Зашкарублі руки несуть серце.
Тобі несуть.
Незнайомцю, що вкрав душу.
Пустив у хід давно забуту кінострічку.
Сьогодні я кадр за кадром дивлюся німе кіно.
Рука. Ще одна рука.
Пальці.
Довгі.
Холодні + теплі =… немає слів
А ось тут погляд.
Щирий і ніжний.
Ставлю на паузу і йду по попкорн.
Мабуть, далі буде цікавіше.
Прийшла.
Сіла.
Увімкнула.
Ні, краще далі не дивитися.
Бо знову мої холодні руки понесуть комусь серце.
Ну ніяк не можу навчитися тримати все своє при собі!
А ще у мене завжди зимові руки.
Просто-таки льодовиті.
І… зашкарублі.
Шкребуть міцно серце.
Егоїзмом пронизують.
Крові накапало вже відерце,
А вони далі вени на нитки нанизують.
Власні руки – вбивають.
Як це так може бути?
Скажіть, в чому тут глибока сутність?
Зима з льодом?
Чи, може, то літо було зимою?
Чи, може, то лід вогнем став для мене?
І замість намиста я тепер прикрашаюсь власними венами?
Егоїзм тримаю в руках, як талісман.
Він шепоче про мене зимовим вітрам.
«Не грійте її. Це лід. Це лиш холод.
Бурульки спогадів вгамують її голод.
Не грійте.»
Чому?
Яке право має якийсь триклятий егоїзм керувати мною?
Мною, такою… Зимою.
Добре. Здалась.
Забирай.
Я давно забула про чай.
І кави теж не робитиму.
Лиш бурульки при серці носитиму.
Холод повіє – може, вкраде.
Я ж тому злодію віддала би все.
Бо він забрав серце.
Злодій – той незнайомий.
І крові при ньому відерце.
Не віддасть. Егоїзмом прикований.
(0 оцінок, середня: 0,00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading...
ЦІКАВІ РОЗДУМИ! 😉
спасибі)) 😉