дивних нетрів і густих людських лав.
То маленька дитина всередині завжди рада твому голосу і присутності
– від неї почуваєшся радісно,та не всією сутністю,
не до самих кісток і такту у скронях.
Просто ти любиш, щоб до тебе торкались, а Я твою бороду і долоні.
Я не знаю чим дихаєш і хто радує зараз і від того таїнства дружби,
здається, нічого крім симпатії мені не дісталось
у спадок сьогодні мільйони думок, що не знайдуть твої вуха і очі.
Не смію сказати: Постій, послухай, добраніч, до завтра.

так залишились ми в заграванні із словами
Посеред самотностей в час світання
Очі давно червоні,серця гарячі
та вже сміємось,не мовчимо не плачем
Пальці переплюнули Морзе і Брайля
Несучи теплих душ вітання
Вплітаючись поглядами в образи думок нерівні
Мріяли про липень і сіль півдня
Травили байки минулого, що так легко
кудись вивітрилось і майнуло
за обрій із сонцем до завтра
Лишивши найсолодшу мить серед усіх
Що приносить радість і зветься Зараз
комусь клятий грець, кому успіх
а нам і так чудово погрітись в променях щирості
сподіваючись на пам”ять думок серед вічності
про живі подихи погляди душі і очі,
що посміхаються читають і шепочуть)

Які солодкі крила волі, коли піски ховають слід,
Коли немає стелі в полі і не шукаєш в морі брід,
Не знаєш букв, назв нот і цифри не сковують твоє буття,
Ні пам”яті й страхів дурних, ні краплі болю й каяття,
Час не турбує дзвоном і стрілками, не сміє гнати в шию уперед,
Бо Ти ідеш а він лиш хмара серед твоїх зірок й планет.